Крила

Не хочу так! Втомилась від блюзнірства! Просто хочеться натиснути заповітну кнопочку і вимкнути світло. Назавжди! Навколо лише темрява: м’яка, ніжна, безпечна. Ніщо більше не нагадує про колишнє: ні запальні слова друзів, ні розмірений тон мами, ні глузливий його погляд…

У цьому затишному закутку, в потемках, де більш нікого нема,ти одна,  нічого не зобов’язана ні їм, ні власному серцю. А воно хотіло просто кохати і бути коханим! Лише відчувати легкий бриз його посмішки, ледве помітне поколювання дотиків,солодкий аромат обіймів, небесного кольору очі. Просто мати змогу притиснутися до такого рідного плеча, охопити руками щосили і не відпускати, ніколи, нізащо,незважаючи ні на що! Та він стояв апатичний, відсутній, задуманий, але не про неї, тим більше не про них…


Десь далеко, за ванільним горизонтом, був ще хтось, кого вона боялася, намагалась не згадувати, та думки, мов мурахи, пролазили у всі щілини її свідомості, добираючись до найпотаємнішого, що вона відчайдушно берегла, за що молилась, чого прагнула, та з кожною хвилиною воно ставало все примарнішим, болючішим, туманним, та ні на йоту
не менш бажаним.

Летіти назустріч невідомому, не відати пригорне чи відштовхне, але не стишувати ходу! Не втрачати віри, просто
кохати, нехай це білет в один кінець, назад повертатись все одно немає сенсу. Я пройду через це разом із тобою, нехай і не по одну сторону паркану. Пронесу твій образ крізь примхливий час, ніколи наше щастя не перетвориться у попіл минулого, нікому непотрібного, усіма забутого. Я знаю, а ти мені повір, хоч ти і вагаєшся, боїшся,не хочеш. Скинь чорне пір’я своїх крил, нехай увесь світ мружить очі від їхнього білосніжного сяйва, а я просто буду поряд, дозволь...