Лісова фея

Вона сиділа на гіллячці дерева і вдихала аромат нічних квітів, що вже встигли вкрити її довгі коси. Світло місяця проходило крізь листя і ніжно відтіняло її бліду шкіру. Теплий тихий вечір спустився у всі лісові закутки, пташечки щебетали між собою тужливу пісню, яка причаровувала кожного, навіть бувалого мандрівника. Трави перешіптувались про щось потаємне, відоме лише їм.

Вона спустилась на землю до озера, що розкинуло свої сріблясті прозорі шати, у яких замислений місяченько переливався мармуровими тінями. Щось шубовснуло, і вода тихо зануртувалала. Він…це мав бути неодмінно він. Цієї ночі він виграватиме на сопілці мінорні ноти, переливаючи в мелодію усю повноту своєї туги. За ним дівчина спостерігала вже давно, їй подобалось усвідомлювати, що він і не підозрює про пару зеленкувато-сірих очей, які слідують за кожним його порухом. Лише раз у рік заграє сопілка, один лиш раз серце її наповнюється тремтливої тривоги і млосного передчуття. І вона чекає тієї ночі, коли зможе таємно насолоджуватися його грою.

Пісня скінчилась. А він ще довго вдивлявся у темноту, ніби шукаючи когось. У погляді проглядався невимовний біль і благання. Цієї миті погляди їх зустрілися. Глибокі сині очі прикипіли до двох невиразних зелених точок. Він протягнув до неї руку, у якій довірливо тримав сопілку, а вона мимоволі простягнула витончені білі пальці у безсвідомому пориві, та зараз же зупинилась. «Заспівай зі мною!» - прошепотів він, ледве розтуляючи уста, та місце під кленом вже давно було порожнім, лише шмат, відірваний від сукні, легенько погойдувався на вітрі.

Вона повернеться…вона обов’язково повернеться. Колись…пізніше, аби послухати його гру.

Наближався схід сонця, і він перекинувся водопадом, щоб продовжити свій вічний шлях. До наступної осінньої ночі, наступної зустрічі зеленкувато-сірих очей.