Нас тепер двоє

Гарна місячна ніч. Місяць такий великий і світить так ясно, що важко знайти прихисток серед вербового гілля. Моя машина заглохла посеред безлюдного степу, і тепер я ковиляю на шпилях у порваних колготках. Бреду не знаючи куди, все одно допомоги чекати не скоро, вже смеркає. Чорт, невже доведеться ночувати у машині?

Згадались малі роки, коли я кожного літа їздила у село до прабатьків. Зачмелене мале дівча з розпатланим волоссям з патичком в руках пасе курчат на подвір’ї. Досі на язиці огидний присмак парного молока і сирих яєць, які у мене банками заливали, допоки живіт не починав знудніло бурчати. З того часу я вже мала уявлення, як себе почувають  вагітні…хоча, ходячи зараз з великим круглим вантажем в області живота відчувала себе ще гірше…

Дістала пачку «Парламенту» і підпалила цигарку. Високі кори, тютюновий дим, щоденна доза білого вина…мені дуже подобається дієта вагітних! Чомусь всі розповідали про пригнічений стан, безперервну роздратованість, а я навпаки постійно смокчу чупа-чупси, купую солодку вату у парку і з насолодою фотографую все навколо!

На глянцевому тлі світ якийсь інший. Кольори задаєш йому сам: сьогодні він зеброподібний, завтра веселково бадьорий; одне фото промовляє вишуканою літературною мовою, а інше лише пасивно споглядає за навколишнім з приспущеними повіками.

Цікаво, який він буде, наступний день? Чи принесе якісь сюрпризи? Знову сидітиму біля прочиненого вікна перевірятиму теорію з конякою і каплею нікотину, яка стала її останньою. Моя чаша вже майже повна, і нікому з неї надпити… А варто лише прикласти на хвилину губи і зробити ковток, і я прокинулася б від зимової сплячки свого буття, ніжніша за підсніжник і рішучіша за тюльпан! Та на вулиці досі морози…крига не скресає, сніг лежить на узбіччях, хоча зараз липень. А я заплющую очі і кану в небуття…тільки вже не одна, нас тепер двоє…