Прогулянка

Любилось їй гуляти весняною погодою. Сонечко злегка пригрівало, викликаючи ледь помітний рум’янець на щоках. Легені з кожним вдихом наповнювалися ароматами свіжості і пробудження, перші квіточки, що вперто пробивалися крізь ще підмерзлу землю, приємно відтіняли навколишню свіжість нотками казкового передчуття. На очах починалась нова історія кожної травинки, листочка, корінчика, пелюстки. І так невимушено природа малювала свою гармонію, що хотілось підтанцьовувати в такт цьому оживаючому царству. То тут, то там роздавалось цвірінькання пташки, бадьоре і сповнене безумовної радості, і, здавалось, вона неспроста заспівала в мажорній тональності, бо відчувала всім нутром – життя починається знов.

Молода дівчина сиділа на лавці у великому парку,  поволі сьорбаючи вже ледь теплу каву. Навколо не було ні душі, компанію складали лише кремезні широкоплечі велетні, і відсутність зеленого убранства не применшувала їхню величність ані на йоту. Поодинокі горобці нахабно стрибали навколо, вертячи своїми голівками зі сторони в сторону у пошуках смачненького. Однак, крім власних думок, вона не мала що їм запропонувати. Підняла очі догори, ніжно-лазуровий колір неба топив у своїй безмежності і чистоті. Жодної хмаринки не виднілося на небі, тільки безкрайня волошкова ковдра, якою хотілося вкритись з головою.

Сиділа отак, думала про своє, ноги по-дитячому гойдались вперед-назад, довкола не було ні душі. Згадався Славко з його ліричними нотами. Все раптом стало таким звичайним, безумовним, спрощеним. Часом, коли довго чогось шукаєш без відповіді, спіткає проста людська втома, ментальне виснаження, здається, починаєш навіть відчувати біль у м’язах. Вона поставила життя на паузу, а тепер не була впевнена, що хоче продовжити відтворення. Не могла ніяк втямити, як опинилася у цій точці свого шляху, коли сталось відхилення, де сплутала кінець правильної дороги із черговою розвилкою.

Кажуть, самотність – це непосильна ноша, тягар душі, від якого треба якнайшвидше позбавлятись. Коли не маєш до кого спішити, повертаючись додому, коли зранку готуєш каву тільки для себе, коли, скорчившись в ознобі, йдеш в аптеку, бо за тебе нікому цього зробити, думки оповиває смуток, очі поступово тьмянішають, допоки в них не залишається сама лиш пуста безодня. Вона не вважала себе нещасливою, не відчувала жалю до своєї істоти, мабуть, тому що вже давно не відчувала чогось сильнішого за голод або спрагу. Плила за течією, як риба з покаліченими плавниками, підкоряючись кожному пориву вітру, кожному повороту русла, обтісуючи луску об зустрічне каміння, але безперестанку дригала хвостом, хапаючись за життя, в безуспішних спробах щось собі довести. Дівчина піднялась і повільно покрокувала уздовж викладеної плиткою доріжки, беззастережно віддаючи себе на поруки потоку, без опору, залишаючи в серці жевріти крихітне сподівання, що в її світі ще є місце неочікуваному.