Війна як самоствердження

"Якщо війна більш-менш чітко сприймається як загальна кара, коли кожна людина, та й кожен народ готовий виявити мужність, спокутуючи кров'ю своєї слабкості та гріхи колишньої епохи, у тому числі свої власні слабкості та гріхи. Війна здається для почуття жертвопринесенням, завдяки якому знімаєш із себе старого Адама і в ладу зі світом домагаєшся нового, більш гідного життя. Звичайна мораль подолана, вона замовкає перед надзвичайними обставинами.

З погляду світової моралі, засобом, якщо вже кровопролиття неминуче, має бути не війна з чужими країнами, а громадянська війна.

Відчуття себе великою державою у внутрішньому розвитку нас не зробило щасливими. Терміново знадобився новий прорив, цього разу до світового панування, якого, звичайно, не можна було досягти жодною діяльністю на рідній ниві. Отже — війна, і якщо доведеться — війна проти всіх, щоб усіх переконати і підкорити. І ось ми кинулися в чужі країни у впевненості, що велика година Німеччини нарешті настала; що нас благословляє сама історія; що після Іспанії, Франції, Англії прийшла наша черга відзначити історію своєю печаткою та повести за собою світ; що двадцяте століття належить нам. Що з того, що інші народи вважали нас правопорушниками, забіяками, нестерпними ворогами життя,— у нас були засоби, щоб лупити світ по голові доти, доки він не змінить своєї думки про нас, не захопиться нами, не полюбить нас."

Томас Манн "Доктор Фаустус"