Путин идет ва-банк, его пешки раскрывают нацистские карты

Накануне празднования нелепого Дня независимости Российской Федерации (подробнее о парадоксе праздника РФ здесь – «День суицида не русской, не федерации») депутат Государственной думы РФ Евгений Федоров в беседе с главным редактором Правды.Ру И. Новиковой размышляет о потерянном, по его мнению, суверенитете России. Он уверен, что, только восстановив единое пространство с братской Украиной, Россия сможет взять реванш после своего поражения 1991 года. Именно Украина — по мнению депутата, это ключ к суверенитету РФ.

Можно не обращать внимание на интервью, перепечатанное имперским сайтом «Военное обозрение», если б не несколько НО. Во-первых, Евгений Федоров не рядовой депутат подконтрольной Кремлю Думы, он член генерального совета путинской партии "Единая Россия". Во-вторых, идеи новых геббельсов сегодня все чаще появляются в информационном пространстве. И старт скрежету российского Рейха был дан серией агитпроповских публикаций президента РФ В. Путина во время недавней кампании по его воцарению. В одной из таких статей «Россия: национальный вопрос» была предпринята попытка как бы описать империю, не прибегая к самому термину, дабы не волновать мировую общественность.

Первой ласточкой возрождения империализма стала статья Путина в октябре минувшего года с идеями создания Евразийского союза. На протяжении всей статьи тогда еще премьер-министр проводил параллель между новым союзом и СССР. Зашившись полностью во внутренних проблемах, не зная, что делать с вялотекущим терроризмом на Кавказе, будучи не в состоянии дать людям новые дороги, теплотрассы, детские сады, больницы, будучи не способным обеспечить защиту прав и свобод россиян Путин взамен подкладывает им эрзац идею, некий суррогат несовместимого: атеизм СССР, православную секту РПЦ и шовинизм Романовской империи.

Но, Путин не Шикльгрубер и даже не Джугашвили. Ввиду трусливого характера и комплекса неполноценности, развившегося в пубертатном возрасте он никогда не отважится опубликовать собственный Mein Kampf. Свой фальсификат имперства кремлевский фюрер продвигал и продолжает продвигать различными способами: от путинюнген «Наши» до громких высказываний ручной марионетки Д. Медведева. К примеру, 26 ноября на 12-м съезде «ЕдРо», который собирался для выдвижения кандидатуры В. Путина на пост президента, Медведев среди важнейших проблем РФ определил создание нового союза на базе постсоветских республик. Такими вот словами: «Мы – нация, которая привыкла действовать с размахом, это у нас в крови. Огромные территории, великие победы – все это наше. Граждане России живут сегодня не только проблемами быта – они верят в историческое предназначение России. Поэтому мы упорно работаем над расширением экономического и культурного пространства, которое резко сократилось после распада Советского союза».

После осечки с украинским ставленником В. Януковичем, наотрез отказывающегося от Таможенного союза, В. Путин продолжает действовать исподтишка: через лубянских агентов в Украине, таких, как Медведчук (навязчивая реклама «Украинского выбора» с российской раскраской бывшего эсдэка в украинских городах тому подтверждение, - o.l.), кишащего кодла стукачей в Партии регионов и КПУ, и, разумеется, голосом собственных пешек, со значками депутатов Госдумы или других российских высокопоставленных чиновников. Таких, как В. Жириновский, Д. Рогозин – в политике, или облаченных в православные рясы Гундяевских попов - идеологов евразийского «русского мира».

Кто-то может возразить: да мало ли что может сказать какой-то российский депутат. Да нет, такова трусливая тактика В. Путина – выражать свои мысли и планы через опричников, расставленных на государственные посты, как в самой РФ, так и в Украине. Ниже проведены слова и планы, идет речь об армии влияния в Украине. Эта пешка на высоких ролях в партии «Единая Россия», которая считает своим филиалом Партию регионов в Украине. И многие регионалы этот факт даже не скрывают.

Итак, свежее интервью партайгеноссе ЕдРо и депутата Госдумы Е. Федорова с небольшими репликами:

Украина - ключ к суверенитету РФ

— Евгений Алексеевич, сейчас в Европе остро стоит проблема с мигрантами. Германия, Франция плачут, а скандинавские страны так просто рыдают кровавыми Слезами (на фоне ежедневных северокавказских вестернов, интересно составлен вопрос редактором российского издания, не правда ли? Особенно Слезы с заглавной буквы, - o.l.)… В России тоже наблюдается печальная тенденция — конфликты местного населения с понаехавшими, столкновение культур и традиций…

— В национальной политике, к сожалению, у нас не хватает сейчас национальных сил, чтобы реализовать эту самую политику. Надо менять миграционную систему, в том числе, систему национальной иммиграции, проводить политику единой нации. Очень хорошо, что люди сюда приезжают. НО — но они должны приезжать со знанием русского языка, с российским менталитетом (под «российским менталитетом» едросовец имеет в виду преданность империи, - o.l.). И, конечно, надо уходить от Москвы в ее сегодняшнем виде.

Я — вообще, сторонник того, что российскую столицу надо перенести в Киев (эва, как представитель российской власти загнул! А киевлян и всех украинцев об этом успел спросить?, - o.l.), потому что это позволит решить по-другому многие проблемы (извечная привычка Москвы решать проблемы за счет других не удивляет, - o.l.). Надо менять политическую систему, чтобы люди равномерно проживали по всей территории (опа! Вот об этом поподробнее, плиз! Новые депортации, бамы и целина для украинцев, пока кучка ленивых московитов будет стеречь их хаты?, - o.l.).

— Как вы относитесь к тому, что у нас есть Москва, а есть Россия — два государства в государстве? При этом в Москве деньги, в Москве бизнес, в Москве все представительства, а грязные производства — где-то вне Москвы. И если язык раньше до Киева доводил, сейчас он ведет в Москву. Все мигранты едут в Москву.

— Москва — своего рода Америка, которая производит управление и за это получает Деньги (да, но в Америке все города равнозначны на федеральном уровне и распоряжаются местными бюджетами не спрашивая, как на России папу Путина, сколько он крох отвалит с барского плеча, - o.l.).

— Может, нам столицу перенести куда-нибудь в глубь России, в Сибирь…

— Перенос столицы в мире, да и в России, — это изменение стратегического курса. Когда Петр Первый строил столицу в Санкт-Петербурге на болотах, было вообще непонятно, зачем он это делал, но он это делал для того, чтобы изменить вектор движения России. То есть, он Россию развернул в сторону Европы и начал формировать соответствующие российские элиты. Для России изменение столицы — это один из элементов изменения элит. Поэтому, когда мы говорим о том, где быть столице, мы должны говорить о российских элитах. Когда мы говорим о российских элитах, мы понимаем, что элит в России нет, они не носят национального статуса (я бы не стал на месте депутата РФ так обобщать. А как же чеченцы, татары и представители др. народов РФ?, - o.l.).

За последние 20 лет мы имеем элиты, полностью привязанные к стране-победителю, к Соединенным Штатам. В России любой богатый человек обязан присягнуть Америке или ее союзникам (о чем этот бред?, - o.l.).

— Что значит — обязан присягнуть Америке?

— Поехать за границу обязан, зарегистрировать свое имущество там. В России запрещено иметь крупное национальное имущество. Он должен стать, с точки зрения собственности, гражданином другой страны, резидентом другой страны. Это правило вытекает из капитуляции 1991 года и отсутствия суверенитета. Как только вы накопили определенный капитал в России, вы обязаны уехать за границу, то есть, увезти его туда и там разместить. Исключений нет, подчеркиваю. Вот у нас сотни тысяч богатых людей, они все за рубежом. То есть, вы должны создать будете фирму, например, на Кипре или в Лондоне, или на Гибралтаре и все свое имущество завести на эту фирму, и вы можете ее быть владельцем, хотя на самом деле мы не знаем, владелец вы ее или нет, потому что документов нет. Но при этом вы обязаны это сделать, это колониальные правила российской экономики 1991 года. Это все следствие поражения 1991 года (а может это следствие тоталитарной системы, возращения Путиным и его ЕдРо Россию в прежнее, совковое состояние?, - o.l.).

— Как это связано со столицей?

— Когда мы будем восстанавливать суверенитет, мы обязаны будем неизбежно решать проблему элит (ну, а как же без этого! Сам себе не поможешь – народ добьет, - o.l.). Мы обязаны будем формировать у элит новые возможности, чтобы начали формироваться национальные элиты. Изменение столицы может сильно этому помочь. Так было при Петре Первом, и когда Ленин перевел столицу из Санкт-Петербурга в Москву, он тем самым как бы обрубал предыдущие механизмы формирования элит страны. И в этом плане, я думаю, России обязательно в рамках трансформации суверенного государства придется менять столицу. Но это прогноз.

Теперь вопрос — куда? Перенос столицы на Дальний Восток, есть такие варианты, — там не будет движения к новым возможностям, скорее это отступление. Все-таки мы привыкли геополитически развиваться, и вырабатывать систему отступления — это не очень правильно. Мы все-таки больше европейцы (неужели? Кроме азиатской формы правления и раболепия охлоса, ничего европейского на России не видно, - o.l.).

— Мы и азиаты.

— Азиаты, но европейские. Для нас все-таки движение столицы должно быть в сторону европейской культуры.

— Куда западнее Москвы? В Брянск?

— В Киев.

— Извините, Киев это вообще не Россия.

— Во-первых, Киев — это Русь, а Русь — это Россия (тут Остапа понесло! С каких пор Киевская Русь имела хоть малейшее отношение к Московской империи? Ни в культурном, ни в историческом, ни в генетическом, ни в ментальном аспектах Киев с Москвой не породнен. Отношения наши были, как у палача с жертвой, - o.l.). Переносом столицы в Киев мы решаем много вопросов. Мы решаем вопросы большой России или большой Украины, что одно и то же (смех да и только! То, московские идеологи уперто нам внушают, что Украина от слова «украсть», теперь, оказывается, это одно и тоже, что и современная Россия! Зачем украинцам проблемы с Северным Кавказом, постоянная нехватка «пушечного мяса» для имперских войн, гомосексуальная секта Лубянки РПЦ и т.д.?, - o.l.). Украина от Карпат до Сахалина — это есть Русь, Русь — это Россия (еще сказал бы «Да здравствует, Калмыцкая, Бурятская и Чукотская Руси!», - o.l.).

Второе, мы не уходим от Европы, оставляем европейский исторический выбор. Третье, мы просто восстанавливаем принципиально другое качество страны. А самое главное — мы формируем новый код элит. То есть, фактически это завершение процесса отступления, который у нас идет с 1991 года. Сдали Москву, вернулись и взяли обратно Берлин, как в 1945 (назад к клонированию франкенштейнов гомо советикус, - o.l.).

— Хельсинки не возьмем? Финляндия тоже была частью российской империи…

— Выход на столицу в Киеве — мы этот вопрос изучали довольно активно (Мы – это кто? Партактив ЕдРо? ГосДума? Кремль? Что ж так расплывчато? Фюрер не дал добро на засветку?, - o.l.).

— То есть, вы серьезно говорите об этом?

— Конечно, я и с депутатами украинскими вел переписку на эту тему (вот они, агенты и сексоты «русского мира» объявились! А я, грешным делом, думал обошлось без них, - o.l.). Мало того, вопрос единого государства на Украине поддерживается с двух флангов, середина только не поддерживает его, уходит от решения. Янукович, например, хотя он созвал переговорную группу (интересно, какую еще подлянку затеяли регионалы? Ведь, ПР подписала договор о союзничестве с ЕдРо. Может, именно об этом речь шла в предвыборной кампании ВФЯ «Ми будуємо нову країну»?, - o.l.) . То есть, у нас есть переговорная группа по единому государству (это уже работа по части СБУ, - o.l.). Левый фланг, коммунисты — "за" (первые претенденты на люстрацию, - o.l.), фланг националистов раскололся. Тимошенко — "против", потому что партия Тимошенко под американцами, а националисты новой волны Украины — "за", потому что в их понимании это большая Украина, от Карпат до Сахалина (неужели единоросс имеет ввиду «Свободу» О. Тягнибока? Но, по словам свободовцев, они хотели бы видеть Украину «от Сяну до Дону» после того, как над Кремлем будут реять бандеровские штандарты. Или мы чего-то не знаем?, - o.l.).

— А нам-то зачем это?

— Так это одно и то же — мы и они. Это как ГДР с ФРГ (извечный комплекс неполноценности потомков чуди и мери. Так и норовят родственность с украинцами подчеркнуть, - o.l.). Вы знаете, как сильно отличается язык ГДР от языка, допустим, Западной Германии, Рейнской области. И это одна нация. А с Украиной у нас вообще никакого отличия (ось і чудово. Відсьогодні тему з «русским языком» в Україні вважатимемо вирішеною. Повідомте про це свою ганчірку Колєсніченка, нехай закон знімає з повістки дня. Переходьте, дядьку, на ідентичну мову пращурів, якщо інтелекту вистачить, - o.l.). Единственное, что нас сейчас объединяет, что и Украина, и Россия — колонии. Россия в меньшей степени, Украина в большей степени. Но выход из колониального прошлого, восстановление суверенитета страны — это и есть единое государство (Майн кампф по-русски, - o.l.).

— Тем не менее, Украина очень дорожит тем, что перестала быть частью России, частью Советского Союза. А тут получается, что они им опять предлагают идти под кого-то…

— У них та же история, что у нас, 20 лет пропаганды, конечно, — это большая сила. На Украине эта пропаганда 20 лет работает.

Но она разбивается трехчасовым размышлением любого нормального человека (по видимому, российский депутат имеет ввиду безвольного манкурта, - o.l.). И в этом плане решение проблемы Украины, особенно со столицей в Киеве, это решение проблемы выхода для будущих украинских элит (сегодня на Украине нет элит, как и в России).

— Почему вы говорите только о России и Украине, а не о Белоруссии?

— Белоруссия туда тоже входит, просто Белоруссия меньше…

— Минск еще западнее.

— У нас формально, кстати, столица единого государства в Минске (хотелось бы что-то деловое услышать об этом эфемерном союзе, - o.l.). Белоруссия меньше, и решение проблемы с Украиной (вот, где собака зарыта! Решение проблемы с Украиной! А как решают свои проблемы московские фашисты известно не только из давней, но и уже новейшей истории: ночная бомбардировка, противопехотные мины, этническая зачистка, концлагеря. Вот весь нехитрый набор «русского мира». Милости просим в нашу рашу, - o.l.) — это есть решение сути проблемы 1991 года. То есть, это восстановление границ Советского Союза от 1944 года (?? Т.е. страны Прибалтики, Грузия, Молдова и др. государства тоже!, - o.l.) и движение дальше. Столица в Киеве означает выход на нашу ориентацию Восточной Европы, Финляндии и всего остального (за 20 лет подросло «пушечное мясо» для новых кровавых игр кремлевского Рейха. Направление, очерченное единороссом хорошо описано другим действующим депутатом Госдумы, лидером ЛДПР В. Жириновским. Но в этот раз, об имперских амбициях откровенно говорит член генсовета путинской партии. Той партии, которую считает родственной Партия регионов, - o.l.) Это восстановление позиций суверенной страны на уровне мировой конкуренции. Поэтому столица в Киеве — это не только Украина, это еще и Прага, и Бухарест. Это как для Германии объединение с ГДР, вопреки позиции американцев, И это позволило Германии выйти принципиально на новый этап развития, в Европейский союз. Восстановление единого пространства с Украиной означает окончательную победу после поражения 1991 года, реванш (маски сорваны, господа! Нам открытым текстом говорят, что без Украины они ничто и звать их никак. А Таможенный союз, как и ЕврАзЭс – элементарный реванш имперской орды, - o.l.).

— Вы считаете, это реально?

— Я как геополитик знаю, что это произойдет. Либо мы дальше отступаем и ликвидируем Россию за пять-десять лет (слишком оптимистично. По прогнозам, агония русского Рейха завершится за 3-5 лет, - o.l.), либо мы в этот же период времени восстанавливаем большое российское или украинское государство Русь, с любым названием. Вариантов нет (пожалуй, рупор путинской рейхсканцелярии в этот раз говорит правду: последнее поле боя Российской империи развернулось вокруг Украины, - o.l.). Это как движение по дороге вперед или назад. Если мы будем дальше отступать, мы уходим на еще более нижний уровень, то есть мы исчезаем, как страна (поправлю: как имперская ось зла, - o.l.), Дальний Восток отпадает, юг отпадает, республики распадаются. Происходит то, что не успели американцы сделать во времена Ельцина, когда они уже запустили Хасавюртовские соглашения о ликвидации России. И мы такие маленькие страны, как Московия, как Казахская республика, Уральская республика. Дальний Восток уходим в этой ситуации под китайцев.

Мы же в войну могли в 1941 проиграть, могли потерять страну, и вообще, мы чудом выиграли. То есть пробудились национальные силы…

Отступление, которое мы сегодня имеем, приведет к контрнаступлению, в результате которого восстановятся позиции, которые мы потеряли в результате поражения в 1991 году (о похожем поражении после Первой Мировой войны говорил и Гитлер, практически спустя 20 лет, - o.l.). И ключ этого вопроса — это, конечно, Киев, это надо понимать, и Украина вообще. Так вот с этого момента заканчивается поражение, и начинается нормальная суверенная жизнь (т.е. реванш тоталитарной империи, при которой шавки федоровы, рогозины, колесниченки, симоненки, фирташи, медведчуки будут управлять быдломассой системы, - o.l.).

Поэтому окончательная победа для нас — это флаг в Киеве, причем флаг Украины…ну, как бы единого государства (у партайгеноссе с юмором все в порядке, - o.l.) Я не украинец, но я ничем себя не отличаю от любого жителя Украины, потому что такой же по ментальности абсолютно человек (подозреваю, что Федоров ни разу не был в Украине и не общался с украинцами вообще, кроме агентов влияния, - o.l.). И мне, например, не в лом, если в российскую элиту попадут выходцы из Украины. Кстати, в Думе четверть депутатов вообще украинского происхождения. Теперь вы понимаете, почему Путин так настойчиво работает с Украиной? Потому что это ключ к суверенитету и восстановлению поражения 1991 года.

П’ять копійок: Вот, собственно, и вся не хитрая стратегия Кремля. Опираясь на украинских стукачей и сук, на свою, оплаченную российскими энергоресурсами свору неоимперцев-барыг наш народ втягивают в кровавый водоворот. Путин далеко не дурак и понимает, что газпромовской империи через 3 года придет конец . И этот психически больной президент не остановится ни перед чем, чтобы выполнить свою сатанинскую миссию. Главное, чтобы украинцы (и дай Боже, сами россияне) понимали, насколько серьезно поставлен вопрос. Вопрос жизни и смерти украинского мира.

Збірка праць західних істориків про ОУН і УПА, видана Вадимом Колесніченком, є типовим пропагандистським кроком, вважає історик Володимир В'ятрович.

"Це видання має виключно пропагандистську мету і шкода, що деякі західні науковці, не знаю чи з власного відома, беруть участь у таких пропагандистських іграх пана Колесніченка. Тираж в 10 тисяч — це не мало. В Україні наукові видання виходять тиражем у тисячу, максимум — дві тисячі. Можна сказати, що пан Колесніченко повторює шлях радянської чи то нацистської пропаганди, коли брехня видавалася просто великими тиражами і заливала книгарні, бібліотеки. Але 10 тисяч разів сказана брехня може стати правдою", - оцінив книгу В'ятрович у коментарі Gazeta.ua.

Крім того, у дослідника багато запитань викликає якість видання.

"Всі статті - переклади раніше друкованих публікацій. Думаю, що пан Колесніченко використовував такі "наукові методи" Ctrl+C, Google Translate, CTRL+V і Print, - зазначає історик. - По суті, це статті, які були доступні в інтернеті, паскудно перекладені і випущені під однією обкладинкою. В результаті у цій публікації страшенні плутанини прізвищ та населених пунктів. Тімоті Стайдер опинився на обкладинці видання, чомусь під прізвищем "Шнайдер". Я вже мовчу про Петра Потічного, який став Петром Потішним, а Василь Верига -  Верухою. Тобто читач отримав до рук абсурд, з яким редактор навіть не працював".

На його думку, роботи, представлені у книзі, не розкривають всієї суті діяльності ОУН та УПА, їх автори ніколи спеціально не займалися цією тематикою.

"Насправді ця книга складається, в оcновному з однієї розлогої статті швецько-американського дослідника Пера Рудлінга, який відомий своїми публікаціями, спрямованими проти ОУН та УПА, - зазначає він. - Цікаво, що йому компанію у цій книзі склав Тимоті Снайдер. При чому, Колесніченко, укладаючи книжку використав тільки його публіцистичну статтю, але не використав його наукових писань, зокрема книги "Криваві землі" в якій дано значно виваженішу оцінку УПА. І третій автор, скандально відомий — аспірант з Німеччини, який, чомусь представлений як один з провідних західних науковців. В результаті дуже сумнівної вартості вийшла книга".

Окремо В'ятрович зупинився на імені Тимоті Снайдера, якого вважають одним з визначних істориків сучасності.

"Він ніколи спеціально не займався історією українського визвольного руху. Його завжди цікавив ширший контекст. У збірнику Колісніченка опублікована його популярна стаття. І я думаю, що це не випадково, тому що у своїй науковій роботі він не дозволяв собі таких глобальних висновків. Оцінюючи Українську повстанську армію в наукових публікаціях, Снайдер був значно обережнішим і точнішим , говорячи про те, що український визвольний рух боровся і проти нацистської окупації. А тут передруковано саме цю ненаукову статтю, в якій автор використовує значно гостріші формулювання, що, очевидно, й було потрібне пану Колесніченку", - додав В'ятрович.

Джерело: http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%B9%D0%B4%D0%B5-%D1%88%D0%BB%D1%8F%D1%85%D0%BE%D0%BC-%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%B8-%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BA

Кабінет міністрів Литви підтримав рішення про створення спеціальної комісії, яка займеться розробкою установок для переговорів з Російською Федерацією про відшкодування Литві "шкоди, заподіяної радянською окупацією".

Про це повідомляє "Інтерфакс" із посиланням на агенцію BNS.

Очолить комісію гендиректор Центру дослідження геноциду і опору жителів Литви Тереса Біруте Бураускайте.

Комісії доручено розробити свої пропозиції з приводу збитків, завданих Литві у 1940-1991 роках в період перебування її в складі СРСР, і в 1991-1993 роках - від присутності російської армії. До 14 червня пропонується вже представити план дій з цього приводу.

Агентство BNS нагадує, що відразу після відновлення незалежності в 1990 році Литва підняла питання про компенсацію збитків від радянської окупації. Громадяни Литви висловили свою волю на відповідному референдумі.

У червні 2000 року парламент країни прийняв закон "Про відшкодування збитку від радянської окупації", проте реальні кроки зроблені не були.

Росія в двосторонньому договорі 1991 року визнала, що Радянський Союз в 1940 році здійснив "анексію", що порушує суверенітет Литви.

У Вільнюсі заявляють, що Радянський Союз "окупував" Литву в 1940 році, направивши після пред'явлення ультиматуму в країну більше 150 тис. червоноармійців.

Вважається, що Литва через скоєні тоталітарними режимами злочини втратила приблизно третину свого населення.

В 1940-1952 роки з Литви були репатрійовані або виїхали 444 тис. жителів, на фронті загинуло 25 тис., а в табори і заслання були відправлені 275 тис. осіб. Крім того, загинули більше 20 тисяч учасників антирадянського опору.

Канцлер прем'єр-міністра Дейвідас Матуленіс заявляв журналістам, що комісія повинна керуватися раніше зробленими розрахунками величини заподіяної радянської "окупацією" збитку в розмірі 80 млрд літів (близько $ 31 млрд).

"Але це не означає, що Росії буде виставлений якийсь рахунок. Зараз мова йде про певні переговорні принципи", - зазначив він.

Джерло: http://www.istpravda.com.ua/short/2012/05/23/86765/

Історики здивовані, чому, взявшись за зміни до архівного законодавства, парламентарі не розглянули питання доступу до архівів. Науковці наполягають на законодавчому закріплені відкритості радянських архівів і побоюються, що Рада створює механізми, які можуть спричинити знищення документів. 

Вчора у першому читанні Верховна Рада України проголосувала зміни до Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи”. Загалом позитивно оцінюючи спробу законодавця підійти до змін далекого від вимог сучасності закону, історики надзвичайно стурбовані тим, що найважливішу частину – питання доступу до архівів оминули.  

“Закон про Національний архівний фонд містить абсолютно застарілу і невиправдану норму, яка дозволяє обмежити доступ до будь-яких документів на 75 років під приводом наявності в них “конфіденційної інформації”. Архівні установи довільно тлумачать поняття “конфіденційна інформація”, невиправдано розширюючи його зміст, відтак вони мають інструмент, який дозволяє повністю закрити будь-які документи. Цей інструмент повинен бути скасований. Відкритість документів радянського періоду – вимога часу, європейської спільноти, дослідників та сотень тисяч громадян України, чиї сім'ї постраждали від тоталітаризму”, – говорить Володимир В'ятрович, який у 2008–2010 роках розсекречував архіви СБУ. 

Українці останні два роки все частіше стикаються із забороною доступу до документів про репресованих чи учасників визвольного руху. Сотні тисяч людей загинули у сталінських таборах, проте науковці не можуть написати про це, а родичі отримують необґрунтовані відмови. Архіви вимагають згоду “спадкоємців”, а у жертв репресій часто не залишилося нащадків. Відтак імена та історії, які мали б бути згадані, залишаються таємницею не за законом, а за одноосібним рішенням якогось співробітника архіву, що має можливість надзвичайно широко трактувати чинну норму закону. 

Центр досліджень визвольного руху за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” провів у жовтні 2011 року експертне опитування щодо відкритого доступу до архівів. “72,4% експертів відповіли, що всі архіви з документами до 1991 року повинні бути відкритими, ще 27,6% відповіли, що архіви повинні бути відкритими лише з незначними обмеженнями. Жоден із експертів не обрав варіанти відповідей про те, що така інформація не має бути відкритою або що має бути відкритою тільки інформація загального характеру” – зазначила Ірина Когут, експерт-соціолог Центру.  

“Зміни до закону, проголосовані у першому читанні, можуть створити умови для невиправданого знищення документів” – зазначила юрисконсульт Центру досліджень визвольного руху Віта Лошак, яка у 2009-2010 роках працювала консультантом ГДА СБУ. 

“Проектом закону передбачено, що підлягають вилученню з Національного архівного фонду документи, що втратили культурну цінність, дублетні документи та невиправно пошкоджені документи, що не підлягають відновленню. Натомість немає чіткого і зрозумілого визначення, що таке “культурна цінність”, який документ вважається невиправно пошкодженим, що таке “дублетні документи”. А це відкриває можливості для зловживань”, – підкреслила Віта Лошак. 

Володимир В'ятрович додав: “В нашій історії надзвичайно багато білих плям. Відтак навіть технічні документи репресивного режиму можуть мати надзвичайну історичну цінність. Європа зберігає і понищені документи з перспективою їх відновити. Наприклад, Німеччина розробила спеціальну комп'ютерну програму, яка дозволяє відновити документи Штазі із шматочків паперу, після того, як вони були порвані чи пропущені через знищувач”. 

Європейська практика передбачає максимальне  збереження і надання доступу до документів спецслужб нацистського та радянського режимів.

Автор — Володимир В’ятрович

Центр досліджень визвольного руху отримав текст угоди в рамках СНД, яка зобов’язує країни-учасниці спільно визначатися з тим, які саме документи радянського періоду можуть бути відкриті для науковців і громадськості.

Підписання цієї угоди перекреслить можливість неупереджено дивитися на радянське минуле. Дослідники вже занепокоєні, що архіви силових відомств усіх пострадянських країн, за винятком Прибалтики, поступово буде закрито для наукової роботи. Тому російські історики закликали українських колег не допустити підписання Україною цього документа.

Втім, уряди країн-підписантів — а ініціатором виступила Російська Федерація — бачать в архівах не наукові джерела, а інструмент захисту національної безпеки і, як видно з тексту документа, — не у відкритих архівах. Зокрема вже у статті 1 таємними визначено відомості, засекречені в період існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік і які дуже комусь хотілося б залишити в таємниці і нині — незалежно від того, чи належить інформація до секретної згідно із національним законодавством країни-підписанта.

В Україні закон забороняє приховувати історичні документи, особливо ті, які містять інформацію про факти порушень прав і свобод людини і громадянина та про незаконні дії органів державної влади, їхніх посадових осіб. Інформацію, яка належить до держтаємниці, перелічено у спеціальному документі «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» — жодних історичних документів у цьому списку немає.

Згідно ж з угодою будь-який архів, що хотів би відкрити доступ до документів радянського періоду, повинен надіслати запит до спеціально визначеного компетентного органу національного рівня з переліком вихідних даних архівних матеріалів та обґрунтуванням потреби зняти з них гриф. Відтак цей компетентний орган спрямовує дану інформацію в аналогічні структури країн-підписантів, які розглядають запит колег відповідно до національного законодавства. Розгляд може тривати до півроку і довше, якщо це попередньо погоджено. Коли всі уповноважені структури висловили свою позицію, держава, установа якої подала запит, своїм рішенням або розсекречує відповідні документи, або відмовляє в цьому. Але за умови, що отримано згоду всіх країн — учасниць угоди. Якщо ж країна вирішила засекретити архівні документи, вона спрямовує цим країнам запит про «необхідність і строки захисту», після чого країни-підписанти «вживають заходів» для захисту секретних відомостей.

Угода забороняє країнам ухвалювати самостійні рішення про розсекречення інформації, якщо вона «зачіпає інтереси» інших країн-учасниць. Можна уявити, скільки «інтере­сів» може бути «зачеплено» при відкритті архівів. І навіть сміливо припустити, що найбільше їх буде в офіційного правонаступника Радянського Союзу — Росії, яка вже більше ніж десять років обмежує доступ дослідників до архівів. Недарма в останні роки існування СРСР КҐБ посилено знищував або вивозив архіви до Москви, панічно боячись люстрації, як це відбулося після оксамитових революцій у Східній Європі. Литовські колеги-історики на круглому столі «Досвід Литви у подоланні наслідків тоталітаризму» в Києві особливо наголошували на важливості відкритості архівів КҐБ. І аж ніяк не для проведення люстрації, а для того, щоб зрозуміти суть злочинного тоталітарного режиму, не допустити повторення відповідних практик у майбутньому. А де як не в архівах спецслужб цього режиму можна отримати необхідні науковцям відомості?

Проте практика радянського врядування сьогодні неабияк цікавить і політиків, що викликає зрозуміле занепокоєння не лише в істориків, а й у всього суспільства. Адже учасниками угоди, крім Росії, вже є кілька країн із зони її впливу (Білорусь, Вірменія, Таджикистан, Узбекистан), і документ відкритий для приєднання.

Росія вже кілька років намагається скоригувати архівну політику колишніх радянських республік. Ще 2004 року було підписано подібну угоду між Росією, Вірменією, Біло­руссю, Казахстаном, Таджикистаном і Киргизстаном. Остання угода в рамках СНД посилила раніше взяті зобов’язання і є спробою поширити визначені в ній стандарти на інші країни. Узбецькі й туркменські архіви взагалі не були доступні історикам, але азербайджанський та молдовський уряди, хай і частково, розсекретили документи радянського періоду. Поки що інформації про те, чи підписала Молдова дану угоду немає, як, утім, немає у відкритих джерелах і остаточного переліку підписантів.

Чи не найбільше ініціатори взаємного перегляду політики розсекречення хочуть залучити до цього процесу Україну, оскільки ми, за винятком Прибалтики, виявилися у відкритті архівів найрішучішими і найпослідовнішими. Росія вже в перші дні після обрання Віктора Януковича президентом України розпочала на нас тиск із метою припинити розсекречення. Символічно — робота експертів у рамках розробки даної угоди стартувала вже через кілька тижнів після приходу до влади нового президента, а основний проект угоди було погоджено на засіданні Ради міністрів закордонних справ СНД у Києві 8 квітня 2011 року.

Наразі МЗС України на запит Центру досліджень визвольного руху повідомило: Україна не підписувала Угоди про порядок перегляду ступеня секретності даних, засекречених у період існування СРСР.

А тим часом за останні два роки архів СБУ не оприлюднив жодної інформації про те, чи розсекречено якісь нові документи, чи введено їх в електронну базу даних. Натомість розформовано науковий відділ — звільнено людей, які систематично вивчали архівні матеріали. На сьогодні ситуація така: архів СБУ відкритий частково, доступні всі до­кумен­ти Компартії, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, пов­ністю закритими залишаються архіви Міністерства внутрішніх справ, а це — близько півтора мільйона справ. Ще таємничішим є архів Служби зов­нішньої розвідки, який успадкував документи управління зовнішньої розвідки КҐБ.

Досвід роботи істориків та результати моніторингу в рамках проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять» показують: багато відмов у доступі до архівної інформації є необґрунтованими і добитися отримання даних про родичів чи для наукової роботи можна лише на базі чинного законодавства. Проте підписання згаданої угоди повністю закриє ці можливості для будь-кого, крім працівників спецслужб, які, за словами нинішнього очільника СБУ, досі пишаються досвідом своїх поперед­ників із КҐБ…

Джерело: Дзеркало тижня. Україна

Ось і відзначила Україна 140 років з дня народження видатного спортсмена, шестиразового чемпіона світу з «французької боротьби» (греко-римська) Івана Піддубного, уродженця села Красенівка, що на Черкащині. Всі урочистості 8 жовтня обмежилися заходами в «Мамаєвій Слободі», організованими фондом Миколи Томенка «Рідна країна», КМДА та Центром народознавства «Козак Мамай». З боку уряду, як кажуть в народі, «ні пари з вуст». А шкода. В українській спортивній історії ця людина посідає чільне місце. Адже досі, якщо мені не зраджує пам`ять, шість разів поспіль ніхто з українців не ставав чемпіоном світу в жодному з видів боротьби. Івану Максимовичу це вдалося.

За логікою, з ідеєю згадати Піддубного на загальнонаціональному рівні мало б виступити Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України на чолі з міністром Дмитром Табачником. Однак, тут виявляється є певні перепони – пан міністр вважає його росіянином, а не українцем. Такі висновки, я зробив, переглядаючи книгу «Все о России», де він є одним із авторів. Згадуючи Піддубного, автори констатують наступне: «Именно Иван Поддубный показал всему миру, что самые сильные люди живут в России… В самом имени непобедимого борца слышна была Россия». Маю зауважити пану Табачнику, що він разом зі своїми колегами помиляється – Іван Піддубний показав усьому світу, що найсильніші люди живуть в Україні. До речі, це саме чотири рази, уже в XXI-му столітті, підтверджувала команда стронгменів на чолі з Василем Вірастюком, виборюючи звання «Найсильнішої нації в світі». Не пригадую, щоб ці змагання вигравали росіяни, але вірю, що в них ще все попереду.

Також варто пам’ятати, що Іван Піддубний ніколи не вважав себе росіянином, а постійно наголошував, що є з українського козацького роду. У 1895 р., коли Іван вирушив з рідного села до Криму, батько, даючи настанови сину, зауважив: «Пам`ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам`ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені, і я не батько тобі».

Син дотримався батьківських настанов, прославивши свій рід на весь світ і ніколи не забував, що є українцем, за що, власне, і постраждав за радянських часів. Коли в СРСР проходила паспортизація населення, йому видали паспорт, де в графі національність було зазначено «русский». Піддубний, не погоджуючись з цим, звернувся до міліції з вимогою виправити помилку, але отримав відмову, тоді він сам закреслив «русский» і зверху написав «українець», за що згодом потрапив до НКВС за звинуваченням «в українському націоналізмі». Після двох тижнів допитів його випустили, але на згадку від допитів на все життя залишилися рубці на спині. Коли хтось запитував про їх походження, борець відповідав: «Це колись так мене вчили в НКВС «ленізму» (через безграмотність не вимовляв слова «ленінізм»). За мову та за паспорт».

Такі факти з біографії Піддубного знає практично кожен любитель спорту в Україні. Правда, окремі росіяни вперто вважають його російським борцем, бо він значну частину свого життя прожив у кубанському містечку Єйськ, де власне й похований. Їм мабуть важко усвідомити, що така легендарна особистість була вихідцем із «Малоросії».

Думаю, такі особистості в нашій історії мають право на те, щоб їх згадували не в обмеженому колі знавців історії українського спорту, а й на державному рівні. Для цього не потрібно ніяких парадів, феєрверків, демонстрацій – варто показати декілька документальних фільмів про його життя і спортивні здобутки на центральних телеканалах, організувати якийсь дитячо-юнацький турнір його пам’яті з боротьби (дорослий проводиться) – це не потребує великих фінансових затрат і зусиль.

Нині в Україні склалася якась парадоксальна ситуація з відзначенням чи вшануванням круглих дат у вітчизняній історії. Теперішній владі цікаві тільки ті історичні періоди і постаті, які мають відношення до радянської епохи, або проросійські за своєю суттю. Судіть самі: в цьому році на всеукраїнському рівні ми уже відзначали День перемоги, під цю подію Верховна Рада навіть прийняла, а Президент підписав неконституційний закон, згадали пам’ять загиблих з нагоди 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни, при цьому питання було так викручено політиками, що одних варто згадувати, інших – ні. Нещодавно знову вся Україна відзначала 70-річчя зародження партизанського руху в Україні. Більше того, навіть звання Героя України отримали Богдан Ступка і митрополит УПЦ МП Володимир, вектор роботи яких направлений у бік Росії.

Натомість влада проігнорувала відзначення на всеукраїнському рівні 125-річчя з дня народження відомого історика Івана Крип’якевича, 155-річчя письменника Івана Франка, 145-річчя історика Михайла Грушевського, 170-річчя історика, громадського діяча Михайла Драгоманова, 120-річчя поетів Юрія Клена та Павла Тичини. Я вже мовчу про 120-річчя засновника ОУН Євгена Коновальця. Та найбільш приголомшливою була звістка, що Україна не буде з усіма почестями святкувати свою 20-ту річницю Незалежності через нестачу коштів. Тоді урядовці заявляли, що потрібно економити в умовах складної економічної ситуації – а нещодавно викинули сотні тисяч доларів на відкриття НСК «Олімпійський». Один тільки візит співачки Шакіри обійшовся, за інформацією ЗМІ, біля 500 тисяч доларів. Мені видається, що ця подія менш знакова, ніж святкування Незалежності, принаймні в усіх цивілізованих країнах саме цьому святу приділяють найбільше уваги, а про круглі дати – годі й говорити.

Між тим усі перераховані мною люди в різні періоди працювали на благо українського народу, окремі з них зі зброєю в руках боролись за нашу незалежність. Тепер про них згадують лише в тих регіонах, звідки вони родом, – принаймні, так було у більшості випадків у 2011 році.

Сумно, що влада не шанує всіх, хто прислужився українській державності, а робить це вибірково.