В минувшем году в Украине прошли примечательные юбилеи: 825-я годовщина первого упоминания названия «Украина» и 860-тилетие победы князя киевской династии Изяслава Мстиславича над суздальским князем Юрием Долгоруким. Но, власть красно-голубых временщиков никак не отреагировала на эти знаменательные даты в истории Украины. Попробуем освежить память украинцев, а заодно и россиян, ошибочно считающих себя братьями славянского народа:

Александр ПАЛИЙ, историк , автор книг «Історія України» (2010), «Ключ до історії України» (2005)

Власть за празднованием дня комсомола проворонила 825-ю годовщину первого упоминания названия страны, которой она руководит. Эта дата исполняется 18 апреля.

Под датой 18 апреля 1187 года летопись говорит: «В том же походе (князей Руси, то есть Киева, Белгорода (нынче с. Белгородка под Киевом), Вышгорода, Василькова, Переяслава (в настоящее время г. Переяслав-Хмельницкий) и крепостей на р. Роси на половцев) разболелся Владимир Глебович (князь Переяславский) болезнью тяжкой, от которой он и умер. И принесли его в Переяслав на ношах, и здесь преставился он, месяца апреля в восемнадцатый день, и положен был в церкви святого Михаила, и плакали по нему все переяславцы. Он ведь любил дружину, и золота не собирал, добра не жалел, а все давал дружине; был же он князь добродетельный и сильный в бою, и мужеством крепким отличался, и всякой добродетелью был преисполнен. За ним же Украина много постонала».

Вес этого упоминания об Украине колоссален.

Ведь название Украины упомянуто задолго до монголо-татарского нашествия 1240 года, которое имперскими идеологами бралось как точка отсчета для распада «единой древнерусской народности», которая якобы до того существовала.


Средневековая карта Украины французского инженера Боплана, руководившим строительством укреплений в Украине

Однако, если Украина существовала уже в 1187 году, еще во времена Киевской Руси, то теория о Киевской Руси как «братской колыбели» оказывалась бессмысленной.

И еще один вопрос: если название Украины происходит от иностранного слова «окраина», то окраиной чего она могла быть в 1187 году? Неужели безкняжьего острога Москвы, о которой тогда на Киевщине, наверное, никто и не слышал?

Кроме того, совершенно непонятно, почему о князе скорбели именно пограничные земли, а не обитатели всего Переяславского княжества независимо от отдаленности от границ?

Например, под 1189 г. в летописи в рассказе о князе Ростиславе Берладнике упоминается, что он въехал «в Украину Галицкую» (когда князь въехал в княжество владеть им как целым, а не какими-то его окраинами).

В Галицко-Волынской летописи под 1213 г. есть запись «Данило же вернулся домой и ехал с братом и принял Берестий, и Угровеск и Верещин, Столпе, Комов и всю Украину». То есть опять речь идет не об окраинах, а обо всем княжестве Забужья с центром в Угровеске (в настоящее время городище в с. Новоугрузкое Любомльского района на Волыни).

Известны также сообщения о польских князьях, которые после похода на Галичину и Волынь возвращались «в свою Украину», опять-таки в собственное княжество, а не в его окраины.

Не менее интересные упоминания содержатся в русских летописях XVII века, где десятки раз идет речь о «царских украинах», имея в виду земли (княжества, бывшие уделы), подвластные царю, а не какие-то окраины.
Параллель прозрачна — ведь и в настоящее время по-украински слово «країна» означает собственно страну.

Для того, чтобы понять, что слово «Украина» абсолютно четко, особенно в летописях XII—XIII веков, выступает в качестве простого синонима слова «княжество», «земля», историкам стоило лишь беспристрастно их прочитать.

Не менее важна для понимания украинской истории другая дата, которую также можно отмечать.

Это окончательное поражение суздальского князя Юрия Долгорукого от князя киевской династии Изяслава Мстиславича, которое произошло в 1152 году.

Тщательным образом скрытая советскими историками битва за Киев этих двух князей составляла центральное событие истории всей Восточной Европы середины XII века.

В 1146 г. великокняжескую власть получил Изяслав Мстиславич, сын Мстислава Великого и норвежской принцессы. Его главным противником становится суздальский князь Юрий Долгорукий. Он был самым молодым сыном Владимира Мономаха, потому его заслали княжить в отдаленную окраину государства.

Юрий Долгорукий все еще считал Киев своей Родиной. Показательно, что «основателя» Москвы звали Долгоруким, а не «Длинноруким».

С разрастанием династии старая система передачи власти начала давать сбои. Традиционно великим Киевским князем становился самый старший в роду Рюриковичей. Однако в ХІІ в. отдельные старые по возрасту князья, правившие в далеких землях и которых десятилетиями не было на Руси, могли быть крайне непопулярными. Юрий Долгорукий был старше своего племянника Изяслава, и потому формально имел больше прав на Киев. Изяслав Мстиславич пользовался особой популярностью среди киевлян и остальных жителей Руси, то есть Надднепрянщины, за свои личные качества, прирастание к местной почве и успехи в борьбе с половцами.

Чтобы легитимизировать свою власть, Изяслав Мстиславич пригласил в соправители в Киев своего дядю Вячеслава, сына Владимира Мономаха, который был еще старше Юрия Долгорукого. В Киеве появились два княжеских двора, однако реальная власть принадлежала Изяславу Мстиславичу. Началась война.

После удачного похода на Суздаль в 1148 г., Изяслав слишком самоуверенно отнесся к походу Юрия на Русь. Как следствие в 1149 году на короткое время великим Киевским князем становится Юрий Долгорукий, непопулярный в Руси. Ведь Юрий Долгорукий долго не жил в Киеве и сотрудничал с главным врагом Руси — половцами. Он не провел ни одного большого похода на Изяслава и Киевщину без участия половцев, и был женат на половецкой княжне — дочери хана Аепы. Юрий Долгорукий дружил с врагом киевлян половецким ханом Свенчем Боняковичем, который угрожал «посечь Киевские Золотые Ворота».

Уже в следующем 1150 г. Изяслав принимает решение молниеносно идти на Киев. В городах на подступах в Киев сидели сыновья Юрия Долгорукого, в Киеве — сам Юрий.

Перед войском он произнес зажигательную речь, из которой видно, что большинство его войска составляли выходцы из Киевщины: «Вы за мной из Руськой земли вышли, своих сел и имений лишившись. А я или свою отчину и их верну, или голову сложу».

Под прикрытием темноты войска Изяслава подошли к Белгороду (ныне с. Белгородка вблизи Киева). Тогда это была мощная крепость, вторая по мощности после Киева во всей Руси, высота одних валов которой достигала 16 метров. Сын Юрия Долгорукого Борис в это время пьянствовал с женой. Только в последний момент один из таможенников успел закрыть ворота города. Но и это не помогло — когда войско Изяслава затрубило в трубы, сын Юрия Долгорукого бежал. Он бежал в Киев, где из страха преувеличил силы Изяслава. Юрий Долгорукий, оставив собственную жену, бежал через Днепр.

В 1151 г. Юрий Долгорукий попробовал переправиться через Днепр, чтобы вернуть столицу. Здесь произошла едва ли не самая большая «речная» битва в средневековой истории. От устья Десны и до современного речного вокзала река была покрыта бронированными кораблями.

Юрию Долгорукому удалось переправиться только около Заруба (крепости вблизи с. Трахтемирова Каневского р-на на Черкасщине, затопленной во времена СССР Каневским водохранилищем). Изяслав организовал масштабную оборону Киева, которой город не знал за всю свою средневековую историю. Круговая оборона с валами растянулась на 10 километров.

На берегах Лыбиди войско Юрия Долгорукого было наголову разбито. Его товарищ — половецкий хан Свенч Бонякович убит.

На Перепетовом поле (между Белой Церковью, рекой Стугной и Фастовом) остатки войск Юрия Долгорукого были окончательно разбиты, захвачены в плен и потоплены в р. Рутец. Как пишет летопись, в той же битве киевляне едва ненароком не убили своего князя. Когда Изяслав крикнул что он князь, киевляне подумали, что он Юрий Долгорукий или его сын и начали рубить князя по шлему. После этого поражения летопись четко показывает, что сын Долгорукого Андрей Боголюбский не считал Суздаль Русью: он «выпросил у отца пойти наперед в Суздаль, говоря: «Вот нам уже, отче, здесь, в Руськой земле ни рати, ни чего другого».

Весной в 1152 г., как раз 860 лет назад, Юрий Долгорукий собрал муромские и рязанские полки, а также половецкую конницу, и опять попробовал отправиться на Киев. Однако, только услышав о приближении киевского войска великого князя Изяслава, половцы оставили Юрия Долгорукого, а дальше убегает и он сам.

Эта война начиналась почти как обычная междоусобица, а закончилась как война, в результате которой, по сути, образовалась новая страна. Тогда она называлась Суздаль или Залесье. И тогда ее первая самонадеянная попытка установить контроль над Киевом была провалена.

Изяслава Мстиславича впервые среди всех князей летописи и даже конкуренты, в том числе Юрий Долгорукий, начинают называть «цесарем Руси», уподобляя его византийским императорам.

Изяслав был сторонником независимости Киевской митрополии от Константинопольских патриархов. Сразу же по утверждению на великокняжеском столе Изяслав Мстиславич приказывает епископам выбирать митрополита без участия Константинопольского патриарха. Все епископы с украинских земель поддержали этот выбор, в то время как новгородский и смоленский — не поддержали. Как результат, 27 июля 1147 года большинством голосов митрополитом Киевским и всей Руси был избран Клим Смолятич, которого очень уважали современники. Как пишется в летописях, такого «философа и книжника в Руськой земле не было». Это было очень важное достижение на пути к утверждению автокефалии украинской Церкви.

Князь Изяслав Мстиславич в тяжелой борьбе с Юрием Долгоруким установил полный киевский контроль над всей территорией от Северного Ледовитого океана до Черного моря. Практически везде сидели его сыновья или вассалы.

Запас прочности Киевского государства был в это время еще настолько большим, что даже постоянные войны не смогли повлиять на международный статус страны.

К сожалению, после того, когда целые поколения учили «украинскую историю» по съездам КПСС и тысячам выпущенных тракторов, в Украине отсутствует не только понимание, а простое знание исторических фактов.

Благодарен наводке друга: Цікава стаття Олександра Палія. (Москалям читати тільки в присутності дорослих)

П’ять копійок: Пока занимался поиском изображение украинско-руського князя Изяслава Мстиславича наткнулся в сети на несколько российских исторических сайтов, где великий правитель Киевской Руси до сих пор представлен руССким князем: то в истории РоССии в картинках, то в перечне РоССийских правителей:


Изяслав II Мстиславич Владимиро-Волынский
Годы жизни: около 1097 - 1154
Годы правления: 1146-1149, 1151-1154
Изяслав Мстиславич (при крещении дано имя Пантелеймон) — внук Мономаха, сын Мстислава Владимировича, великий князь киевский, князь волынский. Изяслав - один из первых руССких князей (так пишут в Эрефии), который в летописи именуется «царём» (Киевский свод в составе Ипатьевской летописи).

Прям когнитивный диссонанс какой-то у северо-восточных соседей украинцев. Ведь при Изяславе его владения часто упоминались в летописях и как Украина. На тот момент РоССии, именем которой нарекли залешанские земли и мордово-мокшанскую деревню Москва немецкие монархи Петр I и Екатерина II в помине не было. Была Русь, была Киевская Русь, уже появилось слово Украина, была Волынь и Киевщина. Кстати, странно, почему же тогда руССкие так не любят украинцев-бандеровцев (многие из которых проживают на Волыни)? Диссонанс у бедных, форменный когнитивный диссонанс..

http://oleg-leusenko.livejournal.com/816040.html

Статус вояків Української Повстанської Армії у вітчизняному і міжнародному праві.

Сергій Павленко

Згідно з п. 16 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” до учасників бойових дій зараховуються також “вояки Української повстанчої армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941 — 1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.

Аналіз термінології названого п.16 з точки зору міжнародного права говорить не про юридичне, а про ідеологічне її походження, що неприпустиме для законотворчості.

Так, у міжнародному праві воєнна окупація — це тимчасове зайняття збройними силами території противника. Режим воєнної окупації визначений IV Гаазькою конвенцією про закони і звичай сухопутної війни 1907 року і Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, а також рядом інших документів. Обидві названі конвенції були зобов’язуючими для СРСР і є такими для нинішньої України.

Як відомо, у 1918р. Україна стала незалежною від Росії. Утворилася демократична Українська Народна Республіка (УНР). Вона зникла з політичної карти Європи не через внутрішню нестабільність і громадянську війну, а внаслідок агресії з боку сусідніх держав, зокрема Росії.

Невдовзі після узурпації влади в Росії т.зв. “Рада Народних Комісарів” Росії вручила Українській Центральній Раді (УЦР) 17 грудня 1917 року свій ультиматум з вимогою підпорядкуватися більшовицькій владі в Петрограді, або прийняти наслідки відкритої війни між Росією та Україною.

1939 року Червона армія окупувала, відповідно до ганебного пакту Молотова — Ріббентропа, Західну Україну. Цим було потоптано один з базових принципів міжнародного права — право націй на самовизначення та утворення власних національних держав. Українці Західної України внаслідок перебування на їхній території військ СРСР не змогли скористатися із розвалу окупаційного польського режиму і здійснити “реституцію”, відновити проголошену 1918 року та ліквідовану 1919 року силою польської зброї їхню Західно-Українську Народну Республіку.

За першим беззаконням потяглися наступні. СРСР порушив відоме положення IV Гаазької конвенції 1907 року, яке регламентує режим воєнної окупації і визнає недоторканність приватної власності у сухопутній війні. У Західній Україні почалися так звані ”соціалістичні перетворення”, які полягали у повній ліквідації приватної власності.

СРСР порушив IV Гаазьку конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, яка забороняє примушувати населення зайнятої території присягати на вірність окупантові. Призов українців Західної України у Червону армію з відповідною присягою був кричущим порушенням міжнародного права. СРСР порушив принцип самовизначення нації, організувавши і провівши під контролем радянських воєнних окупаційних властей плебісцит — так звані Народні Збори Західної України. Метою цієї акції було надати вигляду законності анексії Західної України Радянським Союзом.

Міжнародне право розглядає плебісцит як одну з припустимих підстав територіальних змін тільки у тому випадку, якщо він проводиться із дотриманням ряду умов, які гарантують повну свободу волевиявлення населення. До переліку таких умов, необхідних для юридичної дійсності плебісциту, зокрема, належать: створення для проведення плебісциту тимчасових органів влади з представників місцевого населення, здійснення свободи діяльності всіх демократичних партій, проведення плебісциту загальним, рівним і таємним голосуванням. Міжнародне право не виключає можливості проведення плебісциту під наглядом міжнародної комісії.

У нашому ж випадку “ратифікаційний” плебісцит був організований з метою юридичного оправдання вже фактично здійсненої анексії і був юридично нечинним.

Анексуюча держава (СРСР) провела плебісцит в умовах режиму воєнної окупації, в присутності і з допомогою власних збройних сил (Червоної армії). Документальних свідчень про це у розсекречених радянських архівах — предостатньо.

Особливістю режиму воєнної окупації є те, що він створює лише тимчасові правові наслідки для окупанта і населення зайнятої ним області, але не означає переходу цієї території до окупанта. Територіальні питання вирішуються звичайно в мирних договорах.

Такий договір і був підписаний 16 серпня 1945 року у Москві під назвою “Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон”. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 5 лютого 1946 року у Варшаві, після чого договір набув чинності.

Хоча цей договір, знову ж таки, укладався без участі представників населення спірних між Польщею і СРСР територій, але з цього акта випливає наступне. Підписуючи договір, СРСР мовчазно згодився, що плебісцит 1939 року у Західній Україні був фікцією. А це значить, що українці Західної України до 5 лютого 1946 року, навіть ті, яким видали радянські паспорти, юридично, та й фактично, громадянами СРСР не були, а значить ніяких зобов’язань перед урядом СРСР не мали і були вправі збройною силою чинити опір насильствам окупаційних радянських властей, її силових структур: Червоної армії, НКВД, міліції та іншим репресивним органам як негромадяни СРСР. І в цьому випадку вони були не бандитами, не кримінальними злочинцями, як їх постійно трактували і досі намагаються трактувати антиукраїнські політичні кола, а учасниками бойових дій. Таким чином, вказаний для ветеранів УПА у Законі України часовий термін “1941 — 1944 роки” має під собою не юридичну основу, а ідеологічну і пов’язаний не з правовим статусом населення Західної України, а з датою вступу в неї Червоної Армії і репресивно-каральних органів СРСР, які не були українськими і силою встановлювали та закріплювали в Західній Україні чужу місцевим українцям комуністичну російську владу.

IV Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, а також Женевська конвенція 1949 року визначають коло осіб, які розглядаються як такі, що входять до складу збройних сил тих, хто воює.

Особи, які входять до складу збройних сил і які ведуть під час війни бойові дії проти ворога, зараховуються до категорії тих, хто воює (комбатанти). До категорії тих, хто не воює (некомбатанти) належать ті особи зі складу збройних сил, які не беруть безпосередньої участі у бойових діях.

До некомбатантів зараховують, наприклад, інтендантський, медичний, воєнно-юридичний персонал, а також осіб, які хоч і супроводжують армію, але не входять до її складу (кореспонденти, духовенство та ін.).

До комбатантів прирівнюється населення і зайнятої, і незайнятої ворогом території, яке при його наближенні або відступі, а також під час окупації добровільно візьметься за зброю, організує виступ проти ворожих військ.

У разі захоплення і комбатанти, і некомбатанти користуються правами військовополонених.

Женевські конвенції 1949 року поширюють закони і звичаї війни на “конфлікти, які не мають міжнародного характеру”, і вже тим самим узаконюють народну війну, допускають підпорядкування збройних сил уряду (або владі), які не визнані державою, що утримує полонених повстанців. У Західній Україні таким невизнаним СРСР українським підпільним урядом була Українська Головна Визвольна Рада, створена 1944 року, якій підпорядковувалася УПА. Закони і звичаї війни застосовуються не тільки до армії, але й до ополчення, добровольчих загонів, організованого руху опору, партизанів. З погляду загальноприйнятих законів і звичаїв війни партизанський рух на окупованій агресором території абсолютно правомірний. Партизани є комбатантами. Партизанська війна є особливим видом народної війни і має справедливий характер.

Вперше у договірному порядку питання партизанської війни були врегульовані в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 років, які визнали партизанів законними комбатантами. Хоч за змістом цих конвенцій створення партизанських загонів допускалося на неокупованій території, але вміщена в IV Гаазьку конвенцію декларація Мартенса, згідно з якою у випадках, не передбачених конвенцією, “населення і воюючі залишаються під охороною і дією начал міжнародного права”, фактично давала можливість розглядати як правомірну і партизанську війну на окупованій території. Для визнання населення “в якості воюючого” IV Гаазька конвенція вимагала від осіб зі складу партизанських сил, “відкрито носити зброю і дотримуватися законів і звичаїв війни”. Цих вимог бійці УПА дотримувалися.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 року в числі законних комбатантів називає особовий склад ополчень і добровольчих загонів, включаючи особовий склад “організованих рухів опору, які належать стороні, що перебуває у конфлікті, і які діють на їх власній території або поза нею, навіть якщо ця територія окупована” (ст. 4).

Конвенція передбачає, що цей особовий склад повинен відповідати таким вимогам: а) мати на чолі особу, яка відповідає за своїх підлеглих; б) мати визначений і явно видимий здалеку знак розрізнення; в) відкрито носити зброю і г) дотримуватись у своїх діях законів і звичаїв війни. У Додатковому протоколі I 1977poкy в цій конвенції також вказується на потребу мати відповідальне командування, підпорядковуватися внутрішній дисципліні, дотримуватись норм міжнародного права (ст. 43). Особовий склад Української Повстанської Армії відповідав і цим вимогам.

На партизанів повністю поширюються положення Женевських конвенцій 1949 року про поводження з військовополоненими, а також хворими і пораненими. Згідно з IV Гаазькою конвенцією 1907 року, Женевською конвенцією 1929 року, Женевською конвенцією 1949 року з військовополоненими слід поводитися гуманно. Полонені повинні користуватися захистом від будь-яких актів насильства, залякування, образ. Вони мають право на повагу до їх особи і честі. Застосування репресій щодо полонених забороняється. Військовополонені можуть бути поселені в місті, таборі, або в якомусь іншому місці без обмеження свободи, але із зобов’язанням не виходити за визначені межі. Військовополоненим надається повна свобода відправлення релігійних обрядів. Військовополонені звільнюються і репатріюються зразу ж після припинення воєнних дій.

СРСР зухвало не виконував вищеназваних вимог міжнародного права, які є обов'язковими у ставленні до всіх учасників партизанського руху, зокрема й антикомуністичного. Московські верховоди злісно ігнорували законний статус національно-визвольного руху і права учасників руху опору на територіях окупованих ними держав Балтії і Західної України.

Сповідуючи політику подвійних стандартів, СРСР вимагав від своїх супротивників застосування права війни до російських партизанів, а також прокомуністичних партизанів Монголії, Туреччини, Афганістану, Китаю і деяких інших країн, яким він надавав не тільки політичну і юридичну, а й воєнно-технічну допомогу. Лише комуністичній т.зв. “народно-визвольній” армії Китаю у 1945 році було передано трофеї двох радянських фронтів, взяті в японців. Це було понад 3700 гармат, мінометів і гранатометів, 600 танків, більш як 800 літаків, до 1200 кулеметів, близько 680 складів різноманітного військового майна, а також кораблі японської Сунгарійської річкової воєнної флотилії.

СРСР фінансував і постачав зброю прокомуністичним партизанам Анголи, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау та ряду інших африканських країн. При цьому йшлося не про справедливість, а виключно про використання національно-визвольного руху африканських народів для підриву сировинної бази європейських держав на африканському континенті і їх енергетичне узалежнення від СРСР.

З метою зміцнення позицій комуністичного інтернаціоналу на Близькому Сході СРСР і його союзники домоглися надання XXIX cecією Генеральної Асамблеї ООН статусу спостерігача в ООН для Організації Визволення Палестини. Також СРСР погодився, щоб Заключний акт міжнародної конференції 1977 р., яка розробила і прийняла два додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 року, що стосувалися захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (протокол I) і збройних конфліктів неміжнародного характеру (протокол II), підписали представники чотирьох національно-визвольних рухів, які приймали участь у її роботі, а саме: Організація Визволення Палестини, Союзу Африканського народу Зімбабве, Народної Організації Південно-Західної Африки і Панамериканського конгресу, тобто організації, які представляли інтереси арабів і темношкірих африканців. Водночас СРСР криваво придушував національно-визвольний рух українського народу за свободу і незалежність. Органи КДБ СРСР за допомогою зарубіжної комуністичної агентури організовували цькування учасників українського руху опору навіть в тих країнах, де вони знайшли політичний притулок.

Таким чином, КПРС опікувалася арабами і неграми, але знищувала європейців-українців. Це є нічим іншим, як проявом расизму з боку КПРС та її поплічників. КПРС тільки прикривалася інтернаціональною фразеологією. Насправді це була організація російських расистів, гірша за всіх фашистів і ку-клукс-кланівців вкупі.

Щоб позбавити УПА підтримки цивільного населення, СРСР порушував міжнародні конвенції, ним же підписані, і практикував у Західній Україні жорстоке поводження з місцевими жителями, катування, взяття заручників, посягання на людську гідність, засудження і застосування покарання без попереднього судового рішення, депортації на територію Росії в місце з суворими кліматичними і побутовими умовами.

Усе це робилося руками працівників каральних органів Росії (СРСР), чимало з яких зараз несправедливо користується покровительством згаданого Закону України, а також тих, які зараз числяться в Законі України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” як “колишні військовослужбовці, особи вільнонайманого складу, а також колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших формувань, що брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп фашистської Німеччини та інших незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР”.

Що ж до “злочинів проти миру й людяності (не “людства”, як недолуго перекладено з російської і записано у згаданому Законі України), то злочини проти миру – це планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни, або війни з порушенням міжнародних договорів, угод, або запевнень, або участь в загальному плані , або змові, скерованих на здійснення будь-якої з названих дій. Наприклад, укладення пакту Молотова-Ріббентропа між комуністичним СРСР та фашистською Німеччиною.

Злочини проти людяності - це вбивства , поневолення, заслання та інші жорстокості, здійснені щодо цивільного населення до, або під час війни, або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів з метою здійснення, або у зв’язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції Нюрнберзького трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були скоєні, чи ні. Наприклад, голодомор в Україні 1933-го року.

Звинувачення у скоєнні вищеназваних злочинів було висунуте групі вищих керівників Німеччини Міжнародним воєнним трибуналом на Нюрнберзькому процесі, який тривав з 20 листопада по 1 жовтня 1946 року. Цей трибунал займався виключно розкриттям злочинів німецьких фашистів. Українських націоналістів у Нюрнберзі не судили, як бреше про це російська пропаганда, бо судді мали вичерпні докази збройної антифашистської боротьби учасників українського національного руху. І коли представник СРСР, розраховуючи на необізнаність суддів, зробив цинічну спробу представити українських націоналістів як “диверсійно-терористичну групу фашистської Німеччини” - трибунал відкинув це блюзнірське звинувачення через його безпідставність.

Тим не менше, кремлівська пропаганда і її ретранслятори в Україні, сподіваючись на не інформованість українських громадян, продовжують “навішувати ярлики” міжнародних злочинців на українців. При тому, що у роки 2-ї Світової війни Україна не була суб’єктом міжнародного права. УПА – теж. Вони не були присутні в офіційній європейській політиці, їх повноважні представники не підписували міжнародних договорів, не укладали воєнно-політичних союзів і не мали фізичної спроможності розв’язувати війни. Не український народ і не УПА окуповували чужі території, будували концтабори і наповнювали їх своїми політичними противниками. Це робили ті, хто зараз найголосніше верещить про свій антифашизм, намагаючись репетуванням відвернути увагу людей від пакту Молотова-Ріббентропа, від ГУЛАГів, від своїх воєнних злочинів щодо українців. Інкримінувати українському народу, чи якійсь його частині “злочини проти миру й людяності” (!?) - це не просто абсурд і злочинна некомпетентність, а свідома політична провокація ворогів українського народу.

Військовослужбовці Української Повстанської Армії і члени збройного підпілля Організації Українських Націоналістів ніколи не були кримінальними злочинцями, а згідно з міжнародним правом є учасниками бойових дій. Це значить, що репресивні заходи, застосовані щодо них відповідними каральними органами Радянської Росії — СРСР — були незаконними. Потерпілі від беззаконня мають бути не просто “реабілітовані”. Уряд України повинен вимагати від правонаступниці СРСР Російської Федерації оплатити членам ОУН-УПА їхні моральні і матеріальні збитки. Депортовані в Сибір і на Крайню Північ РРФСР українці коштом Росії мають бути повернуті в Україну із відшкодуванням моральних і матеріальних втрат. Працівники так званих правоохоронних та інших каральних органів колишнього СРСР, які проживають на території України, всі повинні пройти перевірку на їхню причетність до геноциду українського народу у 1917 — 1991 рр. Винні мають бути позбавлені покровительства Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, їхні справи передані в суд для винесення рішення згідно з чинним законодавством та міжнародними зобов’язаннями України про покарання воєнних злочинців.

До кримінальної відповідальності повинні бути притягнуті також ті, які в часи існування СРСР, а також всі ці двадцять років займаються розпалюванням міжнаціональної ворожнечі, зводячи наклепи на український національно-визвольний рух у засобах масової інформації, в галузях науки та освіти, культури.

Якщо держава Україна цього не зробить — ніякого національного примирення не відбудеться зі всіма негативними наслідками для українського суспільства.

Народного депутата от Партии Регионов Вадима Колесниченко подловили на искажении фактов в рассказах об отце, который сгорел в танке во время войны, хотя сам Колесниченко родился через 13 лет после нее.

Колесниченко на заседании ВР рассказывал о трагической смерти своего отца, фото Facebook, Кипиани

Как видно из стенограммы заседания ВР, опубликованной журналистом, депутат убеждал, что его отец сгорел в танке в Беларуси, защищая Родину от немецко-фашиских захватчиков. Такое же утверждение присутствует в статье Колесниченко, размещенной на сайте Одесской областной организации ПР.

Статья на сайте одесских регионалов Однако согласно официальным данным, Вадим Колесниченко родился 21 марта 1958 года в городе Умань Черкасской области.

Колесниченко родился через 13 лет после войны.

http://www.unian.net/news/517980-regional-kolesnichenko-rodilsya-cherez-13-let-posle-smerti-ottsa.html

Напис на документі (Ліга українських політичних в'язнів німецьких концтаборів)

Євген Коновалець, полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів


Володимир Мартинець, член ЛУН та Верховної команди УВО, секретар і член Проводу українських націоналістів (ПРУН), головний редактор часописів "Розбудова Нації" і "Сурма" (УВО), потім - "Українського слова" (Париж)



Микола Лебідь, перший начальник Служби безпеки ОУН (1940-1941). Організатор страти міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького (1934)


Мирослав Прокоп,  засновник УГВР, член Проводу ОУН



Роман Шухевич, головнокомандувач УПА


Осип Дяків, член головного осередку пропаганди при Проводі ОУН


Ярослав Старух, членом референтури пропаганди проводу ОУН, керівник підпільної радіостанції "Самостійна Україна", редактор
гумористичного журналу “Український перець”


Йосип Позичанюк, редактор «За українську державу»

Дмитро Маївський, член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин»

Степан Бандера



Ярослав Стецько, головою Проводу ОУН


Олекса Гасин, член Проводу ОУН, полковник УПА

Василь Кук, останній головнокомандувач УПА


http://jesfor.livejournal.com/884559.html