24 січня 1951 р. о 8:30 в залу суду західнонімецького міста Нюрнберг-Фюрт ввели кремезного чоловіка зростом під два метри. Йому інкримінували участь у 15 допитах із застосуванням тортур. Це був гауптштурмфюрер СС Віллі Вірзінґ, а його жертвами під час Другої світової були українські націоналісти.

Вільгельм Вірзінґ (Wilhelm Wirsing) народився  22 березня 1898 р. в латвійському м. Єльгава, що тоді було у складі Російської імперії.

За походженням він був балтійським німцем родом, добре володів російською, що згодом дало ґрунт чуткам, ніби він працював на НКВД одночасно зі службою в Гестапо [Geheime Staatspolizei - таємна державна поліція Третього рейху в 1933-45 роках - ІП]. За деякими даними, Вірзінґ устиг попрацювати в царській «охранці», а відтак і у ВЧК.

Проте цей період життя карателя-початківця оповитий таємницею. Достовірно відомо, що вже в 1941 році він працював у слідчому відділі Гестапо в місті Дрездені на своїй історичній батьківщині.

Можливо, Вірзінґу б і не судилося увійти в історію, і він би так і залишився одним із мільйонів невідомих коліщаток тоталітарної машини Третього райху, проте успішне розкриття  одного з осередків бандерівської ОУН дало старт кар’єрі «спеціаліста»  з боротьби проти українських самостійників.

Як ми знаємо, після невизнання нацистами Акта проголошення Української держави 30 червня 1941 року, вони розігнали Українське Державне Правління, а його членів разом із іншими бандерівцями (всього 1500 чоловік до кінця 1941-го) запроторили до в’язниць і концтаборів.

Оговтавшись і перегрупувавшись, ОУН(б) розпочала антигітлерівську пропаганду і підпільну боротьбу. Вже 20 березня 1942 року у повідомленнях СД [служба безпеки нацистської партії, пізніше служба безпеки СС - ІП] з окупованих територій з’явилася окрема рубрика «Український рух опору», де окупанти подавали інформації про діяльність ОУН(б) і ОУН(м) на шкоду Третьому Райху і свої репресивні контрзаходи.

Підпільна мережа ОУН(б) також активно діяла і на території самої гітлерівської Німеччини, де тереновим провідником був Василь Безхлібник («Беркут», «Еней»). Зокрема, оунівці розповсюджували листівки, надруковані на циклостилі, серед українських остарбайтерів.

Розслідуванням цих виявів підпільної діяльності й займалося дрезденське Гестапо, де працював Вільгельм Вірзінґ. У вересні 1942 року йому вдалося заарештувати кур’єра ОУН Сороку і завдяки цьому дещо пізніше розгромити мережу ОУН(б) Дрездена. Ця успішна справа й ознаменувала початок його злету як ліквідатора українського націоналістичного руху.

Вірзінґ дістав підвищення: його перевели на посаду оперативного співробітника 3-го підвідділу («боротьба з іноземцями з ворожих держав») відділу 4-Д («окуповані території») Гестапо. Невдовзі за активної участі Вірзінга таємна державна поліція ліквідувала бандерівські осередки по всій Німеччині.

Вільгельм Вірзінґ

20 листопада 1942 року внаслідок гестапівських облав було заарештовано багатьох членів ОУН Гамбурга, Гільдесгейма та Потсдама (разом 210 осіб), Дрездена (10 осіб), Брауншвейга (48 осіб). У німецьких кігтях опинився і сам тереновий провідник ОУН(б) на теренах Німеччини.

Поліція безпеки [Зіпо - в неї входили Кримінальна поліція і Гестапо - ІП] заарештувала в Берліні чотирьох кур’єрів із дистрикту «Галичина». До 1 грудня на території Райху було викрито левову частку осередків українського націоналістичного підпілля.

Вірзінґ намагався цілком і повністю виправдовувати імідж тої установи, де служив. Вже тоді, допитуючи шофера-інструктора Володимира Сікорського, що працював у Берлінській автошколі і, за даними СД, «готував бандерівських кур’єрів», Вірзінґ сім разів доводив свого бранця до втрати притомності жорстокими побоями залізною спіраллю.

У той час – восени 1942 р. –  ОУН(б) активно готувалася до антинімецького повстання. Військова референтура Проводу наполегливо працювала над створенням запасів зброї і спорядження, обліком і підготовкою військових фахівців, розробкою проектів організації і розгортання збройних загонів, що з 1943 р. стануть відомими як Українська повстанська армія.

У жовтні 1942 р. тимчасовий Провідник ОУН(б) М.Лебедь скликав конференцію Проводу і військової референтури, на якій постановлено розробити проект організації партизанської армії, що було покладено на ініціативну групу військових фахівців на чолі з І.Климовим («Легендою»).

Ця діяльність не пройшла повз увагу німецьких спецслужб, які пильно слідкували за всіма проявами «нелегального руху Бандери».

У другій половині листопада з Німеччини до Львова було відряджено групу відповідальних працівників Гестапо для розшуку і арештів членів найвищих структур ОУН(б). 21 листопада 1942 р. в ході облави гестапівці накрили одну з явочних квартир ОУН(б) на вул. Жулинського.

Штурмбанфюрер СС Герхард Шарфф разом з іншим службовцем кримінальної поліції якраз арештовували п’ятьох оунівців, як до помешкання зайшов член Проводу Д.Маївський. Побачивши облаву, він пострілом у голову вбив Шарффа і поранив службовця Кріпо [Кримінальної поліції - ІП], а сам, незважаючи на одержані дві кулі, втік через вікно.

У помсту за це 27 листопада фашисти розстріляли 27 націоналістів, ув’язнених у Львові (серед них – брат дружини С.Бандери Опарівський та член УДП А.П’ясецький)  і 52-х – у Старій Ягільниці біля Чорткова.

Серед прибулих до Львова карателів був і Віллі Вірзінґ. Ниточки, що тягнулися від розгромлених ним осередків ОУН в Німеччині, вели до Львова.

Зв’язкову ОУН(б) Володимиру Турчиняк Гестапо зловило ще в жовтні 1942 р. Увесь час вона відкидала всі звинувачення гестапівців і не давала жодних свідчень про свою підпільну діяльність.

Проте, згадувала вона вже після війни, "десь під кінець листопада 1942 року, мене викликали на допит до самого Вірзінґа, який саме тоді приїхав до Львова з Берліну, на «остаточну ліквідацію українського „відерштандсбевегунг“ (руху опору)». Він віднісся до мене дуже гостро і «на привітання» дав мені такого стусана під ніс своїм страшним кулаком, що я втратила кілька зубів у горішній щоці...".

Тоді ж Гестапо вдалося вистежити голову бандерівської кур’єрської сітки Володимира Лобая («Вугляр»).

«Тим часом вдалося заарештувати заступника організаційного відділу головного центру у Львові Володимира Лобая, народженого 21.10.11 р. у Львові. Лобай був одночасно керівником всієї кур'єрської служби.

Його основним заняттям була робота для групи Бандери, жодної іншої професійної діяльності він не виконував. У його квартирі, яка одночасно служила явкою, була організована засідка, що дала змогу заарештувати ще 6 осіб, серед яких український поліцейський — кур'єр з-за кордону», – рапортували функціонери СД 27 листопада 1942 р.

Володмир Лобай. Член ОУН, заарештований у листопаді 1942 р. Після допитів і катувань Вірзінґа  1.10.1943 р. етапований до Аушвіцу. Джерело:  Гомін України. –  №40.  – 26 жовтня 2010

Лобай так згадував свої допити: "Я побачив Вірзінґа щойно другого або третього дня переслухання. Начальник, який почав мене допитувати, сильно кричав на мене, але не бив. Били мене два дольмечери [перекладачі – І.Б.], між ними проклятий кат-юда українського походження Тютюнник.

Вірзінґ вдарив мене сильно раз, але я не впав, і він мене більше не бив. Я до нічого не признавався. Вірзінґ говорив по-російському... Крім биття, мучили ще електризуванням по лиці і голові та інших частинах тіла. Звичайно брали на «переслухання» вночі, а рано змасакрованого приводили до камери...".

Однак це була ще тільки верхівка айсберга, бо Гестапо полювало на найвищих функціонерів львівського центру ОУН.

У перших числах грудня 1942 р. у Львові знов зібралася на конференцію військова референтура, щоб відзвітувати Проводу за проведену роботу з підготовки до формування військових сил. І тут гестапівським агентам усміхнулося щастя.

4 грудня нацисти провели широкомасштабну облаву, в ході якої схопили 18 оунівців, переважно працівників військової, пропагандистської і організаційної референтур Проводу, в т.ч. 3-х членів Проводу ОУН(б): Івана Климова («Легенда»), Ярослава Старуха («Синій», «Стяг») і  Дмитра Грицая («Дуб», «Перебийніс»).

Ними зайнявся безпосередньо Вірзінґ. Климів під час допитів тримався особливо непохитно.
Заарештованого 2.12.1942 р. члена ОУН(б) Степана Семенюка, власника конспіративної квартири, на якій проживав час від часу Климів, катували Вірзінґ зі своїми помічниками, домагаючись свідчень проти «Легенди» і самого себе:

«Я стояв твердо на позиції, що я не знав правдивого прізвища Легенди і не знав про його функції в організації…Мене відливано водою і тортуровано далі, але я повторював все те саме.

Степан Семенюк: 79 днів у радянській камері смертників

Мене сконфронтовано з Легендою [тобто проведено очну ставку – І.Б.], але він потвердив те саме, що я сказав. На цій першій і останній конфронтації зі мною Легенда був дуже збитий, весь у синяках і ледве говорив, але погляд його був рішучий, мов би говорив — убий, не здамся!»

Як не старалися гестапівці, вони не змогли витягти з Климова нічого. Останніми його словами були: «Я вже вам сказав, що називаюся Климів-Легенда і нічого більше не скажу. Ви, бандити, окупували Україну і грабуєте – тому з вами говорити не буду».

Після цього розлючений Вірзінґ разом зі своїми підручними Мюллером, Вурмом, Шульцом і фольксдойчем-українцем Тютюнником накинулися на безстрашного революціонера. Садисти забили «Легенду» до смерті.

Іван «Легенда» Климів

Я.Старуху довелося витерпіти «повний курс» тортур від гестапівських «спеців»:

«Спец від українських справ оберштурмфюрер [помилка, правильно гауптштурмфюрер – І.Б.] Вірзінґ вітає на порозі ударом засушеної бичиці через голову. І падають удари. В голові шумить… Яку функцію виконував в Організації? Брак задовільної відповіді. Роздягайся!

Два помічники закочують рукави. Вибирають два середньої грубості дрючки. Молотьба триває довго. Так довго, що один з опричників змучився й передає закривавлений дрючок третьому. Другий,  Мюллер, зіпрів, обтирає піт, але дрючка не покидає. Удари дрючків перехрещуються від шиї до ніг по цілих плечах…

Дрючок працював на переміну з чоботом. Вечір, ніч, ранок. Рука зломана в двох місцях, пальці обох рук поломані вихитуються в усі сторони. В грудях страшний біль. Ребра. За кожним віддихом ріже вогнем, а легені працюють ковальським міхом, здається – розсадять грудну клітину. ой, ти серце, чому не лопнеш?!

Кличуть, тягнуть. О, Боже! Та сама обстановка, ті самі кати. Лиця інших затьмарені, невиразні. – Де захована зброя? Не мовчу, говорю. Подаю навмання місцевості, описую докладно невідомі мені місця, подаю докладну кількість за родами зброї, подаю гасла.

Незабаром мапа Галичини покривається рисунками червоного олівця. Поки поїдуть і перевірять, мине час. Що тоді буде, не думаю. Знаю одне, а саме, що дійсно не знаю ні одного місця, де захована зброя. Може, задовольняться цим разом. Та ні.

– Ти написав історію України? Дрючок при приці. Б'є сам Вірзінґ. – „Це за історію. Захотілось тобі самостоятельной? України нє било, нєт і нє будєт!“ – Так дослівно в російській мові. Невже ж НКВД в гестапівскім мудирі? Вияснення не помагають. Вірзінґ осатанів. А дальше – де шеф? Де друкарні? Хто в проводі? – Що дальше – не пам'ятаю…».

Вірзінгові катування ставали щораз більш нестерпними. Щоб не видати організаційну інформацію, Старух тричі намагався накласти на себе руки. Пробував повіситися в камері, але невдало: першого разу урвався рушник, що виконував роль зашморга, а вдруге зламалася віконна рама, до якої було прив'язано рушника.

Ярослав Старух. У вересні 1943 СБ ОУН витягнула його з-за нацистських ґрат. Він повернувся у визвольний рух і загинув у бою зі спецслужбами соціалістичної Польщі у 1947-му

Стрибав у проліт між сходами з четвертого поверху, але зламав лише руку, пальці та кілька ребер. В одній камері №144 львівської в’язниці на вул. Лонцького разом зі Старухом утримувався і військовий референт Проводу ОУН(б) Дмитро Грицай, якого теж мучив гауптштурмфюрер Вірзінґ.

Особливо тортурував Вірзінґ есбіста [працівника Служби безпеки ОУН - ІП] Івана Кашубу.«Він та інші били мене так, що я непритомнів, і тоді мене обливали водою. Коли я весь у крові, лежачи на долівці, просив води,  Вірзінґ відповів, що тоді лише дадуть води, коли скажу, що знаю.

„Тіло від костей відіб'ю!“ — кричав кат до мене. „Уб'ю, як Легенду вбив! Ви повстали проти Росії і Німеччини. Це ще нікому не вийшло на добре...“ — повчав мене Вірзінґ. Мою голову впихали поміж планшетами спинки крісла, ставали ногою на голову й били.

Вірзінґ кидався на мене, коли я лежав скривавлений на землі, і бив мене сталевою пружиною з сталевою кулею на кінці, так, що куля відлетіла, а він обернув пружину другим кінцем і бив так, що вона розлетілась на троє... Коли мене відводили до авто, я повз по сходах руками й ногами...», — розповідав Кашуба німецькому суду.

Гестапо продовжувало полювати на учасників націоналістичного підпілля.  Наприкінці грудня Гестапо арештувало ще 25 бандерівців у Ватенштедті, Готі й Брауншвейгу, 5 у Франкфурті–на-Майні та 5 у Празі.

27 грудня 1942 р. у Берліні від рук Вірзінґа загинула Галина Столяр, зв’язкова Проводу ОУН(б). На початку січня 1943 р. у Відні заарештовано Євгена Гарабача.

Галина Столяр

27 лютого 1943 р. СД повідомляло: «Під час заходів, вжитих проти Організації Українських Націоналістів — групи Бандери, гестапо Берліна заарештувало останнім часом 136 осіб за нелегальну діяльність. Арешти тривають».

Тоді схоплено теренового провідника Василя Безхлібника («Беркут»), Дем’яна Кордубу («Ромко»), Олену Вітик («Дарка-Хмара»), Лідію Укарму. Усім їм довелося витримати побої Вірзінґа і його поплічників.

«Мене відведено на келію, — свідчив на суді в 1951 р. Дем’ян Кордуба, — через відкрите вікно доходили крики Олександра Масляника і відгомін ударів. Я начислив їх коло 200, потім почув його притишений стогін і все втихомирилося.

Прикликано мене. Після кількох запитань російською мовою Вірзінґ доручив двом людям поклик. Вони тримали мене за голову й ноги, а Вірзінґ бив залізною штабою по крижах. Змучившися, відсилав до Шенемана на допит, а відпочивши, продовжував биття. Це тривало від 8-ї до 1-ї години ночі.

Коли мене відвели на келію, я побачив там скатованого Масляника, що непорушно лежав на долівці. В наступних чотирьох днях Вірзінг продовжував зі мною цю саму процедуру».

"Коли опісля у в'язниці, мене, важко скатованого, привели до лікаря, цей сказав: «Це певно бандерівець...». Унаслідок травм від побоїв Д.Кордубі видалили одну нирку.

Загалом протягом 1942—1944 рр. крім вищезгаданих осіб гауптштурмфюрер Вірзінґ брав участь у допитах, під час яких у багатьох випадках застосовував тортури, наступних людей як слідчий або перекладач:

Володимир Забавський (ОУН-м), Володимир Леник, Юрій Лопатинський (ОУН-б), Мирон Карпинець, Володимир Маруняк (Українське національне об’єднання), Іван Попович, Олександр Масляник (ОУН-б), Андрій Пеленичка (ОУН-б), Галина Платків-Трусевич, Марко Антонович (ОУН-м), Пелагія Дністрянська-Ткаченко (ОУН-б), Мирослав Роговський, Володимир Стахів [старший брат керівника ОУН на Донбасі Євгена Стахіва - ІП] (ОУН-б), Нестор Процик (ОУН-б), Марія Габрусевич, Богдан Масний, Віктор Яворський, Іван Бачинський, Ростислав Сочинський, Антін Шаранович, Роман Спольський, брати Білинські, Микола Гайдар з дружиною, Омелян Антонович (ОУН-б), Осип Хамуляк, Романів, Щур, Осип Тюшка (ОУН-б), Роман Лебедович, Роман Нападієвич, Дарка Сидір, Петро і Наталія Башуки, Анна Харкова (ОУН-б), Петро Ковальський, Аріадна Котківна, Тома Лапичак (ОУН-м), Володимира Турчиняк-Лучків (ОУН-б), Кость Мельник (ОУН-м).

Зокрема ось що пережила Галина Платків-Трусевич, підтвердивши це під присягою на процесі проти свого ката:

«Вірзінґ бив мене в лице рукою і п'ястуком, на якому був величезний товстий перстень. Питав, чи хочу вмерти, як Ольга Басараб. І грозив. що вб'є мене, як вбив і Климова. Бив так, що інші гестапівці заступались за мною, кажучи, що не можна так бити, бо в'язнів водять із тюрми до бюро гестапо вулицями, і їх вид збурює населення...»

Мабуть, останньою українською жертвою гестапівського ката був заступник Голови Проводу українських націоналістів ОУН(м) на Українських землях, відомий український науковець і поет Олег Ольжич.

Його схопили 25 травня 1944 р. у Львові й відправили до концтабору Заксенхаузен, де утримувалися інші провідники ОУН(б) і ОУН(м) (С.Бандера, Я.Стецько, А.Мельник та ін.). Там Ольжича тримали в камері №14, закутого в ланцюги.

9 червня 1944 р. під час чергового допиту Ольжича мордувала трійка: Вірзінґ, Вольф і Шульце. У ніч з 9 на 10 червня 1944 р. він помер.

Після закінчення Другої світової війни Віллі Вірзінґу вдалося приховати послужний список своїх «подвигів». Він працював у системі Міжнародної організації з допомоги біженцям ІРО (International Refugee Organization) шефом поліції таборів Ді-Пі (displaced persons, «переміщених осіб») 3-ї дільниці (зони), видаючи себе за латиша Віллі Вірцинса.

Проте 1949 р. свого ката впізнали його жертви – оунівці – колишні в’язні нацистських в'язниць і концтаборів, що вийшли на волю і проживали в Західній Німеччині.

Судовий процес над гестапівцем-садистом тривав протягом 24-25 січня 1951 року в м. Нюрнберг-Фюрті. Проти Вірзінґа виступив 21 свідок його звірств. Своєї вини він не визнав, списавши закиди потерпілих на помсту бандерівців за те, що він як службовець ІРО перешкоджав їхньому виїзду до США.

Навіть адвокат підсудного не насмілився заперечувати надані обвинуваченням докази, лише сказав: «Я не можу жадати звільнення обвинуваченого. Але це хвора людина, він втратив рідню, і він дотепер іще не караний...»

Вільгельма Вірзінґа засудили на п'ять років тюрми і п'ять років позбавлення громадянських прав без урахування слідчого арешту.

Невеликий строк покарання, неадекватний кількості вчинених ним злочинів, зумовлений тим, що за німецьким законом суд враховував тільки живих свідків або письмові свідчення осіб, які особисто постраждали від В.Вірзінґа. Відповідно, за вбивства І.Климова, Г.Столяр, О.Ольжича він відповідальності не поніс, оскільки безпосередніх  свідків їхньої загибелі тоді у ФРН не було.

Як склалася подальша доля Віллі Вірзінґа, нам невідомо.

Справедлива відплата знайшла також іншого ката, львівського помічника В.Вірзінґа – фольксдойча Тютюнника, який допомагав йому в чорних справах і теж спричинився до смерті І.Климова. У 1943 р., як писав Богдан Казанівський, «постигла його кара месників у його родинному містечку, Жовкві, на кріслі у перукаря».

Напис на могилі українців, розстріляних Гестапо неподалік Чорткова 27 листопада 1942 року

Отже, від нацистських катів постраждали — а потім і їх покарали — саме бандерівці, яких радянська влада, що проголосила себе головним антифашистом, таврувала як гітлерівських запроданців.

Замість того Радянський Союз займався наклепами й фальсифікаціями, як у випадку з офіцером батальйону «Нахтігалль» Теодором Оберлендером. Йому і його підлеглим радянські пропагандисти закидали участь у єврейському погромі у Львові в червні 1941 р., проте, не надавши переконливих доказів, програли всі суди.

Віллі Вірзінґ дістав кару за свої криваві справи, проте жоден з таких вірзінґів із НКВД–КГБ не відповів за скоєні репресії, убивства, тортури і терор. Вони й досі доживають свого віку серед нас, одержують високі пенсії і вважають усе, що вони робили, правильним.

http://www.lonckoho.lviv.ua/podiji/villi-virzing-hestapivskyj-likvidator-oun.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B5%D1%86%D0%B3%D1%80%D1%83%D0%BF%D0%B8_%D0%9D%D0%9A%D0%92%D0%94

Псевдоповстанські відділи.

http://reibert.info/threads/%D0%9F%D1%81%D0%B5%D0%B2%D0%B4%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B4%D1%96%D0%BB%D0%B8.257265/

З редакційної пошти
Шановна редакціє! Зі сторінок газети "Кримська світлиця", незважаючи на невеликий її обсяг, черпаю цікаві історичні факти та знаходжу важливі статті на сучасну тематику, у яких віддзеркалюється мужня боротьба за людські права українців, татар та інших національностей в оточенні п'ятої колони півострова.
Багато таких людей з п'ятої колони та просторів Російської Федерації натворили численних лих і спричинили горя людям в західних областях України. Сьогодні вони живуть і під теплим сонцем в Криму.
На старості літ, коли прийдеться відповісти перед Всевишнім за свої скоєні злочини, вони присилають до сільських і селищних та міських рад листи, в яких пишуть про скоєні свої злочини, і листи покаяння - просять прощення.
Один із таких листів-копію посилаю вам і прошу, по можливості, надрукувати в газеті. Нехай ті "бандерівці", а насправді НКВДисти прочитають цю сповідь. Можливо, на старості вони схаменуться, заговорить у них совість і вони підуть шляхом колишнього свого соратника - Дмитра Карп'яка, бо таких "бандерівців" у Криму є чимало.
Це буде для них чи не мала хоробрість на старості, наприкінці земного життя розповісти своєму народу про ті чорні справи, які творили під псевдо "бандерівці" та працюючи відкрито в органах НКВД.
Своїми листами вони, можливо, відкриють очі таким політикам, як Вітренко, Мороз, Симоненко та іншим, котрі підступно ідуть проти України та її народу.
З пошаною,
ваш шанувальник Григорій.
Благодійна організація "Доброта і милосердя".
м. Надвірна, Івано-Франківська область.

СПОВІДЬ
На ім'я одного з сільських голів Заліщицького району прийшов зі Східної України лист такого змісту:
"Я - колишній солдат спецгрупи НКВС, яка під маркою бандерівців у 1944 - 1945 рр. організовувала масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей нібито за симпатії до совєтської влади. І нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти, хто ж насправді організовував ці криваві акції. Мені й досі привиджуються нещасні, що просили у нас пощади, та пощади їм не було... Часто чую в снах крик чотирирічного хлопчика: "Не бий мого татка!" Він вирвався з рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив об стінку головою... Я за той час розстріляв двох сестричок 10 - 12 років. Вони заціпеніли з жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах благали нас пощадити хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара. Просили: "Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні" (вони думали, що ми бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що два їхні старші сини пішли на фронт. Хоча добре знали, що людей призовного віку забирали силоміць.
Таких випадків було багато, але мені особливо запам'ятався голос того хлопчика: "Не бий мого татка!" Зойки нещасних сестричок і їхніх батьків переслідують мене останнім часом вдень і вночі. Пішов я до церкви й висповідався. Старенький священик прошепотів: "Сину, великі гріхи твої, та оскільки ти каєшся, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тоді, коли ти напишеш у ті села, в яких ви проливали невинну кров".
Я знаю, що люди не простять мені, надія лише на Бога. Адже йшов я вбивати не сам від себе, командири-чекісти змушували. Коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, вони погрожували: "Хатітє бить чістєнькімі? Саміх расстрєляєм как сабак!" Ми боялись один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть за чаркою. Та коли якось наш старшина з не-обережності вистрелив у себе з автомата й помер у муках, ми лише переглянулись...
Розкажіть, пане голово, всім у селі про мого листа. Нехай знають люди, хто знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!"

Р. S. Головою цієї сільської ради, за дивним збігом обставин, виявився якраз син одного з братів, що пішли 1944 року на фронт. Кажуть, він теж пішов до церкви й покаявся за свій гріх, за те, що багато років він і його родина проклинали невинних повстанців, які полягли в боротьбі за волю України.
м. Чернівці, газета "ЧАС".
3 березня 2006 року.

ВІД РЕДАКЦІЇ "КС".
Минулого року один з колишніх вояків спецзагону НКВС мало не висповідався "Кримській світлиці" - знайшовся серед наших читачів і такий. Але все ж не відважився (навіть під псевдонімом): "Мене вичислять, таких тут багато...".
Що ж, нехай кожен сам вибирає час, коли він буде готовий до сповіді...

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4009

Факти провокацій створених НКВД лжебоївок у документах СБ ОУН:

[avr.org.ua]

[avr.org.ua]

[avr.org.ua]

Кінець 44-ої сторінки:
[avr.org.ua]

Початок 45-ої сторінки:
[avr.org.ua]

[avr.org.ua]


Та у повстанських листівках:

[avr.org.ua]

[avr.org.ua]

http://vse.rv.ua/blogs/1376038855-rozmova-z-lyudinoyu-yaka-sluzhila-v-nkvd.html

http://poglyad.te.ua/heroji-ternopilskoho-krayu/zlochynna-diyalnist-spetszahoniv-mhb-na-ternopilschyni/

http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/koli-vsi-zasobi-dobri

Ярослав Антонюк. Агентурно-бойові спецгрупи НКВС-МВС-НКДБ-МДБ // Наукові записки Національного університету Острозька академія. Історичні науки 2008 Вип. 10.

http://www.twirpx.com/file/954256/