Заради правди, заради майбутнього України та її нації на основі великої кількості не відомих раніше архівних документів, багатьох свідчень очевидців політичних репресій, матеріалів розкопок Дем’янового Лазу написано цю книгу.

Написано, щоби ми, нині сущі і майбутні покоління української нації, не забували про масові вбивства кращих синів і дочок українського народу, про ліквідацію українських церков та
духовенства, вбивства невинних людей большевицькими катами та їх комуністичними посіпаками.

Світ мусить знати про Дем’янів Лаз.

http://www.memorial.kiev.ua/46-knygy/279-roman-krutsyk-dem-ianiv-laz-henotsyd-halychyny.html

http://www.memorial.kiev.ua/images/books/demjaniv_laz.pdf

«Народный трибунал», созданный общественниками Крыма, приговорил народного депутата Украины от Партии регионов Вадима Колесниченко к «вечному позору» и назвал врагом русского народа. Авторы акции огласили приговор сегодня на пресс-конференции в Симферополе, передает НР .

«За предательство русских в Украине, борьбу за уничтожение Республики Крым, а также за дискредитацию и провал работы с российскими соотечественниками, развал и деморализацию русского движения в Украине объявить Колесниченко Вадима Васильевича врагом Русского народа и приговорить его к вечному позору», - говорится в документе.



При этом в «приговоре» особо отмечен ряд поступков и заявлений Колесниченко, которые, по мнению «Народного трибунала», дискредитируют его в глазах крымчан.

В частности, упоминается признание нардепа в том, что в 90-е годы прошлого века он приложил немало усилий для недопущения возвращения Крыма в состав России.

«Вот в чем я преуспел, так это в проведении большой кампании против отделения Крыма от Украины. Если кто-то считает это украинизацией, пожалуйста. Но я как юрист считал, что мы не имеем права это делать», - цитируют общественники интервью парламентария.

Кроме того, нардепу вменили в вину героизацию пособников нацистов: «Колесниченко неоднократно «отличался» в различных неонацистских скандалах и был замечен в прославлении и героизации гитлеровских пособников. В 2008 году Колесниченко заявил, что «единственным и реальным борцом за независимость Украины» является командир УПА «Полесская Сечь» зондерфюрер СС Тарас Боровец по прозвищу Бульба. Пан Колесниченко даже договорился до того, что предложил чествовать данного «деятеля» на государственном уровне».

Деятели крымской пятой колоны также заявили о том, что «главный русский Украины» поддерживал гонения властей в отношении пророссийских активистов. В частности, он приветствовал депортацию президента Республики Крым Юрия Мешкова и еще до решения суда называл преступниками защитников Графской пристани в Севастополе, препятствовавших размещению там мемориальной таблички в честь поднятия украинских флагов на некоторых кораблях Черноморского флота.

В финальной части «Приговора» нардепу припомнили участие в разработке закона «Об основах государственной языковой политики». По мнению «Народного трибунала», закон никоим образом не защищает права русских, а, скорее, их реально ущемляет, поскольку низводит прежний статус русского языка, как языка межнационального общения, до уровня одного из языков национальных меньшинств.



Напомним, что во время своего последнего визита в Крым Юрий Мешков заявил о намерении создать Народный трибунал. Учредителями российской неонацистской организации выступили представители Русского общества Крыма, Русского союза молодёжи Крыма и Народного фронта «Севастополь-Крым-Россия».

Ранее «Трибунал» уже выносил приговоры «врагам русского народа». В частности, «вечного позора» удостоился лидер Русской общины Крыма Сергей Цеков.

http://oleg-leusenko.livejournal.com/921828.html

http://www.nr2.ru/crimea/443208.html

Автор — Володимир В’ятрович

Аргентинець, який був недосяжним для КГБ, досконало вивчив історію УПА.

Тисячі людей, які жили і працювали для України, довгий час лишалися невідомими та забутими, тому що їхні долі були приховані в недоступних чекістських архівах. Проте ця причина не пояснює забуття українцями аргентинця Енріке Мартінеза Кодо — людини, яка зробила надзвичайно багато, щоби про нашу батьківщину дізнався світ.

Він жив далеко за океаном, а тому був недосяжним для КГБ, який, безперечно, прагнув розібратися з "українсько-аргентинським буржуазним націоналістом". Але навіть із відродженням незалежності в Україні не стало більше інформації про нього — досить потужна українська Вікіпедія про цю людину нічого не знає, а пошукова система Google знаходить аж одне посилання на його статтю 1960 року. Тож не дивно (хоча від того не менш сумно), що про смерть Енріке Мартінеза Кодо 5 січня 2013 року повідомили лише українські організації в Аргентині. Переконаний, ця людина заслуговує на пам'ять та шану, і спробую цією публікацією переконати в цьому наших земляків.

Енріке Мартінез Кодо, журналіст, розвідник, історик УПА

Вперше ім'я, написане на обкладинці книги, я побачив у кабінеті свого вчителя Григорія Дем'яна у 1995 році. Книга в гарній суперобкладинці з повстанським фото та назвою латинськими літерами відразу привернула мою увагу. Погортавши її, я переконався — це справді надзвичайно цікаве видання: чудові фото УПА (значну частину яких тоді побачив вперше), схематичні зображення структури армії, карти повстанських рейдів та схеми боїв, рисунки бункерів та криївок, зображення зброї з тактико-технічними характеристиками, витяги з документів. На жаль, текст був для мене недоступним — іспанською мовою. Згодом я попросив свого товариша перекласти для мене зміст книги "Повстанці за залізною завісою" і окремі її розділи. Навіть використав їх для написання дипломної роботи. Це дозволило мені ще краще оцінити видання, яке з'явилося 1966 року, і зрозуміти: і через тридцять років нічого подібного про УПА українською мовою ще не було написано. Із книги можна було дізнатися, що її автор — аргентинець, журналіст і військовий аналітик. Поєднання двох останніх моментів стало запорукою написання цікавої та інформативної праці. Але звідки аргентинець зумів отримати стільки інформації про тему, яка в той час на теренах однієї шостої земної кулі була забороненою, а на решті — просто невідомою? Відповідь залишалася відкритою ще понад п'ятнадцять років.

Вдруге Енріке Мартінез Кодо нагадав про себе в 2009 році. Причому нагадав у буквальному значенні слова — один із працівників українського посольства в Аргентині привіз мені від нього привіт та передав "Повстанців за залізною завісою" з автографом. Для мене однаково великим сюрпризом було те, що він досі живий, і те, що він, виявляється, чув про мою роботу.

Врешті, останню інформацію про Кодо я отримав завдяки Facebook, коли на своїй сторінці опублікував одну з найвідоміших його статей. Для більшості читачів публікація була сюрпризом, але один із них, Юрій Данилишин із Аргентини, написав, що має додаткову інформацію про Кодо. Саме вона і стала основою цієї статті.

Енріке Мартінез Кодо народився 4 вересня 1926 року в Буенос-Айресі. У цьому ж місті він отримав освіту журналіста, а згодом, у 1954—1955 роках, ще додатково навчався у спеціальній розвідувальній школі. Тому й усе його подальше життя було пов'язане з цими двома галузями — він спочатку був журналістом "Diario El Pueblo" та "Semanario Esqui", а з 1957 року став редактором "Manual de Informaciones" — видання розвідувального підрозділу генерального штабу аргентинської армії.

Українською тематикою Кодо зацікавився у квітні 1959 року, прочитавши в якійсь із аргентинських газет замітку про засудження в Радянському Союзі п'яти українських повстанців. Невідомо, про кого саме йшлося і як була подана інформація (цілком можливо, що в дусі радянської пропаганди про злочинців — "українсько-німецьких буржуазних націоналістів"), але вона стала початком захоплення аргентинського журналіста.

Можливостей дізнатися більше про Україну, українців та навіть Українську повстанську армію в Аргентині виявилося чимало. Адже там уже кілька десятиліть активно діяла українська діаспора, яка мала власні громадські організації та видання. Кодо зав'язав контакти з активістами, зокрема з Юрієм Тисом-Крохмалюком, директором Українського інформаційно-видавничого інституту. Тис був колегою Кодо — теж журналіст, військовик, колишній офіцер дивізії "Галичина". Проте найцікавішим для аргентинського журналіста виявилося те, що директор інституту був ще й військовим істориком, автором книг про бої Богдана Хмельницького, Полтавську битву.

Перша книга Енріке Мартінеза Кодо про УПА «Рух опору в Україні» (1963 рік)

Безперечно, саме Юрій Тис був головним консультантом Кодо. Можливо, саме він, маючи зв'язки з ветеранами Української повстанської армії (незабаром після знайомства з Кодо Тис виїхав до США, де мешкало чимало колишніх вояків УПА, містилися повстанські архіви), забезпечив журналіста документальними джерелами та фото.

У результаті в 1960 році з'явилася перша стаття Енріке Мартінеза Кодо "Партизанська війна в Україні", присвячена УПА. Її опубліковано в журналі "Military Review" — офіційному виданні коледжу командування та Генерального штабу армії США. Українська тематика не просто так зацікавила американських військових: початок 1960-х — час масового розгортання національно-визвольних рухів країн Африки та Азії, що у своїй боротьбі активно використовували партизанську тактику. Тож вивчення досвіду вояків УПА — одних із перших, хто розвивав повстансько-партизанську тактику — було надзвичайно корисним.

Тисячі людей, які жили і працювали для України, довгий час лишалися невідомими та забутими, тому що їхні долі були приховані в недоступних чекістських архівах. Проте ця причина не пояснює забуття українцями аргентинця Енріке Мартінеза Кодо — людини, яка зробила надзвичайно багато, щоби про нашу батьківщину дізнався світ.

Через три роки після публікації статті з'явилася перша іспаномовна книга Кодо про УПА — "La Resistencia en Ucrania" ("Рух опору в Україні"), а ще через три — монографія "Повстанці за залізною завісою", яка відкрила для мене цього автора.

«Повстанці за залізною завісою» (1966 рік)

Він написав ще чотири праці на українську тематику, а одну з них, "Los Crmenes de Munich. 1957—1959" ("Злочини в Мюнхені. 1957—1959"), присвятив питанню вбивства лідерів націоналістичного руху Лева Ребета та Степана Бандери. Кодо став автором десятка статей про український визвольний рух, які друкувалися в різних країнах Латинської Америки. З 1972 до 1975 року він був редактором спеціального іспаномовного журналу Антибільшовицького блоку народів (міжнародного об'єднання, створеного ОУН) "Resistencia y Liberacin". Також готував до друку іспанський переклад "Історії України" Дмитра Дорошенка, книги "Українська проблема та Симон Петлюра" Алена Дероша.

Енріке Матрінез Кодо отримав за своє життя чимало відзнак — премій, орденів, нагороду від аргентинської розвідки. Проте серед них лише одна українська — медаль Святого Володимира, найвища нагорода Світового конгресу вільних українців, яку йому вручили у 1989 році. Через два роки після цього постала незалежна Україна. Аргентинський журналіст Кодо зробив чимало, аби це стало можливим, але за понад двадцять років він так і не отримав жодної відзнаки від її влади. Як, зрештою, не отримали їх і більшість тих, про кого він писав, — українських повстанців.

http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%B5%D0%BD%D1%80%D1%96%D0%BA%D0%B5-%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B5%D0%B7-%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D0%BE-%E2%80%94-%D0%B0%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%B5%D1%86%D1%8C-%D1%83%D0%BF%D0%B0

А.Усачев
http://urb-a.livejournal.com/2801537.html