25 липня 1942 р. в Києві від німецьких куль загинув Крайовий провідник ОУН Дмитро Мирон - "Орлик".




Дмитро Мирон - "Орлик" походив із родини муляра. Мав чотирьох братів і сестер. У 1916 р. померла мати. Навчався у Бережанській і Головній (Академічній) львівській гімназіях. Гімназію закінчив з відзнакою в 1930 р. Ще під час навчання втупив у Юнацтво ОУН. Член Пласту. Вступив на юридичний ф-т Львівського ун-ту (1930 р.). Під час студій став членом Крайової екзекутиви.
Уперше заарештований у травні 1932 р. на Зелені свята під час сутички з поліцією, яка намагалася розігнати українців, що прийшли на Личаківське кладовище вшанувати українських воїнів.

У жовтні 1933 р. – 2-й арешт за належність до ОУН і поширення націоналістичної літератури. Засуджений на 7 р. в’язниці. Відбував покарання в тюрмах м.м. Равіч і Вронки. На підставі амністії в 1936 р. термін ув’язнення зменшили на 2 р. і у серпні 1938 р. Мирон вийшов на волю. Оскільки відновитися в ун-ті йому як політично неблагодійному не вдалося, влаштувався на роботу в газету «Нове село», бібліотеці НТШ. З лютого 1939 р. знов уведений до КЕ, політично-ідеологічний референт, редактор «Бюлетеню ОУН», очолював провід на українських етнічних землях в німецькій зоні окупації (Лемківщина, Перемищина, Холмщина, Підляшшя).

У серпні 1939 р. був делегований на ІІ Великий Збір ОУН в Римі. У вересні 1939 р. повернувся до Кракова. Навесні 1940 р. – нелегально перейшов кордон і прибув до Львова, де 24.03.1940 р. було відновлено після арештів НКВС КЕ, членом якої став і Мирон. Для створення осередків ОУН у Києві залучав Юрія Стефаника і Омеляна Пріцака. Під псевдонімом «Максим Орлик» видав засадничу працю «Ідея і чин України» (1940). Був автором «44-х правил життя українського націоналіста».



На початку травня 1940 р. після чергових арештів НКВС було відновлено КЕ та всі обласні проводи. Провідником КЕ став Мирон (у грудні його змінив І.Климів). З грудня 1940 р. був курсантом старшинської школи ОУН ім. Коновальця в Кракові (вул. Баторія, 14). Готував матеріали до ІІ Великого збору ОУН (революційної), що відбувся у квітні 1941 р. в Кракові. З червня 1941 р. перебував у Австрії, де займався ідеологічним вишколом бійців батальйону «Роланд».

З початком ВВВ Мирон був одним з керівників (разом з Я.Старухом і В.Куком) особливої похідної групи (30 чол.), що мала проголосити Акт відновлення Української держави в Києві. 31.08.1941 р. у Василькові німці заарештували членів групи і відправили до Львова через Білу Церкву – Житомир – Луцьк. У Луцьку Д.Мирон, В.Кук і Т.Онишкевич утекли з-під варти і дісталися Львова. У вересні 1941 р. Мирон брав участь у І конференції Проводу ОУН(б), на якій був призначений провідником Осередньо- (Північно-) Східних Земель (ОСУЗ/ПСУЗ). 27 вересня він одружився, а 29 вересня знову вирушив до Києва. До Києва прибув у жовтні, де його заступником став П. Сак («Могила»).

Навесні 1942 року Дмитро Мирон останній раз повернувся додому, щоб скласти звіт Проводові ОУН, а у квітні взяв участь у ІІ Конференції ОУН, що проходила на Бережанщині.




Листівка, присвячена загибелі Д.Мирона

24.07.1942 р. бл. 15-ї години біля Володимирського собору в Києві двоє агентів СД впізнали Д.Мирона, арештували його і повели в штаб-квартиру на вул.Короленка, 33. Біля Оперного театру (ріг вул. Фундуклеївської (Б.Хмельницького) і Театральної (Лисенка) Мирон раптово кинувся тікати і був поранений у ноги.
Його доставили в клініку медінституту, проте 25.07. він помер від утрати крові.

Витяги з документів СД:

"24.7.42 у Києві був встановлений провідник руху Бандери в Східній Україні, який використовував псевдо Піп, Андрій і Мудрий. При спробі встекти він був поранений і пізніше помер."

Прикмети та фіктивне прізвище Мирона німцям видав утримувач конспіративної квартири на вул. Саксаганського Скузь.

Зрадника було викрито, і вночі 7.11.1942 р. Скузя і його брата Леоніда (також донощика гестапо) вбили старшини 201 батальйону Василь Сидор (майбутній командир УПА-Захід)і Юліан Ковальский (майбутній Перший начальник штабу УПА. , у травні 1943 р. разом із штабом загинув в бою з німцям), що перебували в Києві у відпустці.


Ліквідація оунівцями 2-х гестапівських запроданців - братів Скузів , відображена в донесенні СД :

В начале ноября в Киеве были убиты СС-вербовщик и украинец из вспомогательной полиции, оба служащие Управления полиции безопасности и службы безопасности Киевского округа. Убийство совершено двумя личностями, одетыми в немецкую жандармскую форму. Это были, несомненно, члены бандеровской группы, действующие по указке своего руководителя Могилы. Оба, ставшие жертвами убийства, в течение нескольких недель успешно работали по разоблачению нелегальных бандеровских групп в Киеве и напали на след вожака Могилы

Оунівці які ліквідували гестапівців - Василь Сидор і Юліан Ковальський :

Василь Сидор (майбутній командир УПА-Захід)


Юліан Ковальский – «Гарпун». (1917 – 13.05.1943) - сотник УПА (посмертно). Перший начальник штабу УПА.

Біля місця загибелі Д.Мирона встановлено меморіальну дошку.


Сестру Д.Мирона Тосю закатували в тюрмі НКВС у Тернополі в червні 1941 р.
http://urb-a.livejournal.com/3285359.html

Україна стане колись новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля та ін., колись прокинуться: так із багатьох диких племен, якими також були колись греки, постане культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти на весь світ.

З книжки поляки довідаються чимало нового або добре від них приховуваного. Чому від мирного співіснування поляків та українців на пограниччі так швидко дійшло до жорстокого кривавого протистояння. Як почувалися відрізані від основної маси свого народу українці в Польщі і через які приниження вони пройшли?

Поняття демократичних змін, що настали на зламі 80-х і 90-х рр. ХХ ст. в Польщі, пов’язане з болісними процесами, зокрема у сфері економіки. Супроводжувалися вони інфляцією та реформами Лешека Бальцеровича, названими "шоковою терапією".

Якщо з економічних перетворень Польща вийшла гідно, то в суспільній та історичній свідомості зміни відбувалися не так швидко й ефективно. Поляки багато в чому залишаються заручниками певних стереотипів, що значною мірою відчуває на собі українська громада країни.

Книжка "Za to, e jeste Ukraicem… Wspomnienia z lat 1944–1947" (підготовка і редакція - Богдан Гук, Кошалін-Варшава-Перемишль, Stowarzyszenie Ukraicw Winiw Politycznych i Represjonowanych w Polsce, 2012) може бути свого роду "шоковою терапією" для лікування таких стереотипів. А може їх і загострити – адже не всім відповідні ліки та методики допомагають.

Спомини, зібрані Богданом Гуком під одною палітуркою, українському читачеві з Польщі є знаними. Вони виходили українською мовою в "Нашому слові", "Віснику Закерзоння", у томах спогадів учасників визвольного руху "Закерзоння" та окремими публікаціями на кшталт книжки Івана Кривуцького "Де срібнолентий Сян пливе" чи "Во ім’я твоє" Анни Карванської-Байляк.

Відділ АК у спаленому українському селі Сагринь на Холмщині, 9 березня 1944 р.

З посеред 24 текстів у Польщі після 1989 р. опубліковано вісімнадцять, три – в Україні і ще стільки ж походять з українськомовних видань на еміґрації. Вочевидь, українському читачеві ці спомини, зібрані разом, будуть цікаві й потрібні в такому поданні.

Але прочитавши вступ від редактора, окремий текст Б. Гука щодо засад редаґування й підбору текстів, присвячену джерельній базі історії визвольного руху на Закерзонні післямову розумієш, що головним адресатом цього видання є саме польськомовний читач. Читач, котрому треба все майже від підстав розтлумачувати – але не менш чітко, ясно, виразно й голосно.

Богдан Гук, поруч, здається, лише з Євгеном Місилом, належить до тих українців у Польщі, які мають почуття місії – місії зібрати, опрацювати й зафіксувати все, що пов’язане з українською історією земель на захід від лінії Керзона. Керуються при цьому простим принципом: "Якщо не ми, то хто?".

Українські етнографічні землі за т.зв. "лінією Керзона" з 1920-х рр. отримали назву Закерзоння

Беручи до рук опасистий том "Za to, e jeste…" розумієш, що обрана багато років тому Гуком тактика принесла добрий результат і себе виправдала. Бо розшукуючи по різних закутках колишніх упівців, в’язнів "Явожна", записуючи їхні нерідко передсмертні, а тепер безцінні спогади, Б. Гук зробив громаді українців у Польщі послугу, яку по­справжньому можна буде оцінити лише з роками.

Крім спогадів про Закерзоння та боротьбу за українське тривання на цих землях, що є вартістю самими в собі, важливими є послання, з якими автор цю публікацію відправив у руки польського читача. Їх – чимало, і тим полякам, що перебувають у полоні антибандерівських стереотипів, буде важкувато їх почути, перетравити і сприйняти.

Сам Гук про це пише так: "Польському читачеві скорше за все важко буде визнати, що українські образи, ідентичні до польських наративів про Волинь, мають право до рівнозначного чи рівнобіжного існування, і що вони є не стільки запереченням, скільки необхідним доповненням [тих польських наративів]".

Важливим видається мені слово "рівнобіжного", оскільки полякам нерідко – фактично від часів терору щодо українців Закерзоння і депортацій на схід у 1944–1946 рр. і на захід 1947 р. – бракує розуміння, що українці в Польщі були далекими від "Волині", стали заручниками не витвореної ними ситуації й розплатилися кривавою чашею за те, що всього лишень проживали на дідівських землях і не бажали з ними прощатися назавжди.

А разом з тим, трагедія українства на Закерзонні – важлива й неоминальна частка всієї польсько-української історії в період 1939–1947 рр.

Друга теза, яка проходить через усі пояснення Б. Гука та власне спомини: що УПА – це таки армія, чисельна, зі своєю структурою, чітко вираженими цілями. Навіть мапу VI Округу УПА-Захід на землях у Польщі автор подає на третій сторінці обкладинки.

Те, що для українців є цілком очевидним, для поляків таким не є. Тож і щирий приятель українського народу й України, євродепутат Павел Коваль, у своїй книжці "Між Майданом та Смоленськом" висловлює думку, що УПА та Армію крайову жодним чином не можна порівнювати, бо ж АК – то армія підкореної двома тоталітаризмами держави, УПА – додумуйтеся самі, словами нинішнього українського президента.

Один з керівників УПА Закерзоння Василь Галаса з дружиною Марією Савчин та первістком

Чесно кажучи, пояснень Коваля я не зрозумів: можливо, йому стане в пригоді видана Б. Гуком збірка. "Ми не могли допустити до того, аби УПА мала опінію банди, а не повстанської армії", – говорить в інтерв’ю з Гуком, записаному 2002 р., Василь Галаса "Орлан" (1920–2002), котрий був у 1945–1947 рр. заступником провідника Закерзонського краю.

Одним з арґументів, що мав би схилити поляків належним чином сприйняти рацію українського визвольного руху, мав стати антикомунізм УПА, її боротьба з московськими та німецькими загарбниками.

Той самий Галаса стверджує: "Ми боролися проти антипольського режиму у Варшаві, як також проти антиукраїнського у Києві, бо розуміли, що маємо спільного ворога – більшовицьку російську імперію".

Не знаю, наскільки це може переконати польського читача, адже для нього вочевидь неприйнятним буде сам факт боротьби українського підпілля на теперішній польській території. Тим більше, що в реальності сама позиція ОУН та УПА з кожним роком перебування на Закерзонні змінювалася.

Переговори між представниками польського та українського антикомуністичного підпілля. Руда Ружанецька, 21 травня 1945 р.

До остаточного визначення кордонів між СРСР і Польщею в аґітації ОУН ішлося про те, що саме тут для місцевих українців є Україна, і нема жодного сенсу їхати в якусь іншу Україну-мачуху. Натомість після визначення кордонів, а також із посиленням депортаційної операції риторика змінилася на захист української людності та лояльність до польської держави.

Зрештою, польський читач зможе прийняти рацію УПА в межах Польщі лише тоді, коли визнає український характер Закерзоння, визнає його околицею Західної України, як це фактично є у свідомості Б. Гука, а боротьбу УПА на цих землях – "українським повстанням".

Зрозуміло, що таких поляків знайти буде важко. Цікавить їх та конкретика, яка розходиться з інтересами польськості.

От приміром, дуже характеристичними під цим оглядом є запитання журналіста Павела Решки до депутата Мирона Сича в часописі "Tygodnik Powszechny", які стосувалися батька п. Мирона, вояка УПА: "Що робив тато в УПА? Чи він стріляв у Військо польське? Палив будинки? Був українським патріотом, котрий вважав, що там, де лежить його село, має бути Україна?".

Сотні УПА, які діяли на території Закерзоння

Можна лише тим себе тішити, що через кров, депортацію, елімінацію українського населення Закерзоння ми можемо говорити про ці справи в історичному, гуманітарному, інтелектуальному, але насправді віртуальному сенсі. І читати далі одкровення від Б. Гука. А вони для польського вуха звучать нерідко як досить неприємна та гірка правда.

Приміром, досить жорсткі оцінки дає Б. Гук міжвоєнній польській державі та Римо-католицькій церкві (так само різко у спогадах висловлюється більшість записаних автором книжки оповідачів).

Ось як виглядає національна політика ІІ Речі Посполитої в одній з приміток Гука: "[вона] опиралася на помилковій під політичним та культурним оглядом інтерпретації Першої Речі Посполитої як польської держави. Тому зрозуміло, що подібна інтерпретація означала практику марґіналізації українців, євреїв та інших, кого визнано чужими та такими, що стримують розвиток польського народу та Другої Речі Посполитої як „польської" держави".

Коментуючи слова члена ОУН Івана Молодія з приводу того, що попри вікову експансію поляків на схід, етнографічна межа між нашими народами втрималася на Сяні і "ніхто не хотів і не міг змінити цієї ситуації", Б. Гук зазначає: "У польській колоніальній історіографії поняття державної, національної та релігійної експансії в Україні подається як польська, а одночасно західноєвропейська цивілізаційна місія, оплот християнства, оборона Заходу від східного варварства тощо. Поняття України найчастіше в ній замінено національно ексклюзивним польським терміном „Креси".

Характеристику діяльності Римо-католицької церкви маємо зі споминів І. Молодія з Пискоровичів: "Осередком великодержавної ідеї християнської країни з месіанськими нахилами була місцева державна школа та Римо-католицька церква. Методи реалізації визначених польськими ксьондзами цілей на українських землях можна окреслити поняттям церковного фронту…".

Надіюсь, що польські читачі публікації наберуться терпеливості і на тексті Молодія, котрий завершує збірник, її не закриють…

Маю надію, тому що в книжці поляки дійсно довідаються чимало нового або добре від них приховуваного. Про те, чому від мирного співіснування поляків та українців на пограниччі так швидко дійшло до жорстокого кривавого протистояння.

Хто підкопував підвалини співжиття і які були тому причини? Як почувалися відрізані від основної маси свого народу українці в Польщі і через які приниження треба було пройти на вигнанні, у "Явожно", у відстоюванні прав на власні релігійні почуття, права на гідне поховання?

Дізнаються про те, чому слово "Закерзоння" не є міфічним витвором націоналістів, а породженою обставинами об’єктивністю. Зрештою, дізнаються чимало про своїх співгромадян, лишень іншої національності.

Попри те, що укладач збірника, зважаючи на пропам’ятний меморіальний характер спогадів, називає книжку "Za to, e jeste Ukraicem" "неуникненно односторонньою", пише про ці спогади як про "частину польської спадщини". Оскільки йдеться про землі теперішньої польської держави, однозначно так і є. Хто має очі, той прочитає.

П.С. Книга проілюстрована світлинами із фотоархіву Центру досліджень визвольного руху

Джерело Історична правда

Майже чотири сотні документів про польську-українську війну 1942—1947 років уперше виклали в Електронний архів в Інтернеті

В Електронний архів українського визвольного руху avr.org.ua виклали у відкритий доступ колекцію документів про польсько-український конфлікт часів Другої світової війни та після неї. Вона складається з матеріалів ОУН та УПА 1942—1947 років. Польський електронний проект, присвячений темі протистояння, зокрема Волині, документів досі не публікує, — зазначають українські дослідники.

Документи колекції відтворюють атмосферу поступового наростання польсько-українського конфлікту протягом 1941—1942 та його швидкого розгоряння у 1943—1944 роках. Тут можна віднайти інформацію про суспільні настрої, окупаційну адміністрацію, діяльність українського, польського та радянського підпілля. Надзвичайно точно описано суспільно-політичне тло, на якому розростався конфлікт і починалася війна.

Безпосередньо про перебіг військових дій розповідають як звіти відділів УПА з Холмщини, Волині, Галичини, так і територіальних ланок ОУН. Ці дані доповнюють інструкції та накази, що регламентували ті чи інші дії визвольного руху, звернення, відозви та комунікати, які подавали офіційні роз’яснення для населення.

«Корисним для дослідників джерелом є відтворені підпільниками списки жертв та записи свідчень уцілілих очевидців. Надзвичайно цікавим є також комплекс протоколів показів жертв і свідків так званої "Грубешівської революції" весни 1944 року, який по гарячих слідах відтворює деталі нападів польських формувань на українські села Холмщини. Звіти також подають інформацію про антипольські акції, проведені як українськими повстанцями, так і цивільними селянами», — зазначив дослідник цієї теми старший науковий співробітник Києво-Могилянської академії к.і.н. Володимир В’ятрович.

Керівник проекту «Електронний архів українського визвольного руху» Андрій Когут вважає, що поява таких документів у мережі є важливим кроком до розуміння трагічних подій польсько-українського конфлікту. «Зараз ми бачимо дуже багато дискусій довкола цієї проблеми, часто надто далеких від історії. Впевнені, що публікація первісних джерел сприятиме наповненню професійного діалогу важливим фактажем. На жаль, з польського боку поки бракує таких проектів. До прикладу, цього року запущено інтернет-портал zbrodniawolynska.pl, на якому можна знайти свідчення, записані в останні роки, статті науковців. Натомість там немає документів із того часу, особливо матеріалів польського підпілля».

На думку Володимира В’ятровича, дані документи однієї з воюючих сторін надзвичайно важливі для розуміння суті всього конфлікту. «Якщо зіставляти оприлюднені в Електронному архіві документи з матеріалами польського підпілля, то отримаємо унікальну можливість побачити польсько-українську війну з "окопів" кожної воюючої сторони і, таким чином, наблизитися до розуміння цих подій, мотивів їх учасників».

Загалом у новій колекції Електронного архіву представлено 380 документів зі Збірки документів Миколи Лебедя архіву Центру досліджень визвольного руху, а також електронні копії документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

Документи можна переглянути за посиланням.

Довідка:

У 1942—1947 роках точилася Друга польсько-українська війна, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів. Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій.

Електронний архів визвольного руху avr.org.ua — спільний проект Центру досліджень визвольного руху, Львівського національного університету імені Івана Франка та Національного музею «Тюрма на Лонцького» — працює від березня цього року. Сьогодні в Е-архіві доступні копії 10 552 документів.

http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B6%D0%B5-%D1%87%D0%BE%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%B8-%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%BD%D1%96-%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B2-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%83-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%83-%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%83-1942%E2%80%941947-%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D1%83%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5-%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%BB%D0%B8-%D0%B2-%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D0%B2-%D0%B2-%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5

Колесниченко признал поляков виновниками Волынской резни.

Народный депутат от фракции Партии регионов Вадим Колесниченко, требуя признать Волынскую резню геноцидом, утверждает, что в трагедии виноваты преимущественно поляки.

Для ув’язнення політичних противників уряд Польської народної республіки використовував колишні нацистські "табори смерті". У 1944–1947 рр. в Польщі було утворено 1 255 концтаборів і 227 в’язниць, в яких утримувалось майже 200 тисяч осіб [1]. Одним із таких таборів був концтабір у місті Явожно, який до 19 січня 1945 р. існував як філія нацистського концентраційного табору Аушвіц. У лютому цього ж року цей «табір праці» перейшов у підпорядкування відділення в'язниць і таборів воєводського відділу громадської безпеки в Кракові, яким спочатку керував поручик Якуб  Хаммершмідт, а згодом – Якуб Халіцкі.

Історія створення

Важиве значення у розбудові мережі «таборів праці» мали економічні чинники. Зокрема, найбільша кількість таких таборів, в тому числі і Явожно, розміщувалась у південно-східній частині країни на території  Шльонсько-Домбровсього і Краківського воєводств, що було зумовлене потребою у робочій силі в металургійній та вугледобувній промисловості. На відміну від нацистських концтаборів, які були утворені, головним чином, для тотального фізичного знищення окремих етнічних груп, основним призначенням «таборів праці» у повоєнній Польщі була ізоляція активних і потенційних противників режиму та їх економічна експлуатація.

Відповідно до розпорядження Міністерства громадської безпеки (МГБ) від 6 квітня 1945 р. на всій території Польської народної республіки почали функціонувати централізовані «табори праці», зокрема у Варшаві, Понятові, Кресимові, Потулиці і Явожно. Ув’язнення в таборах здійснювалось на підставі  постанови від 4 листопада 1944 р. «Про заходи щодо зрадників польського народу» і закону від 6 травня 1945 р. «Про очищення польського суспільства від «ворожих елементів» [2]. Концтабір в Явожно належав до 1-ї категорії таборів, де утримували найбільш небезпечних для існуючого режиму злочинців. Тут могло перебувати до 4,5 тис. осіб.

30 березня 1947 р. члени воєводського комітету уряду безпеки в Ряшеві (Rzeszw) у таємному рапорті до Державної комісії безпеки вказували на необхідність організації концентраційних таборів для українців, «які шкодять державі» [3]. У зв’язку з цим 23 квітня 1947 р. керівництво Політбюро ЦК Польської робітничої партії офіційно прийняло рішення про утворення транзитного табору Явожно для депортованих українців, запідозрених у зв’язках з ОУН–УПА.

Концтабір Явожно складався із 15 дерев'яних бараків і мурованих об'єктів (шпиталю, кухні, лазні, комунікацій, складів та майстерень), був обведений подвійним рядом колючого дроту, а в огорожі було 12 цегляних охоронних веж з кулеметами та прожекторами. У бараках містилися триярусні дощані лежаки. Площа "табору праці"  становила 6,6 га. Північна частина концтабору була відгороджена від дороги Краків-Катовіце п'ятиметровою стіною, яку спорудили в'язні. Комендантами в Явожно були капітан Станіслав Квятковський (до квітня 1948 р.) і Теофіль Газельмаєр (до лютого 1949 р.). Охорона концтабору налічувала 300 солдат і 18 офіцерів Відділу внутрішньої безпеки.

Категорії в’язнів-українців

24 квітня 1947 р. у місцях компактного приживання українців (Лемківщина, Посяння, Підляшшя і Холмщина) розпочались арешти інтелігенції, священиків та селян, запідозрених в нелояльності до польської влади. Накази про скерування у «табір праці» Явожно видавали управління МДБ Польщі у Влодаві, Кросні, Любачеві, Сяноку, Перемишлі, Ярославі, Жешуві, Горліцах, Томашові-Любельськім.

Майже щоденно в Явожно прибувало від декількох до кількох десятків осіб. Перші в'язні-українці почали з'являтися в Явожно ще в 1945 р. У травні 1945 р. їх кількість становила 43 особи. Хоча найбільш масово українців до цього концтабору почали завозити в рамках операції "Вісла". Перший транспорт із 16 в'язнями-українцями з Ліського та Сяноцького повітів прибув сюди 4 травня 1947 р. із Сянока. За іншими даними, 5 травня 1947 р. першими прибули 280 в’язнів із Сянока [4]. В’язнем №1 стала 18-річна Марія Баран, дочка Петра і Анни, із с. Лукова Ліського повіту.

За даними Українського архіву у Варшаві, в концтаборі Явожно в 1947 р. було ув’язнено 3 873 особи,з них – 2 781 українець (823 жінки, кільканадцять дітей, 22 греко-католицьких та 5 православних священиків). Першою жертвою Явожно став в’язень №343 Михайло Огарек із с. Чашин Ліського повіту, який помер 14 червня 1947 р.

У 1947–1948 рр. найбільше в’язнів (2 610 осіб) походило з Ряшівського, Люблінського та Краківського воєводств. Майже 50 осіб із Лодзького, Катовіцького, Варшавського воєводств прибули до Явожно в рамках заходів щодо «очищення» цих теренів від українців.

За весь період перебування українців, у Явожно знаходилося 85 представників інтелігенції. Це були священики, вчителі, урядовці, інженери, діячі культури [5]. Тут також опинилися українці-вояки з польської армії, учасники війни 1939 р. проти Німеччини та деякі колишні в’язні нацистських концтаборів. Сюди відправляли українців, запідозрених у зв’язках з ОУН, яких умовно зарахували до однієї з трьох категорій: категорія «А» – зафіксовані управлінням безпеки, категорія «Б» – зафіксовані військовою розвідкою, категорія «В» – зафіксовані командиром підрозділу або інформатором під  час виселення. У серпні-грудні 1947 р. більшість серед в’язнів концтабору Явожно становили українські селяни, яких заарештували в рамках операції «Вісла». Перебували тут також особи, яких затримали під час депортації на Західні землі (території вздовж рік Одри і Ниси Лужицької з містами Вроцлав, Зелена Гура, Щецин, Кошалін) на підставі попередньо підготовлених місцевими  посадовими особами відомостей про співпрацю чи симпатії до УПА.

Неповний перелік ув’язнених священиків Перемиської єпархії у "таборі праці" Явожно
(за даними з книги П. Франка «Репресоване духовенство УГКЦ»)

Отець митрат Степан Дзюбина, в’язень концтабору Явожно

Отець Ярослав Гребеняк, в’язень концтабору Явожно

Окрім українців, в'язнями концтабору були німці, фольксдойчі (німецькі національні меншини в Європі), а також представники тих етнічних груп, які були звинувачені у співпраці з нацистами. Значну частину серед них становили сілезійці, які в роки Другої світової війни підписали гітлерівську анкету про німецьке арійське походження.

Найбільшу групу становили в'язні різних національностей, які потрапили до концтабору після кількаденного перебування у повітових арештантських камерах.

Умови утримання

Українців у «таборів праці» Явожно утримували в бараках №8-15, ізольовано від  решти в’язнів. Чоловіки перебували у п’яти бараках, жінки – у двох.

Піднімали в’язнів о 6-й ранку. Добовий раціон харчування складався із четвертинки хліба, сирої немитої картоплі, буряку та моркви. На вечерю давали юшку, що називалася "кавою". Після "сніданку" всі йшли працювати: жінки шили одяг для потреб Міністерства громадської безпеки Польщі, чоловіки будували електростанцію в Явожно та працювали в майстерні, де виготовляли обмундирування, взуття та меблі.

Води для вмивання не було. Про особливості табірної гігієни згадував Василь Кулешак, мешканець с. Річиці Томашів-Любельського повіту: "В’язнів, голісінських, весь час б’ючи і знущаючись, гнали до лазні. На вході один стояв з милом, а інший з "гарапою". Наказали намилитися, а  потім "гарапою" куди попало, і гнали під холодну воду. У бараку били, надворі били" [6]. Вже у листопаді 1947 р. у таборі спалахнула епідемія черевного тифу.

Як згадує мешканка с. Кобильниця-Волоська (тепер Любачівщина, Польща), в’язнів у Явожно били "весь час гумою по спині, по руках, по ногах, нерідко й по голові" [7].

22 травня 1948 р. до Явожно прибув транспорт з 112-ма вояками УПА, заарештованими на території Чехословаччини під час спроби втекти на Захід. Через два дні їх перевезли до Кракова у в’язницю Монтелюпіх. Більшість з них була страчена. 

З травня по грудень 1947 р. у Явожно перебувала спеціальна слідча група під керівництвом майора Йозефа Біка, яка за допомогою тортур, таких як  побої, електрострум, вливання води в рот чи ніс, втикання шпильок у тіло, тривале сидіння на ніжці перевернутого столика домагалася зізнання українців у їх  причетності до УПА.

Під час українських релігійних свят (наприклад, 12 липня на свято св. Петра і Павла) табірна адміністрація влаштовувала «українські процесії», коли в’язнів проганяли між двома рядами наглядачів, які били їх прикладами автоматів чи дерев’яними палками.

Серед інших покарань поширеними були тривалі забіги, повзання, виснажливі стійки, часто з триманням над головою рук із цеглинами, карцер.

Наприкінці грудня 1947 р. розпочався процес скерування в’язнів-українців у воєводства, де мешкали їхні сім’ї. Тоді на волю вийшло майже 400 осіб.

Свідоцтво Максима Гамбаля про звільнення з концтабору в Явожно, січень 1948 р.

Свідоцтво Євгенії Терлецької про звільнення з концтабору в Явожно, 1948 р.

До березня 1948 р. табір залишило 3 тис. осіб. З весни 1948 р. розпочалось звільнення в'язнів, за винятком українського духовенства. У середині серпня 1948 р. до концтабору прибув представник Департаменту МДБ Польщі, який проводив допити священиків. Священнослужителів утримували в концтаборі до 15 лютого 1949 р., а потім  вивезли  до в'язниці в м. Грудзьондз. Остання група греко-католицьких священиків залишила Явожно 8 березня 1949 р. 

За 1947–1949 рр., внаслідок важкої праці, голоду, хвороб, тортур з боку табірної охорони та функціонерів МДБ Польщі, в концтаборі померло понад 160 в’язнів-українців. Померлих ховали в лісі між обозом та містечком Щакова на відстані 0,5-1 км від концтабору. Поховання відбувалось без священика. На могилі не встановлювали хрестів. Тіла присипали невеликим шаром піску, який через сильний вітер швидко роздувався так, що  виднілись кінцівки померлих.

Офіційно «табір праці» Явожно був ліквідований 7 січня 1949 р., але остаточно припинив своє існування лише у серпні 1956 р. Пізніше тут діяла в'язниця для неповнолітніх (Progresywne Wizienie dla Modocianych w Jaworznie).

Концтабір в Явожно був місцем утримання під час слідства української інтелігенції, греко-католицьких священиків, селян та інших осіб, заарештованих під час акції «Вісла» та запідозрених у зв’язках з ОУН-УПА. На відміну від фольксдойчів, німців, сілезійців та інших етнічних груп в’язнів, українці потрапили в Явожно виключно на підставі політичного рішення Політбюро ЦК Польської робітничої партії без жодних правових підстав. Арешти і допити відбувались задовго до початку акції «Вісла» відповідно до заздалегідь складених списків «підозрілих» осіб. Керівництво концтабору часто застосовувало психологічний і фізичний тиск на в'язнів.  Дотепер українці, колишні в’язні концтабору Явожно, не отримали правової та моральної реабілітації та визнання їх жертвами репресій.

Богдан Зрайко, науковий співробітник Музею

http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=346