А чим зайнята прократура? Дуже простою справою - читайте http://narodnavolya.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=201:2010-05-10-16-42-47

До 9 травня.

Ні на йоту не хочу образити сивочолих ветеранів Червоної Армії і Військово-Морського Флоту СРСР, але по довгому роздумі вирішив написати те, як я те все сприймаю.

Різна доля держав у Другій Світовій Війні. Спадає на думку історія В’єтнаму. Щось там таки є таке зрозуміле! До Другої Світової це була частина французької колонії Індокитай. Але ще у 1930 роках появилися повстанці, якм це не подобалося. Звільнитися не виходило, але боролися. Нарешті, 3 лепня 1941 року доблесні японські війська прогнали ненависних французів. Здавалося – брати! Японія на той час у Лізі Націй представляла всі кольорові народи. Але невдячні в’єтнамці відповідають тим, що Хо Ші Мін заснував Лігу боротьби проти Франції та Японії за незалежність В'єтнаму, відому як Ліга В'єт мінь.

По закінченні Другої Сітової В’єтнам знову звільняють. У кінці Другої світової війни в північну частину країни увійшли загони китайців-гоміньданівців, а на територію Південного В'єтнаму - англійці. В'єтмінь на чолі з Хо Ші Міном зробив своєю базою Ханой і утворив "Народні комітети" по всьому В'єтнаму.

2 вересня 1945 р. - "Серпнева революція". Імператор Бао Дай, що належав до династії Нгуєнів і користувався прихильністю Китаю, зрікся влади. В'єтмінь оголосив про створення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ) і сформував тимчасовий уряд. Першим президентом ДРВ став Хо Ші Мін, який одночасно очолив уряд як прем'єр-міністр.

2 вересня 1945 - проголошення Демократичної Республіки В'єтнам.

23 вересня 1945 - початок війни за реокупацію В'єтнаму Францією (Нам Бо). Відповідно до в'єтнамсько-французьких угод 1946 р., Франція погодилася визнати Демократичну Республіку В'єтнам (ДРВ) як "вільну державу", що має армію і парламент, у складі Індокитайської конфедерації і Французького Союзу. Наприкінці 1946 р. Франція і В'єтмінь звинуватили один одного у порушенні укладених угод, і 19 грудня загони В'єтміню атакували французькі війська. Франція прагнула залучити на свою сторону місцеве населення, поставивши в 1949 р. колишнього імператора Бао Дая керівником номінально незалежного уряду. Однак В'єтмінь відмовився визнати новий режим і після 1949 р. зміцнив своє становище, користуючись підтримкою Китаю. У свою чергу, Франція отримувала з 1951 р. велику військову й економічну допомогу від США. Навесні 1954 р.

7 травня 1954 - французькі війська були оточені і розбиті при Діен Б'єн Фу. Ця обставина і вимога міжнародної громадськості припинити агресію прискорила укладення мирної угоди на міжнародній нараді у Женеві.

20 липня 1954 - підписання Женевської ковенції по В'єтнаму. У роботі наради взяли участь представники США, Франції, Великої Британії, СРСР, Китаю, Лаосу, Камбоджі і двох в'єтнамських урядів: Бао Дая (Південного В'єтнаму) і В'єтміню (Північного В'єтнаму). Угодою про припинення воєнних дій між Францією і В'єтмінем, підписаною у липні 1954 р., передбачалося тимчасове розділення країни по 17-й паралелі; проведення у липні 1956 р. виборів, необхідних для возз'єднання Північного і Південного В'єтнаму; виведення французьких військових підрозділів з Півночі і заборона нарощування озброєнь у будь-якій із зон; утворення міжнародної комісії для спостереження за виконанням угоди. Таким чином, було визнано існування двох незалежних держав - Демократичної Республіки В'єтнам (Північний В'єтнам) і Республіки В'єтнам (Південний В'єтнам). Північний В'єтнам зберіг на подальші роки основні державні структури, які почали формуватися ще в 1946 р., і проголосив лінію на будівництво соціалізму під керівництвом Комуністичної партії і президента Хо Ші Міна. У Південному В'єтнамі Нго Дінь Дьєм усунув у 1955 Бао Дая і обійняв президентську посаду. Дьєму вдалося впоратися з протидією військової еліти, сект каодай та хоахао і партії Дай Виє, і він був переобраний президентом у 1961 р. Сайгонська влада намагалася дискредитувати В'єтмінь в очах його прихильників, які залишилися на Півдні, але зіткнулися з активним військовим протистоянням у багатьох сільських районах, особливо в Кохінхіні. 1961-1963 - втручання США під назвою "Спеціальна війна". 1 листопада 1963 р. військові скинули Нго Дін Дьєма, почалася серія переворотів. Словом, невдячні в’єтнамці і американців не визнали визволителями. Хочу особливо підкреслити, що американці не висилали в’єтнамців на Аляску і не оголошували території ще одним штатом, не приєднували до Гаваїв і взагалі, не робили подібних дурниць. Вони просто підтримали маріонетковий уряд Сайгону і надали йому допомогу в боротьбі з «бандитами» В’єтконгу. Ще раз підкреслюю «бандитами» бо саме так їх називали американці. Із дуже простої причини, бандити не становили армії і з ними не велась війна за законами і правилами женевської конвенції. Отже, їх можна було випалювати напалмом у джунглях і використовувати проти них як хімічну, так і бактеріологічну зброю, по відношенню до полоненних, не слід було їх трактувати, як полоненних, а тільки як «бандитів», а окупанти таке люблять. І не тільки американські. Зверніть увагу, що Совтський Союз, який не підписав навть Женевської конвенції про правила ведення війни (що не завадило Вишинському взяти безпосередню участь в Нюрнберзькому процесі, де нацистів судили саме за порушення правил ведення вйни), також дуже полюбляє називати «бандитами» всіх, хто йому протистоїть: і моджахедів Афганістану, і борців за свободу Ічкерії, і Лісових братів з Литви, і наших вояків УПА. Цікаво, чому б воно!?

 Але мова не проте, чому Совєти не любили повстанців проти «найсправедливіших друзів робітників і селян», а в тому, що історія України у відповідний час, як дві каплі води схожа на історію тих же в’єтнамців. Щоправда, в школі нас цього не вчили. Нас вчили дещо іншого: торочили про «прагнення народів до свободи і незалежності святе, але не українцям, право

на самовизначення – природне право», але Левка Лук’яненка, який пробував використати це право по відношенню до Української нації, слід засудити на смертну кару. Та й взагалі – молись Богам за те, що живий і що в Україні живеш, а кому я маю бути вдячним? КПРС і комуністам, які моїх батьків загнали за Полярне Лоло народжувати мене після відсидки казково великого терміну за участь в боротьбі проти німецьких загарбників, але в лавах не Червоної Армії, а УПА?

То чому в’єтнамці не святкують 3 липня, як день визволення від французьких загарбників, а я, українець, маю святкувати 9 травня!? З якої такої причини ми, європейці, білі, Українці, не маємо права на свободу, яке мають ті ж в’єтнамці, яких ніхто їх не примушує святкувати день зміни окупанта? Хочу нагадати, що американці не висилали в’єтнамців у «віддалені частини Сполучених Штатів». І геноцид проводили соромливо (див. «Ідеальний солдат», перші хвилини), а не по солдафонськи нахабно, по жуковськи! (хвала УПА, які не дали реалізувати ці людоїдські плани!).

Центральний Державний архів Громадських організацій України Фонд1, опис 79, справа 997, аркуш 91

І не оголошували Кохінхіну американським штатом, чи частиною якогось штату, а Україну оголосили «Совєцькою Республікою», причому її етнічну територію знов таки по-окупаційному роздерли. Лемківщина – Польщі, Берестейщина – Білорусі, Пряшівщина – Слочаччині, Південна Буковина – Румунії і себе не обділили – Стародубщина, Кубань, Курщина не останні шматки, які в нас видерли. І при цьому наголошують «ми вам подарілі Крим!» Дякую красно! Дарують своє. А дарувати чуже це втягувати обдарованого в злочинну діяльність. Крим був відібраний у Кримськотатарського народу, Караїмів і Кримчаків. Надбала – Московія, а проблеми – Україні і зараз. Та ще + нащадки доблесних чекістів, яким ще Бланк-Лєнін дозволив там селитися. І що з ними робити? «Ми здєсь роділісь!» істеричний вереск «русскоязичного насєлєнія». «Не смій наших дітей вчити державної мови, бо зіпсуються від надлишку інтелектуальних зусиль!».

Ще раз повторюю, я не збираюся ображати ніяких почуттів ветеранів, але їх уже не образити, бо абсолютна більшість спочила навічно, а ті, хто сьогодні начіплює колодки на волохті груди – не фронтовики, а просто «бійці» заградотрядів і ветерани тюремних служб. Фронтовики померли від ран і того життя, на яке їх прирекли саме ось ці, «заслужені».