Позичена самобутність

Сергій КОВАЛЬ, Матеріали науково-практичної конференції “Буття українців»

Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т.зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських.

Так написав в своїй роботі “Древність української мови” (1880) польський лінгвіст Михайло Красуцький. А відомий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко в листі до А.Красовського (28. XII. 1841) писав таке:

"Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови".

В авторській статті обидві цитаті подані в кінці тексту без коментарів. Ми дозволили собі помістити їх на початок - аби окреслити проблему цієї публікації.

Від частого повторення брехня не стає правдою, однак все більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. Спрацьовує не логіка, спрацьовує стереотип мислення: «Якщо стільки відомих і шанованих людей так довго повторюють це твердження і напевно вірять в його істинність, то не може ж воно бути суцільною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля істини в ньому мусить бути присутня...».

Щось подібне сталося з міфами про «вєлічіє і могущєство руского язика» («ВМРЯ»), про «вєлікого Лєніна», котрий «на ньом газгавагівал». Ну, і нехай собі тішаться московити тією «величчю», як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того? В тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця і сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних та провокативних форм пропаганди.

І сьогодні не лише десь там у Москві, Твері, в наших таки Сімферополі, Донецьку, Луганську в російськомовних українофобських виданнях можна надибати твердження на кшталт: «Ніякої української мови немає...», «Українська мова - то зіпсований полонізмами «русскій язик...» і таке інше.

Належної відсічі такі інсинуації сучасних валуєвих ані від офіційних структур, ані від патріотично орієнтованих засобів масової інформації не отримують. Найбільше, на що, бува, спромагаються окремі вітчизняні публіцисти, то кволі заяви виправдального штибу: «українська й російська - мови-сесгри»...

Однак уважний неупереджений аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого висновку. Мова спадкоємців племені кривичів, що стало основною слов'янською складовою в тюрко-фіно-угорськомуі конгломераті, нині іменованому «русскім народом», - не «сестра», а «дочка» русинської – української мови. Дочка кривобока і кривоуста, примхою долі доскочивши короткочасного за мірилом історії, панування над матір'ю, в процесі того панування прагла зневажати та упослідити ту, яка дарувала їй життя.

Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бризкати слиною заперечень, повторюємо: саме російська мова у слов'янській своїй частині – вторинна, дочірня, замало того, пародійна стосовно нашої РА-синської, русинської, що сьогодні іменуємо її українською, мови.

Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч. І вашого будинку зупинився автомобіль технічних служб «Міськгазу» з написом «Аварійна газова служба». За совєтських часів напис «Аварійна-я газова-я служба». В гастрономі вашу увагу привернули ковбаси “Молочна”, “Докторська”. Вражена комплексом “ВМРЯ” продавщиця на цінниках написала «докторска-я»... «Вам годиться ця синя торбинка?» - питають вас в іншому відділі. Сусідньою мовою торбинка була б “синя-я”.

Стривайте, та ж більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені з українських (до кількох згаданих можна долучити "добра", "зла", "велика", “мала”, "печальна", "весела", "мудра", "дурна", ”молоода", "стара", "давня", "крайня", ”зимня” і т. ін.). Дотуліть до наведеної низки слів по літері «я» і отримаєте «руські-є» слова.

Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють «яя» в словах, де «я» вже присутнє в слові українському: «давня-я», «крайня-я», “синя-я”, «зимня-я».

Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки тут замість “я” доточувалося українське слово «є»: «крайні-є», «сині-є», «тонкі-є», «крайнє-є», «синє-є». І знову ці пародійні подвоєння «єє».

Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов'янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення до них наших таки слів «я», «є», «ні», «лє» (є, так), «ще», «що», «це», «де», «бо», «то».

Часто-густо до словосполучень додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів («є», «ні», «лє», «ні»), вочевидь, аби підсилити пародійність звучання та полегшити розуміння вторинності «новомови» для задурених краян, для дослідників майбутнього.

«Буду-ще-є», «на-сто-я-ще-є», «наступ-лє-ні-є», «напад-є-ні-є», «по-ра-жє-ні-є», «пора-бо-ще-ні-є», «по-бо-є-ще», «по-ні-маєш», «ог-лав-лє-ні-є», «заблужд-є-ні-є», «дє-лє-ні-є», «удар-є-ні-є», «росте-ні-є»,«лє-то», «є-с-ть», «є-що», «є-то», «є-ті», «розум-є-ні-є», «глум-лє-ні-є» «і так далі-є»... Як бачимо, «ісконно русскіє слова» розкладаються на питомі українські складові.

Значний блок українських слів, створених з використанням і нині активно діючих в нашій мові займенників «це», «ця», «ці», позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на «о», «а», «ы» та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимову приголосних «л», «д» тощо. «Сон-це» - «со-Л-н-це», «сер-це» - «сер-Д-це» (більшість сусідів при вимові ті «л», «д» опускають). «Я-й-Це» - «я-й-Цо», «кіль-Це» - «коль-Цо» (від слова «коло»), «молод-Ці» - «молод-Цы», «молоди-Ці» - «молоди-Цы», «сестри-Ці» - «сестри-Цы», «от-Ці» - «от-Цы», «стани-Ця» - «стани-Ца», «околи-Ця» - «околи-Ца», «столи-Ця» - «столи-Ца», «стори-Ця» - «стори-Ца» і таке інше. «Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца...» «Цо», «цьі», «ца» - немає в тамтешній мові таких займенників.

Якщо згаданого корпусу запозичень та зумисних недоречностей комусь видається замало, то наведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів «вєлікого і могучєго», що могли виникнути за умови його формування на невласній фонетичній основі.

Сім днів («тиждень» по-нашому) у сусідській мові іменується «нє-дєля». Недоречна калька з нашої логічної «неділі» («не діло» - вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову «нє-дєля» - чи не забагато? Коли ж у вас «дєля», сусіди?

Їхні квасні «патріоти» намагаються етимологію «нєдєлі» виводити від «нєдєлімая». Не менша недоречність, бо тиждень ділиться на дні, дні на години, години на хвилини і «так далі-є».

Бездумно запозичена з нашої мови і назва плодових кущів «черная, красная, бєлая смородіна». Насправді смородиною від нашого слова «сморід» (запах) є лише чорна. Червоні ж та білі порічки (росли в дикому виді «по річці») смороду не мають.

Та що там «смородина»? Навіть перетворені тамтешніми борзописцями в національний символ «русски-є березки» носять запозичене, знову таки у нас, наймення. Наші «бе-різки» («бе»-руть із них «різки» для підмітання та «роздачі хльости» неслухам) на захутірмихайлівських теренах обернулися на «бе-рёзки». Але «рёзок» в російській мові немає, є «розги», себто по-їхньому білокорі красуні мали б називатися «бе-розги»! Що ж до доточеного епітета «русскі-є», то вони в однаковій мірі можуть бути фінськими, шведськими, норвежськими, польськими, білоруськими, литовськими, волинськими, поліськими, сіверськими, бо ростуть на північних теренах Євразії справіку.

Деякі, здавалося б на перший погляд зовсім далекі від нашої мови, «російські» терміни при вдумливому аналізі виявляють своє не надто приховане українське (русинське) коріння. «Сірники» (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять «самостійну» назву «спички» (замість скалки взятої «з пічки», не «с-печки»!)

«Це-глина» там «к-ир-пич» (к теплу, “ір-ію” «піч», знову ж таки не «к-ир-печ»!). «3-десь» (був «десь» далеко та змістився сюди, за тубільною логікою слово мало би формулюватись як “С-где-то”).

Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні термінів для виміру часу. Наше всеохопне поняття «час» вони зробили одиницею виміру: «один час», «два часа» і так далі-є... Для найменування приладу з виміру часу “годинника” пристосували множину нашого слова “часи”. Для означення 1/60 години — нашої “хвилини” (що наче морська хвиля накочується на берег вічності), вживається «минута» (похідне слово від нашого «минати», їхньою мовою «проходить»!). Тож при використанні власного арсеналу термінотворіння оголошення захутірмихайлівських телеорадіостанцій, для прикладу, «масковско-є время 14 часов 25 минут» повинно звучати «масковско-є время 14 временей 25 проходок»...

Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної російської мови, позиченому нею із мов фіно-угорських та татаро-монгольських народів: “арба”, «арбуз», «дєньгі», «таможня», «ямщік» тощо. До речі, за Київської держави до приходу татаро-монголів митні заклади під Москвою іменувалися “Митищі” (великі митниці).

Святослав Завойовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (а не “Башню”), на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архангельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка «я»).

Варто тут нагадати і про загальновідомий акт заснування теперішньої сусідської столиці київським князем Юрієм Довгоруким. “Долгорукім” - поправлять знавці, й зайвий раз продемонструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь «довгі руки»: не проти був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така «професійна хвороба» у володарів усіх часів та народів). Але в мові кривицькій, що нині іменується «російською», «довгі руки» звучать «длінниє». І князь по-їхньому мав би називатись «Дліннорукім» (поняття «долго» у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя - засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало першоім'я майбутньої «біло-кам'яної») найменували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною в на л в слові «Довгорукий» русинського походження його посутньо не приховало. Як і подібна «операція» у назві заполярного в Баренцовому морі витягнутого майже по меридіану довгого острова «Долгій».

Це інформація до суперечок на тему «Яка мова в Київській імперії була панівною?» Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термінологією, державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на підкорених нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в одній зі своїх лекцій відомий московський історик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила.

Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то, окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово, Рось (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незайшле населення розмовляє практично поліським діалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить наймення Турово-Пінщина, зафіксоване ще недавніми совєтськими мапами - «Загороддя». (За городами, містами метрополії Галицько-Волинсько-Київської). Порівняймо із «Заліссям» (за лісами стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суздальських земель у літописній Київській державі.

Доводити українське коріння заснованих нашими володарами на наших землях міст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі-є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця особливої потреби немає. Вельми цікаве і знакове розкодування назви словацького міста Кошіце (Коші це) - осідок Коша, Січі це? Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія), Тур, Красна (Румунія, Угорщина).

Інша річ - такі міста, як Дебрецин (Угорщина), Галаць (Румунія), озеро Балатон (Угорщина). Навіть не всім фахівцям відомо, що колись то були русинські міста Доброчин та Галич (на Дунаї), а озеро іменувалося просто Болото. Щонайменше сім сусідських столиць найменовані були з використанням русинського лінгвоарсеналу. Москва (Моква, мокровище, болотовиння, багниста місцевість, це вже потім дячки «с» втулили), Мінськ (від слова «міняти»), Вільнюс (до початку XX століття Вільно, не «вольно» польською, не «свободньїй» російською), Кишинів (від слова «кишеня»), Братіслава (брати славу, брати слави), Букурешт (Буку решт(а) - там, де в давнину кінчалися букові ліси, були рештки тих лісів.

Ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних студій з україно-російського порівняльного мовознавства так само, як із татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: самозвана претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених в сусідського плеча вдягачках.

Не залишу поза увагою вражаючу убогість, примітивізм сучасної сусідської мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на бутерброд намащує «масло слівочно-є», для салатів вживає «масло растітєльно- є», для змащення використовує «масло машінно-є». В нашій мові для кожного виду «масел» є своя назва – це масло, олія, мастило. При порівнянні пестливих суфіксів, впадають в око їхні одноманітні та шиплячі “ушка”.
солов-ейко - солов-ушка, дівчин-онька - дев-ушка, трав-ичка - трав-ушка, колом-ийка - част-ушка, стар-енька - стар-ушка, дід-усь - дедушка, голів-онька - голов-ушка, молод-ичка - молод-ушка, хат-инка - изб-ушка, душ-енька - д-ушка, баб-уся - баб-ушка, жаб-ка - ляг-ушка.

Незалежно від роду, породи, живе, неживе – усе «аша», «уша», «ушка». І апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності – “ушечка”, “юшечка” («дорог-уша», «дорог-ушечка», «ляг-ушечка», хр-юшечка), Особливо знущально звучить «дев-чушечка» (яку тварину московин і татарин називають «чушкою», сподіваємось, читачу відомо).

Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусідських мовах. В українській: Петр-ик, Павл-ик, Серг-ійко, Ів-анко, Окс-анка, Катер-инка, Над-ійка, Мик-олка, С-ашко. В російській: Петр-уша, Павл-уша, Сер-ёжа, Ван-юша, Кс-юша, Кат-юша, Над-юша, Никол-аша, С-аша. Трохи більше розмаїття, однак все те ж шипіння: «аша», «уша», «юша»...

Про «ніжність» сусідських ліричних пісень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко «тьохкає», «щебече» («сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями в груди»), у них “щёлкает” («соловей запел, защелкал»). Ну не можу уявити собі «щелкающего» соловейка, хіба що папугу або рахівницю. Так само не годен уявити “поднимающего трезвон” жайвора, скорше будильник чи звукову сигналізацію.

Мова кривичів, що потім стала «русским язиком», виникла на основі мови русинської (української), коли вони були переселені у верхів’я Волги і Оки Великим київським князем із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі. Тоді ж на окраїни Європи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів та родимичів. І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кривичів не все було так однозначно. Себто завдання колонізації не виключалось, однак превалювало в причинах переселення не воно.

Підказка таїться в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве «кривим»?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичаями наших предків. «Срамословіє у них перед невістками і доньками своїми» - гласить літопис. - «Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах». Тому, аби відгородити племена дреговичів, полочан, сіверян від згубного впливу кривичів, останнє переселяється у Залісся.

Насамкінець наводимо ще два приклада автора. Цілком очевидно, що коротше і стисліше слово є давнішим.

Українске мить і доказ, російське - мгно-ве-ние і доказ-а-тель-ство.

http://patent.net.ua/intellectus/inteligibilisation/facts/1663/ua.html

   Джерело: unian.net, 20 березня.2003

 03-05-2009 21:18 

Напередодні Великодніх свят, 14 квітня 2009 року, Севастопольська міська Рада для “Програми розвитку регіональної російської мови, російської культури” в Севастополі виділила з міського бюджету один мільйон гривень. Ініціатором рішення міської Ради виступила голова комісії міськради із соціально-гуманітарних питань депутат Тетяна Сорокіна, а рішення прийнято майже одностайно.

Таким чином, на розвиток “регіонального язика” виділено, як для Севастополя, кругленьку суму, яку, незважаючи на кризу, депутати в бюджеті знайшли досить швидко. Про розвиток української, державної, мови в Севастополі на сесії не йшлося зовсім. У виступах на сесії, як і у багатьох інтерв’ю в місцевій пресі, Т. Сорокіна “сотоварищи” роз’яснення з приводу того, що то значить “региональный русский язык”, чим він різниться від літературної російської мови і чому так дорого треба платити на його засвоєння в Севастополі, не зробили. Т. Сорокіна лише зауважила “Славі Севастополя+”, що в Севастополі “присутствует момент вытеснения русского”.

Сесія міської Ради, як це прийнято в Севастополі, супроводжувалася потужним інформаційним забезпеченням. Ще з літа головні магістралі міста прикрасили бігборди “Мы имеем право на историю и русский язык”, темі “язика” присвячено десятки статей та телерадіопрограм. Цікавим видався діалог на СРДТРК стосовно мовної політики у флотській столиці України молодесенької просвітянки з глашатаєм севастопольських ефірів депутатом від Руського блоку Г. Басовим та з допущеними до ефіру телеглядачами. Всі вони в один голос доводили молодій україночці аксіому, що “язик” стоїть значно вище “мови”, що українська мова є “нарєчієм”, тобто таким же діалектом російської як, наприклад, рязанська чи костромська говірка і тому не може служити єдиною державною мовою українського народу. Як вже давно заведено в севастопольських ЗМІ, джерела таких історично-лінгвістичних знахідок знаходяться поза межами їх оприлюднення, взамін силовим варіантом висувається лицемірна радянська версія радянської одномовності, в основі якої стояло знищення мов корінних народів.

Отже, маємо певний “мовний сепаратизм”. Тож, давайте розберемося в причинах, чому частина севастопольців так зневажливо ставиться до статусу мови мовби братського народу, мови святителя Руси Рівноапостольного князя Володимира та і мови тих, хто колись засновував на фіно-мордовських болотах сучасну Москву. Чому деякі місцеві депутати і ім’ярек не бажають вивчати українську мову і активно протестують проти її вжитку в нашому славному місті. І що стоїть, що приховується за настирливим намаганням домогтися офіційного визнання верховенства в Україні “великого и могучего” “язика Пушкіна”.

Історія питання не є особливою таємницею, хоча в Севастополі і в Криму замовчується ретельно. Бо вона не на користь “язика” Пушкіна, який не був етнічним росіянином і міг, мав право, насолоджуючись творчістю, пишномовно писати про велич і могутність любимої ним мови.

Заперечувати великому російському поету не будемо, краще співставимо перші історичні згадки про сучасні “мову ” і “язик”, про які Пушкін міг і не знати, та вияснимо, яка з них є “нарєчієм” стосовно одна до одної.

Історична правда в тому, що перші українські слова, побут і звичаї, які дійшли до нас без змін, записав ще візантійський дипломат і письменник Приск Ритор, відомий ще як Приск Понтійський, який у 447 році у складі посольства візантійського імператора Феодосія, прямуючи до ставки антського царя Атилли, відвідав нинішні українські землі. Це слова, які досі є в українській мові і яких немає в російській: “їжа”, “страва”, “гонт”. Цілий розсип сучасних українських слів прикрашає оригінали “Повісті времених літ”, “Слово про полк Ігорів”, новгородські літописи, писані тодішньою літературною староболгарською, чи як її ще називають, церковнослов’янською мовою. Дві грамоти польського короля Казимира за 1349 рік на підтвердження права власності написані руською, майже сучасною українською мовою. В 1378 році вже король Владислав чомусь такою ж українською мовою пише розписку молдавському господарю Петру, позичивши в того 4000 карбованців фрязького срібла, та такою ж мовою грамоту литовському князю Скиргайлу, даруючи тому Тоцьке князівство. Українською мовою пишуть грамоти смоленський князь Юрій Святославович в 1386 році, рязанський князь Олег Іванович і… ярлик 1393 року хана Золотої Орди Тохтамиша до польського короля про підтвердження між ними миру, написаний не польською, а українською. Хто не вірить сказаному, може пересвідчитися сам, взявши в бібліотеці ще радянських часів серію “Пам’ятки української мови” під назвою “Грамоти XIV ст.”, Київ, 1974. Під Корсунем у 1648 році козаки Богдана Хмельницького вже співали “Гей, у лузі червона калина, гей, похилилася, чогось наша славна Україна, гей, засмутилася.” (В. Антонович. Исторические пъсни Малорусского народа. т. 2, Киев, 1875), а ще про Гриця і “Засвистали козаченьки”. Ці пісні ми із задоволенням співаємо і сьогодні.

А ось російська мова до часів Петра I, а точніше до 1713 року, такою не називалася. Офіційно звалася вона мовою москвинів, або московитів, руською в Європі та й у самій Москві до самого XVIII століття звалася виключно мова українська. І українська, а поряд з нею білоруська, яку в Москві в ті далекі часи називали литовською, та польська мови стали базовими для реформування московської мови в російську. А перемога під Полтавою і повне закабалення України і Білорусії, знищення автономії України якраз і надали московському царю такі підстави і можливості. І про це теж збереглося чимало історичних пам’яток, про які в Севастополі воліють або мовчати, або робити вигляд, що їх не існує зовсім.

Але ж виникає питання, якщо так, то якою мовою розмовляли в Московськім царстві до реформ Петра. Для вияснення питання візьмемо оригінал книги Афанасія Нікітіна “Хождєніє за три моря”, написаної ним у кінці XV ст. Це буде тим більш для нас прикметним, бо у наші дні заступник голови Севастопольської державної адміністрації професор-лінгвіст В.П. Казарін заповзявся будувати в Балаклаві пам’ятник цьому першому московському письменнику-мандрівнику. Так ось, виявляється, оригінал цієї книги написаний не церковнослов’янською, не сучасною російською мовою, на якій сьогодні видається, а мовою ослов’яненого койне, в основі якої були фіно-уйгурська та частково руська (українсько-білоруська) лексика. У своїй праці Нікітін в однаковій мірі, не роблячи різниці, використовує слов’яно-фінський койне з уйгурською (ординською) мовою, а закінчує свою працю вдячною молитвою богу: “Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим”, що в перекладі означає “В ім’я Аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духа Божого. Аллах великий і всемогутній...”. Не забудьте, пане Казарін, ці авторські слова викарбувати на постаменті майбутнього пам’ятника.
Нагадаємо читачам, що попередниками Суздальського і Московського князівств були Велика Мордовія Ерзя-Рязань і Велика Пермь, розгромлені київським князем Святославом. Саме там знаходяться корені сучасної російської мови, та ця історія в російських підручниках не описується. Петро I цю історичну минувшину вважав темною і мракобісною, тому, щоб стати складовою частиною Європи, за основу історичного розвитку взяв європейський Київ і Древню Русь. Та в Європу не пускала мова Москви, яку навіть слов’яни за слов’янську не сприймали.

Якою була та як розвивалася мова койне, перетворившись у нинішню російську мову, та як остання перетворилася у “великий и могучий русский язык”, можемо прослідкувати на базі збережених архівних словників та праць російського вченого І.С. Улуханова “Разговорная речь Древней Руси” (“Русская речь”, № 5, 1972). Та краще процитуємо самого Улуханова: “Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI — XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В “Парижском словаре московитов” (1586 г.) среди всего словаря народа московитов находим лишь слова “владыка” и “злат”. В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618 — 1619 рр.) их уже больше — целых 16 слов (“благо”, “блажить”, “бранить”, “воскресенье”, “воскреснуть”, “враг”, “время”, “ладья”, “немощь”, “пещера”, “помощь”, “праздникъ”, “прапоръ”, “разробление”, “сладкий”, “храмъ”).

В книге “Грамматика языка московитов” немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696 г.) — их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским “оканьем” в приставках — типа “розсуждать”). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках — финская и тюркская... И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают”.

Не знав “государева языка” і національний герой нинішньої Росії мордвин Іван Сусанін з Костромського повіту, про що красномовно свідчать чолобитні до царівни його рідних по його загибелі, які переводилися з фінської костромської на церковнослов’янську “государеву” мову. Тепер для нас стає зрозумілим, для чого гетьман Богдан Хмельницький в обов’язковому порядку в свої посольства до Московського царя включав товмача, тобто перекладача. А сьогодні нам доводять, що українська мова є “нарєчієм” костромської.

У 1778 році в Москві вийшла в світ брошура російського письменника і лінгвіста Ф.Г. Каріна “Письмо о преобразителях российского языка”. Він так писав про рідну російську мову, яку сам називав “московским наречием”: “Ужасная разность между нашим языком и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен”.

Севастопольським мовознавцям слід би знати, що першим реформатором “язика” був ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький, український і білоруський просвітник. Це він був автором виданої в 1619 році в Єв’є “Граматiки словенскiя правильное синтагма”, яка стала першою російською граматикою задовго до “революционера в русской лингвистике” Ломоносова, і створив наукові основи того, що сьогодні ми називаємо російською мовою. Далі роботу на вимогу Петра I надати московській мові слов’янський статус продовжили ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, М.В. Ломоносов та А.П. Сумароков. Це їхніми зусиллями Росія в XVIII столітті остаточно відмовилася від слідування болгарській мові і перейшла на народний ослов’янений фіно-тюркський, який став називатися “настоящим русским языком”, а та мова, що була базою цих реформ — українська — “так называемым русским”. Мовна політика була чільною складовою загальної стратегії царя “прорубання вікна в Європу”. При цім, як справедливо зауважив Іван Франко, “забивалися двері”.

першим реформатором “язика” був ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький, український і білоруський просвітник. Це він був автором виданої в 1619 році в Єв’є “Граматiки словенскiя правильное синтагма”, яка стала першою російською граматикою задовго до “революционера в русской лингвистике” Ломоносова, і створив наукові основи того, що сьогодні ми називаємо російською мовою. Далі роботу на вимогу Петра I надати московській мові слов’янський статус продовжили ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, М.В. Ломоносов та А.П. Сумароков. Це їхніми зусиллями Росія в XVIII столітті остаточно відмовилася від слідування болгарській мові і перейшла на народний ослов’янений фіно-тюркський, який став називатися “настоящим русским языком”, а та мова, що була базою цих реформ — українська — “так называемым русским”. Мовна політика була чільною складовою загальної стратегії царя “прорубання вікна в Європу”. При цім, як справедливо зауважив Іван Франко, “забивалися двері”.
Тут слід пригадати, що в часи Московського царства і панування там народної мови койне до Петра I включно руська (українська) мова в Москві висміювалася — вона не була народною, а сприймалася адміністративно привнесеною зі сторони руськими (українськими) книжниками — “чужестранною”. Той же І. Улаханов пише, що В. Лудольф у своїй “Грамматике языка московитов” зазначив, що “чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи”. І не тільки посміювалися. Першодрукарю “литовцю” Івану Федорову-Федоровичу, який так високо цінується в Росії сьогодні, довелося з Москви серед зимової ночі просто втікати від розправи, хоч книги друкував він “государевою” церковнослов’янською мовою. І був “русский язык” не народним в Московії-Росії до тих пір, поки російське село його не освоїло, що було особливою турботою всіх царів і імператорів. Освоїти “язик” то освоїли, тільки свої корені не забули: і сьогодні легко відрізнити місцевих жителів Орла, Рязані, Костроми, Твері і Москви по їхній місцевій говірці. По суті, літературною російською мовою, відшліфованою О. Пушкіним, в російській глибинці не користуються і понині. Однак, коли адміністративна система в мовній політиці перемогла, то аж тоді Росія, приєднавшись до слов’янського світу, стала складовою частиною Європи.

Висміюється вихідцями з Московії — Росії українська мова і сьогодні як в Росії, так і в Україні. Севастополь тут не виключення. Видно, так вже у них склалося історично. Відмінність лише в тому, що мова, яка дала життя своїй сусідці, сьогодні видається не руською мовою, як колись “ворожої Литви”, а “меншовартою” і “нарєчієм”, мовою селян, а не інтелігенції, мовою непровідної в Україні верстви.

Що за цим стоїть? Тут проглядаються кілька ознак. Найголовніше, здається, в намаганні приховати історичну правду розвитку російської мови, бо з нею російська мова не може претендувати на главенство у слов’янському світі. Далі, не змігши утримати в імперських кордонах українців, значний прошарок політиків наших сусідів через мовну політику вбачає можливість втримати їх у орбіті свого впливу. Коли українська мова, позбавившись колоніальних пут, опанує всіма прошарками українського суспільства (дехто із сусідів небезпідставно вбачає у цьому зменшення наукової і інтелектуальної бази в самій Росії), доведеться опиратися на власну, далеко не слов’янську, основу. Як приклад, можна навести сучасний російський шоу-бізнес. Ну не можуть, статус колишньої імперії не дозволяє російським політикам-лінгвістам, їхнім ставленикам за кордоном в особі севастопольських депутатів міської Ради, взяти і визнати історичну правду, що насправді російська є “нарєчієм” української і білоруської мов, що українська мова не впала на нашу землю з Місяця після проголошення незалежності України, не принесена чужинцями, а є древньою мовою нашого народу. Тож, навіть під час кризи не жаліють грошей на “регіональний” розвиток за кордоном російської мови, на підручники “Севастополєвєдєние”, хоч підручники по “Костромовєдєнію” і “Рязановєдєнію” все ждуть свого часу.

Тож, “Бисмилля Рахман Рахим”, шановні севастопольські депутати. На бігбордах напишіть, щоб пам’ятали всі російськомовні севастопольці корені своєї рідної мови. А знищити українську не змогли дві сотні царських заборон, голодомори і геноциди українців. І зараз вам не допоможуть не те що мільйон гривень, а й десять мільйонів зелених. Севастопольці, особливо молоде покоління, хоч і важко, але повертаються до своєї рідної, батьківської віковічної руської української мови.

ня.2003