Про мову та язик

МОВА ПРО “МОВУ” І “ЯЗИК”

03-05-2009 21:18

Напередодні Великодніх свят, 14 квітня 2009 року, Севастопольська міська Рада для “Програми розвитку регіональної російської мови, російської культури” в Севастополі виділила з міського бюджету один мільйон гривень. Ініціатором рішення міської Ради виступила голова комісії міськради із соціально-гуманітарних питань депутат Тетяна Сорокіна, а рішення прийнято майже одностайно.

Таким чином, на розвиток “регіонального язика” виділено, як для Севастополя, кругленьку суму, яку, незважаючи на кризу, депутати в бюджеті знайшли досить швидко. Про розвиток української, державної, мови в Севастополі на сесії не йшлося зовсім. У виступах на сесії, як і у багатьох інтерв’ю в місцевій пресі, Т. Сорокіна “сотоварищи” роз’яснення з приводу того, що то значить “региональный русский язык”, чим він різниться від літературної російської мови і чому так дорого треба платити на його засвоєння в Севастополі, не зробили. Т. Сорокіна лише зауважила “Славі Севастополя+”, що в Севастополі “присутствует момент вытеснения русского”.

Сесія міської Ради, як це прийнято в Севастополі, супроводжувалася потужним інформаційним забезпеченням. Ще з літа головні магістралі міста прикрасили бігборди “Мы имеем право на историю и русский язык”, темі “язика” присвячено десятки статей та телерадіопрограм. Цікавим видався діалог на СРДТРК стосовно мовної політики у флотській столиці України молодесенької просвітянки з глашатаєм севастопольських ефірів депутатом від Руського блоку Г. Басовим та з допущеними до ефіру телеглядачами. Всі вони в один голос доводили молодій україночці аксіому, що “язик” стоїть значно вище “мови”, що українська мова є “нарєчієм”, тобто таким же діалектом російської як, наприклад, рязанська чи костромська говірка і тому не може служити єдиною державною мовою українського народу. Як вже давно заведено в севастопольських ЗМІ, джерела таких історично-лінгвістичних знахідок знаходяться поза межами їх оприлюднення, взамін силовим варіантом висувається лицемірна радянська версія радянської одномовності, в основі якої стояло знищення мов корінних народів.

Отже, маємо певний “мовний сепаратизм”. Тож, давайте розберемося в причинах, чому частина севастопольців так зневажливо ставиться до статусу мови мовби братського народу, мови святителя Руси Рівноапостольного князя Володимира та і мови тих, хто колись засновував на фіно-мордовських болотах сучасну Москву. Чому деякі місцеві депутати і ім’ярек не бажають вивчати українську мову і активно протестують проти її вжитку в нашому славному місті. І що стоїть, що приховується за настирливим намаганням домогтися офіційного визнання верховенства в Україні “великого и могучего” “язика Пушкіна”.

Історія питання не є особливою таємницею, хоча в Севастополі і в Криму замовчується ретельно. Бо вона не на користь “язика” Пушкіна, який не був етнічним росіянином і міг, мав право, насолоджуючись творчістю, пишномовно писати про велич і могутність любимої ним мови.

Заперечувати великому російському поету не будемо, краще співставимо перші історичні згадки про сучасні “мову ” і “язик”, про які Пушкін міг і не знати, та вияснимо, яка з них є “нарєчієм” стосовно одна до одної.

Історична правда в тому, що перші українські слова, побут і звичаї, які дійшли до нас без змін, записав ще візантійський дипломат і письменник Приск Ритор, відомий ще як Приск Понтійський, який у 447 році у складі посольства візантійського імператора Феодосія, прямуючи до ставки антського царя Атилли, відвідав нинішні українські землі. Це слова, які досі є в українській мові і яких немає в російській: “їжа”, “страва”, “гонт”. Цілий розсип сучасних українських слів прикрашає оригінали “Повісті времених літ”, “Слово про полк Ігорів”, новгородські літописи, писані тодішньою літературною староболгарською, чи як її ще називають, церковнослов’янською мовою. Дві грамоти польського короля Казимира за 1349 рік на підтвердження права власності написані руською, майже сучасною українською мовою. В 1378 році вже король Владислав чомусь такою ж українською мовою пише розписку молдавському господарю Петру, позичивши в того 4000 карбованців фрязького срібла, та такою ж мовою грамоту литовському князю Скиргайлу, даруючи тому Тоцьке князівство. Українською мовою пишуть грамоти смоленський князь Юрій Святославович в 1386 році, рязанський князь Олег Іванович і… ярлик 1393 року хана Золотої Орди Тохтамиша до польського короля про підтвердження між ними миру, написаний не польською, а українською. Хто не вірить сказаному, може пересвідчитися сам, взявши в бібліотеці ще радянських часів серію “Пам’ятки української мови” під назвою “Грамоти XIV ст.”, Київ, 1974. Під Корсунем у 1648 році козаки Богдана Хмельницького вже співали “Гей, у лузі червона калина, гей, похилилася, чогось наша славна Україна, гей, засмутилася.” (В. Антонович. Исторические пъсни Малорусского народа. т. 2, Киев, 1875), а ще про Гриця і “Засвистали козаченьки”. Ці пісні ми із задоволенням співаємо і сьогодні.

А ось російська мова до часів Петра I, а точніше до 1713 року, такою не називалася. Офіційно звалася вона мовою москвинів, або московитів, руською в Європі та й у самій Москві до самого XVIII століття звалася виключно мова українська. І українська, а поряд з нею білоруська, яку в Москві в ті далекі часи називали литовською, та польська мови стали базовими для реформування московської мови в російську. А перемога під Полтавою і повне закабалення України і Білорусії, знищення автономії України якраз і надали московському царю такі підстави і можливості. І про це теж збереглося чимало історичних пам’яток, про які в Севастополі воліють або мовчати, або робити вигляд, що їх не існує зовсім.

Але ж виникає питання, якщо так, то якою мовою розмовляли в Московськім царстві до реформ Петра. Для вияснення питання візьмемо оригінал книги Афанасія Нікітіна “Хождєніє за три моря”, написаної ним у кінці XV ст. Це буде тим більш для нас прикметним, бо у наші дні заступник голови Севастопольської державної адміністрації професор-лінгвіст В.П. Казарін заповзявся будувати в Балаклаві пам’ятник цьому першому московському письменнику-мандрівнику. Так ось, виявляється, оригінал цієї книги написаний не церковнослов’янською, не сучасною російською мовою, на якій сьогодні видається, а мовою ослов’яненого койне, в основі якої були фіно-уйгурська та частково руська (українсько-білоруська) лексика. У своїй праці Нікітін в однаковій мірі, не роблячи різниці, використовує слов’яно-фінський койне з уйгурською (ординською) мовою, а закінчує свою працю вдячною молитвою богу: “Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим”, що в перекладі означає “В ім’я Аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духа Божого. Аллах великий і всемогутній...”. Не забудьте, пане Казарін, ці авторські слова викарбувати на постаменті майбутнього пам’ятника.
Нагадаємо читачам, що попередниками Суздальського і Московського князівств були Велика Мордовія Ерзя-Рязань і Велика Пермь, розгромлені київським князем Святославом. Саме там знаходяться корені сучасної російської мови, та ця історія в російських підручниках не описується. Петро I цю історичну минувшину вважав темною і мракобісною, тому, щоб стати складовою частиною Європи, за основу історичного розвитку взяв європейський Київ і Древню Русь. Та в Європу не пускала мова Москви, яку навіть слов’яни за слов’янську не сприймали.

Якою була та як розвивалася мова койне, перетворившись у нинішню російську мову, та як остання перетворилася у “великий и могучий русский язык”, можемо прослідкувати на базі збережених архівних словників та праць російського вченого І.С. Улуханова “Разговорная речь Древней Руси” (“Русская речь”, № 5, 1972). Та краще процитуємо самого Улуханова: “Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI — XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В “Парижском словаре московитов” (1586 г.) среди всего словаря народа московитов находим лишь слова “владыка” и “злат”. В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618 — 1619 рр.) их уже больше — целых 16 слов (“благо”, “блажить”, “бранить”, “воскресенье”, “воскреснуть”, “враг”, “время”, “ладья”, “немощь”, “пещера”, “помощь”, “праздникъ”, “прапоръ”, “разробление”, “сладкий”, “храмъ”).

В книге “Грамматика языка московитов” немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696 г.) — их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским “оканьем” в приставках — типа “розсуждать”). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках — финская и тюркская... И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают”.

Не знав “государева языка” і національний герой нинішньої Росії мордвин Іван Сусанін з Костромського повіту, про що красномовно свідчать чолобитні до царівни його рідних по його загибелі, які переводилися з фінської костромської на церковнослов’янську “государеву” мову. Тепер для нас стає зрозумілим, для чого гетьман Богдан Хмельницький в обов’язковому порядку в свої посольства до Московського царя включав товмача, тобто перекладача. А сьогодні нам доводять, що українська мова є “нарєчієм” костромської.

У 1778 році в Москві вийшла в світ брошура російського письменника і лінгвіста Ф.Г. Каріна “Письмо о преобразителях российского языка”. Він так писав про рідну російську мову, яку сам називав “московским наречием”: “Ужасная разность между нашим языком и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен”.

Севастопольським мовознавцям слід би знати, що першим реформатором “язика” був ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький, український і білоруський просвітник. Це він був автором виданої в 1619 році в Єв’є “Граматiки словенскiя правильное синтагма”, яка стала першою російською граматикою задовго до “революционера в русской лингвистике” Ломоносова, і створив наукові основи того, що сьогодні ми називаємо російською мовою. Далі роботу на вимогу Петра I надати московській мові слов’янський статус продовжили ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, М.В. Ломоносов та А.П. Сумароков. Це їхніми зусиллями Росія в XVIII столітті остаточно відмовилася від слідування болгарській мові і перейшла на народний ослов’янений фіно-тюркський, який став називатися “настоящим русским языком”, а та мова, що була базою цих реформ — українська — “так называемым русским”. Мовна політика була чільною складовою загальної стратегії царя “прорубання вікна в Європу”. При цім, як справедливо зауважив Іван Франко, “забивалися двері”.

першим реформатором “язика” був ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький, український і білоруський просвітник. Це він був автором виданої в 1619 році в Єв’є “Граматiки словенскiя правильное синтагма”, яка стала першою російською граматикою задовго до “революционера в русской лингвистике” Ломоносова, і створив наукові основи того, що сьогодні ми називаємо російською мовою. Далі роботу на вимогу Петра I надати московській мові слов’янський статус продовжили ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, М.В. Ломоносов та А.П. Сумароков. Це їхніми зусиллями Росія в XVIII столітті остаточно відмовилася від слідування болгарській мові і перейшла на народний ослов’янений фіно-тюркський, який став називатися “настоящим русским языком”, а та мова, що була базою цих реформ — українська — “так называемым русским”. Мовна політика була чільною складовою загальної стратегії царя “прорубання вікна в Європу”. При цім, як справедливо зауважив Іван Франко, “забивалися двері”.
Тут слід пригадати, що в часи Московського царства і панування там народної мови койне до Петра I включно руська (українська) мова в Москві висміювалася — вона не була народною, а сприймалася адміністративно привнесеною зі сторони руськими (українськими) книжниками — “чужестранною”. Той же І. Улаханов пише, що В. Лудольф у своїй “Грамматике языка московитов” зазначив, що “чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи”. І не тільки посміювалися. Першодрукарю “литовцю” Івану Федорову-Федоровичу, який так високо цінується в Росії сьогодні, довелося з Москви серед зимової ночі просто втікати від розправи, хоч книги друкував він “государевою” церковнослов’янською мовою. І був “русский язык” не народним в Московії-Росії до тих пір, поки російське село його не освоїло, що було особливою турботою всіх царів і імператорів. Освоїти “язик” то освоїли, тільки свої корені не забули: і сьогодні легко відрізнити місцевих жителів Орла, Рязані, Костроми, Твері і Москви по їхній місцевій говірці. По суті, літературною російською мовою, відшліфованою О. Пушкіним, в російській глибинці не користуються і понині. Однак, коли адміністративна система в мовній політиці перемогла, то аж тоді Росія, приєднавшись до слов’янського світу, стала складовою частиною Європи.

Висміюється вихідцями з Московії — Росії українська мова і сьогодні як в Росії, так і в Україні. Севастополь тут не виключення. Видно, так вже у них склалося історично. Відмінність лише в тому, що мова, яка дала життя своїй сусідці, сьогодні видається не руською мовою, як колись “ворожої Литви”, а “меншовартою” і “нарєчієм”, мовою селян, а не інтелігенції, мовою непровідної в Україні верстви.

Що за цим стоїть? Тут проглядаються кілька ознак. Найголовніше, здається, в намаганні приховати історичну правду розвитку російської мови, бо з нею російська мова не може претендувати на главенство у слов’янському світі. Далі, не змігши утримати в імперських кордонах українців, значний прошарок політиків наших сусідів через мовну політику вбачає можливість втримати їх у орбіті свого впливу. Коли українська мова, позбавившись колоніальних пут, опанує всіма прошарками українського суспільства (дехто із сусідів небезпідставно вбачає у цьому зменшення наукової і інтелектуальної бази в самій Росії), доведеться опиратися на власну, далеко не слов’янську, основу. Як приклад, можна навести сучасний російський шоу-бізнес. Ну не можуть, статус колишньої імперії не дозволяє російським політикам-лінгвістам, їхнім ставленикам за кордоном в особі севастопольських депутатів міської Ради, взяти і визнати історичну правду, що насправді російська є “нарєчієм” української і білоруської мов, що українська мова не впала на нашу землю з Місяця після проголошення незалежності України, не принесена чужинцями, а є древньою мовою нашого народу. Тож, навіть під час кризи не жаліють грошей на “регіональний” розвиток за кордоном російської мови, на підручники “Севастополєвєдєние”, хоч підручники по “Костромовєдєнію” і “Рязановєдєнію” все ждуть свого часу.

Тож, “Бисмилля Рахман Рахим”, шановні севастопольські депутати. На бігбордах напишіть, щоб пам’ятали всі російськомовні севастопольці корені своєї рідної мови. А знищити українську не змогли дві сотні царських заборон, голодомори і геноциди українців. І зараз вам не допоможуть не те що мільйон гривень, а й десять мільйонів зелених. Севастопольці, особливо молоде покоління, хоч і важко, але повертаються до своєї рідної, батьківської віковічної руської української мови.

ня.2003

Популярні приколи

відео

ORLIK

Про мову та язик

Останні статті

Коментарі