Стаття з цією назвою активно обговорюється в інтернеті.



читати можна  тут
Коротко йдеться про те що люди розучились читати. Їм (нам) важко читати довгі тексти, ми більше ковзаєм поглядом по рядках, наборах інформації і втрачаєм здатність до концентрації, вдумливого читання. 
Доповню, а особливо отупляє сидіння в соціальних мережах "doing nothing" витрачаючи весь час на "small talks".
Мозок вчиться не аналізувати, а відсіювати зайву, надлишкову   інформацію, тобто забувати. І забуває при цьому не лише сторонні речі, (рекламу збоку)  а і те, що закладалось у пам"ять свідомо.
Маленький тест

-- Ти радиш, просто отак здатись?
--------------------------
Кажу:  ні, я хочу що б ти віднайшла душевний спокій.

Я намагався поводитись як друг, а не священник.
Тепер час розмежувати, боже від кесаревого.
Кажу: ходім  до церкви. Вона погоджуєтья. Ідемо. Невеличка приміська церква.  Потрапляєм якраз на вечірню службу.
Ми молимося разом. Молимось довго. Я молюсь за неї і за Кубу.   
Стає трохи легше. Молитва корегує хід думок. Ну от і влип, а так гарно все починалось. Мальовничій захід сонця, приємні дівчата. А тепер купа якихось суєтних деталей , в яких я не розбираюсь, і чути не хочу. І розумію що радити як друг не можу, бо це означає брати на себе відповідальність за її рішення. Починаю говорити як братчик.    ( Що я їй сказав ви вже приблизно читали)
-- Ти як багато сучасна людей,  втратила віру твій чоловік  даний тобі із Божим
умислом. Для того щоб ти щось вивчила, розвивалась. Що ви з того зробили? Ця ситуація рукотворна... Вона не дає мені договоити:
 -- Він бив мене, як можна залишатись з чоловіком який піднімає руку на жінку?
Цей аргумент впоперек, вибиває у мене з під ніг грунт.   Це наскільки вже треба не контролювати свої нерви?...Але наступна думка :  І вона все одно з ним залишається! Наче демонструє, а я все одно тут, а я сильніша!  і нічого ти мені не зробиш! 

Кажу:  -- не питай, хочеш залишайся! але залишатись без любові -- засіювати ненависть, розлучайся, тільки не муч ні себе, ні його, ні людей.
-- Він не хоче розлучатись. Йому і так комфортно. У нього все є: комп"ютер, музичка, їжа.  
-- Якесь зачароване коло. То що, ти так і будеш залишатись із ним, приводити нових друзів, приносити нових котів, до поки він не витримає і не піде сам?
--Не знаю... -- на цей раз задумалась вона.  
--Не дуже хороша стратегія, Куба видається терплячим.
Хочу продовжити, але в її очах бринять сльози. Якось я все ще не навчився сприймати жіночі сльози. Замовкаю. Той спокій досягений молитвою знову втрачено. Заглиблююсь у свої думки. У місії було простіше. Між мною та селянами була дистанція. Я говорив правильні речі, я був переконаний у слушності своїх слів. Там все було драматичніш, яскравіш. Там я дізнався що значить хвороба, смерть, війна, що значить нести світло, дарувати надію. А тут... Тут мене наче засмоктувало в болото якогось побутового дріб"язку. Дріб"язку який мене, власне, і не стосується. Хтось правильно підмітив у сучасному світі проблеми перемістились у власне ліжко. Нас не цікавлять ідеї, нас цікавлять лише власні проблеми. Може ще не час відсахнутись, відійти як від хворого на лихоманку?
.....

Рената запрошує до себе.
Ми у неї. Маленька двокімнатна квартирка, (подарунок батьків Куби на весілля).  Квартирка дуже охайна, багато квітів, книг. При вході нас зустрічають дві кішки та собака. Тварини підібрані на вулиці. З кімнати виходить Куба. Дійсно, таке враження що він тільки но прокинувся (а вже година четверта дня). Дві кімнатки вони поділили: більша їй, менша йому. Подружнім життям видно тут не пахне давно. Про мене він вже в курсі. Іще б!, якщо наші телефонні розмови вдбувались з оцього коридору. Рената іде порпатись на кухню. Куба запрошує до своєї кімнати, обстановка схожа як у моїй келії. Нічого зайвого: ліжко, стіл, книжкові полиці, на столі комп"ютер. Ну хіба безлад у кутку, що складається з усякого комп"ютерного причандалля, (у якому я не сильно розбираюсь) і величезні стероколонки, що зовсім не пасують до розмірів невеличкої кімнатки. На полицях впадає в око велиа гарна книжка "Кубусь Пухатка"  (Вінні-Пух). Смішно, вайлуватий ведмедик зображений на малюнку -- от тваринка найбільш схожа до господаря кімнати, і він ніяк не нагадуває те підступне чудовисько, змальоване Ренаткою.

Кубу не дивує моя поява, не цікавлять мої стосунки з Ренатою, він не шукає поради божої людини. Він приймає мене, так наче я  -- то його гість і прийшов на його запрошення. Він розказує про Узбекистан, куди їздив автостопом цього літа, показує фотографії. Трохи говоримо про Таню (вона якраз поїхала після трьох тижнів у Польші). Може він і не поганий хлопець, я починав вічувати до нього симпатію, але один момент її перекреслив. Лист  з почтової скриньки, виявився нагадуванням про не спалачений рахунок.  
На швидке питання Ренатки, коли він (Куба) сходить та сплатись. Послідувала відповідь, "може завтра", а чому не сьогодні? (Телефон можуть відключити.)
-- "бо тераз нє хце!" (а зараз не хочу) ...-- Оте "тераз не хце",сонно вайлуватим тоном, якось вмить придушило, усі паростки симпатії.  Таке враження що Куба зумисне ігнорує житейські негаразди, а-ля: зроблю вигляд що їх нема, може вони не помітять мене?... Може це вироблена реакція на Ренатине "тюкання", яке не приємне будь-кому? (що не кажіть Ренатка особа домінантна),та таке дитяче поводження, дорослої людини нічим не виправдовується.

Ми п"ємо чай, собака Чапа не відрізняєтья гречністю, нахабно вимагає ласощів зі столу. Ренатка пригощає її шоколадом. Не треба питати, щоб здогадатись: троє розбещених тварин -- це все її, Ренатки власність. Свою потребу в теплоті вона втілює отак, підбираючи на вулиці бездомних тварин. 
Тишком я спостерігаю Ренату та Кубуса разом:  війна алої та білої троянд, затяжне протистояння. Перспектива опинитись посередині між воюючими фортецями -- мені не посміхається. Але встати та піти... теж не вихід.  Повторюю про себе слова: Господи, зроби мене знаряддям твого миру, дай в ненависті сіять любов...
А про Кубу... що ж тут сказати, не суди і тебе не судитимуть.

Прощаємось. Рената проводить мене до машини. Питає про враження.
-- картина сумна, що ж тут скажеш.  Стосунки свідомо псувались протягом шести років. Я не виправлю цієї ситуації. Можливо варто відійти на якийсь час, ну не знаю, пожити у матері. Пробачити образи, віднайти любов...
-- Ти знову за своє?,-- перебиває вона, -- якщо я піду хоч на трошки він поміняє в квартирі ключи, і допобачення!
-- Якщо все так погано, може дійсно краще забрати котів та Чапу та піти, для чого знущатись над собою? Квартиру подарували його батьки, власне ж йому.
-- Так це подарунок, але подарунок нам обом. Я з третього курсу працювала, щоб за ту квартиру платити, а він за своє життя, на жодній роботі не протримався і місяця! це і моя квартира!
-- Слухай, тобі потрібна консультація психолога, а може експерта з розлучень (кажуть, зараз і такі є). Боюсь лише ти спричинеш більше шкоди собі, ніж варті ті примарні квадратні метри. Прости і відпусти, іди якщо хочеш іти.
-- Ти радиш, просто отак здатись? Він тільки цього і чекає... Що я не витримаю заберу котів,  подарую йому квартиру в придачу до семи років життя!   
(далі буде)

Ми ідемо пішки вздовж набережної.  
...
Вона: я хочу розлучатись, а він ні.  Я мовчу.
 -- Стосунки з самого початку були скоцькі. -- Продовжує вона, --
 І це вже триває шість років.
-- Це ж був твій свідомий вибір. Чи не так?
-- Це була помилка юності. Ми вчились в одній школі, найпрестижнішій школі міста, між іншим, я єдина була у класі хто не з сім"ї крутеликів. Куба (так звати чоловіка) був найнормальніший з них усіх. Одружились на перших курсах, вважай зразу  після школи. Тоді ми разом багато подорожували. Походи зближуюють, знаєш. На тому стосунки і тримались.
-- (Це я якраз знаю добре, я теж і по Уралу встиг походити, про Африку вже мовчу, то все ж не "празне вештання".) Погоджуюсь: В екстримальних умовах які в великих кількостях постачають мандри, ми показуєм свої інші, кращі якості, але чи достатньо їх для побудови серйозних стосунків, щоденного життя?...
Кажу:
-- якщо він такий хороший в подорожах, невже все так безнадійно по за ними?
-- Абсолютно! Як можна жити з чоловіком який не хоче працювати!
Я терпіла, це поки ми були студентами, хоч робила за нього усі контрольні. Якби не я, він і не закінчив би навчання!  Але зараз... ну скажи, чому я маю це терпіти зараз, працюючи на дві ставки, і не досипаючи, спостерігати, як "воно" виспавшись до несхочу, виповзає до кухні щоб попорпатись у холодильнику та понищити продукти (куплені мною), не задаючи собі навіть клопоту  поприбирати після себе!
-- У твоїх розповідях він виглядає не надто привабливим...
Намагаюсь тримати нейтралітет. Мені не подобається тональність розмови. Кажу:
-- ти просиш, якщо не благословіння, то принаймні схвалення твоїх дій. Виглядає наче проблеми вже затяглись у міцний вузол, який годі розплутати, хіба розрубати... Та розлучення не усуне усі неагарзди...  Спробуй побачити у ньому Божу іскру. Спробуй пригадати те хороше що було, те чому ви разом зійшлись.
Вона фиркає:
-- І що, тоді він піде працювати?! Ти не розумієш!, він живе тільки думками про подорожі та свої музичку, більше нічого. Ночами лазить в інтернеті, вдень спить. Батьки йому дають гроші (і це в двадцять шість, чи ж не смішно?!), що ще йому треба від життя?!!!
Не знаю що відповісти. Кажу щось типу, Господь не ставить перед нами нерозв"язних задач... Що можна сказати, картина виходить досить однобока. Та їй ця ситуація болить, і це не час її виховувать.

Ми проходимо повз головну браму, тут купа японських туристів, щей починають мене фотографувати, як доповнення до середньовічної панорами. Мені таке не подобається і ми поспіхом залишаєм старе місто.

На тижні ми зустрілись з Ренаткою. Вона зустріла мене після занять коло школи. Ми знову довго говорили. Наша зустріч могла б видатись 
романтичною.  Та  зараз я, вибачте, скіпну нашу розмову, і перейду до суті.
 ............
 Лише тепер я зрозумів що та повага, те особливе ставлення  яким я насолоджувався у місії, в Європі могли похвалитись брати мої, хіба сторічча тому!  Тут на мене дивились так, як Ренатка -- з насторогою...

Ряса в Європі більше не є предметом шанування, а скоріш предметом праздної цікавості. Повторюсь, так дивляться на тварин у зоопарку, а не на пастиря.  Гординя, от назва хвороби що охопила майже кожного. Споживацьке суспільство, що переносить споживацькі стандарти і на міжлюдські стосунки.
Від партнера, чоловіка дружини вимагаються усі найкращі якості. А якщо щось, раптом не відповідає ідеалу, -- що ж, споживацька логіка підказує, продукт треба обміняти!, взяти собі інший, кращий. Людина більше не вірить що партнер (чоловік, жінка) даний Всевишнім, із Божим умислом. Що всі люди грішні, а досконалим є лише він Спаситель.... 
.............

Розмова починається з дрібниць: хто як п"є чай,
плетеної серветки, синтетичної фабрики у Торуні що виробляє віскозну нитку. Якось швико розмова стає пердметною. Рената одружена, її чоловік син директора тої самої фабрики. Стосунки не склались вона хоче розлучатись. (Я був правий коли ще в машині подумав що їй не до моїх одкорвень, вона шукає відповіді на свої запитання, шукає опори.) Намагаюсь висловлюватись нейтрально, не як священник, але і не як приятель. А що Таня? Що шукає вона. Вона теж на роздоріжжі. Закінчила інститут у Києві, а працювати за спеціальністю не цікаво. Хоче побачити світ. От хоч так, автостопом по Європам. Але це не вихід, вона сама себе порівнює з тим коником з байки. Ми всі на роздоріжжі. Кожному потрібно прийняти рішення. Ми трохи засиділись, вже скоро дев"ята. О дев"ятій треба бути на молитві. Кажу, є два варіанти, або ви перечекаєте тут а о десятій я вас відвезу до Торуня, або я вивезу вас на край міста як домовлялись. (Останній варіант мені не подобаєтья, вже вечоріє, і по краю дороги шикується інший континген дівчат.) Та Рената наполягає. Ми їдемо, по дорозі обмінюємся телефонами. Машину ловимо разом (все ще сподіваюсь встигнути на молитву). На цей раз везе, у перші ж п"ять хвилин гальмує шикарний мерс. За кермом на вигляд солідний пан, їде якраз до Торуня. Я переговорив з ним, враження приємне. Ми швидко прощаємось прошу подзвонити по приїзді. На молитву я теж встиг. Я молився і за моїх нових знайомих. Об одинадцятій подзвонила Ренатка, вони доїхали без пригод, поспілкавались з важливим паном. (Той пан виявився податківцем. Податківець що підбирає хіппі на дорозі -- буває ж таке!) Ми говорили трохи не з годину, якось про все і ні про що. Забув сказати, серед моїх обов"язків також робота в одній школі в Торуні два рази на тижень. Рената була асистентом в університеті. (Університет де працював сам Коперник, хто не знає). Правда,веде вона не фізику, а програмування. Домовились на тижні зустрітись. Тепер вже і мене розбирала цікавість що та як, тобто як то воно воно бути асистентом в університеті Коперника.
От в все давно запанувала ніч. Все в цей день наче відбувалось згідно з якимось вищім планом. Зустріч, слова ... питання. Чому мені зустрілись ці дві дівчини? як пов"язані наші шляхи? Обидві вони не янголята, дівчатка проблемні... Ще так багато не сказаного не відкритого. Але це вже не сьогодні.

Хоч кухня і одна на поверх, вона поруч. Я чую всі перемови в кімнаті.
Дівчата говорять між собою англійською. Видно Таня  соромиться говорити польською, хоч наче стверджувала що розуміє.
Наша кухня це щось таке номінальне, приказка про церковну мишу "це про тут". Роздивляюсь полиці.  Не густо, хербатка (чай) наче є, навіть заварна. А от печива чи цукерок... Такого тут не водиться. Наріжу хліб,  от якесь варення (ми не горді).  Поки я вирішую господарські питання, ( у якого з сусідів поцупити ще одну чашку). Чую розмову. Таня (очевидно дивиться у вікно) під враженням що у монастирькому дворі скаути з братом (то брат Збишек, особа достойна не однієї історії) грають у баскетбол!  Каже що православного батюшку за таким заняттям не уявити. До себе сміюсь -- у нас тут і не таке побачиш. Рената (ну звичайно як я міг сумніватись) перше що вона прокоментувала це музичний центр і ноут-бук. Коментар на кшталт : такого рівня техніка якось не узгоджується з образом францисканця. Мені і смішно, і не дуже...
Далі Таня каже: а все ж прикольно він так, просто пустив нас до себе ми ж запросто тут могли б щось узяти і піти. На що Рената не менш єхтдно відповіла: ну хоть щось із брацьких чеснот ще залишилось.
Нарешті чай готовий, я повертаюсь до кімнати.

За ці чотири роки змінилась моя  Польша. Ні, не я її змінив. Якраз те що мріяв змінити  залишилось, а то й посилилось.
Суспільсто, все більше розділялось на шпальти. Ті шпальти формувались за статками, а не подуху. Суспільні надбання такі як залізниця школи, занехаювались. Хоча, треба віддати належне, зі встипом до Євросоюзу, відновлювались старі будови, я ще раз подивився на блискучу дорогу. (Дорога просто усіх компліментів).
Нарешті я вирулив із міста, при виїзді помітив двох досить мокрих на вигляд дівчат що голосували. Студентки, видно давно стоять, раз зібрали всенький дощик. Пригальмував. Це вже звичка підбирати усіх хіппі. У студенстві сам визнавав лише такий спосіб мандрів. Особливо цікаво кого ж на цей раз Бог посдав, адже це одні з перших зустрічей у Польші. Дівчатам треба до Торуня, тоді як я їду в Хелмно (тобто їм іще, кілометрів так на тридцять далі). Пропоную підвести, до Хелмно та вивести на виїзд. Вони радо погоджуються та сідають до машини. Іще б! у голові крутиться  недоречний жарт: змерзли мавпочки, це вам не Африка! (В голос я звісно нічого такого не кажу.) Розмова починається невимушено, хоча побачивши мій білий комірець дівчата перезирнулись. Починаєм знайомитись: трохи старша та бойкіша Ренатка, сідає напереднє сидіння коло мене. Іншу звати Таня. Вона з України, приїхала погостити до Ренати у Торунь. Оце вибрались подивитись сусідні з Торунем містечка, пороздивлятись "кшижацькі замки", ну з Грудьонцем (це ми якраз звідти виїздимо) їм пощастило. :) Видно і в тому був якийсь вищій умисл, бо дівчата наче втілювали дві мої батьківщини: Україну та Польшу. Коли мені виповнилось п"ятнадцять, мати вийшла заміж другий раз за поляка, ми переїхали до Польші, тут я закінчив школу, поступив до семінарії...
Почали  знайомитись. Таня здебільшо мовчала. Зато Ренатка почувши що я брат-францисканець різко випалила: -- Не погана машинка як для бідного францисканця!
Таких вигуків в Африці чути не доводилось. Але така відкритість скоріш притягувала ніж відштовхувало.
Я відковів що це дарунок. Ренатка довго не мовчала:
попросила вклюіити опалення в машині і  змінила тему сповістивши, що вона правдива католичка, а її кузен теж закінчує семінарію і має їхати до Бразилії. Дивно але якось замість відволікти мене від мої власних думок вона
наче озвучувала мої запитання: Ну і що далі братчику?  Хто ти тепер, до чого дослужився? Вона говорили м"якіш ніж я тут наводжу. Та оцінюючий погляд питав:  Якщо мужчина, то чий ти муж і де твій чин?-- Так, видно прийшов час дати відповідь. Відповісти, тільки  не цій випадковій дівчинці, а собі.
В цей момент я неохоче одягав маску пастира, відповідав канонічно, хто зна що їй треба почути в цю хвилину? 

Та от ми і приїхали, а  розмова наче все ще тільки починалась. Було ще не пізно. Дівчата в машині не сильно відігрілись. Кажу, давайте заїдемо до мене, це якраз коло центрального костьолу. У мене я вас напою гарячим чаєм. Здається їм це звучало на пригоду, двічи припрошувать не доводиться. Так і робимо. Паркуюсь на звичайному місці, ритуальний "спацер" навколо собору (під супровід цокоту зубів).

(тут  вид згори)

Заходимо до моєї келії-кімнати. Тут теж не те що б сильно тепло.  Видаю Іду на кухню ставити чай.

(от чим-чим, а хорошими дорогами Африка не розбалувалала)  Саме так, у Африці, я провів останні чотири роки, рік у Руанді та три в Камеруні. Їхав туди я повний упереджень, їхав бо мусив.  Та за ці чотири  роки я полюбив її всім церцем. Якби ви знали яка вона щира! яка вона  тепла!... Натомість Європа зустрічала мене холодною зверхністю, і це було не лише неприємне відкриття, а й те, від чого я геть відвик. До дому я повертався через Рим. На два дні затримався провідати приятеля у Ватикані. Давно, десять років тому ми разом з ним починали навчання, закінчили семінарію, дали обіт та вступили в орден.
Тоді ми були повні ілюзій та надій, повні бажання змінити цей світ. Тепер... За ці два дні я зрозумів, як далеко розійшлись наші шляхи. Він робить карьєру, успішно, нічого не скажеш. В свої двадцять вісім, перший помічник кардинала К. (важливої особи в Ватикані) трохи не спічрайтер Самого, по справам стосовно стосунків з молоддю. Загалом досить пізнавально побачити організацію не зі своєї шпаринки, десь там у підніжжя, а з найвищої вершини над якою лише небо.
Якихось десять років тому, хто б міг подумать що ми продовжимо дитячі бесіди під нефами найбільшого в світі храму. Відчуття двояке: говорити та вдавати начу не помічаєш на собі празних поглядів туристів, що розглядають тебе з другого поверху як яку дивовижну тварину у зоопарку. Хоча притягувати погляди, це частина мого буття,  та зазвичай це погляди, що на справді спрямовані до Бога, а тут... Не надто приємно. То був перший холодний подих.
Та це ще не все. Не раз траплялось  що читаючи постанови та директиви, задавав собі  питанням чи не повний ідіот (прости Господи) те писав, і як автор уявляє це собі на на ділі! А апрошувалась одна відповідь "а ніяк!". Бо автор може і має степінь з теології, але в житті не працював з людьми, і не відрізняє директиву від схоластики в якій набив руку у філософських дебатах. В таких випадках я для себе швидко вирішив, що той "інструктор",  він там далеко, і то лише людина. А я тут, і Бог тут, і робив як вважав за потрібне.
 Але от удар до якого я ніяк не був готовий, -- це з"ясувати що один з таких писак -- то Ярек, мій кращий друг! Колишній друг... тепер.

Тільки нарешті вийшовши з приміщення, і мружачись на світло,
я відчув який сьогодні особливий день. Осінь вступала в своїй права, її особливий, стиглий дух наче висів у повітрі, темна хмара щедро оросивши місто дощем відповзла далі і розляглась на заході над сонцем залишивши під собою лише невелику смугу . Проміння падало горизонтально на місто, заставляючи виблискувати  найяскравішими кольорами: дахи стали багляними, трава аж світилась смарагдом, листя дерев блищало золотом. Я дуже пошкодував що не захопив фотоаппарату. Ще якусь мить перед тим як сісти в автівку, я постояв на ганку під враженням цього природнього спектаклю, та свідомо викидаючи з голови усе почуте за день.
Весь день я провів на семінарі, зокрема робив презентацію. Зробив, на мою думку вдало, але з аудиторією якось не склалось. В свою чергу, мені також, мало що сподобалось серед інших доповідей. Залишився неприємний осад, розчарування та шкода втраченого часу. Відчуття переростали у питання: "а що я власне тут роблю?", "що я маю спільного з тими людьми?" і таке інше.
 Щоб розігнати ті думки ще якийсь час я дивися на місто повторюючи слова молитви. "Господи, зроби мене знаряддям твого миру ... "
Останні чотири роки мені доводилось спостерігати, заходи сонця, все більше у тропічних широтах (рік в Руанді та три у Камеруні); я став прихильником, тієї екзотичної краси, наче вже і почав забувати яка вона, моя Європа, моя Польша. А вона, наче покинута коханка, демонструвала усі свої принади лише для мене, щоб я враз згадав усе що любив, чим дихав в юності. Я завів мотор новенького опеля, (подарунок вітчима до повернення. Дорогий подарунок, не відповідний  моїм ні соціальному, ні фінансовому статусам.) Хоч загалом, я досить спокійно ставлюсь до автомобілей, та  в даний момент можу лише подякувати вітчиму за подарунок, адже що може бути приємніш, як у таке надвечіря як сьогодні завести мотор та виїхати з міста, виписувати віражі на рівненькій дорозі що блищить та в"ється змією між зеленими ланами ...