1. Случайная встреча в просторах Сети,

Твой смайлик, что солнца теплей.

Мы в разных краях, но сошлись вдруг пути

 

Припев:

Ты души настигаешь вновь и вновь

И невозможно обойти тебя.

Лишь призрак виртуальная любовь,

В которой люди любят не любя.

 

 

2. К тебе не спешу я в вечерней тиши,

Я жить перестала во сне

И трепетных слов: «Позвони», «Напиши»

Не шепчет уж сердце во мне

Забудется всё, и я счастье найду,

Порвав виртуальности нить,

Но фразу твою: «Вновь в Сети тебя жду"

Не сможет душа позабыть.

Пр:

 

3.На души людей в  скоростной этот век

Капкан ставит бог-Интернет.

Стараясь, не может понять человек:

Пр:

У цьому світі є одне питання, Воно складне водночас і просте. Звучить воно: «А що таке КОХАННЯ? Яке воно: чи грішне, чи святе?» Я думаю: прекрасний дар кохання – Це ніжність рук, обійми, почуття У тихі ночі зоряні стрічання І клятви бути разом все життя, Коли за відстань чуєш серця стуки, Тремтять в чеканні серце і душа, Коли після тривалої розлуки Коханий знов до тебе поспіша, Коли ти бачиш його погляд ясний І посмішку на лагідних вустах, А серце, повне ніжності і щастя, З грудей нестримно рветься, наче птах, Це ніжні-ніжні теплі поцілунки, Кохані руки у твоїх руках, Прості дрібнички, милі подарунки, Кохання – зірка, що освітить шлях. Та є і без взаємності кохання, Коли душа від холоду тремтить, Коли не світиться в очах бажання, Теплом коханий погляд не горить, Коли тепло своє віддати хочеш, Летиш, немов метелик на вогонь, Слова любові лиш собі шепочеш, ЙОМУ несеш тепло своїх долонь. Та бачиш тільки лід у його серці, Чужі для нього теплі почуття. Крізь стінки льоду ніжність не проб’ється, Зламається, мов гілочка, життя Тоді тьмяніє враз барвистий килим, Що для кохання виткала весна, Стає для тебе білий світ не милим Й життя, немов, повз тебе промина. І серце рветься, мучиться, страждає, Томиться у печалі й самоті, Та все одно – лише його кохає – Єдиного й чужого у житті. Кохання – дар небес, що дав Всевишній, Його людині треба берегти. Це світлий Янгол і Диявол грішний, Що поруч йдуть одвічно у житті. Взаємність завжди зігріває душу, Тоді, неначе казка, кожна мить, А невзаємність з ніжних хвиль на сушу Кохання човен викинуть спішить. Є ліки від нещасного кохання. Хоч панацея, кажуть, тільки час. Це – вірші – серця трепетні зізнання, Вони душевний сум розвіють враз. А коли щастя ти пізнав в коханні, Які прекрасні пишуться вірші! В них ніжні сни, надії, сподівання І світле щастя й радість у душі. Пливіть в житті на кораблі Кохання, Лиш шторм на морі вашім хай буде. І знайте: в мить розлуки, в мить стрічання Лиш вірна Муза вас не підведе.

Пришёл к нам вновь Мороз Иваныч,
Раскинув снега кружева,
Сковал он льдами реки за ночь,
Зиме доверив все права.

Она хозяйкой полноправной
Пришла и стала управлять.
И госпожой всевластной, славной
Свои приказы издавать:

Чтоб были посильней морозы,
Люд охлаждая и жилье,
И рисовали чудо-розы
В оконных стёклах для неё.

А вся земля искрится ярко,
Светла, торжественно бела.
Как самый лучший из подарков,
Зима нам снег преподнесла.

Пусть бесятся деды-морозы,
Идя с размахом по Земле,
В картинах ледяные розы
Пусть заискрятся на стекле.

Все непогоды и ненастья
Сумеем с вами пережить,
Коль не теряем веру в счастье
И можем тепло душ хранить.

Пускай Зима на трон восходит
И насылает холода,
Но вера есть, что всё проходит –
Пройдет и это, как всегда.

И пусть мороз с пургой резвится,
В зиме немало есть утех,
А жизнь сверкает и искрится,
Как этот белый чистый снег.

Погас в душі вогонь кохання – Ми не підтримали його, Та знов тобі пишу послання Я в День Народження твого. У цей прекрасний день січневий Щасливий в колі друзів ти, З тобою поруч Королева – Твоя кохана назавжди. Її ти ніжно обіймаєш, Цілуєш очі і вуста, Вона, мов квітка, розквітає Від рук твоїх, твого тепла. Їй ніжно-ніжно ти шепочеш: «Тебе кохаю назавжди», Оберегти від болю хочеш, Від зла, нещастя і біди. Вона з тобою у безпеці, Для неї ти – міцна стіна. Про те, що зараз в моїм серці Ні ти не знаєш ні вона. В цей день тебе зустріти хочу І в очі глянути тобі, В озера їх ясні, пророчі, Холодні, ніжно-голубі. Так хочу я з тобою бути І щоб для нас цвіли сади, Тебе не можу я забути, Прийди, коханий мій, прийди. Та ці слова ти не почуєш, Душа твоя для мене лід, Ти їх не вловиш, не відчуєш – Вона для тебе цілий світ. Згасає у душі кохання, Бо не підтримав ти його, Та все ж прийми мої вітання У День Народження свого.

Мои стихи, мои друзья, Люблю вас нежно сердцем я, И как же мне вас не любить, Ведь душу вам смогла излить: Вы знаете печаль и боль, Полёт и счастье и любовь, Слепую боль кровавых ран Души, изведавшей обман. И детство милое: порог У школы, Первый мой звонок, Друзей, учительницу, класс – Вся жизнь моя вложилась в вас. Я с вами сердцем отдыхаю, Забыв заботы и дела, Лишь вы не предадите, знаю, В вас в каждом искорка тепла. Бывает, веселы порою, А то печальны и тихи, Вы вместе навсегда со мною, Мои друзья, мои стихи.

Зима пришла и землю заметает, Метель резвится, кружит и летит, А снег лежит на солнце и не тает, Лишь серебром загадочно блестит. И этот блеск нам обещает сказку: Снежки, подарки, ёлки хвойный дух, Он подарил земле тепло и ласку Как с крыльев ангельских легчайший пух. И расцветают ледяные розы На каждом замороженном окне, Рисуют их художники-морозы, Чтоб не забыли люди о весне. И, невзирая на мороз и стужу, Чтоб в каждом доме счастие жило, Чтоб ветер злой не заморозил души И было в них спокойно и тепло. Чтобы забыв проблемы, канители, Избавившись от всех мирских забот, Сердца и души наши оды пели, С надеждою встречая Новый Год.

Отогрею окно морозное И на улицу я взгляну: Снег искрится, как будто звёздами, Искры шлёт в небес вышину. Эту шаль белоснежную вышила Для планеты ткачиха-Зима И любуется белыми крышами В изумлении, может, сама. А земля простынёй белой устлана Спит. Великое ждет торжество: Уже близок с ветрами попутными Светлый праздник святой – Рождество. И она в это время пречистое Приоделась в сей снежный наряд А в ночи огоньками лучистыми Искры снега и звёзды горят.

В лісі під вербою
Маленьке джерельце.
Вода у нім чиста,
Наче юне серце.
Весело хлюпоче,
Іскрами сріблиться,
Кожен, хто захоче
Може тут напиться.
І вода чарівна
Сили додавала,
Творчої наснаги
Й для душі запалу.
Ті, хто вмів прекрасне 
Й добре щось створити,
Мав за щастя власне
Водиці відпити.
Та якось в джерельці
Вода помутилась,
Бо у його серці 
Жаба поселилась.
Зацвіла водиця,
Зупинилось серце,
Це зелена Жаба
Бруднила джерельце.
А сама казала:
«Не хвилюйтесь, люди,
Лісове джерельце
Ще чистішим буде.
Зможете ви пити
Із джерельця знову
Воду найчистішу
Солодку й чудову»
Та були це марні
Жаб`ячі слова,
Для вух може й гарні,
Та лише «Ква-ква».
Джерельце ж, зацвівши,
Швидко замулилось,
Із дітьми осівши,
Жаба в нім прижилась.

Про чисте джерельце
Й думати забула,
Бо жаб`яче серце
Черствим і злим було.
Лісове джерельце
Рятувати трАба.
Як?
Потрібно з нього
Витягнути жабу.
Витягнути жабу,
Кинути в болото,
Джерельце розчистить –
Це важка робота.
Я скажу: прекрасно
Було б як, якби
Не жили в джерельцях 
Отакі Жаби.

«Писать стихи так просто. Быть поэтом –
Вы говорите – это нелегко»
А я отвечу Вам: « Неверно это»
Всегда болит поэту не своё?

Вот мой ответ: «Я с Вами не согласна,
Поэзия открыта ведь для всех,
Она, как райский сад, светла, прекрасна,
В ней для души есть множество утех.

А то, что не своё болит поэту
Простите, объясните, как понять,
Скажите, неужели человеку
Нельзя стихами душу изливать.

Мы пишем о любви и о страданьях,
Что в жизненном пути настигли нас,
Мы пишем о своих переживаньях,
Что нам тревожат душу здесь, сейчас.

Вы это отвергаете, при этом
Вы пишете лишь только о себе,
Считаете себя большим поэтом,
Но лишь букашка вы в людской толпе.

Вы пишете о том, что Вас задело,
Что тронуло в душе вашей струну,
Но все Ваши творенья
( в том-то дело)
Направлены лишь в сторону одну:

В них только лишь возвышенные чувства
И лишь сплетенье двух влюблённых тел,
В них секс
(что не присуще для искусства),
Пегас ваш к звёздам так и не взлетел.

Поэт же должен воспевать природу
И поворотов нить в людской судьбе,
Он должен свой талант нести народу,
Не думать о бессмертии себе.

Поэты настоящие считают,
Что главное – нести другим свой дар.
Талант же свой они не возвышают,
Душа для них главней, чем гонорар.

Не жду я ни похвал, ни восторганий,
Когда пишу стихи здесь, у окна,
Быть может, суждено мне смертью ранней
Погибнуть, так, как Ника Турбина.

А может, ждут меня Парнас, фанфары,
Я вскоре кану в Лету, может быть,
А Вам скажу: «О творчестве и даре
Кому, кому, но лишь не Вам судить.

Считаете, что Вы – великий гений
И многими уж признанный поэт,
Что в мире лучше нет ваших творений,
Что на Земле стихов сильнее нет.

Простите, не останусь равнодушной,
К чему, скажите, эта самолесть.
Таких, как Вы мне жалко простодушно,
Быть может, у Вас звёздная болезнь?»