Спогади про літо

На календарі кінець осені. Цього року погода сезону видалась несподіваною ідосить мінливою: то приморозки на початку жовтня, то майже літня спека напочатку листопада. Недивлячись на таке неочікуване тапло, всеж  таки сезон відпусток- це літо. Самепрохолодними осінніми вечорами приємно пригадати яскраві моменти спекотноголіта, гортаючи сторінки фотоальбому «з відпустки».

Ще весною, повертаючись з кримського (свого першого) походу, я вирішила помандрувати у Карпати. Це для мене, поки що, була Terra incognita. Заздалегіть обрала тур і придбала квитки. Коли настав час вирушати у подорож, я чомусь нервувалась більше, ніж вперше. Пігулка заспокійливого допомогла вгамувати нерви. Оскільки подорож видалась на серпневі свята, то в вагоні були одні лише туристи. Зі своєю групою я зустрілась у Івано-Франківську. Всі ми мандрували завдяки тернопільському турклубу.

Маршрут наш розпочинався у с. Кваси.Саме тут нам роздали провіант і спорядження, кому якого не вистачало, і остаточно були спаковані наші наплічники... Щасливої дороги!

З самого старту ми почали підйом і тривав він аж до вечора. Цього разу в мене підйом не викликав абсолютно ніякої паніки чи розчарування. Фізично буловажко весь день йти вгору, але моральна готовність допомогла по іншому мені цесприймати.

Я просто крок за кроком йшла і милувалась пейзажами. Це для менебуло величезним досягненням! Досі дивуюсь, як я не закинула туризм після першоїсвоєї спроби?

Незважаючи на те, що ми одне одного бачили вперше, стосунки у нас зав'язались одразу дружні. Піднімались ми неквапливо, потроху знайомлячись одне з одним. Група наша складалась з одинадцяти чоловік і наш гід. Першого ж дня ми набрали висоту 400 метрів і досягли приблизно 1000 м. над р.м. Перший наш табіррозклали рано, так з'явилась можливість помилуватись краєвидами полонини Браїлка.

Я була щаслива!!! В мене навіть нема тих слів, щоб описати свої відчуття.Я просто насолоджувалась тим, що бачила, що відчувала... і цей безмежний простір! В якусь мить мені здалось, що я зрадила улюбленим кримським горам. Секундне розчарування... ще мить... і я зрозуміла, що Крим і Карпати це зовсім різністихії, їх не можливо порівнювати, як не можливо порівняти повітря і воду. Відрозуміння цього мені стало так приємно! Час спливав і треба було повертатись втабір. А в таборі чекала смачна вечеря і тепла карпатська ватра.

Усі вечері-обіди-перекуси готували разом під чітким керівництвом нашогопровідника.

Після вечері посиденьки біля ватри вирішили урізноманітнити.Одразувиникла ідея грати «у крокодила»- ведучий пантомімю показує дію чи слово, а всіінші відгадують що саме. Коли настала моя черга вести, то довелось показувати «турбулентність».

На той час було вжедосить темно, я не помітила заготовленого хмизу і загриміла прямо через нього.Отже турбулентність у моєму виконанні вийшла реалістична. Та й взагалі булодуже цікаво, бо всі почували себе дітьми.

Наступний день розпочався з росяного ранку. Цей день був найважчим, оскільки треба було досягти найвищої точки маршруту: г. Близниця 1880м. над р.м. Зранку і більшу частину дня ми знову йшли лише вгору. Але втома ніяк недошкуляла. На більш крутих підйомах мені частіше за інших доводилося робитизупинки- йшла як могла, крок за кроком.

Плелась у самісінькому «хвості». Аленіхто мене за це не корив, усі ставились з розумінням. Ще до обіду ми піднялисьна саму вершину. Це були незабутні враження! Скрізь, куди не кинь погляд, гори!.. Цілий Гірський Всесвіт! Для мене цебуло откровення.

І стоячи там на вершині, я відчула, що гори живі. Це не простонагромадження з каміння і грунту. А хмари...

Вони собі пливли по-волі небом,ледь торкаючись верхівок гір. І про щось вели свої нечутні перемовини. Не знаю,чи помітив це ще хтось, але мене переповнювала тиха радість. Якщо комусь,стоячи на горі, хочеться голосно гукнути чи полетіти, то мені хотілось тихоспостерігати за цією красою і якомога яскравіше запам'ятати побачене в деталях.

Вперше в житті відчула той стан, коли в голові не вирують думки, коли є ти іприрода, і ніяких умовностей. Саме в такі моменти ти щасливий не тому що в тебекрутий мобільний,  престижна робота чи щетам що, а тому, що ти- живеш!

Після обіду ми йшли траверсом.

Втома давала про себе знати, але менепереповнювало щастя. Навкруги оточувала краса. У всіх були посмішки на обличчі.Сама собою зав'язлась розмова про нашу наступну стоянку. Там було озероВорожеска.

Температура води в ньому була не більше +12°С, але яка ж то буланасолода вскочити туди! Втома, накопичена за день, розтанула, як мильна піна.Цього разу сонце заховалося досить швидко і за лічені секунди на небі з'явивсямісяць. Було дуже вітряно- посиденьки біля ватри не відбулися. На мій подив ценікого не засмутило, бо вражень за день вистачало з надлишком. Я не моглазаснути до третьої години ночі, мене переповнювали емоції від пережитого.

Новий ранок видався прохолодним. Щойно виглянуло з-за гори сонечко, одразу почало теплішати. Дивне відчуття на обличчі привело мене до тями: мандруючивершинами гір, лице обвітрилось і «згоріло». На верху температура невідчувається, а ультрафіолет робить свою справу. Звичайний крем для обличчамало чим допоміг, та все ж було трохи легше.Цього дня на нас чекала ще одна полонина, а далі розпочинався спуск. Тепер оточувалиінші пейзажі, переважно лісисті.

Все навкруги змінювалось досить швидко, протея йшла з відчуттям того, що там на горі залишила частку себе. А на заміну взялащось оте не зриме, не видиме, і що тепер наповнювало кожну клітинку мене. Йтибуло легко, вже не плелась в «хвості», а й шла разом з усіма.

Післяобідрозпочинався стрімкий спуск. Одним даються легше підйоми, іншим спуски. Явідношусь до других. Не можу сказати що я почувалась стомленою, адже третійдень переходу був значно легший, ніж попередній.

Проте якось непомітно я втратилапильність і надто розслабилась... і тут же за це поплатилась: дорога на спускубула вся устелена дрібними камінчиками, і через один такий камінчик яперечепилась. Політ вперед носом- раптом я відчулату межу, коли от-от мійнаплічник потягне мене за собою вниз шкереберть. Це така тонка межа, секундачасу і, здається, серце зупинилось... В наступну секунду я відхилилась вбік ізрозмаху гепнула на той самий наплічник. Нарешті перевела подих. Звісно на шуммого польоту усі озирнулись, і тут пролунало питання: «Ти що, впала?». Так іхотілось відповісти: «Ні, сіла посидіти...». Мені допомогли підвестись, бозробити це самотужки з наплічником на плечах, важкувато. Кістки і в'язи були неушкоджені. А от штани розірвані, коліно зчесане. Для повної картина не вистачало«зелёнки». Завдяки меніорганізувався позаплановий привал, триваліший звичайного. Одразу ж меніобробили рану. Далі був знову спуск, але тепер я пильнувала кожен свій крок.Незабаром ми вийшли до річки Чорна Тиса.

Потім ще години півтори і ми дісталисьдо нашого третього табору. Розташувався він на березі все тієї ж Чорної Тиси.Незважаючи на збите коліно і дещо натерті взуттям ноги, я з задоволенням змиласвою втому в бурхливих водах річки. Вода була прохолодною, але така приємна інаповнювала все тіло життєдайною силою. Після вечері в нас була прощальна ватра, оскільки наступного дня нашаподорож закінчувалась.

Приблизно опівночі ми розбрелись по своїххатках-наметах. Знову довго не могла заснути. Лежати у спальнику не було сил,хотілось простору. Намагаючись меньше шарудіти, я вибралась з намету. О диво!Від побаченого в мене перехопило подих:

на все небо світив величезний повниймісяць,вся галявина була залита його сяйвом, а рясна роса ледь помітномерехтіла. Відійшовши від наметів, я зробила глибокий подих. Зовсім не булоніякого страху. Так приємно насолоджуватись місячним сяйвом! Все побаченесупроводжувалось лагідним шумом швидкоплинної річки. Спати не хотілось зовсім,це було щось чарівне. Усі інші бачили десятий сон, а мене знову переповнювала тихарадість. Незнаю скільки часу я простояла на галявині, аж доки мене не пробраловід нічно холоду. Повівши мимоволі плечима, я повернулась у свій намет і міцнозаснула до самого ранку.

Наранок ми ще більше були здивовані виглядом наших бличч: за минулий день ультрафіолет продовжив свою нищівну дію. Трохи побідкались про забутий усіма домакрем для засмаги та й все на тому. А от спрей від комарів та мошкариприхопили... так, про всяк випадок...

Далі знову вирушили вздовж річки. Спочатку йшли мовчки, на всіх напалаякась ностальгія. Можливо тому, що доводилось розтаватись, адже подорождобігала кінця. Аж раптом почали співати. Пригадали багато пісень, а ще більшенасміялись з нашого різноголосого співу. Так ми дійшли до села Ясиня. Йдучивулицею села ми якось розбрелись: хтось йшов по-двоє –троє, мені захотілосьпройтись насамоті. Перед очима змінювались побачені краєвиди, ще досить яскравовирували пережеті емоції. Думаю, що для кожно з нас ця мандрівка булаособливою, тому що кожен знас був у піднесеному настрої.

Лише коли я сіла в очікуванні автобуса, який мав відвезти нас до Івано-Франківська, то відчула всю втому зповна. Але тобула не ниюча втома, аякась щемуче-приємна. І я мимоволі почала порівнювати почуття першого походу знинішніми. Не зважаючи ні на що, я отримала шаленне задоволення! Ще чотири днітому я була не така, а спустилась з гір зовсім іншою. Це, мабуть, те, зарадичого йдуть в гори, те, заради чого піднімаються в повітря, те, заради чогопірнають в морські глибини. Мої думки перервав шум автобуса, що виїхав з-заповороту. З останніх сил закинула наплічник в багажник. В салоні на нас чекаликомфортабельні сидіння. Здавалось, що зараз задрімаю від мірного покачуванняавтобуса. Та не так сталось, як гадалось. Очі все милувались пейзажами, що мелькализа вікном.

Зараз, коли писала про свої спогади, ніби мандрувала ще раз. І дійсно сталоякось сонячно і тепло. Поруч лежить альбом з надрукованими фотографіями. Наобкладинці альбому намальований глобус. Скільки ще всього цікавого, невідомого! І зараз хтось подорожує з наплічником, десь горить вечірня ватра, ахтось зустрічає світанок...

P.S. Фото з підписом належать одній з учасниць подорожі, за що їй дуже вдячна