Алла Горська

Великою віхою в Аллиному житті став 1965 рік. Відтоді вона в мистецтві звернулась до монументалізму, бо відчула, що в ньому можна найкраще і найсильніше відтворити національну епопею: поринула в соціологію мистецтва, в книжку Гавзенштайна. Студіювала Михайла Бойчука, завжди мала під рукою альбом з мексиканцями Ріверою, Ороско, Сікейросом. Повторювала, що монументалізм – це мистецтво державне. На жаль, держава була не така, як їй хотілося. Вона не терпіла декоративних, безпроблемних мозаїк...

Відпрацьовувати принципи нової школи монументального мистецтва вони почали у Донбасі.

Віктор Зарецький згадував: “Ми працювали, захоплені ідеєю, не думаючи про гроші, відпрацьовували величезну кількість варіантів. Ішли найскладнішим шляхом. Шукали оригінального, а не звичайного рішення”.

Алла Горська: “… я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. Народ незламний. Мистецтво, яке репрезентує націю, в свій час ніхто не зможе звалити.”

Митці прагнули увібгати в свої мозаїки увесь біль могутньої, пов'язаної по руках і ногах нації. Їхнє мистецтво виходило альтернативним державному.

Разом з Віктором Зарецьким, Григорієм Синицею, Галею Зубченко, Геннадієм Марченком, Олександром Короваєм, Іваном Куликом, Василем Парахіним Алла виконала мозаїки в архітектурному ансамблі експериментальної донецької ЗОШ № 5.

Там же, у Донецьку, 1967-го року разом із Зарецьким і Синицею Алла виконала мозаїку «Дорогоцінність» (робочі назви: “Коштовність”, “Жінка-Птах”) в інтер'єрі ювелірної крамниці “Рубін”.

Надзвичайно високу оцінку їхньому творчому доробку дав Василь Касіян: "Одним з найяскравіших досягнень у нашому монументальному мистецтві є мозаїка, яку виконала бригада митців у Донецьку (керівник – Г.Синиця). Я бачив ці мозаїки, високохудожні і реалістичні твори. Авторський колектив, створюючи нове, виходить з джерел українського народного мистецтва. Тому мозаїки їхні глибоко національні і сучасні, справді український монументальний живопис"[1].

У маріупольському ресторані «Україна» (тепер “Аристократ”) Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій за участю Василя Парахіна, Надії Світличної та Галини Зубченко із Григорієм Пришедьком виконали два мозаїчних панно – “Дерево металурга” (“Дерево життя”)[2] і “Боривітер” (робочі назви: “Птах Еллади”, “Птах Мрія”). Григорій Пришедько разом з Галиною Зубченко у тому ж самому будинку в інтер’єрі гастроному “Київ” (тепер “Віват”) за спільним з А.Горською та В.Зарецьким ескізом виконали мозаїчне панно “Квітуча Україна”.

Мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін вважав, що "…творчий доробок Алли Горської, Георгія Синиці, Віктора Зарецького та Галини Зубченко за значимістю можна прирівняти до сучасних фрагментів фресок та мозаїк Михайлівського та Успенського соборів".[3]

Пізніше Алла працювала в Краснодоні. Це була її остання велика робота - в музеї «Молодої Гвардії». Вони виграли конкурс  ЦК  ВЛКСМ, але дозволу на роботу ще не мали. І не отримали б. Завдяки наполегливості Алли, не маючи державного фінансування, живучи в борг, купуючи в борг матеріали, Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій і архітектор комплексу Володимир Смирнов, не чекаючи дозволу, почали працювати. А коли вже було виконано майже 100 м2 вишуканої мозаїки, Спілка художників оголосила конкурс на оформлення цього ж об'єкту. Ніхто на пропозицію Спілки не відгукнувся. Тоді комісія склала акт на знищення мозаїки. У своєму щоденнику Алла записує: "Сильне радянське мистецтво так же не потрібне комусь на Україні, як комусь не потрібен на Україні кращий в Радянському Союзі футбол".

З 1965 по 1968 рік в Україні йшли таємні і відкриті арешти, суди. Українська інтелігенція не раз писала до Верховного Суду УССР на захист Опанаса Заливахи, братів Горинів, Вячеслава Чорновола та інших. Із Спілки художників серед підписувачів були О. Данченко, Ю. Якутович, С. Кириченко, В. Кушнір, А. Горська, Л. Семикіна, Г. Зубченко, Г. Севрук, В. Зарецький, А. Німенко. Серед поетів – Іван Драч, Ліна Костенко, критики І. Дзюба, І. Світличний, Н. Світлична.

У квітні 1968 року за підписом 139 осіб – від академіків до робітників – був надісланий лист-звернення до Л.Брежнєва, О.Косиґіна і М.Підгорного, в якому висловлювалось занепокоєння арештами інтелігенції.

Лист мав цілком прорадянський характер, його автори та їхні однодумці висловлювали занепокоєння відходом від рішень XX з'їзду партії, «порушенням норм соціалістичної демократії». Проте реакція «верхів» була несподівано жорстокою. Різним формам переслідувань були піддані «підписані». Більшість учасників цієї групи покаялися й отримали догану.

«Органами» були поширені чутки, що начебто існують терористичні бандерівські організації, які «спрямовуються» західними спецслужбами. Одним із провідників цієї організації називалась Алла Горська.

Від Алли вимагали зняти підпис у листі до Брежнєва. Вона не погодилась. Наслідок - під загрозу знищення потрапляє мозаїка у Краснодоні. Щоб її врятувати, А.Горська відмовилась від авторства. Про це вона пише 5 грудня 1969 року в Мордовію до Заливахи:

"Опанасе, мене позбавлено авторства, бо "даси каяття, дамо авторство". Працювати можу, а ось імені свого носити не можу. Переходжу на нелегальну роботу. Хай живе підпілля у монументальному мистецтві. Ми – ляльки в боротьбі певних груп. Хочуть – піднімуть, хочуть – відкрутять голову, хочуть – помилують. Все залежить від того, якій групі що буде вигідно для власного ствердження, а наше життя – це є дрібниця, не варта уваги. Втомлюєшся, проте: аби душа не сивіла".

Серед  художників тільки  незламна  трійця жінок - А.Горська, Л. Семикіна і Г. Севрук - не покаялись і були виключені зі Спілки. А це означало, що людина втрачала право користуватися майстернею, її позбавляли замовлень на роботи. Фактично перекривали канали заробітків.

З листів Алли до Заливахи:

«Виключили нас зі Спілки. Людмилу, Галю, мене. Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути блядями».

“Заливашенько, зіронька моя!

Одна серед багатьох зірок на небі, до яких протягнуті руки матері, Чумацький Шлях. Ви ідете, я іду цим шляхом, шляхом людей, для яких життя ніколи не було способом заробляти гроші. Вас почали стріляти в 65-му, нас – 15 червня 1968 р.

Опанасе! Ластівко білокрила! Не працювати нам разом на стінці. Проте краще бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником».

Вона справді могла працювати в негоду. Могла, коли в серці «Шторм і сльози». Не вміла б ходити на службу, щоб мати нормований день і відпустку. Працювала, скільки жила.

З листів до Заливахи:

«Ось так живемо. Підтягнули животи, бо Бородай перекрив фінансування, проте працюємо, як вовки. Нам не звикати до 30 коп. на обід».

«Працюю по 14 годин».

«Ярослав Гашек, поручник Лукаш казав: „Залишимося чехами, але ніхто не повинен про це знати. Я - теж чех".

Як схоже на Україну й український народ: досить підмінити слово „чех" на „українець". Він вважав чеський народ своєрідною таємною організацією, що від неї краще триматися подалі».

За Аллою Горською стежили, часто демонстративно. Від випадкових перехожих чи попутників у транспорті можна було почути: «Вы доиграетесь, еще не такое будет»… Але вона продовжувала підтримувати стосунки з родинами ув'язнених, допомагати їм морально та матеріяльно. Допомагала й тим, хто виходив з табору по закінченні строку покарання.

«Ризик — це влада над своєю власною долею» — любила повторювати Алла. Ризикувати — це було в її характері. Вона боляче усвідомлювала: людям бракує відваги”.[4]

“Місця собі не знаходила: “Чому ми такі негідники і раби?! Чому по сей день хворіємо хутором, не можемо вийти на ту орбіту, яка би Україну високо прокрутила?!” [5]

Аллу вбили 28 листопада 1970 року.

Юрій Андрухович писав: ”Зараз, напевно, вже не йдеться про історію одного політичного вбивства майже тридцятилітньої давності. Режим, який багатьом нині вважається «застільним» і ледь не оксамитовим, насправді запекло вимагав жертв, безпомилково вирізняючи серед однотонного юрмиська «непростих радянських людей» якісь чужорідні об'єкти. Їх було страшенно мало, їх мусило бути, саме стільки, їх була, за висловом Василя Стуса, всього тільки «горстка», тож завдання режиму нібито й полегшувалось. Але то лише на перший погляд. Бо в тисячу разів легше давати собі раду з мільйонами зомбованих «трудящих», аніж із кількома непіддатливо-химерними особистостями.

Залишалась альтернатива: або ці особистості купувати, або їх знищувати. Історія знищення художниці Алли Горської — одна з наймоторошніших серед них. Її ніби розіграно якимось безмежно збоченим сценаристом, у ній присутня маніякальність і патологічна схильність до надмірних ефектів. Укотре перечитую найчорніші документальні розділи виданого сином художниці О. Зарецьким збірника «Червона тінь калини» — і вкотре не можу позбутися враження жахної прірви. Саме тієї, ніцшеанської, яка має здатність дивитися знизу своїм незглибним оком. Це перебуває вже десь навіть поза режимом із його сценаристами і виконавцями — це зло на рівні метафізики”[6].

Жахлива звістка про смерть Алли Горської всіх приголомшила. Аліса Забой з болем згадує: “Це був шок. Важко описати стан душі і тіла. З Аллою пішла найістотніша частка кожного з нас”…

Аліса разом з Володимиром Прядком всю ніч перед похороном друкували фотографії Алли і роздавали усім на спомин.

Над могилою тимчасово поставили різьблену з дерева дошку з калиновим орнаментом і написом: “АЛА ОЛЕКСАНДРІВНА ГОРСЬКА 1929 – 1970”.

Дошку зробила Аліса Забой. В помилковому “АЛА” “контролери” з органів узріли тризуб.

Калину кидали і кидали на труну, і вона, наче кров, проступала крізь грудки підмерзлої землі.

Через рік спорудили пам’ятник – три пілони з чорних просмалених дощок – близько трьох метрів заввишки; між ними – чаша. На відзначення річниці з дня смерті Алли Горської в чаші запалили вогонь, а пізніше клали в неї калину та квіти.

Вже на похороні Алли Горської заговорили про неї як людину, що вища за смерть і за те життя, яке вона так мало цінувала.

Чи було її життя жертовним? Так, Алла жертвувала своїм мистецтвом заради любові до України, заради друзів-однодумців. Вона вміла внести спокій і впевненість у душі. Надія, яку несла Алла з собою, була потрібна, як повітря, як дружнє плече у лиху годину. Кажуть, коли китайці будували свою велику стіну, вона не трималася, поки не стали робити людських жертвоприношень. Алла Горська належала до титанічної породи людей… Вона була просто велика, і от саме вона лягла до підмурівку нашої держави, там її кров…