Алла Горська

Музей просто неба

У 1966 році мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін писав: "Донецьк збагатився незвичайною "картинною галереєю". Вписана в просторінь вулиць і площ, відкрита сонцю й вітрам, вона стала невід'ємною часткою міста. Її щодня бачать люди: барвисті мозаїчні панно прикрашають стіни новітньої споруди, збудованої зі скла, із  сучасних будівельних матеріалів, конструктивної за архітектурою (архітектори Й. Каракіс, В. Волик, П. Вігдергауз, А. Страшнов).  Це – експериментальна середня  школа № 5".

Школа стала справжньою лабораторією. На учнях випробовувались шаталінська методика викладання та комфортність перебування у будинку. А на його стінах Алла Горська, Віктор Зарецький, Григорій Синиця, Галина Зубченко створили новий сучасний монументальний живопис. Народжувалась нова мистецька національна українська школа. Її засновник заслужений  художник України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Григорій Синиця казав: "Моя мета – навчити мислити і творити. Й розуміти: народне мистецтво – це велика філософія у народних образах". Школа стала ще й справжнім мистецьким музеєм просто неба.

Наші предки були справжніми мудрецями. Система знань, проявлена в писанках, карпатських тарелях і інших творах народного мистецтва, стверджує існування в наших пращурах 8-го і вище рівня світосприйняття. В той час, як сучасна матеріалістична наука послуговується 4 вимірним способом (три просторові координати та час) і може аналізувати менше 10% об'єму інформації.

Отже, нас і наш час від тої доби ділить провалля. Так начебто маємо справу з різними народами. Прийшов час повертатися до давньоукраїнських принципів життєзабезпечення. Розумні батьки були справжніми екологами і вчили дитину вітатись і розмовляти з Природою, Сонечком, Вітром, Водою, Землею, Травами, Деревами, птахами, звірами, з усіма сущими на світі.

Саме оті давньоукраїнські принципи життєзабезпечення розкриває донеччанам комплекс мозаїчних панно на школі № 5 ("Космос", "Вода", "Вогонь", "Земля", "Життя", "Надра", "Сонце", "Вітер", "Прометеї"). Вибір цієї теми був невипадковим, адже школа була з поглибленим вивченням біології.

Майже кожна зустріч з відвідувачами "музею просто неба" супроводжувалася "відкриттями". Так, моя знайома угледіла постать, що сховалася в стовбурі верби (панно "Вітер"), як Мавка з "Лісової пісні" Лесі Українки, 


знайомий студент зауважив, що у оленів на панно "Життя" замість рогів ростуть дерева, а шестирічна Василина побачила на них замість квітів писанки. Мабуть у ті хвилини дух Алли Горської перебував з нами і розкривав очі. 


Лесю Танюку одяг динозаврів (панно "Надра") нагадав свити та юпки Людмили Семикиної, якими вони захоплювалися в 60-ті роки. А ще раніше Надія Світлична відкрила мені значення червоної полоси на цьому панно, яку саме вона запропонувала зробити. Це – та народна кров, пролита за волю, що за пророцтвом Рудольфа Штайнера стане поштовхом відродження України. І як підтвердження тому знак Дао - символ великої життєдайної сили.




Знак Дао, більше відомий як "інь-янь", або "Ор і Дана" (вогонь і вода).

Та найбільше вражаючим  було відкриття під час екскурсії, проведеної для лікарів. Ще я не встигла сказати ні слова, як вони притулилися до мозаїчного панно "Вода" з вигуками: "Вони випромінюють!". На панно зображено медузу у вигляді трипромінника. Трипромінник – універсальний оберіг – енергетичний резонатор, який проявляє себе на всіх електромагнітних хвилях діапазону людського біополя і невидимого для ока ультрафіолетового кольору. Він оберігає людину від низьких енергетичних випромінювань, хвороб, від поганого ока та патогенного випромінювання з-під землі[1]


Класичне зобрадення Дерева Життя є також трипроменевим знаком. Автори мозаїк розмістили його на панно "Життя". 

А панно "Сонце" буквально втягує. Спіральне символічне зображення сонця має давні корені. Такі форми зустрічаються в природі дуже часто, починаючи від спіральних галактик і до вирів і смерчів, від раковин молюсків до малюнків на людських пальцях, і навіть молекула ДНК має форму подвійної спіралі. Спіраль – дуже складний і багатозначний символ. Але передусім – це символ великої творчої (життєвої) сили як на рівні космосу, так і на рівні мікрокосму. Спіраль є символом часу, циклічних ритмів, зміни сезонів року, народження і смерті, фаз "старіння" і "зростання" місяця, а також самого Сонця[2]. Подібна спіраль – Знак Дао –  є й на панно "Надра".


Отже, мозаїчний комплекс "Школа" – не лише історична пам'ятка монументального мистецтва України, а й оберіг.



[1] Петренко Юлія Миколаївна. Символи обереги в декоративному мистецтві України.

https://vseosvita.ua/library/simvoli-oberegi-v-dekorativnomu-mistectvi-ukraini

[2] Рошаль Виктория "Энциклопедия символов", с. 2

http://www.litmir.info/br/?b=112788&p=2

Алла Горська

Слово про художницю Аллу Горську
(закінчення)

Великою віхою в Аллиному житті став 1965 рік. Відтоді вона в мистецтві звернулась до монументалізму, бо відчула, що в ньому можна найкраще і найсильніше відтворити національну епопею: поринула в соціологію мистецтва, в книжку Гавзенштайна. Студіювала Михайла Бойчука, завжди мала під рукою альбом з мексиканцями Ріверою, Ороско, Сікейросом. Повторювала, що монументалізм – це мистецтво державне. На жаль, держава була не така, як їй хотілося. Вона не терпіла декоративних, безпроблемних мозаїк...

Відпрацьовувати принципи нової школи монументального мистецтва вони почали у Донбасі.

Віктор Зарецький згадував: “Ми працювали, захоплені ідеєю, не думаючи про гроші, відпрацьовували величезну кількість варіантів. Ішли найскладнішим шляхом. Шукали оригінального, а не звичайного рішення”.

Алла Горська: “… я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. Народ незламний. Мистецтво, яке репрезентує націю, в свій час ніхто не зможе звалити.”

Митці прагнули увібгати в свої мозаїки увесь біль могутньої, пов'язаної по руках і ногах нації. Їхнє мистецтво виходило альтернативним державному.

Разом з Віктором Зарецьким, Григорієм Синицею, Галею Зубченко, Геннадієм Марченком, Олександром Короваєм, Іваном Куликом, Василем Парахіним Алла виконала мозаїки в архітектурному ансамблі експериментальної донецької ЗОШ № 5.

Там же, у Донецьку, 1967-го року разом із Зарецьким і Синицею Алла виконала мозаїку «Дорогоцінність» (робочі назви: “Коштовність”, “Жінка-Птах”) в інтер'єрі ювелірної крамниці “Рубін”.

Надзвичайно високу оцінку їхньому творчому доробку дав Василь Касіян: "Одним з найяскравіших досягнень у нашому монументальному мистецтві є мозаїка, яку виконала бригада митців у Донецьку (керівник – Г.Синиця). Я бачив ці мозаїки, високохудожні і реалістичні твори. Авторський колектив, створюючи нове, виходить з джерел українського народного мистецтва. Тому мозаїки їхні глибоко національні і сучасні, справді український монументальний живопис"[1].

У маріупольському ресторані «Україна» (тепер “Аристократ”) Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій за участю Василя Парахіна, Надії Світличної та Галини Зубченко із Григорієм Пришедьком виконали два мозаїчних панно – “Дерево металурга” (“Дерево життя”)[2] і “Боривітер” (робочі назви: “Птах Еллади”, “Птах Мрія”). Григорій Пришедько разом з Галиною Зубченко у тому ж самому будинку в інтер’єрі гастроному “Київ” (тепер “Віват”) за спільним з А.Горською та В.Зарецьким ескізом виконали мозаїчне панно “Квітуча Україна”.

Мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін вважав, що "…творчий доробок Алли Горської, Георгія Синиці, Віктора Зарецького та Галини Зубченко за значимістю можна прирівняти до сучасних фрагментів фресок та мозаїк Михайлівського та Успенського соборів".[3]

Пізніше Алла працювала в Краснодоні. Це була її остання велика робота - в музеї «Молодої Гвардії». Вони виграли конкурс  ЦК  ВЛКСМ, але дозволу на роботу ще не мали. І не отримали б. Завдяки наполегливості Алли, не маючи державного фінансування, живучи в борг, купуючи в борг матеріали, Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій і архітектор комплексу Володимир Смирнов, не чекаючи дозволу, почали працювати. А коли вже було виконано майже 100 м2 вишуканої мозаїки, Спілка художників оголосила конкурс на оформлення цього ж об'єкту. Ніхто на пропозицію Спілки не відгукнувся. Тоді комісія склала акт на знищення мозаїки. У своєму щоденнику Алла записує: "Сильне радянське мистецтво так же не потрібне комусь на Україні, як комусь не потрібен на Україні кращий в Радянському Союзі футбол".

З 1965 по 1968 рік в Україні йшли таємні і відкриті арешти, суди. Українська інтелігенція не раз писала до Верховного Суду УССР на захист Опанаса Заливахи, братів Горинів, Вячеслава Чорновола та інших. Із Спілки художників серед підписувачів були О. Данченко, Ю. Якутович, С. Кириченко, В. Кушнір, А. Горська, Л. Семикіна, Г. Зубченко, Г. Севрук, В. Зарецький, А. Німенко. Серед поетів – Іван Драч, Ліна Костенко, критики І. Дзюба, І. Світличний, Н. Світлична.

У квітні 1968 року за підписом 139 осіб – від академіків до робітників – був надісланий лист-звернення до Л.Брежнєва, О.Косиґіна і М.Підгорного, в якому висловлювалось занепокоєння арештами інтелігенції.

Лист мав цілком прорадянський характер, його автори та їхні однодумці висловлювали занепокоєння відходом від рішень XX з'їзду партії, «порушенням норм соціалістичної демократії». Проте реакція «верхів» була несподівано жорстокою. Різним формам переслідувань були піддані «підписані». Більшість учасників цієї групи покаялися й отримали догану.

«Органами» були поширені чутки, що начебто існують терористичні бандерівські організації, які «спрямовуються» західними спецслужбами. Одним із провідників цієї організації називалась Алла Горська.

Від Алли вимагали зняти підпис у листі до Брежнєва. Вона не погодилась. Наслідок - під загрозу знищення потрапляє мозаїка у Краснодоні. Щоб її врятувати, А.Горська відмовилась від авторства. Про це вона пише 5 грудня 1969 року в Мордовію до Заливахи:

"Опанасе, мене позбавлено авторства, бо "даси каяття, дамо авторство". Працювати можу, а ось імені свого носити не можу. Переходжу на нелегальну роботу. Хай живе підпілля у монументальному мистецтві. Ми – ляльки в боротьбі певних груп. Хочуть – піднімуть, хочуть – відкрутять голову, хочуть – помилують. Все залежить від того, якій групі що буде вигідно для власного ствердження, а наше життя – це є дрібниця, не варта уваги. Втомлюєшся, проте: аби душа не сивіла".

Серед  художників тільки  незламна  трійця жінок - А.Горська, Л. Семикіна і Г. Севрук - не покаялись і були виключені зі Спілки. А це означало, що людина втрачала право користуватися майстернею, її позбавляли замовлень на роботи. Фактично перекривали канали заробітків.

З листів Алли до Заливахи:

«Виключили нас зі Спілки. Людмилу, Галю, мене. Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути блядями».

“Заливашенько, зіронька моя!

Одна серед багатьох зірок на небі, до яких протягнуті руки матері, Чумацький Шлях. Ви ідете, я іду цим шляхом, шляхом людей, для яких життя ніколи не було способом заробляти гроші. Вас почали стріляти в 65-му, нас – 15 червня 1968 р.

Опанасе! Ластівко білокрила! Не працювати нам разом на стінці. Проте краще бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником».

Вона справді могла працювати в негоду. Могла, коли в серці «Шторм і сльози». Не вміла б ходити на службу, щоб мати нормований день і відпустку. Працювала, скільки жила.

З листів до Заливахи:

«Ось так живемо. Підтягнули животи, бо Бородай перекрив фінансування, проте працюємо, як вовки. Нам не звикати до 30 коп. на обід».

«Працюю по 14 годин».

«Ярослав Гашек, поручник Лукаш казав: „Залишимося чехами, але ніхто не повинен про це знати. Я - теж чех".

Як схоже на Україну й український народ: досить підмінити слово „чех" на „українець". Він вважав чеський народ своєрідною таємною організацією, що від неї краще триматися подалі».

За Аллою Горською стежили, часто демонстративно. Від випадкових перехожих чи попутників у транспорті можна було почути: «Вы доиграетесь, еще не такое будет»… Але вона продовжувала підтримувати стосунки з родинами ув'язнених, допомагати їм морально та матеріяльно. Допомагала й тим, хто виходив з табору по закінченні строку покарання.

«Ризик — це влада над своєю власною долею» — любила повторювати Алла. Ризикувати — це було в її характері. Вона боляче усвідомлювала: людям бракує відваги”.[4]

“Місця собі не знаходила: “Чому ми такі негідники і раби?! Чому по сей день хворіємо хутором, не можемо вийти на ту орбіту, яка би Україну високо прокрутила?!” [5]

Аллу вбили 28 листопада 1970 року.

Юрій Андрухович писав: Зараз, напевно, вже не йдеться про історію одного політичного вбивства майже тридцятилітньої давності. Режим, який багатьом нині вважається «застільним» і ледь не оксамитовим, насправді запекло вимагав жертв, безпомилково вирізняючи серед однотонного юрмиська «непростих радянських людей» якісь чужорідні об'єкти. Їх було страшенно мало, їх мусило бути, саме стільки, їх була, за висловом Василя Стуса, всього тільки «горстка», тож завдання режиму нібито й полегшувалось. Але то лише на перший погляд. Бо в тисячу разів легше давати собі раду з мільйонами зомбованих «трудящих», аніж із кількома непіддатливо-химерними особистостями.

Залишалась альтернатива: або ці особистості купувати, або їх знищувати. Історія знищення художниці Алли Горської — одна з наймоторошніших серед них. Її ніби розіграно якимось безмежно збоченим сценаристом, у ній присутня маніякальність і патологічна схильність до надмірних ефектів. Укотре перечитую найчорніші документальні розділи виданого сином художниці О. Зарецьким збірника «Червона тінь калини» — і вкотре не можу позбутися враження жахної прірви. Саме тієї, ніцшеанської, яка має здатність дивитися знизу своїм незглибним оком. Це перебуває вже десь навіть поза режимом із його сценаристами і виконавцями — це зло на рівні метафізики”[6].

Жахлива звістка про смерть Алли Горської всіх приголомшила. Аліса Забой з болем згадує: “Це був шок. Важко описати стан душі і тіла. З Аллою пішла найістотніша частка кожного з нас”…

Аліса разом з Володимиром Прядком всю ніч перед похороном друкували фотографії Алли і роздавали усім на спомин.

Над могилою тимчасово поставили різьблену з дерева дошку з калиновим орнаментом і написом: “АЛА ОЛЕКСАНДРІВНА ГОРСЬКА 1929 – 1970.

Дошку зробила Аліса Забой. В помилковому АЛА” “контролери” з органів узріли тризуб.

Калину кидали і кидали на труну, і вона, наче кров, проступала крізь грудки підмерзлої землі.

Через рік спорудили пам’ятник – три пілони з чорних просмалених дощок – близько трьох метрів заввишки; між ними – чаша. На відзначення річниці з дня смерті Алли Горської в чаші запалили вогонь, а пізніше клали в неї калину та квіти.

Вже на похороні Алли Горської заговорили про неї як людину, що вища за смерть і за те життя, яке вона так мало цінувала.

Чи було її життя жертовним? Так, Алла жертвувала своїм мистецтвом заради любові до України, заради друзів-однодумців. Вона вміла внести спокій і впевненість у душі. Надія, яку несла Алла з собою, була потрібна, як повітря, як дружнє плече у лиху годину. Кажуть, коли китайці будували свою велику стіну, вона не трималася, поки не стали робити людських жертвоприношень. Алла Горська належала до титанічної породи людей… Вона була просто велика, і от саме вона лягла до підмурівку нашої держави, там її кров…

 



[1]“Синиця Григорій Іванович”\\“Шевченківські лауреати 1962-2001”

[2] Мозаїка «Дерево життя» у 1980 році була замурована. Її не відкрито.

[3] Глібчук Уляна,Захищаємо “Жінку-птаха -  “Слово Просвіти”, № 47, 22-28 листопада 2002

 [4] Людмила Семикіна “Через тернії – до істини” \\ “Образотворче мистецтво”, 1990, № 5

[5] Людмила Семикіна “І смерть була, як смолоскип”\“Україна”, 1990, № 7

[6] Юрій Андрухович “Горстки опору” \\  газ. «День»


Алла Горська

Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя…

Василь Симоненко

В ніч із 24 на 25 лютого 1956 року на закритому засіданні XX з'їзду КПСС перший секретар ЦК КПСС Микита Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Зміст доповіді викликав шокову реакцію в залі. Деякі делегати непритомніли. Інші вірили і не вірили одночасно. Перед ними постав новий образ Сталіна - малокомпетентного, надзвичайно жорстокого тирана, який послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників.

Але жодній критиці не була піддана система, що породила злочини набагато страшніші й багаточисельніші, ніж злочини фашистського режиму Німеччини. Проте цей момент можна вважати точкою відліку звільнення радянського суспільства від найбільш реакційних рис, які гальмували його розвиток, і початком часткової лібералізації деяких сфер життя суспільства. Згодом ці часи дістали назву «відлиги». Саме «відлига» і породила суспільне явище – “шістдесятництво”.

Україна була найважливішою колонією великої імперії і тому зазнала найжахливіших втрат за всю історію свого існування. Геноцид української нації відбувся трьома штучно створеними голодоморами: 1921-22, 1932-33, 1946-1947 pp.

1920-1924, 1929-1931; 1933; 1937-1938, 1946-1951; 1965, 1972-1973, 1979-1980 pp. - дати «пікових» моментів репресивної політики СРСР щодо української інтелігенції. А ще постійна боротьба з «націоналізмом» в Україні, яка не вчухала протягом усього періоду існування радянської влади.

Це призвело до виснаження інтелектуально-культурного генофонду України. Йдеться не тільки про фізичні втрати. Був розірваний зв'язок між поколіннями інтелігенції, тобто припинився процес розвитку по висхідній. Нове покоління починало майже з нуля, що не могло не позначитись на його культурному рівні, а розрив у розвиткові довелося надолужувати вже шістдесятникам - інтелігенції, що «народилася» під час хрущовської «відлиги». І Алла Горська була однією з найпомітніших постатей серед шістдесятників.

"Навколо Алли Горської, яка була найяскравішою постаттю, найрішучішою і найенергійнішою, гуртувалися всі ті, хто був небайдужий, хто шукав витоків та сучасних напрямків, аби виявити своє українське лице серед культур народів світу….”[1]

Негативним наслідком репресій була поява так званого «генетичного страху» в цілого покоління. На тлі цього страху мужність, відвага і безкомпромісність А.Горської просто вражали.

“Мало хто відважувався тоді виступати проти монстрів старої ідеології. Алла Горська належала до тих, яких мало.”[2]

Все почалося з Клубу творчої молоді “Сучасник”, який виник на початку 60-х років. З Москви надійшла вказівка «очолити» ініціятиву під егідою міського комітету комсомолу. В Жовтневому палаці, в кімнаті № 13, організувалися секції кіно, театральна, письменницька, художня, музична. Попервах клуб існував і діяв без особливих перешкод, можливо, тому, що не порушував національні проблеми.

Десь через рік-два клуб прокинувся до національного життя. І спричинила це Алла Горська. «Якось одного чудового дня, - згадує режисер, а нині депутат Верховної Ради Лесь Танюк, - сиділи ми у великій залі інституту, осіб п'ятдесят-шістдесят, аж раптом відчиняються двері й заходить великий гурт екстравагантних молодих людей: художники! Привела їх Алла Горська. Висока, коси хвилями, білий светр, сині брюки спортивного крою. Дуже голосна, життєрадісна; - вмить все переінакшила, і за кілька хвилин ми вже говорили про необхідність розвивати мистецтво української театральної афіші, про повернення до джерел і традицій, про необхідність рівнятись на самих себе, на Бойчука і Курбаса, бути гідними наших поетів (всі ті, хто розстріляний), які вже тоді звучали.

Власне з цього приходу і почався справжній Клуб творчої молоді. Художники-нонконформісти принесли із собою дух активного бунту, заперечення старих догматів і форм. А було їх у малярській секції, яку очолила Алла, досить багато, понад двісті чоловік! У клубі вирували пристрасті, - вечори, дискусії, поїздки Україною з метою вивчення і збереження пам'яток архітектури, театральні вистави, розробки десятків проектів...

Потім почалася навала «кіношників», протоптали стежки до Клубу молоді поети, прозаїки, журналісти, історики, автори київських театрів, комсомольські та партійні працівники. І саме завдяки численній перевазі загону художників набула практичного сенсу основна ідея Клубу творчої молоді - об'єднати молоді творчі сили Києва, вирвати з-під влади. З березня-квітня 1960 р. Клуб заявив себе по всіх усюдах... Алла була душею Клубу, його мотором та організатором».

Хто ж така Алла Горська!?

Походила вона з родини досить високої. Олександр Горський, батько Алли, стояв біля самих джерел радянського кінематографу. Він був директором Української республіканської художньої студії, працював директором Одеської кіностудії. Заснував Ялтинську кіностудію і став її директором.

            Алла народилась 18 вересня 1929 року в Ялті. 1933-43 роки, жила в Ленінграді, де батько обіймав посаду директора кіностудії “Ленфільм”. 1943 року Горські переїхали до Києва. У 1948 році Алла закінчила Київську республіканську художню школу з золотою медаллю. Відразу ж вступила до Київського художнього інституту на живописний факультет. Улітку 1952 року вийшла заміж за блискучого художника Віктора Зарецького. 1954-го року у них народився син Олексій.

Аллу та Віктора в'язала велика любов і об'єднувало майже побожне ставлення до мистецтва.

Лесь Танюк: «Жила Алла Горська, як усі ми тоді, гарячково: відчувалося, що відлига - ненадовго, і треба встигнути, встигнути, встигнути…. Її квартиру на Рєпіна ми вважали філією Клубу творчої молоді, і щодня, щовечора там коїлося таке, що бідолашним Зарецьким годі було й позаздрити. А проте і малий Лесик, і сам господар Віктор Іванович, наш пречудовий Вітько, блискуче вписувались у цю квартиру-комуну, де гість часто був господарем, а господар - гостем і де всім належало все….

Відомий австрійський містик і філософ Рудольф Штейнер захопив на початку століття молодого Курбаса переконаністю в тому, що новий виток цивілізації і культури почнеться у Києві, - саме там, де протягом довгих століть пролито стільки народної крови. Ця історична кров і дасть поштовх народженню нової мистецької Мекки; Курбас залишає Відень та Львів і переїздить до Києва, аби творити там нову цивілізацію.

З яким захопленням Алла Горська сприйняла цю ідею, їй вірилось, що передбачення Штейнера здійсниться ще за нашого життя - і тоді не є випадковим, що усіх тут – Дзюбу з Донбасу, Драча з Тетіївщини, Стуса з Вінничини, Танюка і Сверстюка з Волині, Заливаху, Світличного, Семикіну, Севрук і десятки, сотні з Закарпаття, Львівщини, Херсонщини, Одеси, Таврії звело в Києві Провидіння з однією метою: аби всі вони спричинилися до відбудови України, до її відродження - через культуру, через мистецтво, через етику.

Алла спочатку не дуже володіла українською мовою, не досить добре знала українське мистецтво. Надолужуючи прогалини в освіті, запоєм читала. Сперечалася насмерть. Коли далеко за свої 30 років побачила, що в неї неблагополучно з мовою, - під диктовку Надії Світличної почала писати всілякі вправи. Студіювала українські словники, щось постійно виписувала, вивчала вірші - в ній прокинулось родове, генетичне, природне.

Якось я поцікавився:„А чому стався такий перехід?" Алла відповіла: „Надходить мить, коли тобі раптом стає соромно. Вже десь із півроку, як відчула: живемо безсоромним життям..." 3 пут цієї безсоромности вона й виривалася. І ще додав би: Багато тодішньої київської молоді, ті, кому нині сорок - сорок п'ять, пройшли добру школу Алли Горської».

У Клубі було започатковано «Другий український театр», режисером якого вважався Лесь Танюк, сценографом і художником по костюмах - Алла Горська. За три роки спільної роботи разом Лесь Танюк і Алла Горська підготували три вистави: «Отак загинув Гуска» репресованого драматурга Миколи Куліша, «Ніж у сонці» поета Івана Драча, та «Правда і Кривда» Михайла Стельмаха. Всі ці вистави були заборонені владою. Коли заборонили «Отак загинув Гуска», Алла висловилась: «Вперше присутня на своєму власному похороні».

Для Алли не існувало у театрі дрібниць. Вона була справжній майстер сцени. «Слухайте! - захоплювалась вона на генеральних пробах. - Таж тут можна малювати світлом, розумієте? Малювати темрявою, дощем, хмарами! Це ж геніяльно - плинний об'єм! Куди к бісу скульптурі! А кольори? Таких у житті не вигадаєш! - згадує Лесь Танюк, - і я справді переконаний, що в особі Алли Горської Україна втратила майбутнього видатного сценографа».

Закриття вистав було великим ударом для Алли. До театру більше вона не повернулась.

Причиною заборони вистав, створених Танюком та Горською, були не самі вистави: починалася доба «закрутки гайок».

Закрили й Клуб творчої молоді з притаманним владі вандалізмом: розбили погруддя Миколи Куліша, повикрадали історичної ваги рукописи, документи.

До закриття клубу спричинились і подані до Міської ради листи комісії, яка була створена при Клубі, де потай збирали матеріяли про репресії тридцятих років. До комісії входили Алла Горська, Василь Симоненко і Лесь Танюк. Свідки вивели їх на Биківню. Комісія почала перевіряти чутки про жахливі сталінські поховання. Розповідає Лесь Танюк: “Року 62-го чи 63-го ми дістались туди, до Биківні, втрьох - Горська, Симоненко і я. Місце як місце, горби, трава, земля вгинається під ногами, пасуться кози, а на рівному місці посеред лісу хлопчаки грають у футбол. Василь: „А ти подивись, чим вони грають". Пацани гралися маленьким дитячим черепом, простріленим двічі... Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року „за зеленим парканом", яким було огороджене це страшне місце. Василь, ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:

Ми топчемо і ворогів, і друзів,

О бідні йорики, всі на один копил.

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил...

Ми й тоді не мовчали. Так з'явився на світ „Меморандум-2", який ми подали до Міської ради. Там його справно й поховали. Відповіді, звичайно, ніякої не отримали. Але відтоді почалась нова, найболючіша хвиля переслідувань. Василя Симоненка дуже побили, коли він приїхав додому, в Черкаси, - і раз, і вдруге, і втретє, - у міліції. Після того він захворів і помер. За Аллою дуже слідкували, погрожували. Час був непевний, такий непевний, що, бува, стоїш на пероні метро і остерігаєшся - як би „випадково" не зіштовхнули під колеса»

У 1964 році Алла разом з Опанасом Заливахою та Людмилою Семикіною створили в Київському університеті вітраж. Це був не тільки мистецький твір, а більше - згусток революційної ідеології. Каркас, на якому мало кріпитись скло, митці передбачили підкреслено грубим, як ґрати. Постать Т. Шевченка, котрий за тими ґратами пригортав Матір-Україну, доповнював текст:

Возвеличу малих отих рабів німих,

а на сторожі коло них поставлю слово.

Саме ці слова найбільше і допекли начальству. Вітраж розбили, мало хто встиг його й побачити. Надто багато вогню, гніву було у вітражі... Горську та Семикіну виключили зі спілки художників.

Хрущовська свобода швидко скінчилася! Уже 1965 року почалися перші арешти. Забрано друзів Алли - Івана Світличного та Опанаса Заливаху... Відтоді вона пішла на беззастережний змаг з КДБ. Стінка – на стінку! Сила на силу! Але ж ті сили були нерівні. Та Аллу ніщо не може зупинити, коли справа стосується чести, гідности і взагалі людської порядности.

Галина Севрук:“…Вона сміливо казала правду приспаним, але пробудити їх не змогла, хоча при цьому гранувала свій дух і світила людям своєю мужністю. Коли ревнителі залізних порядків бачили Аллу, в них починався параліч: ця істота з космосу. Вона не вмістилася б в жодну в’язницю, вона потрощила б там усе, порозбивала б ґрати, нікому спокою не було б. Вона розділила б долю своїх друзів – в’язнів духу, – тричі вибачилася б перед мистецтвом, але пішла б за хлопцями. Серед перших і загинула б!”

(далі буде)


Олександр Духнович

Олександр Духнович

ЩО БИВАЛО — ЄСТЬ І НИНІ!

 Як тепер єсть, так і било,

То весело, то унило.

Бивал день, била і ноч,

Раз погода, то знов дощ. 

Люди їли, люди пили,

Грішили і чесно жили,

Прилежний все роботав,

А лінивий і вдень спав.

 Багатим все ізбивало,

Убогим недоставало,

Все бивал розличний сан,

Били слуги, бил і пан.

Били і суть люди праві,

Били хитрі і лукаві,

Били мудрі, і таки

При них били дураки.

 Добрі люди все любились,

Злії за губи водились,

Старці в церкву радо йшли,

Молодії до коршми.

Одні богу ся молили,

Другі на судьбу худили,

Бил добрий і злий народ,

І плідний і лихий год.

 Били сейми і собори,

Перемир’я і роздори,

І война била, і мир,

Чума, голод — потім пир.

Біднії всегда страдали,

Все лиш гроші панували,

Той найчастше тучно жив,

Хто обманял і крутив.

 Женщини всегда бивали,

Яко цвіти в модній зали:

Легкі, зміннії, як вітр,

Їх обичай всегда хитр.

Молодці все хвати били,

І дівчата їх любили,

Вінчалися з ними враз,

Як прийшов на теє час.

Як тепер, так прежде било,

І весело, і унило, 

І так будет всегда тут,

Докіль люди ще живут.

Лиш одного не бивало,

Що тепер аж вот настало:

Не бивало в п’ять аршин

Дутих женських кринолин.

 

Донеччина

МОЯ ЗЕМЛЯ - ЗЕМЛЯ МОЇХ БАТЬКІВ

Донеччина

Перлини монументального мистецтва на Донеччині

Василь Макух

У Донецьку був громадський музей "Смолоскип", присвячений Василеві Макуху, Олексі Гірнику та ще 18 особам.За матеріалами, зібраними нами, на державній студії документальних фільмів створено фільм "Смолоскип. Василь Макух". Я його розмістила на Ютубі


а матеріали впорядкувала в книгу "Воїн Армії безсмертних" і видала малесеньким накладом. Книгу можна скачати з моєї сторінки 


Приміщення музею захоплено, але електронний архів зберігся.


Василь Макух


Усе свідоме життя Василя Макуха було присвячено одній ідеї, одній меті – здобуттю Свободи для свого народу.

У 17 років він склав присягу вояка Української Повстанчої Армії. А потім, усе життя – в Мордовських таборах, на поселенні та «волі», – не маючи змоги зі зброєю відстоювати права українців, Василь Макух дотримувався 10-и правил (Декалогу) Українського націоналіста.

            Саме в цих документах визначена межа любові до України: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї», «В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України».

Чи не суперечить це постулатам християнської моралі? Адже Василь був віруючою людиною, залишався за будь-яких умов практикуючим християнином. В Євангелії від Івана знаходимо відповідь: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).

В УПА-Закерзоння розвідники з групи «Завірюхи» називали Василя «Микола», а він себе – «Микола Христославенко». Може, тому Бог зберіг йому життя тоді, коли, маючи сім ран, зламану ногу, без належного лікування, пройшов шлях багатолітнього в’язня сталінських тюрем і таборів. Та, скоріше за все, Всевишній призначив йому долю СМОЛОСКИПА. 5 листопада 1968 року на Хрещатику в Києві Василь Макух спалахнув живим смолоскипом «... на знак протесту проти Радянської влади і того, що на Україні <…> відсутня справедливістьі рівноправ'я між українцями і росіянами. Із цього приводу він надіслав лист до центрального Комітету Комуністичної партії України», - повідомив КДБ у листі до ЦК КПУ[1].

У наступному листі КДБ запевнив ЦК КПУ, що «Комітетом держбезпеки при РМ УРСР спільно з органами міліції приймаються заходи по відвертанню поширення відомостей про факт самоспалення Макуха, змісту залишеного ним листа, недопущення використання того, що сталося, антирадянським елементом у ворожих цілях, а також попередження можливих небажаних ексцесів під час похорону Макуха»[2].

«Смолоскипи з людей... Живі смолоскипи спалахнули на планеті. Сайгон, Токіо, Москва, Київ, Прага, Любляна... Страхітливо звичними вже стали ці події, причина яких – насильство. Світ одразу дізнався про ці події, крім київської. Президент, уряд ЧРСР, ЦК КПЧ віддали належне пам'яті Яна Палаха. Жалобні то були дні для чехів і словаків.

Та не те, що в наші дні, а навіть 1897 року царські сатрапи не могли приховати від народу подвиг ув'язненої української революціонерки Марії Вітрової, яка в Петропавлівці облила себе гасом і згоріла живцем.

5 листопада 1968 року в Києві, на Хрещатику палав живцем українець Василь Макух. Та народ і сьогодні нічого про це не знає.»[3]

Але суспільство існує за законами Природи, а в Ній діє закон збереження: ніщо не зникає без сліду. Якщо мав місце подвиг, то завжди знайдеться людина, яка про нього колись розповість, як би не намагалися його приховати.

Через сорок років від дня самоспалення Василя Макуха 5 листопада 2008 року в Донецьку відкрився музей «Смолоскип», присвячений Василеві Макуху та Олексі Гірнику. всеукраїнська громадська організація інвалідів «Чорнобиль-Допомога» (далі – ВГОІ) розмістила його у своєму головному офісі.

Засновник музею – голова ВГОІ Віктор Тупілко в минулому шахтар, ліквідатор аварії на ЧАЕС, учасник бойових дій, - добре знав, що таке небезпека, і як це бути під загрозою втрати життя. він розумів, що В. Макух і О.Гірник мали надзвичайні причини для самоспалення, бо людина завжди намагається врятувати своє життя.

            Віктор Тупілко шукав відповідь за тисячі кілометрів від Донецька – на заході та півдні України. Його цікавили не лише епізоди з життя В. Макуха і О. Гірника, а й маловідомі сторінки історії українців. наочно він побачив те, про що тільки здогадувався: «я пересвідчився, що багато поколінь молоді нашого народу виховували на брехні, з метою знищити українців, переробивши їх на мутантів з викривленою нелюдською свідомістю і хибною уявою про загальнолюдські цінності. москва майже повністю винищила українців на сході України, а в центрі і заході країни українці ще залишилися і вони – неупереджені свідки правди».

Після кожної експедиції В. тупілка архів музею поповнювався новими документами та особистими речами Василя Макуха і Олекси Гірника.

Читаючи протоколи допитів, доповідні записки, акти, складені слідчими, згадується розповідь Петра Григоренка: «Я досить ковтнув застінків КҐБ. Я знаю, як тії напівграмотні слідчі вчать мислити в'язнів за допомогою неграмотних, але маючих міцні кулаки тюремщиків»[4].

«грамотність» слідчих не приховаєш. дії ж міцних кулаків у протоколах, звичайно, не фіксувалися. Проте відчувається, що були позапротокольні події. несподівано називається справжнє прізвище Василя, і він починає давати про себе правдиву інформацію: ім'я, прізвище, звідки родом, про втечу з військкомату та свою зброю.

На жаль, нам поки що не вдалося знайти документи, пов’язані з діяльністю Василя Макуха після звільнення і повернення в Україну. Але й того, що є в архіві музею «Смолоскип», достатньо, щоб зрозуміти: Василь Макух – Людина, якій було тісно у своєму часі. Він сягав думками далі.

На початку 1968 українська національна справа була актуальною темою на сторінках західної преси. Причина цього - опір наших молодих діячів культури на батьківщині, книги В.Чорновола («Лихо з розуму») і І.Дзюби («Інтернаціоналізм чи русифікація?») та інші матеріали, що прийшли з України і були відомі на Заході. Згодом цьому сприяли відомості про роль П.Шелеста[5] у справі Чехословаччини: П.Шелест домагався репресій проти чехів і словаків, боючися, що залишення чехословацького експерименту "безкарним" заохотить українців піти за їхнім прикладом. Однак інші, для Заходу важливіші події відсунули в тінь те, що діялося в Україні.

Кульмінаційним пунктом „бурхливого" 1968 року стала окупація Чехословаччини з усіма її наслідками -- московською загрозою для Румунії, Югославії і Західної Німеччини.

Москва вважала, що СРСР може втручатися у внутрішні справи країн Варшавського Договору, що її сфера впливу є „табу" для Заходу, але сфера впливу останнього може бути предметом експансії,

хоч би у випадку так званих «визвольних воєн».

У той час серед політиків був поширеним погляд, що Заходові нічого іншого не лишається, як іти на домовленість з СРСР. Але якою ціною? Якщо ціною узаконення «поділу світу» на сфери впливу, то це був би величезний удар по всіх поневолених Москвою народах! Україна також опинилася б у цій уже не фактичній, а визнаній Заходом, російській сфері впливу...

Василь Макух передбачав такий перебіг подій і не помилився. 11-16 листопада 1968 року на 5-му з'їзді Об'єднаної польської робочої партії у Варшаві Леонід Брежнєв саме так обґрунтував уведення в серпні військ країн Варшавського договору в Чехословаччину. цю заяву західні політики і громадські діячі назвали Доктриною обмеженого суверенітету («доктриною Брежнєва»).

 Для В.Макуха мовчання в цій ситуації означало зраду. єдиним засобом привернути увагу народів світу до загрози узаконення поневолення, голосно, на весь світ виголосити протест він обрав самоспалення у столиці, коли там зберуться представники багатьох країн з нагоди визволення Києва 6-го листопада 1943 року та чергової річниці Жовтневої революції.

Останніми словами Василя Макуха була відповідь на питання лікаря: «Навіщо ви це зробили? Адже ніхто так і не дізнається про вас!»

– Зате мій син знає! Я - не мовчав!..

Людмила Огнєва

"УК" №21-22(211-212) , листопад 2013, с. 10

http://www.kozatstvo.org.ua/docs/2013-211-212.pdf

 



[1] Архів СБУ Оп.2 (1971) № 5 арк. 24-25

[2] Архів СБУ Оп.1 (1971) № 10 арк. 43

[3] УСБУ у Львівській обл.  Архівна кримінальна справа №П-28461 с.102

[4] Григоренко Петро. «Ще одне каяття в Совєтському Союзі…» // Свобода. -  1978. -  15 квітня.

[5] Шелест Петро– Перший секретар ЦК КП України (1963–1972).

Вишиванка

"Правильна" вишиванка, або як не пошитися в дурні

Останнім часом доводиться чути від молоді бажання мати вишиту сорочку, але не просто будь-де куплену, а замовлену, або зроблену власноруч. Та ще й таку, щоб відповідала національним традиціям. 

Мені відомий такий випадок, коли на спині сценічної чоловічої свити було вишито дуже колоритне зображення Великої Матері, більш відоме як Берегиня. На ньому правдоподібно змальовано процес виходу дитини з материнського лона. Подібні орнаменти доречні на подушках, або жіночій сорочці, бо в них вкладено побажання щасливого завершення пологів. Чи вдягнув би чоловік ту свиту, якби знав, що на ній зображено? Відмовився б він і від сорочки, з орнаментом, що не відповідає його віку, сімейному стану.

 Подібні випадки трапляються, на жаль, і з дівочими сорочками, коли їх орнаментовано за правилами парубоцьких сорочок, або одружених жінок. Наприклад, під час Великого Посту дівчата та жінки одягали сорочки, вишиті нитками синього, або голубого кольорів. Але якщо дівчина одягала таку сорочку на свята чи вечорниці, то її дражнили "пісною дівкою". Це правило не торкалося літніх жінок. До Дня матері, а його відзначали з прадавніх часів, донька у Чистий четвер підбирала нитки для вишиття сорочки на подарунок мамі. А нитки мали бути голубими або синіми. 

Тут – одна-єдина порада: не чіпай того, чого не знаєш. Існують готові зразки, музейні і приватні колекції. Але, якщо зразки – середини 20-го століття, то нема гарантії відсутності прикрих помилок. Вони стосуються не лише еклектики (поєднання різних стилів), а й часткової емансипації жіночої та фемінізації чоловічої сорочок.  

Знання про те, як оздоблювати чоловічу, а як жіночу сорочку, традиційно передавалося від матері до дочки. Тому до середини ХХ ст. не існувало питання чоловічих і жіночих узорів та правил їх розміщення на сорочці. Кожна жінка була фахівцем у цій галузі. Ну а сьогодні про те, що вишивали на дівочих сорочках можна дізнатися з весільних пісень, які виконувалися після обряду комори. 

Та казали вороги-люде,

Що Олюся нечесна буде.

Аж вона чеснесенька,

як ружа повнесенька.

Отже ружа ознака незайманості дівчини. А після обряду комори дівчина стає калиною:

Марусечко калино, малино!

А на тебе дивитися мило.

Андрієчку повная рожЕ!

А на тебе дивитися гоже.

Або:

У лузі калина

Весь луг закровила,

Доброго батька дитина

Весь рід звеличила.

Проте під час перезви, коли запрошують у гості до батьків молодого, батькові молодої вже дякують за м'ятоньку.

Дякуємо тобі татоньку

За твою шудрату м'ятоньку.

Відчуваєте, як символіка дівчини та молодиці змінюється залежно від її статусу.

Великі квіткові узори дівочих сорочок нагадують цвіт шипшини, яку в народі й назвали ружею. Подібні до них, але із загостреними пелюстками – узор рути; заломлені у вигляді меандра зелені стебла біля неї – узор м'яти; зовсім дрібні квіти у вигляді суцвіття – узор калини. І калина, і рута, і м’ята - вже не для дівчини.

Одружена жінка у піснях - ягода, пава, перепеличка чи якась птаха. Зображення квітів, птахів на рукавах одруженої жінки має бути парним. Поширений мотив - дві квітки, що ростуть з однієї гілки.

Злиття двох ідентичних узорів у вигляді квіток чи звичайних ромбів характерні як для жіночих, так і чоловічих сорочок. Тільки у жіночих вони розміщуються на рукавах, а в чоловічих - на грудях. Власником такої сорочки може бути одружена особа.

У новітні часи почали орнаментувати й пазухи жіночих сорочок, бо вже ходять без корсету чи кептаря. Зображення ягід та птахів увійшло в традицію декорування й цього елемента жіночої сорочки.

Дехто припускає, що орнаментування відіграє оберегову роль, а тому прикрашалися ті частини одягу, які вважалися рубіжними для проникнення злих духів у тіло людини. Але достовірної інформації про це, переданої на рівні легенд, нема.

Упродовж ХХ ст. вишиванки, як правило, були невід’ємною частиною весільного вбрання вони також одягалися й на свята. Весільна сорочка зберігалася все життя, її тримали на смерть. Вважалося, що без весільних сорочок на тому світі подружжя не зможе впізнати один одного. Цієї традиції дотримувалися і у нас на Донеччині, про що я дізналась під час етнографічної експедиції до Ново-Азовського району.

А донеччанка пані Надія Сукова, рід якої походить з Волині, розповіла, що коли в дитинстві вона тяжко захворіла, то її мати, не будучи певною чи немовля виживе, почала вишивати сорочечку на поховання, щоб впізнати на тому світі своє дитятко, коли сама помре.

Отже, вишита сорочка, як ідентифікуючий атрибут святкового і поховального вбрання, – явище доволі відоме. Окрім того, сорочка-вишиванка була своєрідним паспортом, який узором, технікою виконання, кольором оздоблення свідчив про місцевість, сімейний стан і вік її власника.

Наприклад, про вік власника сорочки свідчила ширина орнаменту на грудях. Дитячі сорочки та сорочки літніх чоловіків ( за 50 років ) оздоблювалися вузенькою стрічкою вишивки.

Про вік жінки свідчив не тільки колір ниток (яскраві тони у вишивках для літніх жінок не використовувалися), а й орнамент.

Жіночі сорочки здавна прикрашалися узорами у вигляді хвильок, зиґзаґів, зубців, пружків, діагональних разків, квіток та квіткових розет.

Дівчинка-підліток одягала сорочку, вишиту «півниками» , 

відчайдуха могла вишити поділ «розетками», які зазвичай були на чоловічих сорочках і говорили про мужність та рішучість. 

Вид «баранячих ріжок» на дівчачих сорочках свідчив про те, чи досягла дівчина 16 літнього віку, коли вже можна було до неї залицятися. Закриті «баранячі ріжки» - ні, 


відкриті  – так.


Дорослі дівчата та молодиці носили красивий, багато орнаментований одяг. На подолах сорочок розміщалися «сонце-коло»,


«стоячі жабки»,


«вутячі лапки».


Після народження дитини на подолах з’являлися «гребінці» («оленячі ріжки») ,


 або хрести:


 


У жінок, яких доля позбавила можливості мати дітей, були вишиті «лежачі жабки»:


У жіночих сорочках орнаментувався переважно комірець, рукав та поділ, а в чоловічих – комірець, груди та поділ. Чоловічі сорочки прикрашалися стрічковими орнаментами з ромбів, квадратів, прямих хрестів, стилізованих дубових чи букових листочків. Використовувався й орнамент, пов'язаний з оленем.

От як свідчить про це колядка, в якій тур-олень також є дійовим персонажем:

Гордий та пишний, пане Іване,

Що ж ти ой собі згорда счинаєш,

Згорда счинаєш, коником граєш?

Слуги ба й кажуть: – Це наш пан їде? –

Матінка каже: – Це мій син їде!

– По чім ти єго ба й розпізнала?

– Розпізнала-м го по сорочечці.

На нім сорочка, як день, біленька,

Як день біленька, як лист тоненька.

–Де ж вна ой шита? – В сонці, в віконці.

– Де ж вна золена? – В злоті й зільниці.

– Де ж вна ба й прана? – Края Дуная.

– Де ж вна кручена? – В коня стремені.

– Де ж вна сушена? – В тура на розі.

– Де ж вна тачана? – В Львові на столі.

– Де ж вна вбирана? – В царськім обозі.

Колядки зберегли інформацію, що зображення оленя на весільній сорочці було обов'язковим:

Росте дерево, тонке, високе.

Тонке, високе, в корні глибоке.

На тім дереві сив сокіл сидить.

Сив-сокіл сидить, далеко глядить.

Ой видить же він на синєє море,

На синім морі корабель пливе.

А на том кораблі гречная панна

Шив-вишиває брату сорочку.

А на комірі місяць та зоря.

А у пазусі райськії пташки,

А у пелені тури-олені.

Ой як я буду брата жинити,

Місяць та зоря будуть світити,

Райськії пташки будуть щебетати,

Тури-олені будуть гуляти.

Ой дай Боже!

Добрий вечір!

Давні хлібороби ділили світ на три зони: верхнє небо з запасами космічної води, середнє небо із сонцем, смугами дощів і хмарами та землю з рослинами та тваринами.

Таку ж картину світобудови подано і в цій колядці. В ній дівчина вишиває на сорочці картину Всесвіту. Дві небесні сфери доповнені однією земною.

А от наступні колядки на цю ж тему (вишиття сорочки) мають інший варіант картини Всесвіту:

Ой на Дунаю, на бережечку,

Стояла золота корабійка,

В тій корабійці красная панна

Шила брату, вишивала кошульку.

На ковнірці – зоря і місяць,

На пазушках–райськії пташки,

На рукавцях – сивці-голубці,

А на придолі – тури й олені.

– Як ти, брате, будеш женитися,

Місяць і зоря будуть світити,

Райськії пташки будуть щебетати,

Сивці-голубці будуть гукати,

Тури й олені будуть скакати.

А вже ж ти, брате, оженився,

Місяць і зоря за хмару зайшли,

Райськії пташки в рай полинули,

Сивці-голубці – на новії сінці,

Тури й олені в ліс подибали

А ось дівчина вишиває сорочки батькам:

Не угинайся, буковий мосте,

Через тебе ідуть тури і олені,

На тих оленях високий терем,

А в тім теремі красная панна,

Шила-вишивала отцу кошулю,

Отцу – кошулю, а матці – другую.

Коло ковнірця–яснії зорки,

На пазушках – ясний місяць,

А у полах – сиві голуби;

Сиві голуби гукнули в борі,

Ясні зорки полинули под небеса.

У цих колядках картина світу поділена на три сфери: небесну, земну, нижню. Небесна сфера розчленована на три частини, бо і зорі, і місяць, і голуби відносяться до небесних символів. земна сфера також поділена на три частини. В ній дівчина сидить у високому теремі, терем – на оленях, а олені на буковому мості. Нижнього світу – світу померлих –колядка, яка має віншувальні функції, торкатися не може. Але підтекстово підкреслюється його наявність образами букового мосту й води, які є верхньою сферою нижнього світу. Отже довершена картина Всесвіту є дев'ятикомпонентною.

Як бачимо у колядках не обходиться і без образу оленя. У санскриті більша частина назв оленя походить від коренів, що означають "швидко бігаючої" тварини. можливо використання образу оленя в колядках пов'язане саме зі швидкістю його пересування, що свідчило, думаю, про здоров’я . 

У ХХ ст. для українців вишита сорочка стала свідоцтвом національної та людської гідності. У мордовських таборах українки голодовкою виборювали право на вишиті комірці, хусточки, чим і відрізнялись від інших. А в'язні-чоловіки переховували вишиванки, або рушники, які їхні матері та дружини клали у вузол серед обов'язкових речей.

Тримали у себе вишиванки й українські повстанці.

Як душа відлетить моя вранці,

На дорогу до вічності стане—

Поховайте мене в вишиванці,

Щоби серце зігріти востаннє...

Щоб червоний та чорний кольори

Візерунки життя зберігали

І в холоднім безмежнім просторі

Рідну землю мою нагадали...

І хоч тіло сповила скорбота,

Все ж на цьому і в іншому світі

В нескоренній душі патріота

Україна завжди буде жити !

(Юрій Гук)

Поету - композитору Олександру Шевченко одна бабуся розповіла як у кінці сорокових років у карпатському селі темної ночі постукали у віконце хатини повстанці - і просили господаря прийняти на лікування пораненого товариша. Сім'я прийняла бійця. Його сховали у стодолі на сіні. Їсти йому носила маленька дівчинка, донька господаря. Їй було 11 чи 12 років... Коли хлопець одужав і зібрався повертатись до лісу, то залишив дівчинці на згадку свою чорну сорочку, вишиту жовтими та червоними кольорами, і сказав: «Як виростеш і народиться в тебе син, подаруй цю сорочку йому – нехай носить і пам'ятає про нас»... І вона виконала заповіт повстанця. Вперше її син одягнув ту чорну повстанську вишиванку, коли йшов на площу Ринок, де того дня вперше після радянських часів у Львові було піднято синьо-жовтий прапор. Олександр Шевченко говорить: «...  коли я тримав у руках ту сорочку, йшла така енергія і сила від неї... на другий день я написав пісню. І в тій пісні якраз та історія викладена. Пісня називається «Чорна вишиванка...»

Чорна вишиванка

Слова: Олександр Шевченко

Музика: Олександр Шевченко

 

Десять років горіла земля у людей під ногами.

Десять років стогнала земля від ворожих чобіт.

Десять років карпатське село вже не спало ночами,

Десять років чекало синів своїх біля воріт.

 Кожен день за селом у лісах скреготять автомати.

Кожен день умивається ранок в гарячій крові.

А холодної темної ночі до нашої хати

Принесли молодого хлопчину брати лісові.

 А коли партизана Карпати покликали сині,

І коли вже нарешті настав розлучатися час,

Він сорочку свою позоставив на пам'ять дівчині:

«Нехай носить твій син і нехай пам'ятає про нас».

 Приспів:

Чорна-чорна була та сорочка, чорніша від ночі.

Чорна-чорна, як смерть. Чорна-чорна, як свіжа рілля.

Чорна-чорна була та сорочка, як хлопцеві очі.

Чорна-чорна була, як моя українська земля.

 

Довго-довго лежала сорочка у маминій скрині,

Довго-довго чекала пошани, людського тепла.

І нарешті настала пора: я вдягнув її нині;

По щоці у матусі тихенька сльоза потекла.

 І в душі зазвучали ніколи нечувані струни,

І сама мимоволі  розпрямилась гордо спина.

Що б не сталось зі мною і де би у світі не був я,

Передам ту сорочку онукам своїм і синам.


 Приспів:

Чорна-чорна вона, та сорочка, чорніша від ночі.

Чорна-чорна, як смерть. Чорна-чорна, як свіжа рілля.

Чорна-чорна вона, та сорочка, як хлопцеві очі.

Чорна-чорна вона, як моя українська земля. (x2)           

 https://www.youtube.com/watch?v=3T1e7PDAKP0

Якщо повстанці тримали чорні вишиванки на поховання, то сьогодні ці сорочки набули іншого змісту – шанування Героїв УПА.

Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая