Календар передріздвяних містерій

Без плоті божа мудрість невидима сущі.

Андрій Юродивий

Особливий календар Передріздвяних українських народних містерій

Час від часу українська культура породжувала дивовижні за задумом та виконанням твори, які значно випереджали досягнення сучасної їм науки і, як правило, більшістю науковців не сприймалися. Особливо часто це траплялося тоді, коли основою твору ставала глобальна проблема, дослідження якої вимагало залучення джерел різного роду. Отже, закономірно, що твори такого плану приречені або на невизнання, або на довге забуття.

Подібна доля спіткала і працю Ксенофонта Сосенка "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора", видану 1928 р. у Львові.

За характеристикою двох релігійних свят (які, як показав К. Сосенко, мають глибокі народні корені) приховано розв'язання питання про походження українського народу, процесу етнічного формування українців та їхньої культури, починаючи з того часу, відколи вони пам'ятали себе окремим народом. Ця ідея була особливо актуальною у 20-і роки (хоча не менш актуальна й нині), коли загострилася проблема возз'єднання українських земель у єдину державу та досягнення нею справжньої незалежності. Інакше кажучи, не лише з наукової, а й з політичної точки зору книга К. Сосенка була непотрібна жодній з держав, до складу яких входили землі України. Чи не тому мало хто знає про неї й сьогодні?

Автор належав до тих науковців, які глибоко усвідомили той незаперечний факт, що будь-яка розвинута система світогляду (незважаючи на те, визнає вона це чи ні) не може існувати без пояснення процесу творення світу, закономірностей його розвитку та кінця. Не випадково у книзі ми знаходимо у зв'язку з цим і матеріали про глобальні катаклізми (як образи варіантів кінця світу) та справедливе зауваження про те, що за своїм характером відчуття творення та кінця світу у давньому світогляді було, очевидно, тотожнім як відчуття переходу від зруйнованого старого до створюваного нового світу. Такий перехід відбувається під час дванадцяти святовечірніх днів, коли відбувається «відкритість» (розрив) у нескінченність Всесвіту. Світове божество сходить у світ людей....

Частина висновків К. Сосенка може бути кваліфікована як безумовні наукові відкриття.

Доктор іст. наук М. Чмихов

Таким відкриттям є Календар Передріздвяних українських народних містерій.

Українське Різдво – Свято Різдва Світа і хвали Господу-Творцю

Провідною думкою українського прадавнього свята Різдва була ідея народження Світу і поклін Творцеві, що підтверджується святковими співами про нього:

Коли не було з Нащада Світа Святий Вечір!

Тоді не було Неба ні Землі Добрий Вечір!

А но лем було Синєє Море Святий Вечір!

А серед Моря Зелений Явір Добрий Вечір!

На Явороньку Три Голубоньки Святий Вечір!

Три Голубоньки Радоньку радять Добрий Вечір!

Радоньку радять як Світ сновати Святий Вечір!

Та спустимося на Дно до Моря Добрий Вечір!

Та дістанемо Дрібного Піску Святий Вечір!

Дрібний Пісочок посіємо Ми Добрий Вечір!

Там Нам ся стане Чорна Землиця Святий Вечір!

Та спустимося на Дно до Моря  Добрий Вечір!

Там дістанемо Золотий Камінь Святий Вечір!

Золотий Камінь посіємо Ми Добрий Вечір!

Там Нам ся стане Ясне Небонько Святий Вечір!

Небонько Світле Сонінько Добрий Вечір!

Світле Сонінько Ясен Місячик Святий Вечір!

Ясен Місячик Ясна Зірниця Добрий Вечір!

Ясна Зірниця Дрібні Звіздочки Святий Вечір.

Одиноке Прадерево стоїть серед космічного моря – перших вод на Початку Світа. Воно та Правода причетні до народження: Сонця, Місяця, Зорі, Зірок, які є праобразом першої родини: "Ясний місяць – пан господар, Ясне сонце – його жена, Ясні зорі – його діти".

Як співають Колядки на Святу Вечерю до людей приходить сам Господь у супроводі космічних Світил. Для них готуються первісні жертви земних плодів – страви на Святковому столі.

Одночасно зі святом Різдва Світу в Україні відзначається Різдво Христове. Зрозуміло, що християнська ідея про народження Спасителя світа співпадає з давньою вірою українців у Бога Творця, що він навідається до своїх людей, принесе їм блага і охоронить від злого. Дивує такт народу, що так обережно і вдало поєднує християнські ідеї зі староукраїнськими:

Святи, Боже, вечереньку

На святий вечір!

Ходит сам господар по світлойцї,

Ставит столики в три рядойки,

Кладе обруси все шовковії,

Кладе ножики все ж сталенії,

Просит Боженька на вечерейку.

Посадив Бога посеред стола,

Святу Пречисту при другім столі,

Усі святії та коло неї.

Приймає Бога зеленим вином,

Святу Пречисту солодким медом,

Усі святії шумнов горівков,

Свою челядку чисто водою

І сам п'є воду з свою женою.

Світит їм Сонце в одно віконце,

А Ясен Місяць в друге віконце,

Яснії Зори світят довкола.

.

Також на Таємній вечері присутній, у вигляді снопу пшениці, прадід родини Дідух – дух дідів, всіх попередників роду. Саме внесення дідуха до хати 6–го січня є сигналом початку святовечірньої обрядовості.

Щедрий Вечір величне Українське свято Води

Другою такою ж великою дією з присутністю Творця є Щедрий Вечір . Він приходить 18-19 січня разом зі Святими Водохрещами. Цей Вечір святкується подібно до Свят-Вечора.

Парне Святкове коло

До обох Святих Вечорів народ готується заздалегідь. Як свідчать етнографічні записки, за два місяці перед святом Народження Ісуса Христа в Україні відбуваються різні народні містерії з худобою, вогнем, водою, які не мають зв'язку з ідеологією свята Різдва Христового, як й ті християнські, що співпадають у цей час з народними. При тому провідні ідеї українського передріздвяного часу виступають так виразно, що дозволяють здогадатися про ідеологію самого Різдва.

Український Передріздвяний час поділений на тижневі й місячні періоди. Цих тижнів і місяців є подвійне Коло. Одне Коло спрямовано до Різдва-Коляди, друге – до Щедрого Вечора.

Святорізвяне Коло Свят: від 08.XI до 07.XII минає один місяць; а від 07.XII до 06.І (Різдво) другий місяць;

Щедровечірнє Коло Свят: від 21.XІ до 20. минає один місяць, а від 20.ХІІ до 19.І, (Щедрий Вечір) другий місяць.

Дати проведення Свят обох Кіл співпадають з датами Християнських свят, які вочевидь були введені підчас христианізації. Окрім того привертає увагу календарна Місячна норма однакова для Святоріздвяного й Щедровечірного Кола: Святкові дні позначають 27-ий день і кінець місяця, і що ці Святкові дні без огляду на Христианську релігію мають у народній містиці велике значення.

Святорізвяне Коло Свят

Початком цього часу є 8.ХІ н. ст., присвячений народом св. Юрові. Український народ вважає Його покровителем домашньої худоби. Після 8.ХІ н. ст. народ віддає худобу під Його охорону, щоб боронив її перед вовками. Християнська церква (східна) установила в цей день свято св. Димитрія, котрий з св. Юром творить аналогічний тип великомученика.

Кінчає перший місяць, що відноситься до Різдва, Воведення (04.XII). Ввечері перед Воведенням відбуваються містерії з вогнем і водою; опівночі жінки сідають голі на порозі хати та прядуть "самосівні" коноплі, а вдосвіта вводять молоду худобу до хати. Все це є натяком на початок Світу.

Перший (семиденний) тиждень другого Різдвяного місяця починається днем св. Катерини 07.ХІІ н. ст., а закінчується днем св. Андрія 13.ХІІ н. ст. День св. Катерини називають святом дівочої долі, бо цього дня дівчата ворожать і закликають Долю. Під "долею" вони розуміють шлюб Цей тиждень, присвячений еротичному зворушенню молоді – вечерницям, музиці, товариським забавам і шануванню Місяця. Задля андріївських вечорниць печуть круглу пшеничну паляницю, „Калету“ або „Короля“, обмазують її медом і, вважаючи її нареченою в образі Місяця в повні, вішають на шнурку посеред хати. Кожний з присутніх парубків намагається надкусити Калету, перетворюючи її у спадаючий зі своєї сили і краси Місяць. Надкусана Калета – символ зменшуючого Місяця. По Його зникненні наступить Новий Місяць, відновлена Астральна Сила, що несе для землі і для народу нове життя, нове добро:

Їxав Молодець, Хоробрий Стрілець.

Коня поганяв, Калету шукав.

Зійди, Калето, зійди Круглая.

Калета зійшла, щастя принесла.

Печем Калету, ой, Дірявую.

Калето, паxти, Дівчино, цвіти.

Калета паxтить, Козака манить.

Високо скакав, Калету кусав.

Калету зловив, дірку прокусив.

Калету ламав, криxти розкидав.

Ой, ті криxтоньки, сяють Зіроньки.

Сяють Зіроньки, малі дітоньки.

Диво-Калета світ ізродила.

Ой, Ти Калето, ой, Медовая.

Xто Тебе місив, xто Тебе змастив.

Xто Воду носив, xто Тебе смішив.

Мене місила Красна Дівчина.

Красна Дівчина, як та Калина.

Калето, місись, Житечко, зродись.

Калето, котись, звірино, родись.

Їли Калету, їли Медову.

Кругла Калета світ звеселяла.

На св. Андрія також відбуваються містерії злуку Води з Вогнем – містерії парування: для ворожіння майбутнього гаряче розтоплене олово виливають на холодну воду. Тож маємо нагадування великої містерії Різдва Світа, в котрій головними творчими силами були Вогонь та Вода.

Закінчується другий місяць Передріздвяного кола Святим Вечором.

Щедровечірнє Коло Свят

Початком цього часу є 21.ХІ н. ст., присвячений народом св. Михайлові. У цей день відбуваються містерії з худобою.

Кінчає перший місяць, що відноситься до Водохреща, день св. Варвари день особливих реліґійних і філософійних міркувань, а за ним через три дні слідує Свято Миколи. Цей Святий за всіма своїми ознаками народний Прадід і речник народу перед Богом. Його шанування проявляється Святочними містеріями з худобою. Особисті прикмети св. Миколи аналогічні до християнського св. Ніколая.

На третій від св. Миколи, а вступний нового місяця, день св. Анни (Непор. Зачаття Пр. Д. М.). Дні св. Миколи та св. Анни з давніх часів є Святковими, як "полазні" з шануванням молодняка домашньої худоби й молоді, передовсім молодих хлопців, що навідують того дня хати.

Закінчується другий місяць Передщедровечірнього кола Щедрим Вечором.

Алла Горська

Музей просто неба

У 1966 році мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін писав: "Донецьк збагатився незвичайною "картинною галереєю". Вписана в просторінь вулиць і площ, відкрита сонцю й вітрам, вона стала невід'ємною часткою міста. Її щодня бачать люди: барвисті мозаїчні панно прикрашають стіни новітньої споруди, збудованої зі скла, із  сучасних будівельних матеріалів, конструктивної за архітектурою (архітектори Й. Каракіс, В. Волик, П. Вігдергауз, А. Страшнов).  Це – експериментальна середня  школа № 5".

Школа стала справжньою лабораторією. На учнях випробовувались шаталінська методика викладання та комфортність перебування у будинку. А на його стінах Алла Горська, Віктор Зарецький, Григорій Синиця, Галина Зубченко створили новий сучасний монументальний живопис. Народжувалась нова мистецька національна українська школа. Її засновник заслужений  художник України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Григорій Синиця казав: "Моя мета – навчити мислити і творити. Й розуміти: народне мистецтво – це велика філософія у народних образах". Школа стала ще й справжнім мистецьким музеєм просто неба.

Наші предки були справжніми мудрецями. Система знань, проявлена в писанках, карпатських тарелях і інших творах народного мистецтва, стверджує існування в наших пращурах 8-го і вище рівня світосприйняття. В той час, як сучасна матеріалістична наука послуговується 4 вимірним способом (три просторові координати та час) і може аналізувати менше 10% об'єму інформації.

Отже, нас і наш час від тої доби ділить провалля. Так начебто маємо справу з різними народами. Прийшов час повертатися до давньоукраїнських принципів життєзабезпечення. Розумні батьки були справжніми екологами і вчили дитину вітатись і розмовляти з Природою, Сонечком, Вітром, Водою, Землею, Травами, Деревами, птахами, звірами, з усіма сущими на світі.

Саме оті давньоукраїнські принципи життєзабезпечення розкриває донеччанам комплекс мозаїчних панно на школі № 5 ("Космос", "Вода", "Вогонь", "Земля", "Життя", "Надра", "Сонце", "Вітер", "Прометеї"). Вибір цієї теми був невипадковим, адже школа була з поглибленим вивченням біології.

Майже кожна зустріч з відвідувачами "музею просто неба" супроводжувалася "відкриттями". Так, моя знайома угледіла постать, що сховалася в стовбурі верби (панно "Вітер"), як Мавка з "Лісової пісні" Лесі Українки, 


знайомий студент зауважив, що у оленів на панно "Життя" замість рогів ростуть дерева, а шестирічна Василина побачила на них замість квітів писанки. Мабуть у ті хвилини дух Алли Горської перебував з нами і розкривав очі. 


Лесю Танюку одяг динозаврів (панно "Надра") нагадав свити та юпки Людмили Семикиної, якими вони захоплювалися в 60-ті роки. А ще раніше Надія Світлична відкрила мені значення червоної полоси на цьому панно, яку саме вона запропонувала зробити. Це – та народна кров, пролита за волю, що за пророцтвом Рудольфа Штайнера стане поштовхом відродження України. І як підтвердження тому знак Дао - символ великої життєдайної сили.




Знак Дао, більше відомий як "інь-янь", або "Ор і Дана" (вогонь і вода).

Та найбільше вражаючим  було відкриття під час екскурсії, проведеної для лікарів. Ще я не встигла сказати ні слова, як вони притулилися до мозаїчного панно "Вода" з вигуками: "Вони випромінюють!". На панно зображено медузу у вигляді трипромінника. Трипромінник – універсальний оберіг – енергетичний резонатор, який проявляє себе на всіх електромагнітних хвилях діапазону людського біополя і невидимого для ока ультрафіолетового кольору. Він оберігає людину від низьких енергетичних випромінювань, хвороб, від поганого ока та патогенного випромінювання з-під землі[1]


Класичне зобрадення Дерева Життя є також трипроменевим знаком. Автори мозаїк розмістили його на панно "Життя". 

А панно "Сонце" буквально втягує. Спіральне символічне зображення сонця має давні корені. Такі форми зустрічаються в природі дуже часто, починаючи від спіральних галактик і до вирів і смерчів, від раковин молюсків до малюнків на людських пальцях, і навіть молекула ДНК має форму подвійної спіралі. Спіраль – дуже складний і багатозначний символ. Але передусім – це символ великої творчої (життєвої) сили як на рівні космосу, так і на рівні мікрокосму. Спіраль є символом часу, циклічних ритмів, зміни сезонів року, народження і смерті, фаз "старіння" і "зростання" місяця, а також самого Сонця[2]. Подібна спіраль – Знак Дао –  є й на панно "Надра".


Отже, мозаїчний комплекс "Школа" – не лише історична пам'ятка монументального мистецтва України, а й оберіг.



[1] Петренко Юлія Миколаївна. Символи обереги в декоративному мистецтві України.

https://vseosvita.ua/library/simvoli-oberegi-v-dekorativnomu-mistectvi-ukraini

[2] Рошаль Виктория "Энциклопедия символов", с. 2

http://www.litmir.info/br/?b=112788&p=2

Алла Горська

Слово про художницю Аллу Горську
(закінчення)

Великою віхою в Аллиному житті став 1965 рік. Відтоді вона в мистецтві звернулась до монументалізму, бо відчула, що в ньому можна найкраще і найсильніше відтворити національну епопею: поринула в соціологію мистецтва, в книжку Гавзенштайна. Студіювала Михайла Бойчука, завжди мала під рукою альбом з мексиканцями Ріверою, Ороско, Сікейросом. Повторювала, що монументалізм – це мистецтво державне. На жаль, держава була не така, як їй хотілося. Вона не терпіла декоративних, безпроблемних мозаїк...

Відпрацьовувати принципи нової школи монументального мистецтва вони почали у Донбасі.

Віктор Зарецький згадував: “Ми працювали, захоплені ідеєю, не думаючи про гроші, відпрацьовували величезну кількість варіантів. Ішли найскладнішим шляхом. Шукали оригінального, а не звичайного рішення”.

Алла Горська: “… я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. Народ незламний. Мистецтво, яке репрезентує націю, в свій час ніхто не зможе звалити.”

Митці прагнули увібгати в свої мозаїки увесь біль могутньої, пов'язаної по руках і ногах нації. Їхнє мистецтво виходило альтернативним державному.

Разом з Віктором Зарецьким, Григорієм Синицею, Галею Зубченко, Геннадієм Марченком, Олександром Короваєм, Іваном Куликом, Василем Парахіним Алла виконала мозаїки в архітектурному ансамблі експериментальної донецької ЗОШ № 5.

Там же, у Донецьку, 1967-го року разом із Зарецьким і Синицею Алла виконала мозаїку «Дорогоцінність» (робочі назви: “Коштовність”, “Жінка-Птах”) в інтер'єрі ювелірної крамниці “Рубін”.

Надзвичайно високу оцінку їхньому творчому доробку дав Василь Касіян: "Одним з найяскравіших досягнень у нашому монументальному мистецтві є мозаїка, яку виконала бригада митців у Донецьку (керівник – Г.Синиця). Я бачив ці мозаїки, високохудожні і реалістичні твори. Авторський колектив, створюючи нове, виходить з джерел українського народного мистецтва. Тому мозаїки їхні глибоко національні і сучасні, справді український монументальний живопис"[1].

У маріупольському ресторані «Україна» (тепер “Аристократ”) Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій за участю Василя Парахіна, Надії Світличної та Галини Зубченко із Григорієм Пришедьком виконали два мозаїчних панно – “Дерево металурга” (“Дерево життя”)[2] і “Боривітер” (робочі назви: “Птах Еллади”, “Птах Мрія”). Григорій Пришедько разом з Галиною Зубченко у тому ж самому будинку в інтер’єрі гастроному “Київ” (тепер “Віват”) за спільним з А.Горською та В.Зарецьким ескізом виконали мозаїчне панно “Квітуча Україна”.

Мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін вважав, що "…творчий доробок Алли Горської, Георгія Синиці, Віктора Зарецького та Галини Зубченко за значимістю можна прирівняти до сучасних фрагментів фресок та мозаїк Михайлівського та Успенського соборів".[3]

Пізніше Алла працювала в Краснодоні. Це була її остання велика робота - в музеї «Молодої Гвардії». Вони виграли конкурс  ЦК  ВЛКСМ, але дозволу на роботу ще не мали. І не отримали б. Завдяки наполегливості Алли, не маючи державного фінансування, живучи в борг, купуючи в борг матеріали, Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій і архітектор комплексу Володимир Смирнов, не чекаючи дозволу, почали працювати. А коли вже було виконано майже 100 м2 вишуканої мозаїки, Спілка художників оголосила конкурс на оформлення цього ж об'єкту. Ніхто на пропозицію Спілки не відгукнувся. Тоді комісія склала акт на знищення мозаїки. У своєму щоденнику Алла записує: "Сильне радянське мистецтво так же не потрібне комусь на Україні, як комусь не потрібен на Україні кращий в Радянському Союзі футбол".

З 1965 по 1968 рік в Україні йшли таємні і відкриті арешти, суди. Українська інтелігенція не раз писала до Верховного Суду УССР на захист Опанаса Заливахи, братів Горинів, Вячеслава Чорновола та інших. Із Спілки художників серед підписувачів були О. Данченко, Ю. Якутович, С. Кириченко, В. Кушнір, А. Горська, Л. Семикіна, Г. Зубченко, Г. Севрук, В. Зарецький, А. Німенко. Серед поетів – Іван Драч, Ліна Костенко, критики І. Дзюба, І. Світличний, Н. Світлична.

У квітні 1968 року за підписом 139 осіб – від академіків до робітників – був надісланий лист-звернення до Л.Брежнєва, О.Косиґіна і М.Підгорного, в якому висловлювалось занепокоєння арештами інтелігенції.

Лист мав цілком прорадянський характер, його автори та їхні однодумці висловлювали занепокоєння відходом від рішень XX з'їзду партії, «порушенням норм соціалістичної демократії». Проте реакція «верхів» була несподівано жорстокою. Різним формам переслідувань були піддані «підписані». Більшість учасників цієї групи покаялися й отримали догану.

«Органами» були поширені чутки, що начебто існують терористичні бандерівські організації, які «спрямовуються» західними спецслужбами. Одним із провідників цієї організації називалась Алла Горська.

Від Алли вимагали зняти підпис у листі до Брежнєва. Вона не погодилась. Наслідок - під загрозу знищення потрапляє мозаїка у Краснодоні. Щоб її врятувати, А.Горська відмовилась від авторства. Про це вона пише 5 грудня 1969 року в Мордовію до Заливахи:

"Опанасе, мене позбавлено авторства, бо "даси каяття, дамо авторство". Працювати можу, а ось імені свого носити не можу. Переходжу на нелегальну роботу. Хай живе підпілля у монументальному мистецтві. Ми – ляльки в боротьбі певних груп. Хочуть – піднімуть, хочуть – відкрутять голову, хочуть – помилують. Все залежить від того, якій групі що буде вигідно для власного ствердження, а наше життя – це є дрібниця, не варта уваги. Втомлюєшся, проте: аби душа не сивіла".

Серед  художників тільки  незламна  трійця жінок - А.Горська, Л. Семикіна і Г. Севрук - не покаялись і були виключені зі Спілки. А це означало, що людина втрачала право користуватися майстернею, її позбавляли замовлень на роботи. Фактично перекривали канали заробітків.

З листів Алли до Заливахи:

«Виключили нас зі Спілки. Людмилу, Галю, мене. Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути блядями».

“Заливашенько, зіронька моя!

Одна серед багатьох зірок на небі, до яких протягнуті руки матері, Чумацький Шлях. Ви ідете, я іду цим шляхом, шляхом людей, для яких життя ніколи не було способом заробляти гроші. Вас почали стріляти в 65-му, нас – 15 червня 1968 р.

Опанасе! Ластівко білокрила! Не працювати нам разом на стінці. Проте краще бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником».

Вона справді могла працювати в негоду. Могла, коли в серці «Шторм і сльози». Не вміла б ходити на службу, щоб мати нормований день і відпустку. Працювала, скільки жила.

З листів до Заливахи:

«Ось так живемо. Підтягнули животи, бо Бородай перекрив фінансування, проте працюємо, як вовки. Нам не звикати до 30 коп. на обід».

«Працюю по 14 годин».

«Ярослав Гашек, поручник Лукаш казав: „Залишимося чехами, але ніхто не повинен про це знати. Я - теж чех".

Як схоже на Україну й український народ: досить підмінити слово „чех" на „українець". Він вважав чеський народ своєрідною таємною організацією, що від неї краще триматися подалі».

За Аллою Горською стежили, часто демонстративно. Від випадкових перехожих чи попутників у транспорті можна було почути: «Вы доиграетесь, еще не такое будет»… Але вона продовжувала підтримувати стосунки з родинами ув'язнених, допомагати їм морально та матеріяльно. Допомагала й тим, хто виходив з табору по закінченні строку покарання.

«Ризик — це влада над своєю власною долею» — любила повторювати Алла. Ризикувати — це було в її характері. Вона боляче усвідомлювала: людям бракує відваги”.[4]

“Місця собі не знаходила: “Чому ми такі негідники і раби?! Чому по сей день хворіємо хутором, не можемо вийти на ту орбіту, яка би Україну високо прокрутила?!” [5]

Аллу вбили 28 листопада 1970 року.

Юрій Андрухович писав: Зараз, напевно, вже не йдеться про історію одного політичного вбивства майже тридцятилітньої давності. Режим, який багатьом нині вважається «застільним» і ледь не оксамитовим, насправді запекло вимагав жертв, безпомилково вирізняючи серед однотонного юрмиська «непростих радянських людей» якісь чужорідні об'єкти. Їх було страшенно мало, їх мусило бути, саме стільки, їх була, за висловом Василя Стуса, всього тільки «горстка», тож завдання режиму нібито й полегшувалось. Але то лише на перший погляд. Бо в тисячу разів легше давати собі раду з мільйонами зомбованих «трудящих», аніж із кількома непіддатливо-химерними особистостями.

Залишалась альтернатива: або ці особистості купувати, або їх знищувати. Історія знищення художниці Алли Горської — одна з наймоторошніших серед них. Її ніби розіграно якимось безмежно збоченим сценаристом, у ній присутня маніякальність і патологічна схильність до надмірних ефектів. Укотре перечитую найчорніші документальні розділи виданого сином художниці О. Зарецьким збірника «Червона тінь калини» — і вкотре не можу позбутися враження жахної прірви. Саме тієї, ніцшеанської, яка має здатність дивитися знизу своїм незглибним оком. Це перебуває вже десь навіть поза режимом із його сценаристами і виконавцями — це зло на рівні метафізики”[6].

Жахлива звістка про смерть Алли Горської всіх приголомшила. Аліса Забой з болем згадує: “Це був шок. Важко описати стан душі і тіла. З Аллою пішла найістотніша частка кожного з нас”…

Аліса разом з Володимиром Прядком всю ніч перед похороном друкували фотографії Алли і роздавали усім на спомин.

Над могилою тимчасово поставили різьблену з дерева дошку з калиновим орнаментом і написом: “АЛА ОЛЕКСАНДРІВНА ГОРСЬКА 1929 – 1970.

Дошку зробила Аліса Забой. В помилковому АЛА” “контролери” з органів узріли тризуб.

Калину кидали і кидали на труну, і вона, наче кров, проступала крізь грудки підмерзлої землі.

Через рік спорудили пам’ятник – три пілони з чорних просмалених дощок – близько трьох метрів заввишки; між ними – чаша. На відзначення річниці з дня смерті Алли Горської в чаші запалили вогонь, а пізніше клали в неї калину та квіти.

Вже на похороні Алли Горської заговорили про неї як людину, що вища за смерть і за те життя, яке вона так мало цінувала.

Чи було її життя жертовним? Так, Алла жертвувала своїм мистецтвом заради любові до України, заради друзів-однодумців. Вона вміла внести спокій і впевненість у душі. Надія, яку несла Алла з собою, була потрібна, як повітря, як дружнє плече у лиху годину. Кажуть, коли китайці будували свою велику стіну, вона не трималася, поки не стали робити людських жертвоприношень. Алла Горська належала до титанічної породи людей… Вона була просто велика, і от саме вона лягла до підмурівку нашої держави, там її кров…

 



[1]“Синиця Григорій Іванович”\\“Шевченківські лауреати 1962-2001”

[2] Мозаїка «Дерево життя» у 1980 році була замурована. Її не відкрито.

[3] Глібчук Уляна,Захищаємо “Жінку-птаха -  “Слово Просвіти”, № 47, 22-28 листопада 2002

 [4] Людмила Семикіна “Через тернії – до істини” \\ “Образотворче мистецтво”, 1990, № 5

[5] Людмила Семикіна “І смерть була, як смолоскип”\“Україна”, 1990, № 7

[6] Юрій Андрухович “Горстки опору” \\  газ. «День»


Алла Горська

Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя…

Василь Симоненко

В ніч із 24 на 25 лютого 1956 року на закритому засіданні XX з'їзду КПСС перший секретар ЦК КПСС Микита Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Зміст доповіді викликав шокову реакцію в залі. Деякі делегати непритомніли. Інші вірили і не вірили одночасно. Перед ними постав новий образ Сталіна - малокомпетентного, надзвичайно жорстокого тирана, який послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників.

Але жодній критиці не була піддана система, що породила злочини набагато страшніші й багаточисельніші, ніж злочини фашистського режиму Німеччини. Проте цей момент можна вважати точкою відліку звільнення радянського суспільства від найбільш реакційних рис, які гальмували його розвиток, і початком часткової лібералізації деяких сфер життя суспільства. Згодом ці часи дістали назву «відлиги». Саме «відлига» і породила суспільне явище – “шістдесятництво”.

Україна була найважливішою колонією великої імперії і тому зазнала найжахливіших втрат за всю історію свого існування. Геноцид української нації відбувся трьома штучно створеними голодоморами: 1921-22, 1932-33, 1946-1947 pp.

1920-1924, 1929-1931; 1933; 1937-1938, 1946-1951; 1965, 1972-1973, 1979-1980 pp. - дати «пікових» моментів репресивної політики СРСР щодо української інтелігенції. А ще постійна боротьба з «націоналізмом» в Україні, яка не вчухала протягом усього періоду існування радянської влади.

Це призвело до виснаження інтелектуально-культурного генофонду України. Йдеться не тільки про фізичні втрати. Був розірваний зв'язок між поколіннями інтелігенції, тобто припинився процес розвитку по висхідній. Нове покоління починало майже з нуля, що не могло не позначитись на його культурному рівні, а розрив у розвиткові довелося надолужувати вже шістдесятникам - інтелігенції, що «народилася» під час хрущовської «відлиги». І Алла Горська була однією з найпомітніших постатей серед шістдесятників.

"Навколо Алли Горської, яка була найяскравішою постаттю, найрішучішою і найенергійнішою, гуртувалися всі ті, хто був небайдужий, хто шукав витоків та сучасних напрямків, аби виявити своє українське лице серед культур народів світу….”[1]

Негативним наслідком репресій була поява так званого «генетичного страху» в цілого покоління. На тлі цього страху мужність, відвага і безкомпромісність А.Горської просто вражали.

“Мало хто відважувався тоді виступати проти монстрів старої ідеології. Алла Горська належала до тих, яких мало.”[2]

Все почалося з Клубу творчої молоді “Сучасник”, який виник на початку 60-х років. З Москви надійшла вказівка «очолити» ініціятиву під егідою міського комітету комсомолу. В Жовтневому палаці, в кімнаті № 13, організувалися секції кіно, театральна, письменницька, художня, музична. Попервах клуб існував і діяв без особливих перешкод, можливо, тому, що не порушував національні проблеми.

Десь через рік-два клуб прокинувся до національного життя. І спричинила це Алла Горська. «Якось одного чудового дня, - згадує режисер, а нині депутат Верховної Ради Лесь Танюк, - сиділи ми у великій залі інституту, осіб п'ятдесят-шістдесят, аж раптом відчиняються двері й заходить великий гурт екстравагантних молодих людей: художники! Привела їх Алла Горська. Висока, коси хвилями, білий светр, сині брюки спортивного крою. Дуже голосна, життєрадісна; - вмить все переінакшила, і за кілька хвилин ми вже говорили про необхідність розвивати мистецтво української театральної афіші, про повернення до джерел і традицій, про необхідність рівнятись на самих себе, на Бойчука і Курбаса, бути гідними наших поетів (всі ті, хто розстріляний), які вже тоді звучали.

Власне з цього приходу і почався справжній Клуб творчої молоді. Художники-нонконформісти принесли із собою дух активного бунту, заперечення старих догматів і форм. А було їх у малярській секції, яку очолила Алла, досить багато, понад двісті чоловік! У клубі вирували пристрасті, - вечори, дискусії, поїздки Україною з метою вивчення і збереження пам'яток архітектури, театральні вистави, розробки десятків проектів...

Потім почалася навала «кіношників», протоптали стежки до Клубу молоді поети, прозаїки, журналісти, історики, автори київських театрів, комсомольські та партійні працівники. І саме завдяки численній перевазі загону художників набула практичного сенсу основна ідея Клубу творчої молоді - об'єднати молоді творчі сили Києва, вирвати з-під влади. З березня-квітня 1960 р. Клуб заявив себе по всіх усюдах... Алла була душею Клубу, його мотором та організатором».

Хто ж така Алла Горська!?

Походила вона з родини досить високої. Олександр Горський, батько Алли, стояв біля самих джерел радянського кінематографу. Він був директором Української республіканської художньої студії, працював директором Одеської кіностудії. Заснував Ялтинську кіностудію і став її директором.

            Алла народилась 18 вересня 1929 року в Ялті. 1933-43 роки, жила в Ленінграді, де батько обіймав посаду директора кіностудії “Ленфільм”. 1943 року Горські переїхали до Києва. У 1948 році Алла закінчила Київську республіканську художню школу з золотою медаллю. Відразу ж вступила до Київського художнього інституту на живописний факультет. Улітку 1952 року вийшла заміж за блискучого художника Віктора Зарецького. 1954-го року у них народився син Олексій.

Аллу та Віктора в'язала велика любов і об'єднувало майже побожне ставлення до мистецтва.

Лесь Танюк: «Жила Алла Горська, як усі ми тоді, гарячково: відчувалося, що відлига - ненадовго, і треба встигнути, встигнути, встигнути…. Її квартиру на Рєпіна ми вважали філією Клубу творчої молоді, і щодня, щовечора там коїлося таке, що бідолашним Зарецьким годі було й позаздрити. А проте і малий Лесик, і сам господар Віктор Іванович, наш пречудовий Вітько, блискуче вписувались у цю квартиру-комуну, де гість часто був господарем, а господар - гостем і де всім належало все….

Відомий австрійський містик і філософ Рудольф Штейнер захопив на початку століття молодого Курбаса переконаністю в тому, що новий виток цивілізації і культури почнеться у Києві, - саме там, де протягом довгих століть пролито стільки народної крови. Ця історична кров і дасть поштовх народженню нової мистецької Мекки; Курбас залишає Відень та Львів і переїздить до Києва, аби творити там нову цивілізацію.

З яким захопленням Алла Горська сприйняла цю ідею, їй вірилось, що передбачення Штейнера здійсниться ще за нашого життя - і тоді не є випадковим, що усіх тут – Дзюбу з Донбасу, Драча з Тетіївщини, Стуса з Вінничини, Танюка і Сверстюка з Волині, Заливаху, Світличного, Семикіну, Севрук і десятки, сотні з Закарпаття, Львівщини, Херсонщини, Одеси, Таврії звело в Києві Провидіння з однією метою: аби всі вони спричинилися до відбудови України, до її відродження - через культуру, через мистецтво, через етику.

Алла спочатку не дуже володіла українською мовою, не досить добре знала українське мистецтво. Надолужуючи прогалини в освіті, запоєм читала. Сперечалася насмерть. Коли далеко за свої 30 років побачила, що в неї неблагополучно з мовою, - під диктовку Надії Світличної почала писати всілякі вправи. Студіювала українські словники, щось постійно виписувала, вивчала вірші - в ній прокинулось родове, генетичне, природне.

Якось я поцікавився:„А чому стався такий перехід?" Алла відповіла: „Надходить мить, коли тобі раптом стає соромно. Вже десь із півроку, як відчула: живемо безсоромним життям..." 3 пут цієї безсоромности вона й виривалася. І ще додав би: Багато тодішньої київської молоді, ті, кому нині сорок - сорок п'ять, пройшли добру школу Алли Горської».

У Клубі було започатковано «Другий український театр», режисером якого вважався Лесь Танюк, сценографом і художником по костюмах - Алла Горська. За три роки спільної роботи разом Лесь Танюк і Алла Горська підготували три вистави: «Отак загинув Гуска» репресованого драматурга Миколи Куліша, «Ніж у сонці» поета Івана Драча, та «Правда і Кривда» Михайла Стельмаха. Всі ці вистави були заборонені владою. Коли заборонили «Отак загинув Гуска», Алла висловилась: «Вперше присутня на своєму власному похороні».

Для Алли не існувало у театрі дрібниць. Вона була справжній майстер сцени. «Слухайте! - захоплювалась вона на генеральних пробах. - Таж тут можна малювати світлом, розумієте? Малювати темрявою, дощем, хмарами! Це ж геніяльно - плинний об'єм! Куди к бісу скульптурі! А кольори? Таких у житті не вигадаєш! - згадує Лесь Танюк, - і я справді переконаний, що в особі Алли Горської Україна втратила майбутнього видатного сценографа».

Закриття вистав було великим ударом для Алли. До театру більше вона не повернулась.

Причиною заборони вистав, створених Танюком та Горською, були не самі вистави: починалася доба «закрутки гайок».

Закрили й Клуб творчої молоді з притаманним владі вандалізмом: розбили погруддя Миколи Куліша, повикрадали історичної ваги рукописи, документи.

До закриття клубу спричинились і подані до Міської ради листи комісії, яка була створена при Клубі, де потай збирали матеріяли про репресії тридцятих років. До комісії входили Алла Горська, Василь Симоненко і Лесь Танюк. Свідки вивели їх на Биківню. Комісія почала перевіряти чутки про жахливі сталінські поховання. Розповідає Лесь Танюк: “Року 62-го чи 63-го ми дістались туди, до Биківні, втрьох - Горська, Симоненко і я. Місце як місце, горби, трава, земля вгинається під ногами, пасуться кози, а на рівному місці посеред лісу хлопчаки грають у футбол. Василь: „А ти подивись, чим вони грають". Пацани гралися маленьким дитячим черепом, простріленим двічі... Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року „за зеленим парканом", яким було огороджене це страшне місце. Василь, ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:

Ми топчемо і ворогів, і друзів,

О бідні йорики, всі на один копил.

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил...

Ми й тоді не мовчали. Так з'явився на світ „Меморандум-2", який ми подали до Міської ради. Там його справно й поховали. Відповіді, звичайно, ніякої не отримали. Але відтоді почалась нова, найболючіша хвиля переслідувань. Василя Симоненка дуже побили, коли він приїхав додому, в Черкаси, - і раз, і вдруге, і втретє, - у міліції. Після того він захворів і помер. За Аллою дуже слідкували, погрожували. Час був непевний, такий непевний, що, бува, стоїш на пероні метро і остерігаєшся - як би „випадково" не зіштовхнули під колеса»

У 1964 році Алла разом з Опанасом Заливахою та Людмилою Семикіною створили в Київському університеті вітраж. Це був не тільки мистецький твір, а більше - згусток революційної ідеології. Каркас, на якому мало кріпитись скло, митці передбачили підкреслено грубим, як ґрати. Постать Т. Шевченка, котрий за тими ґратами пригортав Матір-Україну, доповнював текст:

Возвеличу малих отих рабів німих,

а на сторожі коло них поставлю слово.

Саме ці слова найбільше і допекли начальству. Вітраж розбили, мало хто встиг його й побачити. Надто багато вогню, гніву було у вітражі... Горську та Семикіну виключили зі спілки художників.

Хрущовська свобода швидко скінчилася! Уже 1965 року почалися перші арешти. Забрано друзів Алли - Івана Світличного та Опанаса Заливаху... Відтоді вона пішла на беззастережний змаг з КДБ. Стінка – на стінку! Сила на силу! Але ж ті сили були нерівні. Та Аллу ніщо не може зупинити, коли справа стосується чести, гідности і взагалі людської порядности.

Галина Севрук:“…Вона сміливо казала правду приспаним, але пробудити їх не змогла, хоча при цьому гранувала свій дух і світила людям своєю мужністю. Коли ревнителі залізних порядків бачили Аллу, в них починався параліч: ця істота з космосу. Вона не вмістилася б в жодну в’язницю, вона потрощила б там усе, порозбивала б ґрати, нікому спокою не було б. Вона розділила б долю своїх друзів – в’язнів духу, – тричі вибачилася б перед мистецтвом, але пішла б за хлопцями. Серед перших і загинула б!”

(далі буде)


Олександр Духнович

Олександр Духнович

ЩО БИВАЛО — ЄСТЬ І НИНІ!

 Як тепер єсть, так і било,

То весело, то унило.

Бивал день, била і ноч,

Раз погода, то знов дощ. 

Люди їли, люди пили,

Грішили і чесно жили,

Прилежний все роботав,

А лінивий і вдень спав.

 Багатим все ізбивало,

Убогим недоставало,

Все бивал розличний сан,

Били слуги, бил і пан.

Били і суть люди праві,

Били хитрі і лукаві,

Били мудрі, і таки

При них били дураки.

 Добрі люди все любились,

Злії за губи водились,

Старці в церкву радо йшли,

Молодії до коршми.

Одні богу ся молили,

Другі на судьбу худили,

Бил добрий і злий народ,

І плідний і лихий год.

 Били сейми і собори,

Перемир’я і роздори,

І война била, і мир,

Чума, голод — потім пир.

Біднії всегда страдали,

Все лиш гроші панували,

Той найчастше тучно жив,

Хто обманял і крутив.

 Женщини всегда бивали,

Яко цвіти в модній зали:

Легкі, зміннії, як вітр,

Їх обичай всегда хитр.

Молодці все хвати били,

І дівчата їх любили,

Вінчалися з ними враз,

Як прийшов на теє час.

Як тепер, так прежде било,

І весело, і унило, 

І так будет всегда тут,

Докіль люди ще живут.

Лиш одного не бивало,

Що тепер аж вот настало:

Не бивало в п’ять аршин

Дутих женських кринолин.

 

Донеччина

МОЯ ЗЕМЛЯ - ЗЕМЛЯ МОЇХ БАТЬКІВ

Донеччина

Перлини монументального мистецтва на Донеччині

Василь Макух

У Донецьку був громадський музей "Смолоскип", присвячений Василеві Макуху, Олексі Гірнику та ще 18 особам.За матеріалами, зібраними нами, на державній студії документальних фільмів створено фільм "Смолоскип. Василь Макух". Я його розмістила на Ютубі


а матеріали впорядкувала в книгу "Воїн Армії безсмертних" і видала малесеньким накладом. Книгу можна скачати з моєї сторінки 


Приміщення музею захоплено, але електронний архів зберігся.


Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая