Існують теорії, що смайли збіднюють писемну мову. І дійсно люди, що пишуть SMS,
набирають тексти  менш чітко формулюють свої думки, замінюючи текст на смайли.
     З іншого боку, за допомогою смайлів можна передати якусь дещицю емоцій.   Але надмірна їх кількість, на мою скромну думку, зовсім не виглядає привабливо. Та і часто буває, що користувачі не можуть  чітко артикулювати свою думку і прикриваються смайлами. Недарма на двигунцях блогів для стримування надмірних «смайлолюбів» стоять обмежувачі по кількості смайлів на одне повідомлення. Проте є такі люди, яким лінь переглядати повністю замітки і вони заради чемності на бум святих понатикають навмання аби рахувалось, що вони залишили комент, тобто проглянули зміст замітки, однак насправді навіть третє речення не прочитали...
      P.S. У коментарях  можна написати  своє ставлення до смайлів та їхньої надмірності.

Розфарбовані всі в синій колір,
Позшивались в людей їхні губи,
Вже затихли Галас і Гомір,
Вже одягнуті чорні костюми...
Рот закритий стрічками білими...
Ось такого чекали майбутнього?!!!
По кутках люди виють слізьми біло-сірими,
Бо не має в країні щось путнього...

Схаменіться нарешті, вкраїнці!!!
Об`єднайтесь!!! Воно того варте.
І зніміть окуляри ті сині,
Підніміться з колін! Нумо! Встаньте!!!
Покажіть всю любов до країни,
До тієї, що ніжно плекала.
Хай квітує, живе Україна!!!
Вона й так на це довго чекала.
Українці, якнайшвидш підійміться
Й дорогої секунди не гайте,
І за руки скоріше візьміться...
І не серцем - душею Вкраїну кохайте!!!

Україно, молюся за тебе,
Як за матір гріховно-святу,
За блакить твого вічного неба
І за ниву твою золоту.
Україно, молюся за славу,
За твою непокору століть,
За столицю твою златоглаву,
Що по груди в тополях стоїть.
Україно, молюся за мову,
За божественну мову твою,
І за вроду твою калинову,
Від якої добрішим стаю.
Україно, молюся за пам`ять
Убієнних за волю синів
І за тих, що у душах запалять
Пломінь правди, щоб край наш заяснів.
Україно, лише в милосерді
Час єднання синів настає.
То нічого, що ми не безсмертні,
За безсмертя молюся твоє.
Отче наш, у Твоїм часоплин
Все минає - ридай не ридай.
Прости, Боже, гріхи Україні
І надалі грішити не дай.

"Відпусти ти мене", -  я благаю,
Бо не можу плести життям далі.
"Відпусти ти мене", - я вже прошу.
Знаю, що в житті ти, напевно, хороший.
"Відпусти ти мене", - я вже плачу,
Бо не можу с тобою інакше.
"Відпусти!!!". Я кричу, що є сили.
"Відпусти ти мене сизокрилий!"
"Відпусти... ", - я тобі вже шепочу,
Залишитися друзями хочу.
І я хочу літати, як птаха,
Як птаха крільми тріпоче.
Розумію, що ти - не невдаха
І кохання від мене ти хочеш.
Але ж я прошу тебе милий:
"Відпусти ти мене, мій коханий."
Ти для мене, можливо, єдиний
І навіки друг мій бажанний.
Але з інших світів ми з тобою
І не маю до тебе любові,
Тому ніжно і палко благаю:
"Відпусти..., щоб я птахом взлетіла у далі."

Життя - це дуже складна річ, яку потрібно створити так, щоб у неї самій
повірити. На жаль, зараз на моєму серці, жодної надії, мрії, чи навіть
віри, не має. У душі одна лиш пустота, порожнеча, немов стою я серед
великої пустелі, не бачачи ні входу, ні виходу. Зараз перебуваю у
такому стані, як щоденно місяць на небі. Така ж самотня серед великої
тиші та темноти. Лиш іноді якась малесенька зіронька може потішити мій
стан душі. Так холодно, що не відчуваю свого тіла. Осінь... я чекала
від тебе чогось неймовірного, але зазнала поразки знову. Як це прикро
розчаровуватися у своїх силах, у людях, житті, стає соромно за себе,
коли ти більше не можеш піти вперед з піднятою головою. Як важко тоді,
коли ти не знаєш, що робити далі, коли у тебе вже не має сил навіть
ступити один крок. Як складно зрозуміти те, що кохання на світі не
існує, та якщо і є - то не у всіх. Я люблю мріяти, але у цей час  не
маю жодної. Мої рожеві думки та погляди повтікали, відлетіли від мене.
Мені соромно за себе, що я стаю такою людиною, яка нічого не хоче знати
про інших, яка кожен день плаче у ночі, яка кричить тихенько в самоті,
а перед іншими - такаж пантера, залізна леді, левиця, котра жадає лише
влади та слави, холодна, як льодяна бурулька, з прозорими почуттями, як
і в кришталю, темна, наче ніч і така ж міцна, як шкаралупа горіха. А з іншого боку  пишаюся, що я
не така, як інші. Я маю клеймо розумної, самотньої, романтичної
дівчини, яка тільки вдає себе веселу, безтурботну і товариську.

Вони були одне з одним недовго, певний час, але спогади тривожать їхню душу й досі. Для неї він був перший, а для нього вона була ні першою, ні останньою, а черговою. Вона його кохала без тями: жалілась вечору, котились її сльози на плечі ночі, ранок зустрічав її привітно, а день змушував голосно сміятися. Більш ніхто його не буде так кохати, як вона! Вона – це втілення чогось прекрасного, чарівного. Вона подібна весні. Коли вона йде, то все оживає. Її хода така легка, як молекула щастя. Побачивши її вроду - все затамовує подих. Від неї лине запах червоних троянд. Він же більш подібний вітру. Коли він побачить її з іншим, то на всю силу кричить. Його крик помітний: бурі, торнадо, бархани. Коли ж вона сама, одинока, то він залишає її в спокої, а натомість - мчить куди-небудь, аби знайти нову забаву. Вона не вміє просити вибачення, а він не терпить, коли вона це робить. Їхня зустріч була фатальною помилкою, адже не може злитися воєдино вода та вогонь, сонце та місяць, так само як і людині не дано крила, щоб пурхати у прекрасному небі. Їх поєднало лиш море, чарівне і водночас бурхливе… і більш нічого. Та велика хвиля, що накриває сухий берег, так і вона частенько обіймала його, щоб він і не помітив, ті безсонні ночі, які проводили вони разом, але не тілесно, а лише подумки їхні душі зливалися, як маленькі прозорі краплиночки дощу, що стікають по холодному склу вікна. Вони не створені одне для одного. Хіба ж не можуть цього зрозуміти? Чому ідуть на перекір долі? Чому порушують усі закони? Чому переходять той страшний кордон, який заборонено переходити людям? Вони думають, що їхній любові все під силу. Та ні, вони помиляються, а якщо ж помиляються, то вони – люди… Безжалісні, добрі, нещасливі, гарні, злі, розумні створіння, яким ніколи не вдасться зрозуміти, що таке любов.

Вельмишановні державні діячі, що поставлені на захист порядку і процвітання нашої країни! При розпаді Радянського Союзу, Україна почала нове життя, її громадяни, вже "вільної держави", сподівались, що ця ж "вільна держава" буде інтегрованою у світове співтовариство на рівних правах, наступе справжня демократія, досягне найвищого рівня розвитку культура. Пройшло 18 років... І де ж, скажіть на милість, це Все? Де хоч малесенька крихітка того, що обіцяли? Чому лише вміють стояти на добре скомпонованих лозунгах, плакатах, пропагандах? Де ж діяльність? Ідеш по вулиці села і бачиш лише зруйновані чи зведені півстоліття тому будівлі. Все в занепаді, люди в пошуках кращої долі виїжджають у міста або за кордон, залишаючи навіть квіти на підвіконнях ще прадідівських домівок. Таке враження, що 30-ти кілометрова зона Чорнобиля поширилася вже на всі села України. Чому? Тому що люди, маючи вищу освіту, в кращому випадку, торгують на базарах, або взагалі не мають роботи і "сидять вдома".Чому? "Розгул цинізму. Культ речей. Нічого святого. Кар*єроманія. Чиннодральство. Шукання протекцій. Тоді "після мене - хоч потоп"" (Олесь Гончар) Чому? Бо всім байдуже в якому стані знаходиться освіта, цензура, духовні багатства, а "зациклюються" лише на матеріальних статках. Чому? Тому що культура молоді досягла апогею своєї ницості. Може Ви не згодні з нами? І вважаєте, що Україна скоро стане членом ЄС, НАТО, ввійде до країн "Великої вісімки" і посідатиме хоча б друге місце по рівню життя населення. Справді?????... На Вашому обличчі також усмішка? І ми дуже гірко сміємось, коли бачимо маленьких дошкільнят, що знають більше нецензурної лексики, ніж "сапожник" чи сидять у дванадцять років у барах і вживають спиртні напої, а в тринадцять - двійня на руках. А що ж можна сказати про вісімнадцятилітніх, які навіть не підозрюють як розшифровується слово "ВНЗ" і хто такий Бетховен. Таке враження, ніби в театр ходять або останні на Землі романтики, або люди, які хоч трішки мають поняття про культуру. Що ми, такі розумні, пропонуємо? А ось Вам: 1. Будь ласка, фінансуйте сферу культури так, щоб кошти були не лише в кишенях, а й безпосередньо направлені в культуру. 2. Гуртки повинні функціонувати не лише на папері, а й в реальному світі. 3. Згадайте, якщо буде час, про бібліотеки, у яких книжки - антикваріат заповнюють сучасне письменство, про дороги, на які без сліз не глянеш, про будинки культури, в яких постійні відвідувачі - кажани, миші, таргани і інші поціновувачі прекрасного. 4. Нас задовільняє медичне обслуговування. Особливо тоді, коли прийшовши в лікарню, тобі кажуть: "Хочеш жити - тікай!" 5. Просто цікаво: а в нас є Міністерство Цензури? Бо постійно хочеться, зібравши з сусідів матеріальну допомогу, віддіслати кошти нашим "зіркам". 6. Зробити зарплати такі, щоб з них не лише сміятися, а й купувати на них щось. 7. ЗНО - штука весела, звичайно, особливо, коли спиш чотири години на добу, друзів і рідних бачиш по двадцять хвилин на день, а найцікавіше - це до цих пір експеримент і не має гарантії, що ти вступиш до ВНЗу. З повагою дві свідомі громадянки незалежної, суверенної, правової України. (Нагадуюємо про свободу світогляду і вільнодумство, згідно з чинним законодавством і Конституцією України)

Рідний краю мій, гарний і величний,

Чудовий для нас ти й незвичний.

Ріднішого краю не бачила нині.

Здаєшся великим маленькій дитині.

Широкі поля і безкраї простори,

Зелені рівнини й високі ті гори.

Своєю красою вражаєш повсюди

Дивуються навіть віддалені люди.

Високі дерева, прекрасні квітки,

Ромашки у полі і грають дітки.

Соняшник влітку завжди розцвітає.

Прекрасніше ніде у світі не має.

І водні багатства чарують нам очі.

Побувши у нас – не захочеш у Сочі.

Україною наш край тепер зветься

І пісня у небі з пташками несеться.

Лунають навколо дзвінкі голоси.

«Вставай, наша думка і далі лети!»

І хай уся Україна пісню почує оту,

Щоб нарешті справжня людина

Отямилася від сну,

Щоб і ще раз розквітли квіти.

Сонце з-за хмари зійшло,

Щоб раділи українськії діти

І минуле тепер відійшло.

І наостанок я побажаю

Хай надалі цвіте наший край

Про нього багато вже знаю

Скоріш і ти пізнавай!

Вірш, навіяний твором "Я (Романтика) М.Хвильового

Мамо! Щиро, мамо, каюсь.

За усі проступки, мамо, вибачаюсь.

Я не знаю, мамо, що зі мною сталось

І Добро і Зло в душі моїй змагалось.

Нене, що ж мені робити?

Як без тебе мамочко прожити?

Я помилку визнав свою, мамо.

Пізно зрозумів. Я знаю пізно уже стало.

Ти моя Марія, ти моя кровинка…

Й по щоці тече гірка сльозинка.

До цих пір я чую ніжний запах,

Коли ти рідненька поливали м’яту.

У твоїх очах дві блищать сльозинки

Працювала плідно, як маленькі бджілки.

І на що я проміняв тебе, матусю?

На жорстоку і кроваву революцію?

На бажання й нездійсненну мрію?

На оте холодне і нещасне «вірю»?

Я не знав, що вже я не людина.

Я не знав, що вже я став твариною.

Я – нікчема! Це я визнаю.

Не цінив тебе, а тепер люблю!!!

Мені здається, що слід усім задуматись над тим, як ми відносимось до своїх матусь, своїх найдорожчих і найкращих подруг...