Слово як зброя

Поки українське суспільство перебуває в стані інфантильної загальмованості , інертної пасивності та зацікавленості виключно шлунково - статевими інтересами, воно залишатиметься такою собі капризною, дурнуватою, невихованою і нетямущою дитиною, яку, незважаючи на ніжний вік “добрі дяді” з сусіднього під'їзду присадили на анашу і горілку . Поки замість того, щоб навчатися і творити попередні сходи до свого майбутнього, забезпечувати потенціал подальшого розвитку (ставати Нацією), суспільство незалежної нібито України ридає за “низьким рівнем життя” та “економічним занепадом” (так алкаш сварить дружину за те, що “не наливає”). Мовляв, годі зі своєю національною ідеєю, зі своєю національною культурою, годі вже зі своєю мовою – є справи важливіші. Наприклад, шмат улюбленої, гнилої... Піднімемо економіку, а там подбаємо і про мову, і про культуру. Тільки питання – чи залишиться вона, та мова, чи залишиться на той час та культура Та й з якого б то дива подбаємо тоді ? Тоді підвищиться рівень споживання, знову апетити наші зростуть, знову нам мало буде… Яка там в біса культура!

Розпочинати треба негайно, просто зараз, в цю годину, в цю хвилину! Двадцять років уже змарновано, віз і нині там, в Українській "Совєцькій, Соціялістичній" (недарма на “гербі” міста Дніпропетровська живіший за живих червоно-синій прапорець того байстрючого держутворення). Сьогодні сумнозвісний німецький злочинець, ґяуляйтер Еріх Кох, відомий своїм висловом: “Якщо я зустріну українця, гідного зі мною разом сісти за стіл, я його негайно розстріляю!”, обідав би спокійно. Бо нема в нас гідності ні на краплину. Бо подарували нам пам’ятник ґяуляйтеру Щербицькому, а ніхто з нас не спромігся принаймні виявити своє обурення, не кажучи вже про щось інше. Для кого я це все пишу? Ні, не для присяжних читачів “Свойого мнєнія” , штибу “канд. іст. наук” Івана Пономаря й компанії , що впадають при слові “УПА” в коматозний стан hypnosis

, не для вихованців “лєнінського комсомолу” , не для тих, хто в усіх своїх бідах звинувачує Україну та її “самостійність” (якої ще ніхто, якщо чесно, й в очі не бачив look

). Ні, звертаюсь до українців , які ще не забули, до якого народу вони належать, і який шанс – непевний, але такий рідкий в історії – мають наразі. Використати цей шанс, не прогавити його – ось наше історичне завдання, наша, якщо бажаєте, місія. Як ми виконаємо цю місію, як ми її виконуємо наразі? Ось, наразі, й приклад. Шевченківське свято в Центральній Міській бібліотеці. Виступають наші патріоти, артисти, митці, діячі України в Українському місті на 19 році незалежності. Виступають яскраво, іноді навіть блискуче, з патосом, з завзяттям, просто соловейками заливаються. І такі вже вони патріоти, і так уже в них болить душа за Україну, за її долю, за культуру, за мову! Аж настільки, що виходячи по закінченні заходу на вулицю, розмовляють... виключно російською. І поміж собою теж. І до інших людей звертаються російською. Буквально – одежі змінено! Для українського заходу одна мова, для вулиці – друга. (А вдома що – третя? ) І не офіційні ж особи, не “голови”, які за законом мають (з гріхом навпіл) уживати ледве вивчену, калічну українську – але “совість нації”, інтеліґенція, що за хвилину перед цим розпинався про “занепад рідної мови”!

Якщо такою є “совість нації”, якою ж мусить бути “простий” загал? Кого брати за взірець? Для людей дуже важливо, як до них звертаються. В транспорті, магазині, на ринку, будь-де переважна більшість відповідає українською на українську. Але тільки відповідає, тобто знову таки поводиться пасивно, інфантильно, і вимагати від цих людей більшого неможливо. Ця справа цілком лежить на плечах національної інтеліґенції: сьогодні спілкування українською для українського інтеліґента (причому не важливо, якого: гуманітарного, технічного, творчого, старого, молодого, жінки, чоловіка...) є принциповим питанням. Почувши українську не раз і не два, та ще з вуст освіченої і культурної людини, загал потроху переходитиме на неї. Не вірите? Знову приклад:

Один мій знайомий, працюючи охоронцем на виробництві в нашому місті, щоранку вітався з робітниками, які йшли через прохідну:

– Доброго ранку! І йому всі відповідали: – Доброе утро! Так тягнулося тиждень, два... аж раптом один робітник, потім другий, третій, десятий почали відповідати:

– Доброго ранку!

За місяць усі робітники того підприємства віталися вже саме так – доброго ранку! І тоді мій знайомий вирішив пожартувати. Одного дійсно доброго ранку він привітався:

– Доброе утро!

Обуренню робітників не було меж! angry

Намітився ледве не скандал із загальною мотивацією:

“Що ж ти по-нашому припинив розмовляти! ? !”...

Гадаю, коментувати цей приклад зайве. Наскільки цей охоронець робить більше для Української культури , ніж та наша “свідома богема” з вищезгаданого заходу ! Оце і є справжнє відродження І

Сьогодні в Україні досить патріотичних організацій – як політичних, так і громадських, до яких може прилучитися українець, особливо молодий, що відчуває, що нинішній стан речей неможливий, ганебний, згубний. Але і без організацій людина має досить можливостей працювати в царині боротьби за відродження Української культури, бо головна зброя в цій боротьбі є доступною всім. Це – УКРАЇНСЬКА МОВА.

Головний індикатор національної ознаки українця, принаймні в наш час, є МОВА.

Їй-богу, буває смішно чути патетичні вигуки “я українець! я люблю Україну!”... російською мовою . Пригадується Станіславський: “Не вірю!” Що малорос – вірю. Що хохол – вірю. Що “донєцкій” – вірю. А що українець – НЕ ВІРЮ!

Русифікація в нашому краї, що велася й ведеться в купі з міцною ідеологічною “совєтізацією chih

”, досягла таки своєї мети . Повернення до рідної мови в нанівець зрусифікованому Дніпропетровську, в середовищі, де російською (а скорше “суржиком” - "Сердючкиною" мовою) спілкуються здебільшого в родині, на вулиці, на роботі, в школі, в інституті, вимагає певних зусиль. Певного морального ризику. Певної сили волі й духу.

Але й подолання "перешкод" приносить неабияке задоволення. 60 років тому найкращі сини й дочки нашого народу брали в руки зброю й шли до лав Повстанської Армії. Вони йшли на незрівнянно більший ризик, чим той, що вимагається від нас сьогодні.

Наша зброя – слово. А життя за всі часи кожний обирає собі сам: або життя Людини, або життя хробака. Той, хто погодився з тим, що він хробак, чи може скаржитися на те, що його роздушили?

Часто доводиться чути від людей (особливо чомусь жінок), котрі ніби й не від того, щоб спілкуватися українською: “Та я б розмовляв, але не дуже добре вмію, соромлюся помилок… Так що краще вже ніяк, чим абияк”. А як же, даруйте, позбавитись помилок, якщо не розмовляти, не практикуватися? І кого ми, українці, зрештою мусимо соромитися на Українській землі? Де ж ще навчатися – й через помилки в тому числі – українській мові, як не в Україні? Хто має нас соромити? Чи не та “інтеліґенція”, про яку я наводив вище? Так хай соромляться вони. Хай соромляться ті, хто, мешкаючи десятиліттями в Україні, не спромігся вивчити мову нашого народу. Хай соромляться ті, хто поливає брудом Україну, її історію, її Героїв (в тому числі й на шпальтах “Своего мнения”), ті, хто каже, ніби не було ніякого Голодомору, що українців не існує, що мова наша вигадана, що треба “єднатися” зі “старшими братами” та т.і. Хай соромляться ті, хто намагається зробити з нас дебілів за допомогою всіляких “русскіх шансонов” і “русскіх радіо”, хай соромляться смердючки, “кролікі” та інші “джентльмен-шоу”. А нам-то чого соромитися?

Ми – попри всі негаразди і трагедії – нація переможців. Ми століттями не мали власної держави, нашу культуру асимілювали, мову забороняли, нас виморювали голодом, нищили як гарматне м’ясо на війнах і як робочу худобу на будівництві “північних пальмір”, наші книгарні спалювали, наших митців запроторювали в психушки, наших патріотів називали зрадниками, а ми всупереч усьому вижили, існуємо, розмовляємо. І тому нашу Українську Ідею бояться наші недруги, це з великого переляку вони брешуть на Українських Героїв, називаючи їх бандитами, запроданцями, різунами. Великий страх панує в їхніх рядах. Пам’ятаймо про це.

І зараз чую, як “здіймається великий рейвах” усіх тих, кого образили мої слова. Вже чую крики: “не про мову треба сьогодні думати, а про... ковбасу!” Подивіться на Європу! На Європу!

Ну, добре, дивимось на Європу.

Чехія. Втратила незалежність у середині XVII ст., майже тоді, коли й Україна. Отримавши незалежність 1918 року під час розпаду Австро-Угорщини, мала у спадщину цілком німецькомовні міста. Чеська мова ледве жевріла деінде по селах. Завдяки “чехізації”, що її здійснювала національна інтеліґенція, сьогодні в чеських містах, як і у селах, панує виключно чеська. Словаччина – саме така ж історія, тільки словакам довелося боротися не з германізацією, а з мадярізацією.

Балтія. Дві країни – Естонія й Латвія – ніколи в своїй історії не мали власних державних утворень. Міста були переважно німецькомовні. Але, втримавши 1918-1919 рр. навалу більшовицьких банд (що, на жаль, не вдалося Україні), ці країни зробили такі успіхи в націоналізації всього культурного життя, що сьогодні “націоналізм” “прибалтів” став майже притчею.

Фінляндія. Відбила навалу більшовиків двічі – у 1918 й 1940 рр. Мала анальогічні з Балтією проблеми, але сьогодні має виключно “фінське” обличчя (в Фінляндії другою державною вважається мова шведської меншини; втім ніякої загрози “шведизації” для фіннів ці шведи, що компактно мешкають в деяких районах країни, не ставлять).

Польща. Щодо Польщі варто, на мою думку, навести таку історію. Отримавши незалежність, ця країна теж зустрілась із проблемою “не польських” міст. Утім, уже за декілька років городяни впевнено балакали не російською чи німецькою, а саме “посполитою”. Здивовані іноземні журналісти звернулися до тодішнього керівника Польщі, маршала Пілсудського: “В якій же спосіб вам вдалося так швидко навернути поляків до рідної мови? ” – “В гуманний”,– відповів маршал. І пояснив шановним допитувачам, що тут маються на увазі гумові кийки, якими поліціянти stop частували в Польщі "небажаючих" переходити на польську.