Написана ще за Кучми, на жаль актуальна досі. Літер багато, але хто час має, може і прочитає. Передаю слово поету:
(ліро-епічна, героїко-трагічна,
фольклорно-лайлива філософська
притча за мотивами народної
творчості)
У однім дрімучім лісі
на самісінькім узліссі
у землянці коло граба
жили-бли дід та баба.
Весь свій вік вони трудились
та й на хату не розжились,
звжди клято працювали
але ніц з того не мали:
і не їли, і не пили
лише податі платили.
Та до того доплатились,
що із дулею лишились.
Вони кілька раз хотіли
закрутить якеєсь діло:
чи карасиків розводить,
чи копатися в городі,
чи картопельку саджать,
чи свинятко годувать,
чи вирощувать теличку,
чи сапати полуничку,
чи пасок понапікать,
чи горілочки нагнать.
Але тільки щось почнуть, –
зразу здирники їх гнуть:
чи-то дозволу нема,
чи ліцензії катма,
то узлісся те не ваше,
чи- то забагато паші.
Результат завжди один:
ні в ворота, ні у тин,
ані в пузо, ані в рот –
їм до сраки був народ.
Пусто у землянці стало,
ані хліба, ані сала,
ні капусти, ні грибочків,
ні солоних огірочків.
Все, що в лісі назбирали,
все, що в полі наорали
в лісову казну пішло
наче вітром геть змело.
Отакі були закони
тої лісової зони:
що не день, то нову дань
в лісовий беруть казан,
а, хто їсть із казана
баба з дідом і не зна.
Має зиск з тії казни
може й хтось, та не вони.
Та, щоб зовсім не пропасти
Треба ж іноді, щось класти
хоч на зуб, хоч на півзуба,
бо інакше вріжеш дуба.
От дід з бабою взялись,
по сусікам пошкреблись,
все з кутків повимітали,
з-попід ліжок позгрібали,
з-попід лав поназбирали,
з підвіконня поздували:
звісно, смття – не харчі,
але хоч мовчи – кричи,
як нічого більш нема,
а надворі вже зима
то й за цю їду просту
слава і хвала Христу.
Баба в діжку все поклала,
трохи cолі пожбурляла,
ще й водички долила,
помісила, потовкла,
в пічку вкинула бігом,
розвела вогонь з димком...
І спеклося щось таке,
поторочене, глевке:
не галушка, не млинець,
не пиріг, не буханець,
а такий собі хлібок –
підгорілий колобок.
Але в тій землянці-хаті
були й цьому дуже раді,
бо давно голодували,
місяць й рісочки не мали.
Баба з дідом помолились
і до столу поспішили.
Тільки-но зібрались сість,
щоб хоч трохи попоїсть
– ляп! – сорока у вікно,
мов на голову лайно.
Ця сорока язиката,
безсоромна й дурнувата,
підлабузницька й брехлива,
геть продажна й нечестива
в лісі тім, мов крик в пітьмі –
вільна преса, тобто ЗМІ.
І скрекоче над вікном
та сорока їм обом:
"Прилетіла я до вас
сповістить новий наказ.
Вийшов свіжий в нас декрет:
щоб поповнити бюджет,
колобки у кого є,
то нехай в казну здає!”
Баба з дідом здійнялись:
"Ну, а ми, що маєм їсть?”
"Цього вже не знаю я,
місія така моя:
сповістить про це усіх!”
І по цьому слові – шмиг! –
у вікно і „прощавай!”,
лише скрекіт на весь гай.
Баба з дідом зажурились,
аж за голови схопились.
"Скільки ж можна нахабніти,
як теперечки нам жити?”
тут підскакує дідок:
"А пішов ти, колобок!
Та бодай ви всі вдавились,
пережерлись і зговілись!”
І пожбурив колобка
у вікно ще й з носака.
й покотився колобок
повз галяву у лісок.
Котиться-біжить хлібець
ген по лісу навпростець
без доріжки, без стежинки
крізь дубочки і ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок,
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!”
Раптом хтось зашарудів –
заєць виплигнув з кущів,
і бігом до колобка:
"Це, що за мана така!
Хто ми є, куди біжим?
як не скажете, то з’їм!”
Слід відзначити на те:
зайчик цілий був нардеп,
в тому лісі депутат,
сопливенький демократ,
поміркований центрист,
політичний онаніст.
Він то ніби й не урод,
і кричить, що за народ,
і клянеться – патріот,
та про свій лиш дума рот.
І хоч влада є – дарма,
як сміливості нема,
та до діла як доходить
лапки вгору враз підводить.
Заєць – звісно ж, боягуз,
сраколиз і слинотрус,
і трясеться перед тим,
хто в тім лісі править всім.
Але хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
був завзятішим з бурлак,
і зайчиську мовить так:
"Може ти іще не знаєш,
я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок,
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!
Так, що відступися в бік
поки писка не попік!”
Заєць, шкрябнувши хвоста,
Каже: "Справа не проста,
якщо так, тоді біжи,
Лишень трохи поспіши.
Вже тебе заждались схоже,
ми ж побачимось ще може!”
Й покотився наш хлібець
ген по лісу навпростець,
без доріжки, без стежинки,
крізь дубочки і ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок,
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!”
Як тут з хащі сірий вовк
розстелився наче шовк
перед нашим колобком,
і, підходячи бочком,
грізно хижо загарчав:
"Фраєр, ша! Стоять! Бо – чав! –
у моменті тут і з’їм,
я бугор у лісі цім.”
Хоч і сірий мав він хвіст
перший був отам міністр.
Вовчик іще той варнак,
лобуряка з лобуряк.
Ніби й звався – моцний пан,
та насправді – бандюган,
а в загальному – лайдак,
розпальцьований мудак,
приблатований баклан,
балаганний уркаган.
Все по тюрмах пропадав,
вийшов і начальством став.
Лиш недавно втрапив в ліс,
з терикону щойно зліз.
Обібравши геть украй
териконський славний край,
аж до лісу причвалав
бо ще тут не нахапав.
Але хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
був завзятішим з бурлак,
і вовчиську мовить так:
"Може ти іще не знаєш,
я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок,
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!
Так, що відступися вбік
поки писка не попік!”
Вовк почухав живота:
"Бляха, шняга непроста,
Як по ходу так діла,
не цинкуй на мене зла,
а фугуй, куди котивсь,
щоб на стрілку не спізнивсь.
Ти, в натурі, поспішай,
Стрілканемось ще. Бувай!”
Й покотився наш хлібець
ген по лісу навпростець
без доріжки, без стежинки
крізь дубочки і ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок
підгорілий колобок.
А без мене всім капець
ось який я молодець!”
Аж тут з хащі хряск і рип,
і очиськами щось – глип!–
Ведмедисько виповзає,
пазуриська простягає
– хап! – і злапав колобка:
"Хто такий і путь яка
в тебе в нашім славнім лісі,
що шумиш, як вітер в стрісі?”
А до речі, той медвідь
був не просто "круть” та "фіть”,
хоч і чорний, волохатий
та обрізаний пейсатий,
ще й пихатий і пархатий
в краю тім, як Крез багатий.
"Чуком” лише прикривавсь,
щоб ніхто не здогадавсь,
та насправді був не "- чук”,
а злодюга і пиндюк.
Страховидлисько скупе,
що не вздріне, те й гребе
у свою берлогу лише,
морду випас – ледве дише.
Теж керманич був нівроку,
все собі кидав за щоку,
і закони так приймав,
щоби вигоду лиш мав
в тому лісі тільки він,
ну і трохи лис один.
Але хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
не злякався ту потвору,
мужньо крикнув: "Лапи вгору!
Поклади бігом, де взяв,
я по справах прямував,
може й ти іще не знаєш,
я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок,
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!
Тільки вищиривсь
медвідь: "Ну, як так – котись чи їдь,
ти уже біля межі,
так, що, друже, поспіши.
Не прощаюся нараз,
ще побачимось не раз.”
Й покотився наш хлібець
ген по лісу навпростець
без доріжки, без стежинки
крізь дубочки і ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок,
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!”
Та недовго прокотивсь,
на галяві опинивсь.
Та галява лісова
там була, як центрова,
чи то пуп, а чи зіниця,
власне кажучи, - столиця.
Тут була уся казна
того лісу, чи хто зна?
Мо’ й не вся, ще десь інак,
але тут сидів вожак.
Рудомордий хитрий біс
чи то сука, чи то лис,
чи скажений злий собака,
чи брутальний харцизяка,
чи москаль, а чи жидяра –
вічно п’яна нечупара.
Правив він падлюка всім,
що було у лісі тім.
"Правив” – слово лиш одно,
він давно завів в лайно
і той ліс і всіх, хто там.
Скурвий син розвів бедлам:
все майно попропивав,
все добро пороздавав,
навіть море – й те продав,
мабуть, добре з того мав.
Всі багатства того лісу
геть розстринькав к чорту-бісу.
Сраки лише лизькать вмів
вожакам зо всіх лісів,
про народ же свій не дбав,
сам лиш дудлив, жер і спав.
Та навколо себе так
нарозводив посіпак,
що й не міг прогодувать
всенький ліс такую рать.
Дармоїд на посіпаці,
зла псяюха на собаці,
на потворі ще й тварюка,
на свинюці ще й звірюка.
І усі, щось хочуть жерти
та не так, щоб не померти,
а щоб жити не тужити
і потрішечки товстіти.
Отакий був рудимент –
того лісу президент.
Зиркнув він на колобка,
пальцем поманив злегка:
"Ну, нарешті, ось і ти,
то мерщій котись сюди,
бо зовсім пуста казна!”,
і зняв кришку з казана.
Думав хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
свою пісеньку співать,
як рудий за бока – хвать – ,
і шпурнув до казанка
харч народний – колобка.
Зверху кришкою накрив,
щоб, бува, втекти не смів,
й загорланив на весь ліс:
"Гей, братва! Ходімте їсть,
є в нас свіжий колобок,
хоч горілий – все ж хлібок!”
Й почала з усіх усюд
на страшний мов бігти суд,
з нетрів, хащів, нір, берлог,
лігов, ліжбищ, перелог
всяка різна звірина,
волохата і страшна:
заєць, вовк, ведмідь, кабан,
лось, осел, козел, баран,
миша, тхір, єнот, борсук,
білка, кріт, їжак, пацюк.
Різних шкур, порід, мастей
назбігалося гостей:
і зелені, й комуністи,
і перпісти, і центристи,
яблунівці, й демократи,
і есдеки, і кастрати,
і п’ятсот разів народні –
в Бога блазні великодні.
І великі, і дрібненькі ,
І худющі, і товстенькі,
І в погонах, і без них,
І пихаті, і без пих;
ген зі всього лісу їх
назбігалось сук отих,
та бігом до казанка,
й нумо рвати колобка
пазурами з всіх боків
і зубами до зубів.
Скільки ж там отого діла:
за хвилину й не лишили
навіть крихти з колобка –
от оказія яка.
Й задоволені регочуть:
"Ми іще поїсти хочем!
Чуєш, Лисе? Дай указ,
колобкам такий наказ:
хто ще є, то всі в казну!”
Лис проплямкав: "Та писну,
дайте чистий лиш папір,
й окуляри – вправить зір”.
Отакий у лісі тім
був тварюкам рай усім.
Звірині – харчі й казна,
людям – лиш біда одна.
Баба з дідом голодують,
а звірюки аж жирують,
бо такий там вітер дме:
хто працює, той не йме,
має лише ледацюга,
владне бидло й сволоцюга.
А народ собі живе,
мозолі й надалі рве,
по горищах, щось згрібає,
щось у погребах збирає –
й далі колобки пече.
А худоба лиш січе,
де є в кого колобок,
щоби – хвать! – і на зубок.
Буде так, скажу я вам,
звжди клятий той бедлам,
доки люта звірина
пануватиме одна.
От коли прийде людина –
то й настане світла днина.
Треба лісу лісника,
газду та провідника:
не брехливого профана,
не тупого горлопана,
не бандюгу-канібала,
не іуду-ліберала,
а героя-козака,
патріота-вояка,
щоб на шабельці приніс
щастя-долю в рідний ліс,
по заслугам всім воздав,
звірину повимітав –
і тоді настане лад.
Замість лісу дивний сад.
Ось і казочці кінець,
хто вподобав – молодець!
А хто ні – той не людина,
а один із "тих” – звірина.
Валерій Гнатюк