Романтики більше не буде.

Зім'яв її, викинув в урну.

Порожні зібравши слова,

Вона й так вже була нежива.

Романтики більше не знаю.

Не вірю, не рвусь, не чекаю.

Прощай, моя юність жива,

Погрузла у мертві слова.

Я серце своє не картаю,

Що не прагну, не б'юсь, не кохаю.

Воно хворе, тому непідсудне -

Романтики більше не буде.

Часы перевели назад. Всё как-то вдруг стало проще, легче. Листья взлетели вверх и прислонились к черенкам. Лёд превратился в лёгкий летний дождь. Куда-то делись все обязанности и ноги лёгкой босоногой припрыжкой понеслись по тёплым лужам. Ничего не нужно. Некуда спешить. Беззаботность. Свобода. Отец посмотрел в глаза матери и они опять взялись за руки. Брат обнял брата. Мальчик взял девочку за руку просто так. Когда это было в последний раз? Неважно. Прошлого больше нет. Нет будущего. Есть только настоящее. И жить можно так, как только тебе одному угодно, потому что время повернули вспять. За окном дети играют в прятки. Нашли. И опять заново. Ненавязчиво. Дождь говорит с детьми на одном им понятном языке, проникая в их душу - открытую, весёлую, лучезарную. Куда ты идёшь? Я никуда не иду. Я остаюсь здесь. Здесь нет боли, здесь нет зла, здесь нет грязи, потому что тёплый дождь смывает её с наших рук. Вернуться? Нет. Я остаюсь здесь. Пожалуйста. Нет. Нельзя остаться здесь, потому что не всё так просто. Потому что часы никто не переведёт назад.

Я назову тебя Мечтой, Строптивой, странной и прекрасной, Далёкой и такой родной, Манящей, вкрадчиво опасной. Я назову тебя Мечтой, Единственной и нужной самой И, прибавляя образ мой, Свою мечту украшу нами.                                            Тихонько заглянув в глаза, Увижу то, что звал Мечтой И вдруг, поверив в чудеса,

Я назову тебя Судьбой.

Прошу тебе, не треба слів.

Не треба ні думок, ні жестів.

Не треба сліз, болючих сліз,

Не треба криків недоречних.

Прошу тебе, ти не чекай, 

Не сподівайся, не молися.

З вікна день в день не виглядай,

І за моє життя не бійся.

Давай закінчимо все тут.

І замість ком ставмо по крапці.

Кохав я все життя одну,

Ангелом лишену у згадці.

Обезображено тобою жизни лоно,

Ржавеют язвы на твоих губах,

Вокруг тебя острят клинками стоны

Невинные с глазами на слезах.

Учёл ли ты, что оплатить придётся

Тот счёт, что для других ты приберёг?

Что? счастлив тот, последний кто смеётся?

Смеётся после всех лишь идиот!

Невже все минуло? Не хочу! Не вірю!!

Невже все затихло, ховаючи мрію?

Невже кожен крок наш - тепер просто крок?

Чому в нас все більше таємних думок?

Невже ти не хочеш? Невже ти не любиш?

Невже вже і я, так само як ти,

Забув, як це мати мрію одну лиш -

Навіки, назавжди, пліч-о-пліч іти?

Я все ще з тобою. Та щось поміж нами..

Ти все іще тут, але вже не моя..

І з цими чужими, сумними думками 

Я більше не певен, чи моєю була.

Я ...

З першого візиту до твого лона ти став моїм домом, Львове. Не знаю, як так сталося. Не знаю. Мабуть, я закохався у тебе з першого погляду. Ні. Я покохав тебе ще до того, як побачив.

Львів - це казка. Місто ака "Маленький Париж". Але я ніц не певен, що я почуватиму себе так піднесено у тому ж таки Парижі. Ні. Річ же не лише у самому місті. Не лише у цих прекрасних величних будівлях, у цій бруківці, по якій так легко і приємно походжати. Не лише у широких зелених парках з сотнями затишних місць. Не лише у могутній панорамі з Високого Замку. Не лише у співі пташок на Знесенні. Не лише у ілюзії минулого у Шевченківськім Гаю. Не лише у духові Європи в Університеті, у цих затишних, тендітних кафе, повних романтики, у цих маленьких обособлених двориках і скверах. Не лише у цьому всьому. Ні.

Річ ще й у тому, що це Україна. Річ у народові, що живе тут. У тому, що це колиска усього того, що я вважаю Батьківщиною. З кожним ковтком повітря у цьому місті, з кожним почутим словом я наче відчуваю - це мій дім.

Можливо, я ідеалізую. Закриваю очі на недоліки. Нехай так. Але я хочу вірити в цю мрію і бути сліпим ідеалістом.

Я обожнюю тебе, Львове. Львів'янине, люби своє місто. Пишайся ним. Воно того заслуговує.