Шість кроків до Сатани

Крок другий: пасивний неспротив злу через бездіяльність

Польський соціолог Петро Штомпка, розглядаючи посткомуністичні суспільства, виокремив декілька важливих культурних "кодів", які в них існують, і є джерелом відповідних суспільних стереотипів. Перший із них породила "блоковість" радянської культури. Окремо узята людина вважалась за частину чогось цілого, а сама по собі значила дуже мало. Вона розглядалась виключно як суб'єкт заздалегідь підготовлених планів, і де-факто її думки, прагнення, бажання приносились в жертву абстрактного "світлого майбутнього". Цей дискурс не міг не викликати цілком закономірно появу "надіндивідуалізму" пострадянського громадянина. По суті, радянське суспільство спромоглося виховати такого собі воїнствуючого індивідуаліста, який більш за все цінить самого себе, за еталон має тільки самого себе, а сам при цьому боїться увійти до складу якоїсь спільноти, щоб не показати себе "одним із". Сама по собі така реакція цілком закономірна і прогнозована, і її доволі легко можна перебороти - як це зробила та ж сама польська "Солідарність"... але в українському випадку вона призвела до реанімації стереотипу, який глибоко спав в людській свідомості і заявляв: "моя хата скраю, нічого не знаю".

Наступним культурним кодом, який виділив Штомпка (і який випливав із першого - прим. автора), було протиставлення приватного і суспільного життя. Між ними проводилась чітка риска, і проставлявся маркер. Приватне життя є абсолютним Добром, яке слід захищати і обстоювати, а суспільне життя визнавалось абсолютним Злом. Відповідно, всі, хто хоча б пробував зайнятись суспільним життям, визнавались оточуючими як мінімум за кар'єристів, а як максимум - за шахрая і злодія. І навіть якщо людина показувала, що їй доля людей небайдужа, і реально працювала на благо іншим, це не змінювало до неї відношення. Тільки в приватному, маленькому, домашньому світі допустима були доброчесність. Все, що знаходилось за дверима, однозначно розцінювалось як порок, сором і злочин. Більше того, будь-який контакт з суспільною сферою апріорі "бруднив" людину, проявляв її "шахрайську сутність".

Саме тому, коли час дисидентів, які буквально поклали своє життя на олтар української державності та суспільного блага, минув, на зміну їм не прийшов ніхто. Адже більшість українців воліла й далі жити за звичними стереотипами. "Для дому, для родини" - добре. "Для суспільства і для народу" - погано. Зв'язок між особистим добробутом і суспільними перетвореннями остаточно було втрачено десь всередині 2000-х років, коли будь-яке рішення уряду дедалі погіршувало життя людей. Суспільне перетворення в людській свідомості стало асоціюватись не просто із сферою шахрайства, а стало абсолютним Злом. Саме необхідність боротись із цим екзистенційним злом, помножене на іще нерозтрачену пасіонарність українського народу, і породило Майдан.

А що далі? А далі виявилось, що перемоги над екзистенційним злом не відбулось. Адже зазвичай, коли Герой перемагає Дракона, тут же починає всюду панувати Добро, і все відбувається так би мовити, саме собою, просто по логіці речей. Необхідність в суспільному повинна було зникнути, і кожен отримав би свій маленький світ, обмежений квартиркою, або хатинкою в селі. Ніхто навіть і не думав, що тепер, після Майдану, необхідно працювати - і працювати саме на суспільне благо, яке потім мало призвести до блага особистого. Люди так і залишились в полоні звичних стереотипів та культурних кодів, хоч і поступово починали розуміти, що Майдан був саме суспільним явищем, спільнотою, яка реально вплинула на стан речей в країні, і призвела до блага в особистому житті.

І тут із ними зіграло поганий жарт некритичне ставлення до "загальновідомих" фактів.

Той же Петро Штомпка в своїй книзі "Соціологія соціальних змін" вказує на ключову роль особистостей у відновленні зв'язки між суспільним та приватним життям, а надто - в моменти соціальних перетворень. Вони виступають у якості "агентів змін", концентруючи на собі сподівання та довіру людей. Дискредитувавши таких "агентів", можна не лише відкатати назад весь прогрес суспільної реабілітації, а й добитись реваншу, реставрації старого прогнилого режиму, адже коли руйнується точка довіри, старі культурні коди знову беруть гору як "звичні і рідні".

Так сталось, що "агентом змін" Майдану була Юлія Тимошенко. По ній і дали мегапотужний залп з усіх стволів, причому такий, що на сьогодні уже можна казати, що Тимошенко є найбільш оббріханим політиком новітньої історії. Стільки "загальновідомих фактів", скільки було вкинуто в суспільство про неї, навряд чи назбирається на всіх вітчизняних політиків разом узятих. І що характерно, люди вірили, і з чистою совістю повертались від цієї брудної політики в старі, майже домашні, рамки радянських стереотипів. Адже, як написано у попередньому розділі, якщо з усіх боків повторювати щось, то три чверті суспільства в це щиро повірять.

І суспільство знову забилось в пароксизмах радянських культурних кодів, причому, як це зазвичай і буває - в гіпертрофованій формі. Політика - зло. Політики всі однакові. Я не повинен вибирати зло, я прагну добра і тільки добра (а добро апріорі тільки вдома, тому голосувати я не піду). І на цей, добряче уперегноєний грунт пало зернятко явища противсіхізму - химерного поєднання некритичного ставлення до "загальновідомих фактів" та радянських культурних кодів. Адже справа навіть не в тому, що не було за кого голосувати. Справа в тому, що існувала іще одна опція - зібрати усіх людей з подібними думками, і створити свою власну політичну силу. Але цьому заважав інший культурний код - надіндивідуалізм і страх виявитись "одним із". А проголосувати за когось з існуючих заважала дихотомія приватного і суспільного, а також успішно засвоєний "загальновідомий" факт про "всіходнакових".

І це стало іще одним кроком до Сатани, адже неспротив явному злу у вигляді політичної сили Януковича, яка й не приховувала, що є антиукраїнською, і призвів до поточного стану справ, коли фактично країна знову повернулась в домайданний час. І все це зробили самі люди, без будь-якого примушування. Самі, спокійно, раціонально і свідомо усунулись від вибору. Не випадково Зімбардо назвав такий неспротив черговим етапом "ефекту Люцифера".

Саме на цьому етапі довгого шляху до Сатани нині знаходиться переважна більшість українського суспільства. Однак деяка його частина не зупинилась, і упевнено замарширувала далі.

Крок третій: відмова бачити людину в тому, кого ображаєш

Після успішно зроблених перших кроків до Сатани, людина зазвичай вперше усвідомлює, в якому саме напрямку рухається. Це може проявлятись по-різному. У одних як дискомфорт, інші розпочинають бурхливу діяльність. Треті починають посилено думати, як це так - всім миром зло не вибирали, а воно перемогло. У підсумку виходить так, як у Льва Кассіля - вони уникають дзеркала, щоб не побачити справжнього винуватця. В цій ситуації йог обов'язково шукають ззовні, і зазвичай в цей час диктатура "призначає" основного винуватця. Ворога народу №1, який покликаний сконцентрувати на собі всю фрустрацію, яка охопила суспільство після усвідомлення перемоги зла, і стати тим самим Дияволом, у порівнянні із яким чинна влада - це менше зло, а може й не зло взагалі. І люди полегшено зітхають, адже тепер все стає ясно - вони пішли на велику жертву заради недопущення торжества екзистенційного зла. Уже забуті максими про "неважливо, мале чи велике зло, все одно воно - зло", адже в такій постановці питання в дію вступає один із найпримітивніших комплексів - уявлення про себе як про культурного героя, який задля Добра пішов на жертву. І в майбутньому це буде високо оцінено, коли завдяки їй зможуть перемогти Справжні Світлі Сили.

Підсвідомо людина все ж таки розуміє, що той, кого "призначила" диктатура - зовсім не агент екзистенційного Зла, не "агент Хаосу" і тим паче не зловісний руйнівник всього позитивного, як це любить подавати пропаганда. Але навіть таке співчуття значно і значно применшує "жертву", а іноді й взагалі ставить перед людиною питання, чи не є вона співучасником полювання на відьом. Втекти від підсвідомого почуття неправильності можна тільки одним способом - довівши самому собі, що "ворог №1" - навіть не людина, або принаймні стоїть значно нижче за того "культурного героя", яким мислять себе.

Тут і стають в пригоді старі добрі "загальновідомі" факти. Ми уже знаємо, що після того, як людина прихильно сприймає невеличкі натяжки, освячені цим виразом, то прихильно сприйме і брехню. Цим і користуються. Слід якомога більше вкинути в загал "загальновідомостей", в яких "ворогу №1" призначаються, короткі та хльосткі назвиська, які легко западають в пам'ять. "Косата", "сучкаблох", "вароффка", "торгівка порнокасетами", "російська шпигунка" - це тільки невеликий перелік ярликів, які були вправно повішені на Тимошенко. Виключно так її називають люди, що звуть себе "правдоборцями" і борцями проти найбільшої загрози українській державності. Неважко побачити, що ці люди навіть не сприймають Тимошенко як живу особистість. Для них вона уже стала екзистенційним образом, який ототожнився із самим поняттям Зла. Ці люди, забігаючи трохи вперед, твердо зробили третій крок до Сатани. Він же, за збігом обставин, є точкою неповернення. Далі можлива тільки дорога вперед.

Філіпп Зімбардо, описуючи цей етап "ефекту Люцифера", в своїх лекціях зазначав, що відмова бачити людину у ворогах починається із заперечення їх ідентифікації, насамперед імені та прізвища. В своєму моторошному Стенфордському Експерименті він чітко відстежив момент, коли "охоронці" перестали відноситись до "ув'язнених" як до людей. Це відбулось тоді, коли їх стали звати не за іменами, а за номерами або "поганялами". Тепер давайте згадаємо, що демонізація Тимошенко розпочалась із того, що їй відмовили у власному прізвищі. На форумах її почали звати не інакше як "Грігян", "Капітельман", "Гдлян" (і таке теж чув). Всіляко спотворювалась її справжнє прізвище - "Тимошонка", "Тимойшенко", "Тамифлюшенко" - та їм'я - "Ворюля", "тЮлька". Вигадувались навіть "креативні" назвиська - "Циля Капітельман", "Хулія Водорослевна" і так далі. Все це було достоту аналогічно тому, що відбувалось в Стенфордському Експерименті, тільки замість номера назвисько.

Відповідний був і результат. Мало-помалу в очах людей, які послуговувались цими назвиськами - навіть якщо на початку це було просто іронізуванням або пласким гумором - Тимошенко перестала бути людиною. А якщо так - її можна вільно ображати, обзивати, цинічно казати "не може ходити, хай повзе", або "та коли ж цю суку пристрелять", "в карцер, на хліб і воду, поки не порозумнішає", "не захоче йти - пинками гнати". Масно гигочучи, обговорювати її особисте життя, "смалені" факти про яке беруться із бульварних газет, а то й відверто придумуються для смачності розповіді:"вона із своїм хахалем розважалась, чоловіку роги наставляла". Якщо ви думаєте, що ці фрази взяті з українських форумів - то помиляєтесь. Їх цитував Зімбардо, описуючи поведінку "охоронців" по відношенню до "ув'язнених". Дивно, правда? А ніби взяте із форумних та фейсбуківських дискусій про Тимошенко.

Ще мені іноді цікаво, чи знають наші доморощені "охоронці", що в своїй поведінці практично нічим не відрізняються від одного історичного персонажа, мало відомого широкому загалу? Звали його Роланд Фрейслер, а служив він головним суддею в Народному Суді Третього Рейху. Саме він уславився бузувірською практикою знущань над беззахисними підсудними, обзиваючи та ображаючи їх, і "знелюднюючи" їх в очах публіки. Фрейслер був таким майстром своєї справи, що під кінець процесу ні в кого не залишалось сумнівів, що жалюгідного і змішаного з багном підсудного слід якнайшвидше стратити. Хочете приклад його "судових засідань"?

Особенно был унижен некогда гордый фельдмаршал Вицлебен, который выглядел окончательно раздавленным беззубым стариком. У него отобрали даже искусственную челюсть. Безжалостно затравленный ядовитыми выпадами главного судьи, фельдмаршал, стоявший за ограждением у скамьи подсудимых, то и дело хватался за брюки, чтобы не дать им упасть.

«Ты, грязный старик, — орал на него Фрейслер, — что это ты постоянно теребишь свои брюки?»

(У. Шірер "Злет і падіння Третього Рейху")

Приблизно подібне "шоу" готують для українців після Нового Року, коли Тимошенко планують силоміць доправити до харківського суду, до речі. Воно стане знаковим в тестуванні нашого суспільства: наскільки далеко по дорозі до Сатани пішла більшість наших громадян. Заодно це повинно знелюднити Тимошенко для більшості українців, показавши, яка вона жалюгідна перед Його Величністю Судом. В тому числі і для цього передбачена "скляна клітка".

"Охоронцям" було б цікаво дізнатись, що на могилі Фрейслера навіть не написали його імені, а про його існування нині відомо хіба що історикам. Ніхто не оцінив його видатної роботи по викриттю злочинної суті ворогів держави та німецької нації. Саме це очікує всіх, хто робить третій крок до Сатани. І повернення назад після цього уже неможливе.

Крок четвертий: ослаблення, або зняття особистої відповідальності за вчинок

Із судами пов'язаний і наступний крок в напрямку до "ефекту Люцифера". Адже навіть після "знелюднення" людини, обраної на роль втілення зла, приховане відчуття вини нікуди не дівається. Це і страх співучасті в злочині, і нав'язливий шепіт совісті, яка ще не до кінця померла, і навіть до кінця не витравлене відчуття справедливості. Все це формує відчуття власної відповідальності за те, що відбувається. Адже не дядя Вася і не суддя Кіреєв, а саме ти зневажливо обзиваєш ту ж Тимошенко "путінською підстилкою" або "сучкоблох". В такому стані людина шукає собі виправдання, якогось обгрунтування того, що вона коїть. І воно обов'язково повинно виходити від якогось беззаперечного авторитету.

Для цього за всю історію людства були напрацьовані тонни рецептів, і найпростіший із них - "народний суд, який вершить все по закону". І розкручуючи справу Тимошенко, українська диктатура по суті нічого нового не придумала, а пішла по все тій же накатаній доріжці, яку уже протоптали до неї нацисти. Адже мало кому відомо, але всі політичні вироки в Третьому Рейху виносили зовсім не інфернальні есесівці в чорно-срібних одностроях із червоними пов'язками, а судді, які складали так званий Народний Суд, і виносили вироки чітко згідно чинного законодавства.

Це має психологічне обгрунтування. Людині властиво довіряти закону, адже він справляє враження об'єктивності. Хоча варто було б задуматись над іншим афоризмом стародавніх римлян - "чим гірша держава, тим більше в ній закону", і чому вище закону завжди ставиться право.

Великий, але незаслужено забутий, французький економіст Фредерік Бастіа попереджав, що закон в руках злочинців може стати інструментом пограбування і насильства, а Европа наочно цьому пересвідчилась, спостерігаючи за моторошним Нюрнбергським процесом, де крок за кроком розгорталась фантастична картина того, як відповідно до букви закону Німеччина перетворювалась спочатку на фашистську диктатуру, а потім і на бузувірський Третій Рейх. А в основі його лежало зняття власної відповідальності людини за вчинки. Адже все, що вони робили, було освячено найвищим авторитетом - Законом.

Тут варто нагадати повний варіант слів Гітлера, про які я згадував у передмові: "Я звільняю людей від обтяжуючих обмежень розуму, від брудних і принизливих самокатувань хімери, що зветься совістю та мораллю, і від претензій на свободу та особисту незалежність, до яких мало хто доростає" (Г. Раушнінг "Голос руйнування: так говорив Гітлер").

Вирок "іменем України" робить приблизно те саме. Він звільняє людину від власної відповідальності за те, що вона обзиває і ображає іншу людину. Адже ось він, вирок суду. Це - дозвіл, індульгенція на все, що робить "охоронець", адже перед ним навіть не людина, а "ув'язнений". Це не охоронець його запроторив в камеру, і не охоронець просто із власної волі назвав його "злодієм". Ні, це зробив вищий авторитет, а він лише знаряддя закону, і якщо він трохи перегинає палку, то це зовсім і не злочин. Адже робиться це не із невинним, а із винною людиною, чий злочин був доказаний компетентними органами. В цьому місці можуть заявити, що над невинними ніхто не буде знущатись, навіть якщо вони потраплять в тюрму, адже всі все розуміють, і взагалі. Однак живим запереченням цієї тези є Стенфордський Експеримент. "Ув'язнені" там були стовідсотково невинними, а їх "вина" засвідчувалась тільки психологом, який розподіляв ролі. А "охоронці" все одно над ними знущались, а декого могли б і убити, якби Зімбардо не зупинив експеримент.

При реальній диктатурі така поведінка охоронців навіть стимулюється, наприклад, гарантованою безкарністю. Ось живий приклад: бузувірське побиття Тимошенко. Хтось чув, що винні в цьому були покарані? Хтось був покараний за мегатонни брехні, яка виливалась на голову Тимошенко уже після її ув'язнення? Хтось відповів за принизливі байки про її нібито адюльтер із Власенком? А це був важливий і переламний момент, адже коли "охоронець" отримує гарантію безкарності і звільняється таким чином від особистої відповідальності - він робить наступний крок до Сатани. Досі він був просто пасивним учасником торжества Зла. А з цієї миті він стає прямим співучасником, який приймає активну і діяльну участь у ствердження диктатури. Саме в цей момент в гітлерівській Німеччині людина гордо одягала на рукав стрічку із свастикою в білому колі.

Крок п'ятий: відсторонення від власної особистості

Наступний етап "ефекту Люцифера" знаменує собою початок глибинної метаморфози людини. Почавши із "надіндивідуалізму", із уявлення про себе як культурного героя, а також людини, яка гордо відмовляється бути частиною "стада", вона непомітно для себе стає частиною набагато більш монолітної спільноти, ніж будь-яка партія. Либонь, багато хто із моїх читачів помічав, що дискусія із противниками Тимошенко останні два роки стала значно більш стереотипною, ніж в тому ж таки 2010 р. Репліки однієї людини нічим не відрізняються від репліки іншої, причому іноді навіть дослівно. Між тим достеменно відомо, що це різні люди. Іноді вони навіть мають різні політичні уподобання, а ось в темі про Тимошенко стають однаковими, ніби під копірку проштампованими. Це і є яскрава ознака, що ці люди зробили наступний крок до Сатани - відсторонились від самих себе. У них вже немає особистого погляду на Тимошенко, а є "партійна думка", якої вони жорстко притримуються, не даючи собі відхилитись вбік навіть на йоту, і роблячи це уже несвідомо. Оруелл називав такий стан "самостоп".

Більше того, така людина уже відчуває внутрішню потребу щодня виходити на "суспільно значущу" роботу з викриття справжнього обличчя ворога. Вона може й не роздає листівки по вулицях, але в розмові, коментах на фейсбуці, або диспуті на форумі вона обов'язково розпочне пропагандистську роботу. Їй навіть не треба платити, вона буде займатись цим просто задля власного задоволення. Для цього наявні всі складові: залізні підстави (законне рішення), гарантія безкарності і слабкість позиції опонентів, адже ті можуть лише захищатись. Атакувати їм за великим рахунком нема чим, хіба що спробувати поставити під сумнів підстави - але це дуже важка і кропітка робота, на яку мало хто здатен. Більшість здається, або починає сипати ненормативною лексикою - чим тільки підживлює відчуття власної вищості у охоронця. Адже у нього - факти, а у опонента тільки слова і емоції. До того ж "охоронець" не просто так дискутує - він лицар, паладин, якого на цей хрестовий похід уповноважила сама Справедливість (яку, звісно, уособлює Закон з великої літери). А їх супротивники - жалюгідні прибічники злочинця та зрадника.

Часто вони об'єднуються в групи за інтересами. Найцікавіше, що в них вони збираються не більше, і не менше як просувати в маси ідеї істинного народовладдя. В їх риториці з'являються регулярні посилання на vox populi. Все частіше в аргументації вони посилаються на статистичні дослідження, і виступають уже не від власного імені, а від народних мас. Більше того, на певному етапі саме ними вони починають виправдовувати свої нападки на "ув'язнених", а не Законом з великої літери, який щойно правив за еталонний авторитет. Наприклад, дізнавшись, що "Батьківщина" отримала на виборах 25%, вони радісно сповіщають, що 75% українських виборців - проти Тимошенко. Або, підрахувавши кількість людей, які проголосували "ногами" на поточних виборах, так само радісно рапортують про карколомний ріст громадянського суспільства і більш як 60% своїх прихильників.

Так і згадуються безсмертні слова лорда Дізраелі, який вважав, що існують три типи брехні - "проста, нахабна і статистична".

Подібна поведінка - це іще один етап відсторонення від власної особистості. Тепер відповідальність і поготів розмивається і зникає, адже людина тепер мислить себе лише як інструмент народної волі, або, як любили говорити нацисти - знаряддям расового духу.

Крок шостий: бездумне підкорення наказам

Десь в процесі поступового відсторонення від власної особистості в політичних питаннях у людини відбувається зсув в свідомості. Для нього перестає бути цінним власний індивідуалізм, який ще так недавно був світоглядним центром. Головним стає держава, а також той, хто в даний момент її уособлює. Особливо швидко такий перехід відбувається, якщо диктатура була обрана на більш-менш вільних виборах, а фальсифікації не розслідувались взагалі (що створює ілюзію їх відсутності). Ототожнивши владу і державу, "охоронець" отримує нарешті той самий беззаперечний авторитет, який остаточно зніме з нього всю відповідальність, і вище якого годі шукати. І він починає захищати владу, адже тепер, за його логікою, хто критикує владу - той критикує і державу. Розповідають погане про владу - значить ображають державу (а то й народ, адже він обрав цю владу на демократичних виборах). А ті, хто так чинить - вороги держави, а отже, вороги народу. Месиджі, які лунають згори, віднині він сприймає як беззастережне керівництво до дій, і тут же береться до виконання, часто навіть не думаючи над тим, чи легітимні ці накази, ба більше - навіть якщо вони злочинні, все одно виконає. Адже якщо чогось вимагає беззаперечний авторитет, людина виконає це із чистим сумлінням.

Цьому теж є соціопсихологічне пояснення. В 1963 р. один із учнів Соломона Аша, Стенлі Мілгрем, провів страшний експеримент. Кімната була поділена на дві частини звуконепроникним склом. В кімнату вводили тестованого, і говорили, що там сидить карний злочинець, засуджений до експериментальної кари. Виконавцем призначено тестованого, про що свідчила людина із "урядовим посвідченням". Йому показували реостат із градуюванням від 15 вольт до 450, і просили розпочати кару електричними імпульсами, поступово їх збільшуючи. Людина за склом, звісно, була актором, який вправно імітував корчі від ударів струму. Результати приголомшили самого Мілгрема. Кару доводило до 450 вольт 65% тестованих. Тільки 12% зупинились на 300 вольтах. І менше 1% зупинялось на безпечних значеннях і відмовлялось так страшно карати людину. Як і його вчитель, Мілгрем декілька разів повторював дослід, змінюючи обставини і умови. Результати не сильно змінились. За наявності твердого авторитету, який "знімав" особисту відповідальність і давав "законну" індульгенцію, люди сумлінно виконували роль ката, і навіть не думали запитати - а чи дійсно людина за склом злочинець. Змінювались результати лише тоді, коли Мілгрем вводив до експерименту конфлікт авторитетів (наприклад, сварку "урядових чиновників"), тобто коли людина не мала достеменної і чіткої упевненості, що особисту відповідальність з неї знято.

Зробивши останній, шостий, крок, людина отримує беззаперечний авторитет, сперечатись із яким не може ніхто. Саме тому для нього не можна створити конфлікт авторитетів, і тим похитнути його упевненість у власній правоті. Саме такий конфлікт, до речі, зараз відчайдушно намагаються створити Женя Тимошенко та Григорій Немиря, всіляко залучаючи до боротьби за Тимошенко Евросоюз та Сполучені Штати. Вони (а разом із ними і я) ще вірять в те, що для українського суспільства точка неповернення ще не пройдена.

На цьому етапі людина вступає в правлячу партію і остаточно завершує свій шлях на Темну Сторону. Віднині вона - вірний солдат режиму, ведучий непримиренну боротьбу із колабораціонізмом, із іноземними агентами впливу та внутрішніми ворогами, які заважають народному процвітанню. Потрібно - забуде свої колишні переконання, і з євроінтегратора, який вище за все ставить свободу особистості, стане статистом, для якого держава понад усе, і задля її процвітання можна принести в жертву невинного. Мені зустрічались випадки генези людини від палкого прибічника європейських цінностей до такого самого палкого "геть від Европи, бо там захищають Тимошенко". Це - страшно. І на жаль, в Україні уже є люди, які повністю пройшли цей шлях. Питання тільки в тому, чи не переступить їх кількість певну межу, і чи не побачимо ми із жахом на наших вулицях своїх "чорносорочечників".

Післямова

В Україні цей експеримент продовжується уже третій рік.

www.facebook.com/notes/