Я почав умирати, забувати про сон.

Листи надсилати, у життя полігон.

У забуті краплини смутку Весни,

Без міри розкуті злості вітри.

І пішов подзвонивши

         дзвінком  на стіні,

Дивився на щось розбите

                   у чиємусь вікні.

Та знову і знову слова промовляв,

Розлитий попіл – я знов умирав.

Горів на забутих колись днях,

На сльозині в страшних снах…

І хотів знову тобі розказати,

Та тяжіння силу ти змогла

                     та я не зміг подолати.

І ось сенсу немає дивитись у низ,

Тут морок питань надовго повис.

Повернувшись, знову біль

                         відкритого вікна,

ступаєш у світ якого нема…

 Иду, ступая по лужам,

Кричу, закрывая уши.

Кидаю, унося с собой,

Часть, но не всю боль.

Зачем, зачем смотреть,

Закрывая глаза, не верь.

Приходи, не падай,

Не слушай, вот рядом.

Важно, хотя не слишком,

Страшно, стать лишним.

Улыбка, зачем смеяться,

Ветра руками касаться.

Заснуть, открыв глаза,

Слепому синее небеса.

И суп страха готов,

Прошедших 13 котов.