Нарешті  я  пізнала,  що  хотіла,
І  зрозуміла  колір  майбуття...
Відтінок  Мій  підносить  світ  на  крилах.  -  
Відтінок  Твій    під  назвою  «життя»…
***
Мій  погляд  став  незвичний,  мов  безсмертник,
Де  бачу  все  –  галактику  і  простір.
Я  сплю  –  цей  сон  невидимий  бешкетник,
Гіпноз  чарує  дух,  але  не  очі.
***
Сатани  не  існує,  існує  людина,
На  совісті  мізерної  своя  провина,
Зґвалтована  карма  прихованих  гріхів,
Неусвідомлених  вербальних  днів.
***
Білий  лотос  надихає  ауру,
З  Ганги  п’є  енергію  буття.
Порох  мертвих  видає  за  бажане,
Воскрешає  сонні  почуття.
***
Проклятий  той,  хто  творить  наосліп,
Зриває  одяг  з  безглуздого  генія,
Вбирає  нечисте,  йдучи  босоніж,
Для  кого  система  –  наступна  серія.
***
У  авангарду  духу  виросли  крила,
Він  схожий  на  сумного  ангела,
Усім  до  смаку  ця  незвична  сила,
Та  не  проникнути  в  дивне  марення.

З.Н.Я
Фото - Інни Зайченко
Замінська Н. Чорно-білий світ. Поезія. - Львів: "Тріада плюс", 2010. - 96 с.

Провокація…
Нова  ідея
Про  те,  що  ти  –  не  Бог…
Цей  світ  –  не  твоя  власність
І  не  моя…
Декларація
Миру  і  любові  –  норма…
Смерть  –  абсурд  –  
Помста  –  гнів  –  війна…
Час  жити,  а  не  існувати  –  
Топтатись  на  місці  
Під  гіпнозом  чужої  сваволі…
Летіти…  А  не  повзти,
Думаючи,  що  тут  –  найкраще…
Час  бути  людиною,
А  не  твариною  –  
Комахою….
Переродитись
У  щось  краще  –  
Вагоміше…
Не  потонути
У  стадному  інстинкті…
Час…
Не  провокація  –  істина…

Фото - Інни Зайченко
З.Н.Я

Він  надзвичайний,  бо  грає  на  флейті…
 Його  ніжні  пальці,
 наче  гілочки  прогинаються  на  стовбурі  мелодії  і  в  вуха
 проникає  щось  загадкове,  космічне,  не  схоже  на  інші
 звукоструктури,  преамбули  та  наслідування.  
Хвилясте  волосся,  кольору  чорного  хвилі,  невимушено  спадає  на
 делікатні  плечі  і  ледь-ледь  торкається  кінчика  інструменту.
 Містика.  Але  цей  звук  змушує  усіх  мовчати  і  періодично  ридати
 в  очікуванні  наступної  зустрічі.  
Нема  бажання  їсти,  пити,  рухатись,  а  лише  слухати.  Слухати,  як
 відлуння  віків  пластично  переходять  у  нове  століття,  покрите
 металом.  Період,  в  якому  енергія  палючої  зброї  могутніша  за
 епохальні  нотні  грамоти.  Період,  де  ніхто  не  знає,  що  таке
 звук  флейти  і  його  ніжні  плечі.  Період  реконструкції  та
 руйнації  того,  що  було  створене  Великою  Любов’ю  та  наснагою  з
 надією  на  Вічність.
Хочу  почути  звук  флейти,  та  не  можу  –  заважає  світ.  Ехо
 пустих  слів  відволікає  від  кращого,  що  тут  залишилось.  Жодне
 «краще»  не  стане  «гіршим»,  якщо  я  почую.  Почую  мелодію,  а  не
 свою  порожнечу.  Календар  народження  закінчується  тоді,  коли
 розпочинається  нове  життя.  Чомусь  порожнеча  заважає…  Наповнюю
 її  «силою»  пустощів  і  банальності,  які  дзеркально  відбиваються
 на  чомусь  ще  не  відкритому  у  мізерній  душі.  Сумно  і  водночас
 безкомпромісно…
Проте  смуток  тимчасовий,  мимоволі  горе  від  ракурсу  перейде  у
 тимчасову  радість.  Знову  буде  життя,  інстинкт,  перехід.  Знову
 сльози  і  втома…втома…втома…
Але  все  це  згорає  і  залишається  найкраще,  бо  мій  Друг  грає  на  флейті…

З.Н.Я