Олег Володарський: «Гуцульщина – край української Шамбали»

Частина 1

СТАРОДАВНЯ МОЛИТВА НА ЗЦІЛЕННЯ

Благословенний Господь, Бог мій від віку й до віку. Отче небесний, в ім’я Icyca помилуй мене, Душе святий прийди і помилуй мене! Твоє ім’я – Святий, тож утверди мене на шляху покаяння й очисти від усякої скверни. Твоє ім’я – Милосердний, тож будь милостивим зi мною, грішним. Твоє ім’я – Друг вірний, тож підтримай мене в нещасті й навчи мене Cвoєї вipноcтi. Твоє ім’я – Дух животворящий, тож оживи мене. Твоє ім’я – Спаситель, тож порятуй мене. Твоє ім’я – Бог кріпкий, тож укріпи мене. Твоє ім’я – Всемогутній, тож niдійми мене Своєю силою. Твоє ім’я – Цілитель, тож вилікуй мою душу i тiло. Твоє ім’я – Воскресіння, тож воскреси мене, о Icyce, Предвічний Царю, підніми мене недужого, влий в мене силу духа Твого і зціли мене. О Icyce, учителю покаяння, випрям серце моє! Biд кожного гріха мого вилікуй мене! О Icyce, досконалий лікарю, прийди до мене, від усякої недуги зціли мене! О Icyce, небесний хлібе, насити мене міццю тіла Свого, вилікуй мене! О Icyce, пресвятою кров’ю оживи мене! Силою всевоскресаючої крові зціли мене! О Icyce, в ім’я Tвоїx пресвятих ран спаси мене! Заслугами пресвятих ран вилікуй рани моєї душі i тіла! О Icyce, повний милосердя перед ликом Отця, заступись за мене! Силою прощения гріхів, про яке благаю, зціли мене! О Icyce, yтixo самотніх i плачучих, почуй мене! Biд усякого зла i недуга вилікуй мене! О Icyce, нaйвipніший друже, прийди до мене, Силою любові, що все оживляє, зціли мене! Всемогутній Боже! В ім’я завіту в кpoвi Сина Твого, приведи до покаяння i зціли усю icтoтy мою й усе життя моє, щоб міг я у миpi й paдocтi в усьому приймати Твою святу волю i славити Твоє величне i святе ім’я. Амінь!

ШАМБАЛА – метафізичний центр світу та місце перебування царя світу

Шамбала залишається таємничою країною, жителі якої знають закони керування природою і людством, за що їх стали іменувати Вчителями.

Шамбала, за легендами, розташована у важкодоступних районах Тибету. Проте вхід, завдяки Вчителям, можна знайти всюди.

Вона залишається тим самим об’єктом, котрий розшукують усі, хто пристрасно бажає відкрити незвідане, відкрити таємниці законів природи – від звичайних авантюристів до талановитих вчених і співробітників спецслужб світових держав.

Добре відомі пошуки Шамбали Миколою Костянтиновичем Рерихом під час трансазійської експедиції, коли наукові пошуки були сплетені з діями радянських розвідників і англійської колоніальної влади, які прагнули зберегти свій контроль не стільки за таємничими країнами, скільки за територіями, що належали Великобританії. Це перетворювало Шамбалу ще й на символ боротьби за панування в світі.

Ми поїхали з Києва на самому краєчку року, що минав. Важкого року для кожного свідомого українця. Іде війна.

Зовнішній ворог невпинно перевіряє нас на міцність, внутрішній – вихитує продажними стегнами на всі боки, аби якомога дорожче себе продати.

Було відчуття величезної чорної хмари, від якої ми бігли. Бігли, щоб побачити сонце, щоб вдихнути на повні груди морозного гірського повітря, щоб знову жити у вірі та любові до Господа нашого Ісуса Христа.

Залишити позаду себе все зайве, аби наповнитися новим у самісінькому серці УКРАЇНСЬКОЇ ШАМБАЛИ – ГУЦУЛЬЩИНІ. Цю поїздку ми запланували ще у вересні – і з того часу з нетерпінням чекали.

Людина, котра надихнула нас на цю поїздку, завдяки якій Гуцульщина відкрила нам свої теплі та ласкаві обійми і без допомоги якої Гуцульський цикл взагалі б не відбувся – адвокат, патріот України, гуцулка тілом і душею, Лена Рашковська. Янгол-Охоронець своєї любої землі.

Передчуття дива, казки. Шепіт Бога… Лена так і відповідала героям програм: «Він приїхав шукати Господа».

Досі не знаю, як назвати все те, що я там знайшов, усвідомив. Пізнати, поринути, повчитися, вклонитися древній культурі, стародавньому етносу. Безліч нових, незнайомих слів, сила силенна вражень…

А ще там, в тиші гір, у посмішках щирих облич, і що «найсмачніше», в привітному вітанні кожного перехожого:

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава Богу!

– Христос рождається!

– Славімо Його!

Госпідко, Прадчер, Лельо… Я знаходив для себе такі слова та світосприйняття, які викликали в мене такий захват, що інколи я забував як дихати. А потім вдихав на повні груди… Мене кликало до себе піднебесся, мене надихало ЖИТИ!

Навіть ікони, що беру з собою в дорогу, так по-домашньому і затишно прийняли цей гуцульський Світ. Світ добра та любові, тиші та самотності, чарів та казки. Але…і світ споконвічної непокори та поваги до своєї культури та історії.

ИНЧИЙ СВІТ. Абсолютно інакше світосприйняття. Ми часто повторюємо одну і ту ж помилку, розмінюючись на одноразові капці та зачиняючись в готелі, не помічаємо тієї ніжності, що дарує нам Бог.

Кожен ранок на Гуцульщині, в горах, починається з молитви та суміші ароматів палаючої ватри та свіжого гірського повітря. МИ – це не лише Тризуб, знак сили та нескореності. МИ – це і повна Чаша. Чаша Грааля. Та котру всі так шукають, а вона тут, посеред гір, на хрестах і куполах церков, в пам’яті та історії гуцульського етносу.

Це не тільки та культура, котру ми тільки починаємо відшукувати, відроджувати, усвідомлювати, це і спадок цивілізацій, про існування яких ми можемо лише здогадуватися. І нехай це буде казкою для нас усіх… Адже казка – це диво, а диво – це присутність Господа в нас самих і в усьому, що нас оточує.

Вони (гуцули) дуже недовірливі. Вже надто часто урбанізований світ чіпав їх душу своїми брудними руками. Їх це дуже засмучує. Їм це болить. Болить, коли є різниця в пріоритетах і цінностях.

Вони дивовижно богомільні. Вони стають навколішки перед іконами. Вірять беззастережно, самою душею. Тим сильніше відчувався контраст з куполами та храмами Києва.

Ми дуже схожі, бо й цей маленький та гордий етнос не визнав чужинців та загарбників, він не скорився, залишившись вірним Богу і Україні.

Я можу спокійно обернутися до них спиною, знаючи, що вони не зрадять, допоможуть, підтримають, подадуть руку, підставлять плече. Усвідомлення цього дарує крила…а в храмі Криворівні з’явилася ікона на здійснення творчих задумів.

Вони живуть, киплять, будують музеї, працюють, виховують дітей і надзвичайно люблять Україну. Коляда, бартки, аркан, хорс, опришки, Довбуш – я надзвичайно щасливий тим, що завдяки Гуцульщині ми це все не втратили і можемо до цього доторкнутися.

Василь Саманюк та Юрій Попович, герої Закарпатського циклу, надихнули мене на роздуми про гуцульський етнос. Довго не міг зрозуміти, чому відео з полонини та гуцульські співанки викликають такий ажіотаж серед глядачів.

Тільки відчувши на собі Гуцульщину, усвідомив – сила природи, шепіт Бога, місце сили… Піднімаючись на полонину, ти залишаєш у підніжжя все, що знав про себе, про життя, а замість цього там, на вершині, тебе наповнює щось нове. Те, що ти ще довго будеш намагатися усвідомити.

Перезавантаження. А у підніжжя гір дерев’яні храми та стародавні ікони, церковні двадцятки, синьо-жовті та червоно чорні прапори, священики, що ще з діда-прадіда, тримаючись родинних традицій, присвячують своє життя Богу і Україні…

Тут живе совість. Тут хліб спочатку молять, а потім їдять, тут кожна дитина знає молитви та ікони.

Це диво. Боже диво. Культура віри зберігалася віками і ніхто не зміг її знищити. Ні лях, ні мокші, ні фердінандці. Вони насаджували своє, та набуте не знищило споконвічне, а лише доповнило його. Уламки цивілізацій – Рахманська паска, санскрит, одяг, взуття, балки будинків з хрестами…

«Лельо!» – кликав Ісус до Отця Небесного. Мене поглинуло це диво гірських вітрів та мелодійних пісень. Внутрішній танець. Сильний. Нестримний. На краю життя та смерті багатьох поколінь.

Глибина…неосяжна глибина, жовто-синій! Велич та ніжність Гуцульщини.

Цикл «Українська Шамбала» ми розпочали зі зйомок програми з головою Верховинської районної ради Іваном Шкіндюком.

І з самого початку моє світосприйняття зазнало нищівного удару. Заміть очікуваних, звичних для мене краватки та бюрократичності – вишиванка та майже година усвідомленої, щирої бесіди про Бога. У мене в голові не вкладалося, що таке можливо.

Життя зробило мене опозиціонером «бюрократичної машини», що так часто і байдуже перемелює в своїх жерновах нашу свободу, наше майбутнє. А тут державний чиновник високого рангу, котрий пам’ятає та шанує діда, який не виходив з дому 20 років, гидуючи радянщиною і щодня досхід сонця читав молитву.

Глибокий діалог. Сильний. Неймовірно гострий.

Про зйомки програм зі священиками завжди домовлявся безпосередньо з ними самими. Та настав момент, коли захотілося це зробити правильно, канонічно, попросивши благословення митрополита Івано-Франківського Іосафа. Це дуже важливо. Це наче покута. Це бажання робити правильні вчинки, від яких на душі легко та вільно.

Митрополит зустрів нас в своїй резиденції. Він був щирий, привітний та по-батьківськи добрий до нас. Так тепло і ніжно… Ми говорили про сьогодення. Мудрий та духовний Воїн. Характер. Сильний та потужний характер не сховаєш за рясою. Сила. Добра сила. Від Бога.

Шестеро капеланів та шестеро монахів Манявського Скиту. Духовне воїнство в найсакральніших його проявах.

Не просто мені дався підйом до видатного гуцульського музиканта, заслуженого працівника культури Миколи Ілюка. Наскільки сильно треба любити музику та Україну, щоб власними силами створити музей?!

«У трембітаря» – місце, в якому ще глибше відчуваєш силу і самобутність гуцульського етносу. Микола неймовірно справжній. І як він ВІРУЄ в свою землю. Я слухав його, наче дитина.

В селі Красник, в 20 кілометрах від Верховини живе Василь Тупилюк. Голова церковної двадцятки. Музей. Балки із хрестами. Надзвичайне знання та усвідомлення Святого Писання. Це гордий, самобутній та вольовий орел, котрий споглядає за історією і культурою свого гуцульського етносу з високої гори, з найвищого дерева. Кремінь.

В цьому ж селі Красник затишна дерев’яна церква. Отець Юрій Мануляк. Тиха, але сильна бесіда і спокійний, впевнений погляд священика, свято віруючого в силу Господа. Бувають програми, після яких ти відчуваєш тишу та спокій на душі.

У Верховині на центральній вулиці, неподалік один від одного розташувалися два храми – КП та УГКЦ. Завітавши до католицького священика Романа Болеховського на ранкову молитву, ми відчули себе в домі Божому, усвідомлювали себе в УКРАЇНСЬКІЙ церкві.

Ми єдині. А історичні помилки виправить Бог. Ми простягнемо руки одне одному. З терпінням та розумінням. Ми єдина нація. Отець Роман так тепло обійняв мене після передачі. Щиро, по-братськи, по-християнськи. Вклоняюся.

Відкриття Гуцульщини. Василь Триндохір. Філософ. Думаюча людина. Волонтер. Соціальний працівник. Саме йому я вдячний за стародавню молитву в епіграфі до цієї статті. Сам про себе говорить: «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився». Він назавжди закоханий в Гуцульщину.

Із вечірніх сутінок, трохи втомлений непростою дорогою, прийшов до нас чоловік, в чиїх очах застигло відлуння війни. Дикий та зухвалий ВОЇН. Відвертий. Справедливий. Фанатичний українець. Він шукає себе. Бореться із собою. Та впевнено і завзято рухається вгору. Воїн російсько-української війни. Андрій Фафлей.

Старовинний храм у Криворівні. І його настоятель, Іван Ребарук – священик, котрий разом зі своїми прихожанами так свято вірує в Господа. Криворівнянська Божа Матір. Ікона на здійснення творчих задумів.

Там, високо в горах, люди так часто стають на коліна перед іконами, перед Господом. І так щиро моляться за наших воїнів, за Україну. Моєму здивуванню немає меж. Які ж вони УКРАЇНЦІ!

Саме від отця Івана я почув надзвичайно важливу річ – не тільки ми молимося за Небесну Сотню, а й вони Там моляться за нас і за Україну. Він живе в Господі та говорить собі і прихожанам Правду.

Юрій Стефлюк. Верховина. Священик рідної церкви. Спокійний. Усміхнений та виважений.

Гуцульщина – це усвідомлена тиша. Це безперервний діалог із Богом. Треба лише навчитися чути його шепіт.

Василь Зеленчук. Історик, біограф. Він все життя пропрацював з людьми. На території Криворівнянського храму могили його предків. Він романтик. Я розмовляв з ним біля церкви, а він дивився на гори та розмірковував… Такі люди звикли спочатку уявити, усвідомити, а лише потім щиро та виважено говорити.

Дмитро Стефлюк. Голова ГО «Всеукраїнське товариство «Гуцульщина». Патріот своєї землі. Досвідчений. Думаючий. Усвідомлений. І, що найважливіше, не зважаючи на поважний вік продовжує з дитячої цікавістю вивчати свій гуцульський спадок.

Шлях у 200 кілометрів до Манявського Скита. Наболіло. Мушу сам сповідатися. Я протягом 18 років регулярно їздив в Почаєве. Сильне та святе місце.

Печерські монахи, почувши про знамення Божої Матері прийшли туди молитися та будувати Храм Божий. В печерах, потім в келіях. В холоді та голоді. В аскеті.

Тільки от зараз на святій землі править сатана – мокшанська церква. І, прикладаючись до ікони Єрусалимської Божої Матері, я помітив на величезній люстрі собору герби чужого, ворожого нам народу, що вбиває моїх українських братів та сестер.

Пройде багато часу, перш ніж ми зможемо очистити це святе місце від скверни. Відмолити.