Уранці о п’ятій в Макаді благодать: весело цвірінькають горобці, ліниво каркають ворони (і де вони тут узялися?), снують біля води швидкі чи то скорпіони, чи краби, шугають у пляжних туалетах ящірки, схожі на чудернацькі бісерні брошки. Натомлена пекучим африканським сонцем обслуга ще спить. Мило підсапує десь у номері  й бачить солодкі сни Яненя. Тільки ми з Ярославкою вийшли на полювання, адже дні відпочинку дуже швидко пролітають, а нам хочеться лишити світлини на пам’ять.  Тож ми зробили фотки під пальменятами, погризли яблучка-бонус і, катаючись у гамачку, міркували: чим же сьогодні нас пригощатимуть у ресторані, до якого отримали персональні запрошення від старшого менежера готелю.

         Потім енергійно рушили до води, яка була чиста й прозора, як сльоза безнадійно закоханої молодої дівчини. Водицю ще ніхто не скаламутив, і мені  навіть шкода  було в неї заходити. Прогулянкові катери сумирно куняли неподалік, мов білі  королівські альбатроси. А на пляжі раділи життю лише сонце,  ранкове  щадне сонце, Ярославка та я!

Простору
простору
простору
і щоб ніяких травм

і чогось такого простого

як проростання трав, - мимоволі згадалось Лінине.  

         Улюблене моє море! Коли Господь Бог накаже  збиратися в краї потойбічні, я попрошу Його виконати моє останнє бажання на цій Землі: побачитися зі своїми донями і з ним – морем. Та що це я таке мінорне? Адже зараз  ми на морі!

         Удень мої дівулиська зовсім мене замучили в Аквапарку. Каталися з гірок самі, як малі діти, і мене за собою водили, наче  кізку на мотузочку.  Правда, чого там, я й сама радо вихвицювала копитцями-бувальцями…   У дитинстві Яна цілувала мене примовляючи: «Ой, падаю, нацьомалась!»  Так от і я тепер уже так душу відвела на тих гірках! Спочатку мчала на блакитній з Яною, потім на білій зі Славою. Оскільки жіночка я чималенька, то застрягла на одному з поворотів  гірки, але потім собі ногами допомогла, та ще й доня підштовхнула – і помчали з нею униз, мов вітер, на шаленій швидкості!  Так  з донечками гицали, що незчулися, як нас розшукав красень медбрат-араб з мигдалево-карими очима. Ми щиро здивувалися, адже були живі, здорові й напрочуд вдоволені. Але він пояснив, що з нами хоче поспілкуватися місцевий лікар з приводу медичного страхування. До закриття Аквапарку лишалася година, й ніхто з нашої сімейки не хотів повертатися до іншого корпусу. Здогадайтеся, кого обрали жертвою? Звичайно ж, стару матір, яка  сумно почалапала до медпункту.

         Днями дівчатка-медсестри слізно просили звертатися до них, якщо є опіки (а в кого ж їх немає на 45-градусній спеці?), нежить та всілякі дрібні негаразди, бо туристів мало, а їм потрібні клієнти. То ми й подали заявку.

         Ліків я не отримала, бо з «ВУСО» готель не співпрацює, а місцеві медики вручили мені презент – спрей від опіків. Просто так. А ще запропонували за низькою ціною придбати у них будь-які ліки. «Аферисти», - бурчала я, поспішаючи до своїх дівулиськ. І не помітила, як здобула травму: порізалася об гострий пластмасовий лежачок. Прибіг хлопчик-араб, оборобив мені ніженьку, подмухав на копитце й запитав: «Кізонько моя мила, чи все в тебе добре?» - «Ще й як!» - гиготіли дівчиська. Допоки вони тішилися, я  надолужила згаяне: встигла промчати ще на двох гірках.

         Рівно о сімнадцятій нас культурно кишнули з Аквапарку, й ми порисили на пляж,  бо з 18.30  купатися в морі суворо заборонено.  І це правильно, адже з настанням сумерків усілякі чисті й нечисті морські істоти  підпливають до берега: і ядовиті їжаки, і краби, і  безліч ядовитих створінь.  Хтозна, може здуру і якусь чамренну акулу-каракулу занесе до берега, як у тому Шармі, де такій, як я, бідоласі-пенсіонерці з Москви чудовисько відгризло кінцівки.  А виною  тому наші ж туристи, які підгодовують «рибок» із  прогулянкових катерів, а потім і самі потерпають від хижаків.

         Трішки поніжившись на березі, йдемо здавати пляжні рушники й,  минаючи «наш»  ресторан, чуємо:

         - Прівєт! Как дєла?

         Це, білозубо  посміхаючись, звертається до нас офіціант, що вибачався за погане обслуговування.

         Ми трішки не в формі, адже, стомлені й підсмажені,  ледь пересуваємо свої клешники, мов печені раки.

         - У нас добре, а у вас? – у відповідь Янця.

         - І у нас добре! Відішь, новіє скатерті стєлєм? Вас ждем? Ві прідьотє?

         - Прийдемо! – обіцяю я.

III.       Зимовий день – як заячий скік. Наче нещодавно засвітився – і ось уже  згас. Аліска поверталася додому з ліхтариком, бо другий тиждень поспіль вимикають світло, коли їм заманеться. Пихтіла, як їжак, на сьомий поверх і думала, що несе на собі зайвих три-чотири кілограми лахміття… Вдома поскидала з себе капустяне листя,  заварила в гейзері духмяної кави,  плюхнулася на диван і стала думати про вічне. Мабуть, усе пізнається в порівнянні, бо як тоді пояснити такий феномен: коли сидиш вдома, то хочеться десь зірватися в пошуках мандрів. А поносить тебе вулицями, принесе додому – і о, щастя,  тебе попустить.

            Нарешті ввімкнули світло – і Аліса порисила до свого одноокого вірного друга – комп’ютера. Саме  звідси  вона дізнавалася останні новини в житті її доньок. Зазирни на стіну ВКонтакті чи в Однокласниках – і вся інформація: де були, що робили, коли заходили на сторінку. Що ж, живі-здорові, не дзвонять, значить, усе гаразд.

            Її думки перервав дзвінок молодшої. О, певно, щось сталося. І правда. Доня розповідала,  що ледь дібралася зі Львова в Полтаву – забула вдома паспорт.

            - Буде наука, - зауважила Аліса. – Паспорт – твоя візитівка. Я вже два роки, як з паспортом скрізь ходжу. Старість, напевно.

            - Яка там, мам, старість! – доня їй у відповідь.

            - Ну, не кажи, не кажи, - бурчала Аліса. – Ось я сьогодні вийшла надвір за позитивом, шукала-шукала, та й піймала облизня. А раніше? Мій сміх  весь район чув!

              - Мам, зять тобі привіт передає!

            - А я йому передам тоді, коли він на роботу влаштується! –припечатала Аліска. – Навіть повітряні поцілунки буду слати! Щодня! – додала вона.

                  - Так він уже сьогодні й вийшов! Перший день!

            -  Не може бути! П’ять років цього чекаю! Збулися таки мої молитви! Не тільки ж бомжам сьогодні радість, та Ольці, яку пожалів собака.

             День таки вдався! – засинаючи, бурмотіла вдоволена Аліска. – Пошуки позитиву увінчалися успіхом.

II.  До аптеки знову влетів ненаситний чоловік. Вона подумала, що , певно, йому не сподобалися презервативи. Чи не підвели, бува, ультратонкі? «Сваритися буде, а це надовго», - приречено подумала вона. Народ знову притих. Як не дивно, він знову попросив упаковку. «Значить, пішли на душу», - пораділа черга за людину й полегшено зітхнула. Але Аліска уже цього не бачила, бо їй набридло чекати. «Аптек у Черкасах – як собак нерізаних, - філософськи  видала вона. – Це вам не Емірати!»  І вирушила далі у пошуках життєвих гараздів.

      Надворі надсадно каркали ворони. «А що їм, чорним?..» - пригадалося Лінине. На одній із лавочок примостилося двійко  синявих безхатьків. Час від часу вони квапливо позирали наліво. Нарешті з-за рогу будинку випірнув третій – із пляшунею оковитої. Очиці у бездомних засвітилися щастям, з них так і визирали грайливі бісики – по парі на кожного. «От і люди  знайшли свій позитив», - констатувала Аліска.

      Задзвонив сотовий. Подруга Оля скаржилася на свого френда:

- Уявляєш, не дзвонить зі своєї клятої Італії! Певно, алкаш нещасний, знайшов собі іншу жертву!

- Забий! – втішила Аліска.

- Та як же тут заб’єш, коли воно, падлюка, ночами сниться!

- Та ну! – підтримувала розмову Аліса.

      - Ось і сьогодні наснилося, наче я вигулюю його собаку, породистого такого ( у нього навіть кота поганого ніколи не водилося!), а воно, зараза, дзвонить мені! Я його мокрим рядном:

      - Ти де?!!

              - На морі!

            - Як на морі? Ти, значить, там на пісочку кістки свої смажиш, а мені собаку твого вигулюй!

А воно взяло і трубку кинуло!

- От гад! – це Аліска їй.

- І так мені досадно стало, що я аж заплакала. Так ти думаєш, хто мене втішав уві сні?

- А хто?

- Та собака ж! «Не плач, каже, - він тебе не вартий!» І гладить так мене по голові, гладить…

Сміхотлива від природи Аліска не втрималась і як зарегоче, так щиро, від душі, аж бомжі підозріливо  на неї покосили.

      - Прямо так і сказав собака?

-  Прямо так і сказав!

- І гладив лапою по голові?

- Та ж лапою, напевно… - розчулено замуркотіла Олька.

I.         День благословився на світ морозним зимовим ранком. Аліска, як та капустина,  неквапом вивалилася зі свого під’їзду і почвалала в пошуках хоч якого-небудь позитиву. Люди цього недільного дня, на щастя,  не плутались під ногами, бо сильна половина мирно товкла продавлені дивани, слабка вовтузилася на кухні, варячи своїм домочадцям супи й  борщі та смажачи котлети із субпродуктів. Натомлені нічними «стрілялками» та «бродилками», їхні  інтернетні чада ще догравали вві сні останні раунди, долали «ступені» та втрачали «життя».

            В Аліси все було не так, як у людей, про що не раз говорила їй нині покійна бабця. Запитайте-но у будь-кого, чи любить він зиму. І більшість відповість схвально, наводячи безперечні плюси: білосніжний одяг землі, свіже повітря, ковзани й снігові баби, новорічні свята, довгі канікули у дітей насамкінець! Аліска ж терпіти не могла нудні процедури одягання, слизькі дороги, червоно-сизі носи перехожих, вороняче каркання біля смітників - чорно-білий зимовий негатив…

            Узимку люди нагадували Алісі продукти із супермаркету. «Он та жіночка в модних дутих чоботях та в незграбному пуховику так схожа на сосиску, - думала зараз наша героїня. – А її чоловік – на перезрілий круглий гарбуз». Тут Аліскині роздуми перервалися: її  ледь не збили з ніг два сухорляві опеньки-підлітки, які мчали у пошуках геморою на дупи своїх батьків. «Засранці», - буркнула про себе вона. Двометрові підлітки натхненно репетували на всю вулицю, при цьому встигали лузати насіння, залишаючи після себе лушпиння, цвіркати через губу,  смачно при цьому спльовуючи на землю; за лічені хвилини вони зуміли облаяти бабцю, яка мала необережність зробити їм зауваження, підгилити дворового облізлого кота та ледь не потрапити під колеса авто. Нарешті молоде покоління пірнуло в генделик під назвою «Грузинська кухня», і Аліска полегшено зітхнула: «Слава Богу!»

            І тут вона згадала, що мама просила її купити ліки від серця. Тож Аліска відчинила двері аптеки. Черга була невелика, й вона зраділа. Раптом двері рвучко відчинилися - і до приміщення  влетів захеканий чоловік. «Це терміново! - рявкнув він, відштовхуючи миршавого чоловічка від віконця,  і до продавчині: Мені презервативів та  швидше!» Черга притихла.

-        -  Яких вам? – запитала аптекар.

-         - Ультратонких! Для чутливої шкіри! Із червоною смужкою! Та швидше!

-         - Скільки вам? –допитувалася дівчина.

-         - Упаковку!

      Черга  культурно мовчала, переймаючись проблемами чолов’яги. Видно, добряче припекло людині.

      Чоловік хутко схопив засоби контрацепції й вибіг на вулицю. Черга поступово розсмоктувалася. Після миршавого обслуговувалася бабуся. Вона в деталях розповідала дівчині-продавцю про болі в суглобах, про кольки в кульші, ранкову гикавку та поганий сон. А ще вона недочувала, тому декілька разів перепитувала, як часто приймати ліки,  після їжі чи на ніч. Позитиву Аліска чомусь не відчувала, тож скривилася, мов  кислиця.