Я Вас люблю. Пробачте мою душу,

І слабкість не засуджуйте мою,

Допоки небо очі тихо мружить,

Допоки на землі іще стою,

Допоки я в життєвій павутині –

Терпіть мене і слів моїх полин,

А там як є, не Ваша то провина,

Що я у Вашім світі не один.

Мовчи і думай. За світи

Зібралось сонце яснолике,

Ідуть у ніч тумани дикі,

І місяць пробує цвісти.

Мовчи і мрій. В твоїм віку

Якась неповторима милість:

У слові слово народилось

І вже агукає в рядку.

За сонцем – сон, за місяцем – тумани,

Та я не сплю – без Вас які тут сни?

Ви – береги печалі-океану,

Ви – перший блиск моєї сивини.

Піду у ніч – там зорі Вами світять,

Піду у степ – там Вами все цвіте,

І я не я, і літо вже не літо,

І в серці щось ворушиться святе.

Предивний люд – живе у несвободі,

І несвободі тій поклони б’є,

І хоч у нього швидше сонце сходить,

В серцях пустих світліше не стає.

Там всі раби – пани і посполиті,

У них не дух – у них покори смрад,

Їх сенс життя – в болоті вічнім жити,

Їх божество – самодержавний кат.

Зверни мене на добрий люд,

На добрий дім, на пам’ять чисту,

У світі болю і облуд,

Шляхів пекельних і тернистих.

На цій трипроклятій війні,

В годину чорну і буремну,

Воскресни вірою в мені

У те, що я тут недаремно.

У непам'ять не йди,

Там немає нікого,

Там не квітнуть сади,

Там самотньо і вбого,

Розум губить сліди,

І любові немає.

Не іди.

Не іди

У непам'ять,

Благаю.

Ізнов привиділось мені,

Як степ стоїть в солодких росах,

А понад степом скачуть грози

На чорнохмарному коні.

І благодать, якої мало,

Така пречиста благодать,

Отам, де з неба сонце впало

Гарячу землю цілувать.

І я сказав: зажди, не згинь,

Такого треба як ніколи,

Нехай твоя пребуде воля,

І чорнохмарний скаче кінь.

Сьогодні бачила Одарка,

Від поту витерши чоло,

Як в небі Бог полоще хмарку,

Над поворотом на село.

Носили бджоли липня злото,

Далекий сріблом блимав став,

А в полі нудилась робота,

Допоки Бог забаву мав.

Поклич мене, моя від світу втечо

Туди, де ночі родять таїну,

Туди, де гнізда дивляться лелечі

У всесвіту безсмертну глибину.

Поклич мене у безвість первозданну,

Від сотворіння бідну на біду,

І я, твоя дитина неслухняна,

Розкаюся, нарешті, і прийду.