Я оживаю тільки уві сні… Так добре в ньому – світ немов добріший Всі ті ж слова, і ті ж немов пісні, А серце б’ється радісно частіше. Мов ті ж обличчя, очі і уста, Та як вони усмішками іскряться! І двох сердець мелодія проста Так щиро ллється відголосом щастя. Я оживаю знову уві сні Як сумерки цілунком доторкнуться Моїх очей… як зорі чарівні У висохлі уста життям ввіллються… Тоді я доторкаюсь тих нот, Які не смію наяву любити, Які зціляють душу від незгод, Щоб хоч якесь...

Читати далі...

Так хочу в небо пташкою злетіти І розігнати сумерки крильми, Щоб тільки радість щиру залишити, Без тої заздрості, що стільки між людьми. Так хочу піснею у вись піднятись І залишити там любові слід, Щоб потім в усмішках ясних купатись І сонцем умиватися як слід Хоча… я так хотіла б поміняти Це сонечко на блиск твоїх очей… Так хочу іноді тебе обняти Крізь сірість днів і сутінки ночей… Із чашки долі хочу, все змінивши, Отруту, що так знищує цей світ, Розлити в прірви – може...

Читати далі...

Від любові залишився тільки дим, Він розвіється – й по почутті усьому. Ти мене від цього диму укради, Бо інакше задихнуся я у ньому. Ти мене від цього світу заховай, Бо інакше збожеволію від болі. Не прошу я дарувати мені рай, Просто зрад щоб не було на видноколі. Ти не бійся, в тебе я не попрошу Ні кохання, ані вічної любові, Я тебе як вільний вітер відпущу, Я не стану, ні, твоєї пити крові. Ти мені лиш покажи що в тім диму Ще є очі, що навчать мене сміятись. В тебе я лиш...

Читати далі...

Ну що слова? – набір якихось літер, Набір якихось звуків лиш, а втім За мить одну безжально можуть вбити, З мелодій перетворюючись в грім. Слова, слова… Такі прості неначе, А повертають до життя не раз, А дивом серце, що невтішно плаче, Зціляють, ставши сонцем щирих фраз. Ну що слова? – набір якихось літер… Але у них є магія життя! Тож не кидайте слів, прошу, на вітер, Не перетворюйте цю магію в сміття.

Коли сумно дощами гіркими Плаче сіре зажурене небо, Ти згадай, що за хмарами тими Десь є сонця промінчик для тебе. Ти подумай, як гарно сміється Там, у небі, для тебе зорею Синє літо з веселковим серцем, Теплий вітер з палкою душею. Ти відчуй подих літа у злеті, Шепіт вітру і посмішку неба… Ти відчуй, бо це я цілий Всесвіт Попросила всміхатись для тебе

Такі прості, здавалося б, питання І стільки в них мелодій світлих, чистих, Та знов забракне слів , щоб без вагання На запитання долі відповісти. Так мало нам для щастя, ніби, треба, Твоя зоря одна лиш – що шукати?! Та враз мільйон засвічується в небі І всі зливаються, і спробуй тут вгадати… Так легко, наче, досягти до сонця, Бо линуть журавлями мрії-крила, Та раптом біль дощами у віконце Постукає і втопить всі вітрила. Так просто й легко, складно так і важко… Усе проходить, ...

Читати далі...

Може, це любов? Може, це весна?Хто із пут-оков щастя виплітає?Може, все це сон келихом вина,Що з весною в тон, так думки спиває? Чи торкаюсь хмар,чи тону в морях?Мов в полоні чар – я не розумію…То як ніч дощу, то як день мій шлях…Та не відпущуні на крок надію! Буду з срібних роспити той нектар,Що від сонця й гроз налились бажанням…Наяву чи в сні –Але вище хмар!Яскравіше зір! Може, це кохання?

В затуманенім місті надії Сонце порохом вкрили тривоги, Розтривожили сни буревії І терновими стали дороги. В затуманенім місті любові Стали попелом зорі, – не сяють, А тенета хмільні та шовкові Серце дротом колючим стискають. В затуманенім місті кохання В напівподиху іскри німіють, Скам’яніла сльозинка остання Й більше очі всміхатись не вміють… Всі міста затуманені стануть Наче чорними чарами вкриті, Якщо очі твої перестануть Усміхатись мені і любити, Якщо серце твоє...

Читати далі...

Писати про тебе? Не зможу… Як завжди Не вистачить бажаних правильних слів… Писала б про правду – нема тої правди, Панує зневіра на нашій землі… Пером змалювала б безхмарне я небо, Та смог затуманює всі небеса… Й про мову писати напевно не треба – Уже так потоптана мови краса… Доволі лиш горя, нещасть, катаклізмів, Та мабуть не треба писати й про них, Бо нам і в житті вистачає тих слізних, Зчорнілих рядків і розламаних криг… Напишу про долю. Чи краще не треба? Бо що то за...

Читати далі...

І знов не спиться. За вікном давно Серпанком ніч все вкутала охоче. На «ти» ми з нею стали вже давно, На брудершафт п’ючи біль опівночі. Із присмаком солоної сльози Й солодкої усмішки, визнать мушу, – Її цілунки – подихи грози, Її вино немов бальзам на душу.