хочу сюда!
 

Алла

38 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «громадянська лірика»

Предтечі хрест тяжкий...

Народ пустелею водив
Всі сорок довгих років.
Євреї вибилися з сил -
Не вірили пророку.


А він же, Господи, хотів
Достукатись до люду.
Та чи не вистачило сил,
А чи не сталось чуда...

Мойсей народу: "Озирнись!
Ось Палестина, близько!"
Та очі втупило униз
"Ледаче кочовисько".

І рішення, тяжке, як грім:
Геть з табору Мойсея!
А він же все віддав, що міг,
Заради іудеїв...

Пустелею старий бреде,
"За що?! - душа волає.-
Куди дорога приведе?"
За сумнів смерть чекає.

... Ісус, Мойсей, Тарас, Франко -
Етапами  через віки...
І плечі -  вниз, і руки - в кров:
Предтечі хрест завжди важкий.


Аристократка і кріпак



Ох, і міцним було її коріння:
Волконські, Розумовські, Рєпніни...
Дідусь - останній гетьман України,
І батько - губернатор у княжни.

Вона жила й навчалася в Європі,
Його ж покарою був Енгельгардт.
Їй - тридцять п'ять, він тридцять мав без року,
Аристократка і в минулому кріпак.

Зустілися вони у Рєпніних.
Тарас у флігелі писав портрети.
Любові іскра спалахнула поміж них
І освітила розвиток сюжету.

Коли Варварин батечко дізнавсь,
Скандал в маєтку розразився громом.
Останні дні Шевченко пробувАвсь,
Був мовчазним й холодним, як ніколи.

Різдво не довелось зустріти вдвох...
Коли ж прийшлось Тарасу від'їжджати,
Вона йому перехрестила лоб -
 Прожогом вибіг чоловік з кімнати.

Текли роки через життєвий сплин,
У кожного своє життя, та в ньому
Відбитком залишився Яготин
І ті слова, що їй
він не промовив...

Роки підйому, слави, визнання,
Роки заслання і роки гоніння...
Тоді для нього янголом була:
Заступницею, генієм, сумлінням.

А стрілися - і пролягла межа.
Дививсь на неї крізь тавро страждання:
І він старий, й вона чомусь чужа...-
Запік жорстокий біль розчарування.

І розійшовсь з Варварою Тарас,
Помер на чужині у самотині.
Та перед смертю згадував не раз
Земного янгола -  свою княгиню.


Остання любов Шевченка


І що у тій Лукерці він шукав:
Така ж пісна була і неохайна...
Ну свіжа... Ну юрлива... Молода...
Йому б - до пари, а вона ...звичайна.

Чи він не слухав, а чи не хотів,
А говорили ж бо про неї люди...
До неї, мов на крилечках летів,
І мріяв, як удвох любитись будуть:

Зів'ють гніздечко, заведуть діток
(Це добре, коли в хаті сміх дитячий).
І все удвох. І цілий світ на двох...
От так... Любов засліплює і зрячих...

А потім - зрада... І не стало крил.
Не вмів кохати він наполовину.
Як він любив... Він так її любив...
Так і помер з думками про родину.

Його могилу в Каневі щодень
Видублюють вітри, дощі полощуть.
А що Лукерка? В чорному бреде -
Через віки - до генія на прощу.




19-річна Лукерія Полусмак, останнє кохання поета.

Батьківська хата

Колись у цій хатині стільки люду
Збиралося на свято за столом!
Лунала пісня радісна повсюду,
Дитячий сміх розносився селом,

Велись розмови щиро і затято.
Коли ж сідало сонце за поля,
Світилася віконечками хата,
Щасливо усміхалася здаля.

Так сталося, що розбрелась родина...
До хати стежку листям замело.
Кривавими слізьми рида калина,
Зове дітей відвідати село.



Є генії, а є лиш так...

Є генії, а є лиш так... - "таланти",
Присмокчуться до скиби і кричать:
"Це ви про кого? Гейне?
Кафку? Данте?
Їх час минув! На них тепер начхать!"

"Ось я..."- гримлять займенники повсюду -
Ще й натовп придивляється, диви...
Та більшість необдуреного люду
В той бік не повертає голови.

Серед досягнень модернового прогресу
І тих, хто час впродовж віків творив,
Якщо й згадають всує про Дантеса,
То лиш тому, що Генія убив!





Спасибі, Господь...

Краса цих беріз не зосталася в літі,
Пливе павутинок рідкий караван,
Киває землі, ще теплом обігрітій.
Спасибі, Господь, за берези й туман.

Я вдячна за сонце в яснім надвечір'ї,
Що промені світла неквапом пряде.
За золото листу у нас на подвір'ї,
За небо у висі,  ледь-ледь голубе.

За бані церков, що полощуться в вітті,
За води Славути у ріднім краю.
Спасибі, Господь, що живу я на світі,
За те, що Вкраїну безмежно люблю!



Давно переступила ту межу...

Давно переступила ту межу
(ЇЇ розп'яттям називають),
І друзям, й недругам скажу,
Що досвід чималенький маю.

Нехай лишилася стерня
Від од, елегій чи сонетів,
Моє життя - моя броня
Від псевдокритиків - поетів.

Один для всіх Господь суддя,
А всі лиш люди, тільки люди...
Нам всім воздасться по ділам
Й" "немудрі мудрія осудять".


Розмова з Тарасом



Ой, Тарасе, батьку щирий,
Горе з матінкою сталось,
Бо ж козацькії могили
Так розритими й зостались.

Бо вкраїнськії гетьмани
Всі лежать в землі сповиті.
Пишні шапки та жупани
Міллю забуття побиті...

Тільки душі козаченьків
Сумно в небесах витають
Та на Україну -неньку
Тужно-тоскно поглядають.

А сини її земнії
Ділять шкуру з батька й брата
Й про Ісуса забувають,
Що за них був розіп'ятий.

Дім лишають пташенята,
Бо батьки не научають.
У заморській дальній хаті
Ген пороги оббивають...

Бездуховності бравада
Топить розум в оковитій...
Та пробудиться громада,
Стрепенуться сонні діти!

Ой, Тарасе, батьку щирий,
Ще серденько в грудях б'ється!
Ще не вмерла Україна,
Тільки тяжко їй живеться...



Приходять пращури у сни...

Приходять пращури до мене в сни...
Кремезні, цілісні й донині,
Питають із німої давнини,
Як нам живеться в Україні.

"Ще довго не піднімуться сини
З тяжкої  темряви-неволі..."

І тільки чутно стогін з тишини...
Мене ж пече їдучий сором.

Заплачуть предки із болючих снів
Над долею Вкраїни-неньки...
"Я ще жива", - почую ніжний спів,
Пророчий спів малого соловейка.





Я щиро, Боже, Тобі вдячна

Після прочитання вірша Байка
"Без названия..."

Я щиро, Боже, Тобі вдячна
За кожний день, що прожила.
В минуле не дивилась лячно,
В майбутнє впевнено ішла.

І перед брутами земними
В дугу зігнутись Ти не дав.
Тоді не стала на коліна,
Коли продажний люд ставав.

Хвалу Тобі, Господь, складаю,
Що мову рідну піднесла.
Що й дотепер не покидаю
Свого святого ремесла.

Що в  дні тяжкіі моя опора -
Це  віра, і любов, і честь,
Що на свою життєву гору
Нестиму з гідністю свій хрест.