хочу сюда!
 

Яна

44 года, овен, познакомится с парнем в возрасте 20-70 лет

Заметки с меткой «гуртожиток»

ГОПники у тапцях, або Рекет по-столичному

 

Журналістське розслідування було проведено відповідно до «Закону про Столицю», який регламентує взаємовідносини щодо будівельного кодексу містобудування

Що маємо по факту…

Протистояння довжиною у кілька років. Без світла, газу і води – гуртожиток по вулиці Польова, 19/8 у Києві вже давно в епіцентрі скандалів. Зношеність гуртожитку складає 81 відсоток. А значить він несе небезпеку для життя людини.

 

Ще рік тому мешканцям почали надсилати повідомлення, в яких їм пропонували переселити в гуртожиток за іншою адресою. Частина – а це 22 родини – дала згоду на переїзд, інша – чинить опір шляхом недопуску до будівлі працівників підприємства, підрядних організацій і представників постачальників комунальних послуг.

 

Люди вимагають приватизації квартир, але в Київміськбуді наголошують, що право власності залишається за підприємством. Аби захистити свої права ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» звернувся до суду з позовними вимогами (це вже 31 позовна заява) щодо виселення мешканців з аварійної будівлі, шляхом переселення до іншого житла.

 

Станом на сьогодні отримано чотирнадцять рішень суду про задоволення позовних вимог. Поки чекають, мешканці продовжують наражати себе на небезпеку. Чим це для них може завершитись і скільки ще протримається аварійна споруда – питання поки що без відповіді.

Трохи історії

Міський гуртожиток пролетаріату (російською: городское общежитие пролетариата – ГОП), де зазвичай селилися селяни і люмпени, що хлинули в Петроград з усієї Росії після падіння царського режиму. Досить швидко гуртожиток пролетаріату було перетворено його мешканцями в бандитський клуб, всередині якого панували злодійські закони. Завдяки ГОПу злочинність на і без того криміногенної Лигівки (району Пітера) збільшилася в кілька разів, а самих мешканців ГОПу жителі Петрограда стали називати «гопниками».

Не варто забувати і про поняття «гоп-стоп», яке навряд чи зобовязане своїм походженням міським громадам піклування. «Гоп-стоп» на злодійському жаргоні означає блискавичний вуличний грабіж, часто із застосуванням насильства, коли жертва «береться на переляк» улюблений прийом шпани 20-х, а також 40-х і 90-х років минулого століття.

Саме ця розшифровка з Вікіпедії точно підкреслює події, що відбуваються в одному з районів столиці України, а точніше за адресою м. Київ вул. Польова, 19/8.

Мета створення гуртожитків

Кілька десятків років тому, в 1953 році, в столиці організували приміщення для приїжджих, для чого було відкрито гуртожиток і кожен працівник підприємства міг отримати ліжко-місце. Крім цього, для скріплення осередку суспільства були створені гуртожитки сімейного типу. Згідно з правилами проживання в гуртожитках могли проживати до тих пір, поки мешканець працює на підприємстві, якщо ж мешканець по якійсь причині закінчував робочі відносини, то відразу він був зобов’язаний звільнити місце для проживання іншого співробітника.

 

Але в звязку з реформуванням країни багато заводів, фабрик, підприємств закривалися і продавалися. А співробітники розїжджалися по інших місцях або нової роботи, або постійного місця проживання, звідки вони приїхали на роботу.

Що пропонується мешканцям гуртожитку при відселенні і чого хочуть 30 % його складу

 

Але в нашій розповіді про гуртожитки відбувається зовсім інша історія. Після ліквідації підприємства або його реорганізації колишні працівники відмовляються залишати будівлю, в якому панує розруха, цвіль, щури, таргани. Гуртожиток перетворився у будинок, в якому руйнуються стіни і падає штукатурка, що несе загрозу мешканцям та їхнім дітям, які там проживають. Тобто їх здоров’я і життя – в небезпеці.

Будинок після всіх досліджень, починаючи від СЕС і закінчуючи реставраційними комісіями. визнається аварійним і не підлягає ремонту. Будівля може бути тільки демонтована.

 

Увійшовши в положення мешканців, підприємство-правонаступник пропонує мешканцям аварійного гуртожитку переїхати в більш нове приміщення зі збереженням не тільки ліжко-місць, як було спочатку, а й з правом отримання ордера на кімнати. І більше 70% людей переїжджають в комфортабельні для себе і своїх сімей умови.

 

Ось тут і починається найголовніше. І читач має право запитати, а як же інші 30 відсотків? Цей відсоток людей на превеликий подив виганяє з будинку охорону підприємства і барикадує всі входи з метою недопущення в будівлю гуртожитку не тільки працівників підприємства, але і співробітників районної, міської адміністрації, а також представників правоохоронних структур. При цьому, не зважаючи на те, що багато хто з нинішніх мешканців ніколи не були працівниками підприємства, якому належав гуртожиток. Та все ж їм ідуть на зустріч і натомість замість аварійного житла пропонують на правах договору про проживання переїхати в нову будівлю гуртожитку.

Але на цю пропозицію самозахоплювачі приміщення колишнього державного робітничого гуртожитку починають дуже дивно реагувати, відмовляючись залишати напівзруйновану будівлю. Вони замість ліжко-місця вимагають квартиру з правом приватизації або гроші на квартиру в розмірі близько 1-ї тисячі долларів за квадратний метр площі, на якій нині вони перебувають.

Саме таким чином гальмується вирішення всіх процесів в рішенні благоустрою жителів міста.

Джерело

Як я свій світ підзолочував

До речі, я тут згадав в одному пості, що найсмішніша книжка в світі – це "Троє в човні, не враховуючи собаки".

Думаю, ясно, що на узагальнення, зокрема світового масштабу, я не претендую. Хоча й написав "в світі".

Тим більш, коли йдеться про гумор – які тут можуть бути "загальнощі"? Гумор – річ набагато індивідуальніша, ніж почерк і навіть ніж улюблена кількість часнику в затирачці.

Буває, хтось розповідає анекдот, - сам мало зі стільця не падає зо сміху, а всіх навколо як заціпило. Лише співчутливо дивляться на реготуна, а деякі, чемно прикриваючись, позіхають.

Особливо це в жінок спостерігається. У них багатозначність співчутливості в поглядах і показна чемність прикривання при позіханні сягають буквально висот акторської майстерності.

Так що моє, може й не дуже обережне, "в світі" можна виправдати. Хоча б так: "ну, в кожного свій світ".

Кому здається світ білим, кому чорним, кому з підсинню, кому й з прозолоттю.

Я в цьому, до речі, переконався колись на прикладі – до речі, - тих самих "трьох у човні".

Колись, - після армії часто людину тягне кудись, хоч до чорта в зуби, аби з батьківського дому висотатись, - найнялись ми в монтажники з дружком, Толіком, та й поїхали до Кривого Рогу. Тоді там (гай-гай, мало вже хто пам’ятає ті часи) дев’яту домну будували.

Живемо в "общазі", тобто в гуртожитку, народу з усіх країв будуправління понасилали.

Платять так-сяк, тому десь за тиждень до зарплати гроші з кишень кудись упливають. Мабуть до витоків грошових річок, нереститися.

І от тиняються хлопці по кімнатах та коридорах, не те що в пивну, - на вулицю не вийдеш, бо вітром здує, кишені ж нічого не обтяжує. А без баласту…

Ходять злі, іноді непромоченими горлянками щось гарикнуть один до одного. Але переважно чути скрип у мізках, – метикують, у кого б ото хоч рубля позичити.

А я сиджу на своєму ліжку, занурений в той човен з трьома лобурями та з собакою. Блаженна, (чи блазенська – бувши певен своєї зовнішності, не дуже придивлявся) усмішка писок розтягує, і час від часу регочу, витираючи сльози. У такій відключці від голоду й тверезості, що не відчуваю, як небо в кімнаті затягує хмарами, починає десь гримотіти.

Нарешті напруга лускає, хлопці не витримують такого знущання над загальним горем, і першою блискавкою в мене летить чиясь подушка.

Не дуже нею пристрашений, все ж вдаюсь до оборонних заходів, повертаюсь трохи, щоб книжку з рук не вибило, і виставляю руку.

Продовжуючи поглинати текст та сміятись.

Град подушок та інших особистих речей моїх ображених товаришів, - Сашка Шноцель навіть черевика свого не пошкодував, - швидко почавшись, швидко й ущухає.

Нарешті до мене доходить неетичність моєї поведінки. І я, приховавши якомога ретельніше книжку, йду, витираючи сльози від сміху, до Женьки на другий поверх за сухарями. Вчора домовились.

Отак мені ті "Троє в човні" підсвітили та підзолотили мій світ. До зарплати.

На відміну від товаришів, котрим свої світи не було чим ні підбілити, ні синню підвести.