Тільки згадаю їх, як виринає в уяві непереквітна рідна подільська сторона. За Жмеринкою, якщо потягом прямувати зі столиці на південь, або за залізничною станцією мого життя Рахнами, коли добиратися з сільської нашої дрімучої сторони у центр цивілізації чи навіть у саму благословенну Європу (в Чоп і поза Чоп!) розташувався причал рідної сторони великого українського поета Петра Перебийноса - станція Ярошенка. Тут йому треба виходити з поїздів далекого і ближнього сполучення, щоб потрапити до рідного дому у Слободі Шаргородській, над мрійливою річкою Мурашкою.

Ярошенка - маленька, снігами чи барвистою квітневою красою припорошена, дощами умита. Миле диво в гаях. Завжди тиха і наче усміхнена. Це справдешній центр малино-полуничного і черешнево-яблунево-грушового розмаю. Не знаю, як зараз, а ще недавно там працював багатющий плодово-ягідний радгосп «Сад Поділля» (ви ж вдумайтесь лишень у піднебесся цієї об’ємної назви!), продукцію якого знала вся Україна. Тут все в садах-плодах і зеленому клечані - з весни аж до пізньої осені.

Петрові Мусійовичу, аби дістатися до батьківського пригірку, де збереглася і по нині пощерблена віками загадка всього життя поета – турецький стовп, звідки відкривається вид на древній монастир у райцентрі, у приміщеннях якого колись здобували освіту Степан Руданський, Михайло Коцюбинський і на середньовічний костьол, треба проїхати ще кілька десятків кілометрів через багатолюдні села, зокрема, Мурафу, широке і довге як сама Варшава поселення, над однойменною рікою.

У цій кожній подільській хаті всі добре знають і гордяться великим українським поетом-земляком Петром Перебийносом, лауреатом Шевченківської премії України. Бо його вірші як «Отче наш», писані на кожен Божий день життя. Ось прочитайте бува його у три десятки рядків справжню поему-скорботу «Гармоніст Михалко Горобець», зображену як карб на серці народу.

До війни, бувало, як рвоне Михалко
перелатані, задихані міхи, -
ех, літали пальці,
витинали шпарко
розвеселу польку, карапет.

А що ж потім не стало чути його гармоніки, хоч повернувся додому з війни солдат?

…Примостилась у кутку гармошка.
Їй за п'єдестал - ослін кривий.
Гудзиками жовтими
дивиться гармошка
на Михалкові порожні рукави.

Скільки ж гіркої правди в поетичних образах поета. На грані сльози глибинна філософія людського життя. За цю неманірну справедливість і любить поета народ. Він поет не дзвінкий, горластий, а вдумливий, глибинний...

Скільки живу, то все рівняюся на нього і безмежно горджуся своїм знаменитим земляком-шаргородцем. Бо так образно, мудро, розсудливо, алегорично не пише нині ніхто. Поезія Петра Мусійовича Перебийноса перебуває на кордоні сльози і роси, найглибших порухів людської душі. Вона для мене моральний бальзам…
Відкрию і цю таємницю. Щоб написати гарну статтю, я іноді беру навмання його томик поезій. Перевесла його образів, чар запашних слів поета мені потрібні, як брусок для коси, як для леза бритви. Хто ще може так сказати, як він:
Я народився в переджнив'я,
я ріс під місяцем серпа.
Циганка-ніч приворожила
мене до житнього снопа.

Ходити вчився я у полі,
у нашій хлібній стороні.
Приймав цілющі я уколи
від росянистої стерні.

Еге ж, братове словолюби, сьогодні День Народження Великого українського поета Петра Перебийноса: йому 81! З Новоліттям, Петре Мусійовичу! Здоров’я, Добра і усяких гараздів!