Під час зимового сонцестояння в північній півкулі Землі Сонце найменший час залишається над горизонтом. 21 і 22 грудня – найкоротші дні в році. Але після цього Сонце повертає на весну, дні збільшуються, починається астрономічна зима. «Сонце – на літо, зима – на морози» - кажуть в народі. Календарно-обрядові звичаї наші пращури строго узгоджували з астрономічним станом Космосу.
"Радуйся, ой радуйся, земле, Ясен Світ народився". Пам’ятаєте? – Це до сих пір одна з найпопулярніших колядок в Україні. Народжується Молоде Сонце, коли закінчується зимове сонцестояння і день починає приростати. Це Коляда. Час співати колядки – величальні пісні українських хліборобів, пов'язані з давнім арійським культом Сонця. Предки українців відзначали три фази Сонця - весняне рівнодення, літнє і зимове сонцестояння.
Зимове сонцестояння з погляду астронома – це просто «явище», коли два небесні тіла містяться на певній відстані одне від одного. Під час зимового сонцестояння в північній півкулі Землі Сонце найменший час залишається над горизонтом. 21 і 22 грудня – найкоротші дні в році. З 21 на 22 грудня - найдовша ніч. Але після цього Сонце повертає на весну, а дні збільшуватимуться. Скільки тієї зими залишилося!
В давніх арійських текстах Ріґведи описано, що Бог Індра в цей день покотив колесо Сур’ї, а наші давні Пращури – арійські племена, що залишилися на рідній землі – вважали, що це Сварог запалив і пустив у хід Сонячне колесо. Це народився Божич — Син Бога Неба – новий круг Сварога-Зодіака.
Сонячне колесо, символ зимового сонцевороту, до сих пор присутній на різдвяних святах у Карпатах: колесо вкривають горючим матеріалом, підпалюють і пускають з гори.
Календарно-обрядові звичаї в давні часи строго узгоджувалися з астрономічним станом Космосу, завдяки чому в праукраїнців виробились космогонічні міфи про Сотворення світу, великодні, купальські, обжинкові релігійні тексти, що дійшли до нас у фольклорних записах.
Різдво Божича-Коляди – це народження молодого Сонця, яке щодня поборює темряву своїми ніжними промінчиками, що навесні оживляють Землю і всю природу. Закінчується Корочун - найтемніша частина року. Разом із житнім снопом, Дідухом, входять до нашої оселі Духи нашого Роду. На столі дванадцять страв – за числом місяців року. Першу ложку куті старійшина Роду підкидає до стелі і промовляє: "Дідів кутею пом'яніте і чаркою не обменіте".
Це свято виникло ще у трипільців - в V тис. до н.д. - в часи існування Сонцеподібної Аратти. Наші пращури готували Святвечір - кутю (пшеницю з маком) та 12 страв. У цю святу ніч душі предків, вселені в дідухові, злітаються до своїх родів.
Пізніше всі слов’яни, на які поширився світогляд і звичаї наших давніх предків, розуміли Коляду як втілення природного циклу, що повторюється з року в рік. Коляду зображали у вигляді снопа (подібно до нашого Дідуха) або солом’яної ляльки, що приносили в цей день до хати. Молоді люди перевдягались і ходили по дворах співати колядки, бажаючи добробуту господарям. Іноді отримані від господарей подарунки – печиво, коровай тощо – називалися Колядой.
Зараз в Україні Коляда асоціюється перш за все з колядками, які співають на свято Різдва Христового (6-7 січня за новим стилем). Але небагато хто знає, що спочатку ці колядки співалися Коляді на його Різдво.
Коляда під вікнами:
Ци дома, дома, сам пан господар?
Ой дай Боже!
Ой ми-ж бо знаємо, господар дома!
Він сидить собі по конец стола,
По конец стола йиворового.
Йа на тім столі три кубки стойи,
У однім кубку солодок медок,
Йа в другім кубку багрове пивце,
Йа в третім кубку зелене винце.
Солодок медок на свйитий вечір,
Багрове пивце д'свйитому Різдву,
Зелене винце людям на закін!
Ой дай Боже!
Віншування:
Бувай же здоров, господаречку,
Бувай же здоров з господинечков!
Дай же ти, Боже, дома здоровйи,
Дома здоровйи й на чельидочку,
На чельидочку, на домовую
Тай на худібку на роговую!
Ой дай Боже!
Бувай здорова, гречная панно,
гречная панно, чом (ім'я)
Рости здорова тонко високо
Людським дівчатам на завидоньку!
Дьидеви й ненції на услужечку,
Твоєму ґазді на утішечку!
Ой дай Боже!
Вінчуємо ти шьистєм здоровьєм,
Шьістєм-здоровьєм, красним молодцем,
Красне молодцем й розумом добрим,
Й розумом добрим і віком довгим!
Ой дай Боже!
Рости велика до черевика,
Від черевика до чоловіка!
Ой дай Боже! (с)

З сайту "Аратта"

Насильна зміна релігійних переконань - це завжди революція. Революційний процес у Києві часів князя Володимира досить цікаво описаний в повісті М. Горностаєвої "Дажбожа криниця". Головна героїня повісті жриця-цілителька Світозара та її коханий Ратибор волею долі опинилися в самому епіцентрі подій. Прочитавши це - впевнюєшся: опір таки був. Адже наши пращури все ж таки не покірні ягнята, а ті самі слов'яни, перед якими за часів Святослава тремтіла Візантія. Героїня твору впевнена, що хрещення було, говорячи по сучасному, "акцією візантійської розвідки" Ромеї виграли таємну війну - охрещена Русь більше ніколи не повертала проти них зброї... Уривок з повісті "Дажбожа криниця" в художній формі оповідає про події в Києві того святкового дня. [ Читати далі ]  
Повністю повість можна прочитати тут - http://chtyvo.org.ua/authors/Hornostaieva/Dazhbozha_krynytsia/
Сторінка авторки з історичними повістями на тему язичництва і не тільки http://chtyvo.org.ua/authors/Hornostaieva/

Продовжую публікувати нариси про Богів...


 
Вітре-Стрибоже…

О, Вітре, прийди, радість наших очей,
Для тебе приготовано цю пожертву
Прийми її, почуй наш заклик
О, Вітре, співці тебе славлять
Біля наготованого напою
У призначений час
О, Вітре, твій голос заповнює все
Його чути здалеку.

Так оспівується Вітер в «Ріґведі». Ця стихія, подібно двом попереднім, суміщає в собі як прояви очищення так і прояви руйнування. Вітер вважався диханням Всесвіту і всіх живих істот – його раптовий гнів міг привести Світ до загибелі.
В «Рамаяні», давньоіндійському епосі, так змальовано гнів Вітру-Ваю:
«Зник вітер на всій землі… І людям, і Богам і всім живим істотам не було чим дихати, і завмерло життя у світі… Ми повинні вмилостивити Ваю, інакше зникне життя у всіх світах. Дихання – основа всього живого, як стовбур дерева – основа гілок та листя. Без дихання, без руху повітря не може бути благополуччя ні на небі, ні на землі».
Однак Вітер не тільки дає життя, він є й могутнім руйнівником всього старого і віджилого. «Вітер кінця віку-юги» є одним з нищителів старого світу.
Окрім Божества Вітру давні арії славили Богів - буревіїв, котрі, за одним з ведійських гімнів, були породженням  Ваю:

«Для Тебе чисті ранкові зорі
Тчуть щасливу одежу з сяючих променів…
Ти породив Буревіїв з грудей Неба
З самого серця Небес.»

Буревії – Марути за легендою служили в дружині Громовержця Індри, тобто були воїнами, до яких зверталися з проханням про захист від ворогів і навіть від злого чаклунства:

«Хай буде зброя ваша твердою, щоб відштовхнути зло
Міцною, щоб дати йому відсіч
Хай сила ваша буде дивовижнішою
За силу смертного чародія.
О, Марути, той, чию домівку
Ви охороняєте, могутні мужі неба,
Є найзахищенішим…

Ще за однією легендою Буревії-Марути були дітьми грізного Рудри – Божественного Гніву. Цей прояв Вітру, очевидно, якраз і був «вітром змін», що нищить старий Світ задля виникнення нового. Подальша зміна арійських Божественних енергій на індійській землі призвела до перетворення Рудри на Бога Шиву, котрий зберіг свої функції нищителя-очистителя.
Слов’янський Стрибог в свою чергу є видозміною давньоарійського Божества. В християнських джерелах він згадується саме як Бог повітря та вітру («Слово Іоанна Златоуста»). В «Слові про Ігорів похід» вітри називають «Стрибожими онуками». Образ Стрибога знаходився в Київському пантеоні, і його відповідником в подібному пантеоні індійських Божеств був знов таки Рудра.
Слов’яни очищувались вітром, обрядово гойдаючись на гойдалках у Великодні дні. Про те, що це був уламок прадавнього обряду недвозначно свідчить гнів християнських проповідників, направ¬лений проти цієї невинної забави. Заборонялося навіть ховати в освяченому місці тих, хто загинув, випадково зірвавшись з гойдалки. В середині липня відзначався день, напевне колись присвячений Стрибогу. «Цей день святкується задля вітру», - говорили селяни. В хід йшли заклинання погоди, звертання до вітрів та громовиці, щоб ті не погубили врожаю.
Існує версія російського дослідника міфології Ішутіна А.А. («Восточнославянские Боги и их имена»), що «Стрибог как бог ветров есть, на наш взгляд, воплощение неких хаотических, демонических, тёмных начал... Он противоположен Дажьбогу (светлый порядок)». Ми ж вважаємо, що списувати певні стихії «по відомству Чорнобога», лише за те, що людині століттями не вдається їх опанувати повністю, є залишками християнського типу мислення, з якого потім виросло знамените «не будемо очікувати милості від природи…» За споживацьке ставлення до Чотирьох Стихій людство розплачується, страждаючи від повеней, землетрусів, буревіїв, пожеж. Але це зовсім не означає, що стихії є лихими. Вони знаходяться «по той бік добра і зла», і лише завдяки ним існує життя в нашому світі.
Стрибог є покровителем людей рішучих, котрі не бояться змінити своє майбутнє і є здатними на вчинки відважні і відчайдушні. Це Божество є мінливим, недарма ж бо воно є Вітром, і тому його опікунство може бути короткочасним, але ефективним. Вшановувати його необхідно перед самим початком рішучої дії, і тоді можна бути певним перемоги. (с)
 

За слов’янським Звичаєм 21 грудня святкується народження нового Сонця - Божича.

Початок астрономічної зими і зодіякального знаку «Козоріг». Початок нового річного Сонячного Кола. Слово «Коляда» походить від слів «Коло дається». Якщо порівнювати річне Коло з добою, відповідає 12-й годині ночі, або нулю годин – півночі.Святкування починають напередодні ввечері. Святвечір настає з появою на небі першої зірки. Під час святкування виконуються наступні обрядодійства:

1. Внесення пшеничного снопа - Дідуха (уособлення єдности з духами Предків).

2. Внесення поминальної страви – куті, звареної з цілих зерен пшениці, як уособлення зародку нового життя та зв’язку поколінь.

3. Запалення живого вогню – свічки, або трисвічника.

Якщо на святі немає жерця, його обов’язки виконує голова родини. На столі має бути 12 пісних страв за числом місяців року. М’ясні страви на Святій Вечері не можна вживати, бо це є свято єднання людини з Природою, а їжа тваринного походження, особливо м’ясо обтяжує людину грубими матеріяльними енергіями і затруднює зв’язок з тонким Світом.

Після Вечері бажаючі ідуть колядувати – обходять родичів та знайомих, співаючи пісні-колядки та вітаючи зі святом. Колядники можуть розігрувати цілі дійства, гуртуючись у так звані «вертепи». Ватаг гурту несе восьмипроменеву зірку – символ творення Всесвіту. Обов’язкова наявність серед дійових осіб чоловіка, рядженого козою. Вмирання, а потім «оживання» кози зображує «вмирання старого Сонця» – Сивого Яра і «народження нового Сонця» – Божича. Ще коза міфологічно зв’язана з Велесом, який опікується Божичем протягом зимового часу. З точки зору астрології коза також відображає астрологічний знак Зодіяку Козоріг, в який нині умовно увійшло Сонце.

Уранці на Коляду до схід Сонця вітають одне одного, запалюють свічу – прообраз Сонця, що має народитись, обходять оселю, обкурюючи запашним зіллям і скроплюючи освяченою водою. Сідають до святкового столу. Вітають одне одного різдвяними подарунками (пізня народня назва свята – «Різдво», народження Сонця). За повір’ям, цієї ночі Сивий Яр, як уособлення Старого Року приносить дарунки онукам Дажбожим. Дарами відзначається гідна поведінка впродовж минулого річного Кола.

Покровителем  першого місяця після зимового сонцестояння є Хорс, який уособлює собою силу нічного, зимового, потойбічного Сонця, котра відображена у Місяці як відлуння, від чого й походить інша назва Місяця – Луна. Човен – Місяць (Хорс), також переносить до Нави «Старе Сонце», він є і перевізником новонародженого зародку Світла у Навській, темній порі року і передає його під опіку Богу Велесу, у чому має подібність з перевізником Хароном з грецької міфології. Однокореневими зі словом Хорс є слова оХОРонець, ХОРонити, ХОРда. Місяць-Хорс навчив людей спостерігати за часом, вести ХРонологію. Вночі на свято Коляди, серед Навської темряви зароджується нове Світло. У річному плині починається нове світотворення, на початку початків якого з’являється Час.

На святі Зимового Сонцестояння колядники водять козу яка спочатку «вмирає», а потім «оживає» чим умовно позначається «вмирання старого року» і «народження нового». Коза також у Звичаї пов’язана з Велесом, який за Велесовою Книгою (ВК 16-А) «приносить отрочат», тобто як провідник між Світами приносить душі зі Світу неявного до Світу земного буття. Також Велес є опікуном Світла у нічний та зимовий час, бо то «Молимо Велеса, отця нашого, хай потягне в небі коня Суражого...» (ВК 3-А), та відаємо як «Вночі Велес іде по Сварзі, по молоці небесному, іде до свого Чертогу, і в зорях сідає до Воріт...» (ВК 8(2). Коза також пов’язана із зодіякальним знаком Козоріг.

Знак Козоріг (g) (21.12.-21.01 за гр. календ.), як кожен зі знаків, що стоять на початку астрономічної пори року (Козоріг, Овен, Рак, Терези) належить до знаків основного квадрату – тих що дають енергію, розпочинають дію, є ініціяторами. Належність Козерога до стихії Землі спонукає його проявляти себе у конкретних справах. Проявляє себе як той, що використовує досвід, спонукає та скеровує до окресленої дії.

У річному Сварожому Колі протилежно знаку Козерога з покровителем Хорсом знаходиться астрологічний знак Рак, що його покровителем є Дажбог-Купало, прояв літнього Сонця.  

Осіннє Рівнодення є однією з чотирьох енергетичних точок року – (весняне й осіннє Рівнодення зимове та літнє Сонцестояння), які споконвіку відзначалися людською спільнотою як свята природної сили.

В космічному вимірі Осіннє Рівнодення є початком астрономічної осени, час коли у природі настають тиша і спокій, які сприяють зосередженості, схильності до медитативних розмірковувань про красу і гармонію Світу.

В народній пам’яті русинів-українців прадавня, природня обрядовість осіннього циклу свят збереглася досить непогано, про що свідчать народознавчі джерела. Хоча, щоправда, обрядовість, зв’язана з зимовим та літнім Сонцестояннями - відповідно Коляда (у християнстві замінено на Різдво Ісуса Христа) й Купало (у християнстві - народження Івана Хрестителя), та Весняним Рівноденням (прихід весняного Сонця-Ярили, Благовіщеня), збереглася у більш розлогому вигляді. Можливо, у християнській церкві не знайшлося визначної події, відзначенням якої можна було б замінити свято Осіннього Рівнодення. На цей день було поставлене свято Зачаття Івана Хрестителя, яке широко не відзначалося і не дорівнювало розмахом Різдву чи Купалу.

Від прадавнього слов’янського звичаю святкування Осіннього Рівнодення до нас дійшов неймовірно красивий обряд, котрий називався Святом свічки, або Весіллям свічки, який широко проводили навіть вже і після приходу християнства. Основою його було обрядове запалення вогню в домівці від освяченої свічі (світильника). Цей вогонь господарі мусили принести додому з храму (капища) і запалити ним домашню свічу, або ще більш древній посвіт-кабицю – вмістилище для дерев’яної скіпки, якою освітлювалося помешкання.

«Женіння свічки» відзначали з великою пишнотою як у місті так і на селі. Так, у Києві, ремісничі братства влаштовували цілонічні вистави при світлі свічок, а вдень виносили на ринок велику воскову свічку та людиноподібну ляльку і урочисто «вінчали» їх з усіма весільними обрядами. Цього дня молодь ворожила «на долю», що також було відголоском прадавніх звичаїв.

По селах зазвичай уквітчану свічку носили по хатах, і при її світлі споживали знов-таки обрядові весільні страви. Дійство тривало цілий тиждень, після чого жіноцтво урочисто запалювало від «женильної свічки» посвіт, при світлі якого мали працювати. Обряди вшанування домашнього вогню духовно налаштовують людину на прихід осені, коли ми більше часу перебуваємо при штучному освітленні, спонукає відчувати Природу, що неодмінно покращує наше душевне й тілесне здоров’я.

Ще один з прадавніх обрядів Осіннього Рівнодення – випікання короваю з пшениці сьогорічного врожаю, як символ добробуту і достатку. В давні часи громада обрядово випікала велетенський коровай у людський зріст. Якщо за ним не видно було жерця, котрий славив Богів за врожай, то наступний рік мав теж бути врожайним.

Предки присвячували Осіннє Рівнодення Сивояру - осінньому Сонцю, або Світовиду Чотириликому, Божеству, котре, окрім всього іншого, уособлювало чотири сонячних прояви – зимове, весняне, літнє та осіннє. В наш час прихильники прадавнього слов’янського Звичаю русинів-українців відзначають Осіннє Рівнодення як Свято Світовида.

Осіння пора якнайбільше годиться для медитацій, оздоровчих духовних вправ та самоспоглядання, завершення поточних справ і планування майбутнього. Вітаємо русинів-українців з прадавнім природнім святом, хай завжди буде світло й затишно у ваших домівках зичимо всім здоров’я, родинного благополуччя й достатку.(с)

«Благослови, Мати…»
Імена Матері-Землі дуже зрідка згадуються у літописних джерелах. Як і у багатьох інших Божеств, особливо Богів-покровителів нашого земного світу, Богиню називали «означеннями» її якостей: Свята Земля, Мати-Земля, Велика Мати. На щастя для слов’янського світу імена Богині зберегла народна пам’ять.
Культ Матері-Землі є найдавнішим в історії людства. В археологічній спадщині більшости народів світу збереглися глиняні або кам’яні зображення жінки. На наших землях це найкраще відображають знахідки Трипільської культури.
Наші пращури вважали себе дітьми Матері-Землі. Земля була всеохоплюючою Богинею – вони означала і місцевість, де народилася людина, і  ґрунт, що давав харчування землеробу, і довколишню природню красу. Мати-Земля приймала в себе померлих, і вона ж мусила відродити їх для наступного життя, тому в деяких культурах в певні часи людей ховали в землю у позі зародка.
Шанували її в трьох втіленнях: Діви – навесні, зрілої жінки-Матері пізньої весни та влітку, та мудрої Старої – восени і взимку. Трипільські статуетки з глини безмовно оповідають нам про подробиці давнього культу. Діва була найбільше розповсюдженим зображенням. Її Образи знаходять у вигляді випростаної жіночої постаті з маленькими грудьми та тонкою талією. З цих статуеток видно також як змінювався прадавній ідеал вроди – округлі широкі стегна з часом замінили стрункі видовжені фігурки.
Матір зображували або у вигляді Берегині – жінки з піднятими до неба руками, або вагітної жінки. Траплялися і зображення жінки з дитиною на руках.
Стара, або як її ще називають археологи Стара Пані, мала вигляд жіночої постаті в сидячому положенні з особливостями фігури немолодої, літньої жінки. Зустрічалися й подвійні зображення Матері і Діви.
Давні арії вшановували Матір-Землю як дружину Батька-Неба. Часом її уявляли у вигляді молочної корови, годувальниці, звідки і пішло вшанування «священної корови» у індоаріїв. У Велес Книзі згадується про те, що «Дажбог породив нас від корови Замунь», тобто люди є нащадками шлюбу Землі і Сонця.
Більш ранньою легендою є все таки оповідь про подружжя Землі і Неба.

«І се повінчаємо Сварога і Землю,
І правимо весілля їм,
Де творець є Сварог
А навпроти – жона його.
І се празднество мали робити
Як для мужа й жони, а ми діти їхні
І так речемо, щоб Вони
Здорові і щасливі були
І мали дітей багато
І дивилися до вод,
Щоб були велеплодні.»

Як бачимо, пращури велике значення придавали «обрядам заступництва», вважаючи, що все, що робиться в явному світі, негайно ж відбивається в усіх трьох світах Нави, Яви та Прави і навпаки. Власне кажучи, в давнину кожне весілля було обрядом вшанування Богів.
Мати-Земля, як заступниця і прародителька, мала дбати про їжу для своїх дітей.

«…Вона йшла
Піднявши руки до хлябів
І дала дощ, що пішов і наситив
І тому маємо житень нашу
І жнива вінимо во славу її
Бо се перед нами земля наша
І ту захищаємо, яко отці наші.»

Цей образ Берегині, що «підняла руки до хлябів» досі повторюється на українських вишиванках.
Велес Книга не подає нам імені Великої Матері. Ймовірно, що у слов’ян одне з її імен було Лада, бо про це свідчить потужний пласт народних пісень весняного циклу.

«Благослови, мати,
Ой мати Лада, мати,
Весну закликати
Зиму проводжати…»

З легкої руки чеського дослідника Ганка, Ладу часто іменують Богинею кохання і порівнюють з Венерою. Саме він віднайшов у латино-чеському словнику 9-го століття пояснення міфічних імен, де проти слова Лада стояло латинське Венера. Дійсно, у народних піснях ладою називають кохану, а в чеській мові «лада» означає – красуня.
Образ Лади все ж таки ближчий до багатопроявної Великої Богині, аніж лише до Богині кохання. Слов’янська Лада, на відміну від Венери, має доньку Лелю, втілення Богині-Діви. Збереглися описи давнього обряду який виконували на Волині. Дівчата вибирали з поміж себе найкращу, вбирали її в гілля липи та дуба, на голову клали вінок і саджали на підвищення. Поруч з цим живим образом Лелі складалася пожертва: дзбанок молока, грудка масла, шматок сиру та червоні крашанки, а також вінки зі свіжих квітів. Довкола Лелі водили коло, співаючи веснянок, де найбільше згадується про милого та весілля. Опісля танку Леля урочисто покладала дівчатам на голови вінки і благословляла їх, а також наділяла жертовною їжею. Вінки від Лелі зберігалися до наступної весни. Виконували цей обряд приблизно через місяць після весняного рівнодення. Леля була покровителькою не лише дівчат, але і їх молодших сестричок – дитячі обереги називалися лельками (ляльками), а згодом ця назва перейшла на дитячі іграшки.
Отже, весняною порою опікувалися і мати-Лада і її донька Леля. Збереглися літописні свідчення, що Литвини закликали Ладу під час Купальського свята, тобто Богиня-мати була покровителькою і свята кохання.
За кельтськими повір’ями Богиня-Діва:
а) пробуджується в день свята Імбольк, яке розташоване між зимовим сонцестоянням і весняним рівноденням і близьке в часі до нашого Стрітення;
б) приходить на Землю на весняне рівнодення;
в) «дівує» з весняного Рівнодення і вінчається  з Батьком-Небом на свято Белтайн, котре відзначають приблизно посередині астрономічної весни – між весняним рівноденням і літнім сонцестоянням.
г) вшановується людьми як матір-рожаниця зі свята Врожаю Ламмас (середина літа, близько до нашого Спасу) і до Осіннього Рівнодення.
д) засинає зимовим сном в образі Старої на свято Самайн - свято Великої Ночі (приблизно посередині між осіннім рівноденням і зимовим сонцестоянням).
Єдиною особливістю слов’янського розуміння Матері-Землі є  вже згадуване нами виділення Діви в окремий прояв і вшанування її як доньки Лади – Лелі. Про прадавній першопочаток цього культу свідчать вже згадувані нами трипільські статуетки, котрі відображали одночасно матір і доньку.
Ці повір’я повністю підтверджуються прадавніми слов’янськими піснями  та народними віруваннями русинів:
а) Стрітення в народному розумінні – зустріч Зими з Літом (Весною), де Весну уявляють у вигляді привабливої дівчини: в новій мережаній сорочці, зеленій плахті з серпом та збіжжям у руці. (В. Скуратівський «Дідух»)
б) Закликання весни в українському звичаї починається зазвичай перед весняним рівноденням, коли закликають з вираю птахів. Збереглися звичаї, пов’язані з приходом Весни. Вони відобразилось у таких християнсько-народних святах часів двоєвір’я, як Явдохи, Благовіщення, Благовісник, і звичайно ж у тих  обрядах сучасного Великодня, які стосуються «воскресіння» і пробудження Природи.
в) Серед звичаїв Великодньої обрядовости, є такі, які вказують на те, що наш народ мав велике свято подібне з кельтським Бельтайном, приблизно в ту саму пору року, тобто, в середині астрономічної весни, за теперішнім григоріянським календарем - на початку травня. Від цього свята збереглися звичаї обливання водою та гойдання на гойдалках, тобто очищення стихіями води й повітря. Ці дійства, безперечно, притаманні теплій порі року, бо ранньої весни, на весняне рівнодення, коли на дворі стоїть ще досить холодна погода,  вони є недоречними.  Особливої уваги заслуговують молодіжні ігри з весільними мотивами, а також веснянки та гаївки, які «гуляли» переважно від Благовіщення (близько весняного рівнодення) аж до Зелених Свят. Найвідоміша з них - забава «Просо», в якій «обігрується» виряджання дівчини заміж, має приспів «Ой, дід (в деяких краях – ой див) Ладо…». В даній пісні Ладо, очевидно, пара Землі-матері, до якого і звертаються співці.
г) Від Спаса до Осіннього Рівнодення існує низка так званих «богородичних» свят, які закінчуються  перед Рівноденням «Днем Рожаниць», або, як його ще називають – святом Роду-Рожаниць. Відзначалося це свято «рожаничною трапезою», в яку входила кутя з нової пшениці та повний обід.
д) Через місяць після Осіннього Рівнодення, близько до Великої Ночі, котра була серединою астрономічної осени, відзначалося свято «Святої П’ятниці», яку в народі уявляли собі в образі старої суворої жінки, часом – доволі немилосердної до тих, хто порушував звичай. Повір’я про те, що земля остаточно засинає, в народі віднесено на кінець листопада за сучасним календарем.
Один з проявів Землі-Матері швидше за все звався Макошею (у новогородських словен – Макешею). Л. Прозоров, російський історик-рідновір, дослідив групи Божеств індійського та кельтського Звичаю, що є схожими за будовою на так званий «Володимирів Пантеон», в яких єдине жіноче Божество є суворою та грізною Великою Богинею, основою культу якої є культ землі. В індійській групі Божеств Богиня навіть має схоже ім’я-означення Махеша (Велика).
Отже – Леля, Лада та Макоша… Три прояви однієї сили, що опікується Руссю-Україною … Силу цю, можливо, означали як Берегиню або Рожаницю… Різні часи – різні імена. А суть одна – Мати, котра, незважаючи ні на що, й досі годує своїх нерозумних нащадків-людей.
Звертатися до Матері-Землі в усіх її втіленнях завжди було привілеєм жінок. Від дівчаток, котрі скрізь носили з собою сплетений з мотуззя оберіг-лельку, до дівчат, котрі закликали Лелю допомогти вибрати судженого… Від молодих жон, котрі зверталися до Лади-любови, до бабусь, котрі бажали, щоб Макоша опікувалася їхньою старістю без хвороб та страждань. Мати-Земля дбає про жіночу долю, і кожна жінка може знайти в ній порадницю й покровительку для будь-якого віку. (с)
Взято з рідновірського сайту.
 

Цей Вогонь… світлом скорив темряву (с)

«Агні, що всім людям належить,
народжуючись для князювання,
світлом скорив темряву…
Це перший жрець – подивіться на нього.
Це світло, безсмертне серед смертних…
Всі Боги вшанували тебе, о Агні,
коли ти перебував у пітьмі».

Так прославляє Вогонь один з гімнів Рігведи – гімн Агні-Вайшнаварі. В індійській мітології Агні, Божество Вогню є прямим проявом Брахми (Світовида слов’янського звичаю). За легендою Боги обрали Вогонь володарем жертвопринесень, найпершим жерцем цього світу. Взамін грізний стихійний дух отримав безсмертя і найвищу шанобу і від Богів, і від людей.
Ведійський Агні був охоронцем домашнього вогнища, тобто – в більш широкому сенсі миру та ладу в родині. Вираз «родинне вогнище» зберігся й донині, коли вже давно оселі не опалюються відкритим вогнем. Вважалося, що устрій житла мусить відображувати загальний світоустрій. Місце в оселі, де зберігався вогонь, було священним. Саме тут відбувалися родинні жертвопринесення та виконання ритуалів.
В староукраїнському побуті збереглося багато ритуалів вшанування Вогню. Біля печі, наприклад, селянки ставили горня з водою та клали поліно – «щоб Вогню було що пити й їсти». Біля печі не можна було лихословити – «бо Вогонь святий». Сердити або оскверняти Вогонь категорично заборонялося. «Ми шануємо Вогонь як Бога, - говорили селяни, - він наш дорогий гість.»
Вогонь був присутнім на кожному святі в якості Сили, що очищує від зла. Вогнища у наших пращурів горіли на зимове, і на літнє Сонцестояння, на весняне й осіннє рівнодення. Очиститися можна було або перестрибнувши через вогнище, або пройшовши поміж двома вогнищами. В ніч на Літнє Сонцестояння стрибання через вогнище зарученої пари освячувало їхній майбутній злюб.
У Велес Книзі згадується Огнебог-Симаргел (друге ім’я можливо походить від слова «смага» - жар) і як Божество домашнього вогнища, і як той, що допомагає померлим якнайшвидше відродитися у Сварзі:

А тут бо в Сварзі
Огнебог Семаргл віщує
Яре, швидке і чисте народження…
Тут же, отроче, відкриєш ворота
І ввійдеш у них –
То красен Вирай Слов’янський…

Вогняне поховання було останнім очищенням людини в явному житті. Саме так пояснили свій звичай родичі померлого слов’янського торговця чужоземцю-арабу. Огнебог, в різних своїх проявах, супроводжував людину по життю від народження, коли щасливі батьки приносили подячні пожертви Богам, до самої смерти.

«Коли приготуєш його (померлого), о Вогонь,
то передай його праотцям
Коли рушить він шляхом, що веде від життя,
То він опиниться у владі Богів…
Хай славиться твоє полум’я, Вогонь,
З його допомогою відправ його в світ благочестивих.
 
У ведійському «Гімні поховальному вогнищу», з якого взяті наведені вище рядки, далі є слова які є чітко розмежовують навський поховальний вогонь та вогонь явного світу:

«Агні, що спалює мертвих,
нехай вирушить в царство Ями (Бога Смерти),
Забираючи з собою нечисте.
Тут же цей, інший Вогонь
Нехай відвезе він жертву Богам, яким відомий шлях».
 
Вогонь вшановувався і в своєму духовному прояві як «внутрішній вогонь натхнення». В згаданому вже вище «Гімні Агні-Вайшнаварі» Агні прославлявся як сила, котра надихає співця у хвилину натхнення. Розуміння цієї сили показане через духовний стан виконавця славнів, котрий напевне вперше виступає у змаганнях співців. Трохи розгубленому юнакові, котрий має виступити самостійно, без підтримки навчителя, має стати зрозуміло, що він мусить відчути духовно те, чого не можуть бачити інші. Ці відчуття якраз і стосуються потаємної сутьности Бога Вогню як жерця безсмертного світла, котре є і в душі співця. Відкриття для себе цієї таємниці надихає співця на створення подячної пісні.
Отже, Вогонь здавна вшановували якнайменше у трьох Його проявах: духовний Вогонь - дарунок явному світу від Світу Богів, котрий дає людині можливість творити, явний Вогонь - посередник між Богами і людьми, котрий втілювався у жертовних вогнищах, очисних вогнищах та домашніх вогнищах – оберегах роду, та «навський Вогонь» - поховальний вогонь останнього очищення. У житті сучасного рідновіра зараз набагато менше можливостей для вшанування і споглядання проявів Вогнебога. Однак, жертовне вогнище є неодмінною приналежністю більшости рідновірських свят, і багато кому з нас відомий відблиск творчого вогню в глибині власного духу. (с)

Глобалізм у «Словяно-Арійській» обгортці.

В часи швидкісного розповсюдження інформації людина, котра хоче дізнатися про щось важливе, ризикує заблукати в нетрях Інтернету та тисяч книг «на задану тему». Доказом цьому є поява в сучасній Україні такого духовного покруча як «російськомовний слов’янофіл-родновєр», котрий є (найчастіше) русином-українцем за походженням, імперцем-росіянином за переконаннями та мовою. Всіх інших слов’ян, в тому числі і власний народ він любить настільки, наскільки вони готові «слиться в русском морє». При чому подібна особа щиро вважає себе рідновіром, борцем з жидомасонами і найчистокровнішим арійцем у світі.
Щоб дослідити коріння цього феномену, потрібно згадати недавнє минуле.
[ Читати далі ]

Весняне Рівнодення. Новоліття.
     20.03.-21.03. за Гр.к.

Початок астрономічної весни і зодіякального знаку «Овен».  У колі доби відповідає шостій годині ранку.
Зимове Сонце - Божич перевтілюється у весняне Сонце – Ярило (день стає довшим за ніч).
Початок «Нового Літа» - нового кола життя у природі з прадавніх часів одне з найбільш шанованих свят серед верстви господарів, тих хто працює на землі.
Напередодні свята, увечері відзначається Щедрий Вечір, або Щедрик. Обрядові страви: кутя для вшанування Предків, вареники, узвар, колачі. До цього свята випікають «баби» - круглий обрядовий здобний хліб як символ Переможного Сонця. Також фарбують у червоний колір яйця як знак зародку вічного життя.
Зранку ходять у гості, вітають господарів зі святом, бажаючи доброго врожаю. Співають пісні – щедрівки з добрими побажаннями господарю, обсипають зерном на майбутній врожай. Вночі має горіти вогонь – свіча у хаті або багаття на подвір’ї.
На вранішньому Славленні жерці освячують обрядові страви – «баби» та крашанки. Влаштовують братчини, вітають родичів та обмінюються крашанками.
Вранці годиться босоніж постояти на зеленій молодій травичці – відчути силу Землі, що пробуджується зі сну.

Покровителем першого місяця астрономічної весни і астрологічного знаку Овен () (21.03-21.04. за гр. календарем) є Ярило, який уособлює силу весняного Сонця що перемагає зимову Темряву. Від весняного рівнодення починає проЯВлятися все що було приховано, все те, що переосмислювалось темної, Навської половини року. Силу Ярила й характер Овна порівнюють з першим ростком, який пробивається з зернини і може своєю силою прорости крізь камінь. Ярило дає оновлення й відродження, його сутність ясна й усвідомлена, відкрита, пряма, відверта, явна, наповнена Світлом.
Знак Овна належить до квадрату основних знаків – тих, що дають поштовх, ініціяторів. Належність до тригону стихії Вогню надає вольовости і рішучости. Проявляє себе як той, що прокладає шлях.
Протилежно початку весни і знаку Овна під покровительством Ярила у річному Колі розташовується знак Терези з Покровитель¬кою Матір’ю-Славою, з якого починається астрономіч¬на осінь. На противагу буйному, рішучому, дієвому Ярилові, Матір-Слава сприяє зваженості, чутливості, тяжінню до гармонії, і надихає людину на захист красивого і гармонічного світу, заповіданого Богами і предками

Що мене дратує - так це спроби сучасних неохристиян позіціонувати себе "страждальцями за віру"
Ходить такий батюшко до церкви, котру підновлюють за державний рахунок, отримує незлу платню, поститься червонорибицею, з обличчя круглий, животом теж.
Але ж мало йому хорошого життя за рахунок прихожан, і він починає страждати. Страждає батюшко від самого існування такого явища, як сучасне язичництво. Страждає також від того, що часи не зовсім ті, коли можна було викликати військову команду і перепороти, або й перевішати всіх незгідних з державною релігією.
І починає батюшко клацати по клавіатурі комп'ютерній. Комп'ютер, звісно ж, сатанинський винахід, але батюшко його охоче використовує, а потім мудрації свої викладає в сатанинському ж винаході під назвою інтернет.
Скоро, бачите, тисяча-яке там - ліття хрещення Русі. І оті кляті язичники влаштували шабаш у пресі та інших засобах масової інформації, проти християнства виступаючи.
Люди добрі, та ви з вашим християнством нам потрібні як рибці парашут. Ото нам нема чого робити, як влаштовувати кампанію у пресі задля якогось там вашого свята. У нас свої свята і своє життя, а боротися в вами у нас нема ніякого бажання,тому що ми, на відміну від вас, насильно до раю нікого не тягнемо.
А батюшко, погладжуючи округлий пивний живіт, клацає далі, оповідаючи, що язичник - це від шлунка і нижче, а ось християнин - це зразок духовності.
Авжеж - бачили ми таку духовність, що їздить в "Майбахах" і носить "Ролекси". У батюшки, котрий оце за компом клацає всяку дурість, іномарка, звісна річ, скромніша, але який солдат не мріє бути генералом.
Тому і вигадує батюшко собі страждання.
А захотів би він насправді постраждати - то роздав би бідним гроші, іномарку, дорогі наїдки і пішов би до лісового скиту за духовністю. Тільки хто ж тоді буде з клятими язичниками боротись в Інтернеті?)