Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами – з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв’язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях «з варяг у греки», чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Джерело: https://ru.osvita.ua/vnz/reports/culture/10426/?fbclid=IwAR08mFhqrKWxUBJyGEYT_xcrmvsUiE_X_3CLnkzED-8JwI1fQCd5j7oDIcI

Володимир Титаренко, мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України

Нас сторіччями відрізали від світу, нав’язуючи уявлення про те, що лише самопроголошений братнім народ має з нами тісні історичні, генетичні та навіть політичні зв’язки. А решта світу, як запевняла нас червона пропаганда, вороже налаштовані чужинці й у нас з ними не має та не може бути нічого спільного. Зараз ми тільки розпочали шлях до того, щоб викорінити зі своєю свідомості відчуття меншовартості щодо багатьох народів світу. Звичайно, політична, економічна ситуація в країні не дуже сприяє цьому, але усвідомлення неосяжної глибини нашої історії, культури, нашого минулого дасть нам змогу відбудувати гідне майбутнє і знов посісти визначне місце на світовій арені, як це і було протягом багатьох віків.

Нашій державності більше тисячі років, наша генетика формувалася тисячоліттями, і уникла винищення чумою, інквізицією та іншими проказами Середньовіччя, зберігши в собі потужну силу віків. Русь, що квітла в центрі світових торгових шляхів та мала тісні геополітичні з усім цивілізованим світом, була надпотужною державою.

Це наша історія, наші витоки. А вірні завітам предків недобратні нащадки андрофагів не вигадали нічого краще, ніж паразитувати на досягненнях, історії та культурі, до яких не мають ніякого відношення. Імперські амбіції не полишають їх ненажерливу свідомість, та замість того, щоб створювати щось величне, вони сіють біль, смерть та занепад всюди, де б не з’являлися.

Тому коли вони своїми брудними руками намагалися доторкнутися до Русі, Русь сховалася, затаїлася. І скільки б вони не крали історичні, археологічні, культурні пам’ятки, вони так і не наблизилися до величі цієї цивілізації. Можна витягнути людину з болота, але болото з людини витягнути не можливо. Ось чому Русь затаїлася. Затаїлася, але нікуди не зникла, ховаючись на виду. Вона просто чекає, поки в нас вистачить душі, генетики та віри згадати та усвідомити її. Частинка цієї Русі майоріє яскравими фарбами традицій та обрядів Гуцульщини, вона лине до неба вершинами Карпатських гір, квітне барвами Буковини… А цього разу мила, граційна та ніжна у своїй неповторній красі Вінниччина відкрила для нас руську душу Поділля.

І саме зустріч та спілкування з Володимиром Титаренком допомогла мені кристалізувати ці відчуття в усвідомлення. Українські орнаменти пробудили його генетику, його душу. І після цього він, не вагаючись, присвятив своє життя вивченню, збереженню та відновленню української культури та мистецтва. Він не просто вивчає народні візерунки, він відчуває їх. Вони говорять до нього, розповідають свою історію. Нашу, українську історію.

Володимир Титаренко чує душу Нації через її творчість, тому збирати, вивчати та зберігати цю творчість для нього не просто робота, а поклик серця. І його праця надважлива для Нації, адже глибина та потужність нашого коріння дасть нам сили рости, квітнути та процвітати.

Ця «Сповідь» стала дуже важливою для мене. Знання, міркування, душа цієї людини зачаровують та занурюють у неймовірний світ. У ту колиску цивілізації, з якої ми, українці, розпочалися. Той світ, котрий Нації ще доведеться усвідомити, відновлюючи історичну та генетичну справедливість.

Я слухав Володимира Титаренка, затаївши подих. Боячись пропустити хоч краплинку тієї інформації, емоцій та відчуттів, що подарував мені цей діалог.

https://youtu.be/2jaJDa3ZhVk

«Фракція Народного Руху України висловила недовіру голові фракції депутату Чорноволу і поклала виконання обов’язків голови фракції на депутата Костенка Юрія Івановича (гамір у залі). Це рішення спрямоване на підвищення ефективности діяльности фракції у Верховній Раді.

За дане рішення проголосували депутати Кириленко, Кожин, Драч, Філіпчук, Мовчан, Червоній, Федорин, Костенко, Альошин, Джоджик, Кулик, Гудима, Полюхович, Черняк, Заєць, Шевченко, Сігал, Чобіт, Зварич, Іщенко, Манчуленко, Лавринович, Асадчев, Слободян, Бойко, Тарасюк, Жовтяк, Павличко, Бойчук, Юхновський. Усього 30 депутатів із 48.

Ось список тих, хто залишився з Вячеславом Чорноволом у фракції Народного Руху України 19 лютого 1999 року:

1. Геннадій Удовенко
2. Мустафа Джемілєв
3. Лесь Танюк
4. Олена Бондаренко
5. Михайло Косів
6. Лілія Григорович
7. Вячеслав Коваль
8. Василь Шепа
9. Едуард Креч
10. Богдан Костинюк
11. Юрій Ключковський
12. Лев Глухівський
13. Олександр Чорноволенко
14. Ярослав Кендзьор»

Джерело: http://gpu.com.ua/uk/content/p%D1%96d-opleski-v-mogilu

Валерій Максимович Палій, правозахисник, адвокат, член «Народного руху України»

Ми, українці, надзвичайно добра та щира нація. Працьовита. Чесна. І від того ще більше болить те, що раз за разом нашу порядність та довірливість використовують проти нас. В тому немає нашої вини, у зраді немає провини зрадженого, адже навіть Ісуса продали за 30 срібних монет. Що вже тоді казати про інших?

Ми раз за разом по-дитячому щиро віримо та сподіваємося і раз за разом з’ясовуємо, що знову повірили не тим. Нації час дорослішати й позбавлятися від цієї дитячої наївності. Як? Озирнувшись назад і уважно придивившись до СПРАВЖНЬОЇ історії України. Ми програвали не у битвах та боях, на які йшли, не шкодуючи життя заради Неньки-України. Ні, нас щоразу знищували зсередини. Червоний режим з особливим завзяттям культивував зрадництво, адже ницість, брехливість та підступність – суть цієї системи. Гнила, отруйна суть. І посеред нас постійно знаходились ті, в кого не вистачило імунітету, не вистачило душі, щоб противитися цій отруті. Ті, хто прогнив зсередини.

Ще така юна та незріла у своїй тільки-но здобутій незалежності Україна і група відважних людей, котрі у своїй любові до українства готові покласти життя на його розбудову. І бездушна юрба поглинутих червоною пліснявою душ, що хижо дивляться порожніми очима й ненавидять порожніми душами. 30 зрадників, котрі у своїй ницості зумовили рух нашої країни по колії, котра і привела до сьогоднішньої війни. У кожного свої «30 срібних монет». Ісус зумів пробачити. Ми слабкі та грішні – нам складніше. Але пробачити треба. Так заповідав Господь. Пробачити, але ніколи не забувати.

Цілі покоління українців настільки занапастилися байдужістю, що навіть на восьмому році війни серед тих, хто повертається в теплі домівки вулицями, на яких не вибухають снаряди, знаходяться ті, хто сміє казати, що він втомився від війни. Це не просто байдужість чи бездушність. Це зрада. Пухлина, що знищує тіло Нації. Й метастази цієї пухлини проникли усюди: від найвищих щаблів державної влади, до маршруток, в яких відмовляють в заслужених пільгах нашим бійцям, і закладів, в котрих не здатні обслуговувати державною мовою.

Зрада стала настільки буденною, що тоді, у 1999 році ніхто і не міг усвідомити масштабів ницості того, що відбулося. Україні та українству завдали удар в спину. І цим ударом вектор історії змінився з розбудови національної державності до «дружби» з «братнім» народом і укорінення наративів про молодшого брата. І ви думаєте хоч хтось з тих, хто винен у цьому розкаявся? Ані на мить. Вони понесли відповідальність за вчинене? Знову ні. Хоча для Нації ці прізвища повинні були стати прозивними на рівні з іменем Іуди.

Україна разом з Чорноволом програла. Внутрішній ворог, що вірно служить своїм недобратнім господарям, переміг. Страшна поразка. Але лише одна з багатьох у вирі дрібних та значних перемог ворожої п’ятої колони. Я інколи ловлю себе на думці, що в тих випробуваннях, що відбувається сьогодні випали на долю Нації є величезна доля нашої вини. Вини кожного з нас і усіх разом.

Вибухом Майдану, кров’ю героїв Небесної Сотні ми спокутували нашу байдужість. Страшний урок. Ледве не в кожному місті, майже у кожному селі є Герої, котрі дивляться тепер на мирне небо над Україною згори вниз. Ті, хто заплатив за урок Нації власним життям. Подивись на фото цих людей, жовто-синій! Подивись уважно, усвідом ціну байдужості та пообіцяй їм, собі та Україні, що НІКОЛИ ЗНОВУ. Ніколи знову не пробачиш собі та іншим зраду України.

І якщо кожен з нас про це пам’ятатиме, то жоден владний організм не зможе нашкодити країні. Лише так ми переможемо п’яту колону і лише так сформуємо суспільство, інтересами якого ніхто не зможе нехтувати. Суспільство, в якому до зрадництва ставитимуться, як до прокази, ізолюючи таких людей від соціуму. В суспільстві зароджується національна совість. Націоналістична. Ми поступово вчимося цінувати чесних, сильних, гідних, а не той гібридний істеблішмент, котрий нам намагаються нав’язати олігархічні ЗМІ.

Україна змінилася. Новітнє покоління українців вже нікому нічого не подарує. Вони творитимуть нову, новітню історію. Так, у нас не вистачило мудрості навчитися на історичних помилках, але страшна школа Майдану та Війни заповнила цю прогалину. А ті, хто намагатимуться зупинити ці зміни, будуть перемелені в жерновах новітньої історії. І я свято вірую в майбутнє нашої країни.

Навпроти мене сидів чоловік, вибілений мудрістю років, а я, наче дитина, слухав його розповідь про Вячеслава Чорновола та буремні часи, в які зароджувалася Незалежна Україна. Я заново переживав цю історичну поразку кожного з нас. Це те, що не повинно повторитися. І єдиний шлях до цього – відбудувати країну, в якій немає місця зрадникам та зрадництву.

Це був не простий діалог. Діалог з людиною, для котрої чесність та принциповість – не порожні звуки, а усвідомлені базисні характеристики особистості. Валерій Палій. Адвокат. Правозахисник. Він говорив про часи Вячеслава Чорновола. А мені було нічого додати.

О, свята мироносице і всехвальна рівноапостольна Христова ученице Маріє Магдалино! До тебе, вірної і сильної заступниці перед Богом за нас, ми, грішні і недостойні, нині усердно прибігаємо і у сокрушенні сердець наших молимося. Ти в своєму житті перетерпіла страшні бісівські підступи та благодаттю Христовою визволилася від них. Молитвами твоїми і нас визволи від сітей бісівських, щоб неустанно у своєму житті ділом, словом, думкою і тайними помислами серця вірно послужили єдиному святому Владиці Богові. Ти більше всіх благ земних возлюбила найсвятішого Господа Ісуса і через все своє життя наслідувала його. Божественним навчанням і благодаттю не тільки свою душу годувала, але і багатьох людей від язичницької темряви до Христа приводила. Це убачивши, просимо тебе: випроси нам у Христа Бога благодаті, що просвічує і освячує, щоб нею просвітлені зростали у вірі і благочесті, в подвизі любові і самовідреченні, щоб служили ми ближнім в їх душевних і тілесних нуждах, пам’ятаючи приклад твого чоловіколюбства. Ти, свята Маріє, благодаттю Божою свято прожила життя на землі і мирно відійшла єси в небесні обителі. Моли Христа Спаса, щоб твоїми молитвами сподобив і нас неосудно звершити наше паломництво на цій долині сліз в мирі, в покаянні скінчити наше життя, у святості проживши на землі, сподобитися вічного блаженства на небесах і там з тобою і з усіма святими вихваляти Тройцю нероздільну, оспівувати єдине Божество, Отця, і Сина, і Духа Всесвятого на віки віків. Амінь.

Протоієрей Роман Петрик, настоятель храму Св. Жінок-Мироносиць

«Приклад святої Марії Магдалини показує, що у кожної людини є можливість змінити своє життя».

Осінній дощ не вщухав весь день, змиваючи залишки літнього тепла. Та прохолодний день залишив по собі теплі спогади, адже подарував нам п’ять «Сповідей» зі священниками й одну з художником-іконописцем. «Сповідь» з отцем Романом завершувала той знімальний день.

Якось по-домашньому затишний храм розкрив перед нами свої двері, зустрів ароматом ладану, огорнув тишею та благодаттю. Образи святих та краплі воску на свічках під іконами зігрівали душу, сповнюючи її теплом. І мудрі очі та привітна посмішка священика, як елемент мозаїки, котра створює атмосферу цього місця. З отцем Романом неймовірно просто спілкуватися.

Як і багато хто зі священиків, він чудово бачить людські душі, одразу розуміє суть людини. Та якою б не була суть співрозмовника, це ніяк не змінює суті самого отця Романа, не впливає на його ставлення та спілкування. В нього досить душевних сил аби залишатися собою, не зважаючи ні на що. Він почув поклик Бога ще зовсім дитям і з того часу слідує шляхом віри та любові.

Глибоке генетичне коріння, кохана дружина та діти й глибока, сильна віра – це фундаментальні постулати, котрі дарують людині силу бути вільною від впливу життєвих негараздів та буденної метушні. А у що віримо ми? В політиків, в реформи, в юристів чи лікарів? Може саме тому ми, раз у раз розчаровуючись у цій своїй примарній вірі, поступово втрачаємо саму здатність вірити, наповнюючи душу відчаєм та зневірою? Скільки раз кожен з нас чув слова: «Я вже ні у що не вірю» або «Я вже нікому не вірю»?

Господь у своїй любові дарував кожному з нас можливість іти своїм шляхом і бути сильнішими за будь-які випробування долі, дозволяючи їм лише загартовувати нас, але не звертати зі шляху та не ламати себе. Для цього достатньо лише вірити в Бога й вірити Богу. Але ми часто не здатні прийняти цей Його Дар, і, не вірячи ні у що, і не довіряючи навіть самим собі, носимося по колу, щоразу наступаючи на ті самі граблі, будучи нездатними розірвати це замкнене коло. Постійна метушня в діях, думках, цілях та засобах їх досягнення, підміна понять ціни та цінності – все це наслідки відсутності Віри та Господа в нашому житті.

Спілкуючись з отцем Романом, я відчув разючий контраст мирського та Божого. На долю священиків часто випадає навіть більше випробувань, ніж на долю мирян. Хоча порівняння тут може й недоцільні, адже у кожного своя доля, та я зараз не про це.

Зустрівшись з негараздами, в душах тих, хто блукає у безвір’ї, лише примножується біль та порожнеча, в той час душі тих, хто іде по життю з Богом та молитвою, в полум’ї випробувань лише загартовуються, наповнюючись вогнем любові. Сила священика в тому, що, не зважаючи на те, добре їм чи погано, їм вистачає душі любити ближнього та любити Бога. І вони своїм служінням несуть тепло цієї любові світу.

Ми щодня зустрічаємося з силою силенною справ, на нас виливають неймовірні обсяги інформації ЗМІ та соціальні мережі, нам продають примарні, швидкоплинні задоволення – все це створює нову реальність. Реальність, в якій цінність мають не любов, молитва, віра та милосердя, а матеріальні придбання та надбання, котрі не насичують нас, а тільки посилюють жагу до нових та нових задоволень.

Нам підмінили поняття ціни та цінності. Предки заповіли нам найважливіші цінності – Бог і Україна. А ми забули про це. Й страшним нагадуванням про по-справжньому важливі речі стали свист куль на Майдані та на фронті. Саме цим у Нації пробудилося УКРАЇНСТВО.

Але є посеред нас і ті, хто все життя прожив з усвідомленням Бога і України. І в цих людях, таких людях, як отець Роман, така глибока, навіть глибинна мудрість і правильність. Це важко описати словами, це те, що стоїть за словами діалогу і проглядає між рядків тексту, те, що ми бачимо в очах святих на іконах і у полум’ї свічок під іконами.

Ми завершили наш діалог, прибрали техніку. Не хотілося прощатися. Тішило тільки те, що прощанням це знайомство не завершиться, а я поїду додому і буду жити далі, знаючи, що посеред нас, українців є такі звичайні й водночас надзвичайні люди. Священик несе світло любові в пітьму людських пристрастей, підтримуючи нашу віру й додаючи сил іти по життю чесно та гідно. Кожному з нас Господь дарував набагато більше, ніж ми здатні навіть уявити, лише б нам стало душі та віри прийняти Його Дари.

«Згадую свої дитячі роки, коли батьки відправляли нас до піонерських таборів на місяць чи на більше… Кожного тижня, діти, мов горобці на дротах, зависали на парканах в очкування батьків, які привозять різні приємності… Дитинство було у нас не голодне, а швидше перегодоване. У нас було всього і багато, але ми вперто чекали ще чогось цікавого, смачнішого… Чому я про це згадую? Приїжджаючи на передову кожного разу бачу щасливі посмішки, широко відкриті обійми на зустріч, вдячність очима і скупими словами… Я радію всьому цьому і разом з цим у серці щемить…»

Джерело: https://www.facebook.com/votcher.j/posts/3383375771785439

Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Плануючи мандрівку на Поділля, я отримав від наших спільних знайомих навіть не рекомендацію, а настанову обов’язково зустрітися з пані Юлією, коли буду у Вінниці. Я зателефонував їй ще за місяць до нашого візиту.

Телефонна розмова з незнайомою людиною, прості, навіть дещо загальні фрази, але в мене склалося враження, що мене прийняли. Прийняли за свого. Повірили і довірились мені заздалегідь, ніби авансом. І в той момент я усвідомив, що хай би там що не сталося, а я виправдаю таку довіру й не підведу цю людину.

– Приїздіть, – коротко вимовила вона. Так говорити вміють лише дуже хороші вчителі: трохи суворо та стримано, що я одразу намагався згадати, чи виконав усі домашні завдання, хоча останнє отримував декілька десятиліть тому, і в той же час з таким теплом та турботою, що на очі навертаються сльози від тієї ніжності.

При особистому знайомстві я переконався, що перше враження виявилося вірним. Жінка. Мати. Українка. Вчителька. Фронтовий волонтер. В неї сталося страшне. Її діти пішли на війну. Десятки, сотні й навіть тисячі її дітей. Величезному, люблячому, материнському серцю цієї Берегині не важливо скільки рочків цій дитині, 5 чи 50. Коли це дитя боронить рідну землю, або коли вона бачить душі, обпечені полум’ям війни її власна душа прагне зігріти, підтримати, допомогти.

Її війна почалася навіть раніше. Почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі. Спочатку на Майдані, а потім на фронті. Мене надзвичайно яскраво вразило в цій жінці те, що попри неймовірну турботу за кожного окремо й за усіх разом, вона ніколи не стане жаліти себе чи інших, не стане жалітися на життя чи обставини. Її материнська любов до Нації – це історія про силу, котра потужніша за ницу підступність зовнішнього та внутрішнього ворога.

І своєю силою вона надихає інших боротися та перемагати. Надихає не словами, а собою, власним прикладом. Адже нашим захисникам інколи важливо просто знати, що такі люди є, що вони поруч з ними. Тоді їм є кого захищати, є за кого боротися. Там, під пострілами та вибухами снарядів майже не чутно слів. Там слова втрачають ціну та цінність. Замість них говорять очі та душі. Вона навчилася мовчати. Навчилася чути без слів. Її підопічні не вміють просити, вони звикли розраховувати лише на себе. Тому не рідко, приїжджаючи на локацію до хлопців, подивившись на ситуацію, вона вже знає, що потрібно саме тут і зараз. Там вже всі стали настільки СВОЇ, що розуміють одне одного без слів.

Вона ніби живе між двох світів: потрапляючи в перший, вона нагадує нашим воїнам про мирне небо тут, в тилу, котре вони боронять ціною власних життів, а повертаючись з фронту ніби потрапляє в інший вимір, в якому давно забули, що війна триває. Цей контраст крає душу на шматки. Він ранить наших захисників не менше, ніж ворожі снаряди.

Юлія Луківна у своїй мудрості та любові стала вища за цей біль. Навчилася не звертати увагу на тих, для кого немає України, а є лише власні потреби. Вона завжди готова допомогти тим, хто цього потребує та прийняти допомогу від тих, хто хоче долучитися та підтримати НАШИХ, але при цьому їй стало душевних сил пробачити тим, кому байдуже, не тримати на них зла. І в цьому стільки Божого, що в мене просто перехоплює подих. Ми на собі відчули тепло підтримки та турботи цієї дивовижної людини.

В офісі ГО «Мольфар» ми зняли п’ять програм. П’ять доль, п’ять душ, до яких ми змогли доторкнутися й котрі змогли показати Нації з її допомогою. Нас привітно зустріли, надали локацію, пригостили чаєм та смаколиками, розповіли трохи про героїв майбутніх програм. Перед кожною програмою Юлія Луківна уважно дивилася мені в очі, ніби переконуючись, що я не завдам шкоди дорогим для неї людям та зумію їх зрозуміти та оцінити. І після кожного запису уважно придивлялася до мого співрозмовника, щоб впевнитися, що все пройшло добре. Така ніби навіть непомітна, але настільки щира турбота говорить більше за будь-які слова.

Вона давно вже живе для інших, тому говорити про себе саму було для неї незвично та навіть трохи складно. Починаючи репліку розповіддю про себе, вона ледве не щоразу завершувала її згадкою про тих, кому вдається допомагати. Невтомна, працьовита, любляча, потужна Юлія Вотчер повсякчас забуває про себе у цій війні. А мені так кортить, щоб вона завжди знала та відчувала, що усі, хто її знає, горді, вдячні та щасливі тим, що така неймовірна Українка є посеред нас.

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене. У мене давно з’явилася ця ідея. Я відчував, наскільки це важливо, потрібно та навіть необхідно зробити. Часи червоного терору нас привчили до того, що свої почуття слід тримати при собі та не можна відкривати і довіряти їх іншим. Так винищували єдність та довіру всередині Нації. Тому я дуже ризикував, розпочинаючи проект «Сповідь», пропонуючи відкрити душу на очах у Нації і Бога. Цей ризик виявився виправданим душі сотень українців відгукнулися, подарувавши мені змогу показати Нації СПРАВЖНІХ.

Окремою частиною проекту «Сповідь» став цикл «Покута». Він розпочався коли навіть несподівано для мене самого Ольга Чихелідзе-Батагова сказала: «Я хочу покаятися». Я тоді подивився на неї здивовано: сильна жінка, волонтер, котра опікується надскладними пацієнтами військових шпиталів. Жінка, чоловік якої воює за Україну. А вона продовжила: «Я хочу покаятися в тому, що багато років з байдужістю ставилася до своєї Батьківщини й лише Майдан та війна дали мені змогу усвідомити ціну та цінність України та українства. Моя власна байдужість, байдужість кожного з нас окремо та усіх разом призвела до того, що сьогодні на фронті гинуть найкращі з нас».

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті та в моїй душі. І сьогодні, я вважаю, настав той час, коли кожен українець мусить усвідомити ціну та цінність мирного неба над нашими головами та відповідальність кожного з нас перед тими, хто поповнив Боже воїнство в битві за волю та незалежність нашої країни. А для цього ми маємо пам’ятати обличчя тих, хто віддав заради нас своє життя. Маємо подивитися в очі тим, хто втратив дитя, батька, чоловіка, друга, побратима, коханого. Це ціна нашого сьогодення. Без усвідомлення цього ми не зможемо рухатися далі та будувати майбутнє.

Про це потрібно говорити, навіть кричати. Я відчуваю гостру потребу не мовчати про це. Не знаю, чи буде це 10, 20, 100 чи 200 програм, але душею відчуваю, що вони мають відбутися. Так, я розумію, що вони не назбирають широкої аудиторії, адже багато хто просто не знайде в собі душевних сил подивитися в очі героям програм такого циклу, а багатьом зручно жити в країні, де війни немає, бо вони, бачте, «усталі от войни».

Нехай так. Та все одно прагну зробити все від мене залежне, щоб донести до Нації усвідомлення реалій нашого сьогодення. Нас приспали. Та ми мусимо усвідомити, що поки ми закриваємо очі, йдучи наосліп, об’єднані сили зовнішнього та внутрішнього ворога звертають нас до краю прірви. Спілкування з Юлією Вотчер стало тією краплею, котра переповнила мене, затопивши необхідністю в Покуті перед Нацією. І я безмежно вдячний Господу за цю даровану Ним зустріч.

Ікос 3

Маючи стремління до подвигу чернечого рівно-ангельського життя, у святий град Київ заради поклоніння преподобним Печерським прийшов ти, і з уст преподобного Досифея прийняв повеління йти у Саровську пустинь, вірою здалека поцілував ти це святе місце і, там оселившись, закінчив своє богоугодне житіє. Богові ж зі зворушливістю взиваємо так:

Радуйся, бо ти відмовився від мирської суєти; радуйся, бо ти зажадав Небесної Вітчизни.

Радуйся, бо ти Христа полюбив усім серцем; радуйся, бо ти благе ярмо Христове на себе взяв.

Радуйся, бо ти був сповнений досконалим послухом; радуйся, бо ти був виконавцем заповідей Божих.

Радуйся, бо ти розум свій і серце молитовно утвердив у Бозі; радуйся, стовпе благочестя непохитний.

Радуйся, преподобний Серафиме, Саровський чудотворцю.

Митрофорний протоієрей Олександр Токарчук, настоятель храму св. прп. Серафима Саровського чудотворця

Засіяні безжальною рукою ворога кулі сходять хрестами над могилами найкращих. Нація вмирає та народжується в цій війні. Усвідомлюючи це, неможливо залишатися байдужим. Душа прагне допомогти, підтримати…

Серце крається, коли бачиш сльози в очах батьків, вдів, дітей, побратимів… Та разом з цим болем приходить усвідомлення того, яка відповідальність лежить на тих, хто залишився жити під мирним небом. Ми маємо жити! Жити так, щоб ті, хто спостерігають за нами з небес, відчували, що віддали життя не даремно.

Посеред гостинного міста стоїть затишний храм, на порозі якого привітною посмішкою зустрічає священик рідної Української Церкви. Ти дивишся йому в очі та розумієш, що перед тобою людина, котра не звертаючи увагу на форму, одразу бачить суть людей, речей та подій. В цьому і є Божа любов – коли люблять не за те, як ти вбраний чи як виглядаєш, і навіть не за те, що ти робиш, а просто за те, що ти є, за те, ким ти є.

Господь навчає любити ближнього, як самого себе. Та чи усвідомлюємо ми те, ким ми є? Коли востаннє відчували любов до себе та світу не за здобутки та досягнення, а просто, прокинувшись вранці, вітаєш своєю любов’ю новий день? Щоразу дивлячись в очі священику, наповнюючись храмовою тишею, я знов і знов знаходжу себе. Приходить усвідомлення того, що є по справжньому цінним, а що примарним та другорядним. Й водночас стає навіть моторошно від того, скільки нашого життя ми втрачаємо на гонитву за примарами.

Ми були зачаровані розписом храму і тим більшою радістю для нас стала можливість познайомитися з автором цього розпису – Іваном Петровичем Грищуком. Отець Олександр в той день поспішав та не мав змоги приділити нам багато часу, проте не квапився сам та не квапив нас.

Коли людина перебуває в гармонії з собою та Богом, така обмеженість в часі не створює незручностей, а лише підкреслює цінність кожної хвилини, кожного сказаного слова. Навпроти мене сиділа людина, котру Господь покликав до себе ще змалечку. Отець Олександр, бувши ще маленьким хлопчиком Сашком, пробирався крізь щілину в огорожі в зачинений тоді храм і міг пропадати там годинами.

А сьогодні він на прикладі своєї парафії доводить, що «церква не повинна обмежуватися воротами храму» і розбудував цілий храмовий комплекс, де навчає маленьких українців творчості, наукам, любові до ближнього, до Бога і України. Священики нашої рідної церкви завжди поруч із кожним з нас й так само поруч з Нацією.

Вони хрестять наших дітей, допомагають їх виховувати у недільних школах, вінчають закоханих, проводжають в останню путь, а потім стають пліч-о-пліч з Нацією на Майдані, на фронті, збирають волонтерську допомогу тут, в тилу. Кожен з них не тільки словами, а й власним прикладом проповідує любов до Бога й України. Справжня віра, справжня любов не обмежуються воротами храму. Вони завжди поруч з нами, як і ті, хто несуть їх Нації.

https://youtu.be/HbVDdoyuu3o

Господи, Господи, поглянь з неба, подивись і відвідай виноградник, який насадила правиця Твоя. Нехай всемогутня Твоя Рука буде завжди над нашим народом, що його Ти полюбив. Дай йому, Предвічний Боже, у кожному поколінні, аж до кінця світу, єпископів і священиків святих, повних Твого Духа, — пастирів й учителів Твого Закону, що вміли б незмінно зберігати правду Твого святого Об’явлення та з любов’ю навчати й вести увесь народ. Даруй духовенству ласку ніколи не боятися пожертвування, де тільки йде про Твою славу й добро цілого народу. Розпали в серцях священиків дух ревності про спасіння душ. Відкрий перед їхніми очима премудрість Твого Об’явлення і дай їм високе почуття святості того діла, до якого Ти їх покликав. Благослови їхню працю і їхні наміри. Хорони від усякого лиха. І єднай їх Твоєю благодаттю, щоб любов’ю були одно, — як Ти, Отче, зі Сином і Син з Тобою. Амінь.

Протоієрей Михаїл Бабій, капелан ВЧ-3008 Національної гвардії України, настоятель парафії св. Архістратига Михаїла Вінницько-Тульчинськоі єпархії Православної Церкви України

Дрібний вранішній дощ вже в обід перетворився на холодну осінню зливу і сонце не квапилося тішити нас ласкою свого проміння. Проте цей день був осяяний світлом свічок під іконами та «Сповідями» зі священиками та капеланами Поділля. Автомобіль віз нас крізь рясні потоки води, а мені замість осінньої прохолоди відчувалася посмішка Бога, котра ніби супроводжувала мене у цій мандрівці.

Цього разу мене сповнювало очікування чогось надзвичайного, адже на мене, з благословення архієпископа Михаїла, в храмі Архістратига Михаїла чекав отець Михаїл. І мої очікування виправдалися повною мірою. Такі зустрічі, такі діалоги доля дарує тільки з великої Божої ласки. Похмурість того осіннього дня лише підкреслила разючий контраст між буремністю буденної метушні та спокійним затишком храмової тиші, в котрій заспокоюєшся та зігріваєшся не тільки тілом, а й душею.

І капелан Михайло Бабій, котрий зустрічав нас на порозі храму, видався мені тоді справжнім провідником між мирським та Божим, запросивши нас укритися від негоди в оточенні ікон. Здавалося, відлуння молитви, котру читали тут під час ранкової служби, ще й досі лунає під куполом. І я мимоволі почав пошепки молитися, вдячний Богу за такі контрастні яскраві враження та відчуття, котрі подарувало саме лише знайомство.

Чи не з перших реплік нашої розмови я якось раптово, навіть несподівано для себе, відчув, як ясно я відчуваю слова отця Михаїла самою душею. Я часто спілкуюся зі священиками й кожен з таких діалогів викликає в мене особливе, ні на що не схоже відчуття. Проте є й дещо спільне. І це те, що надихає мене продовжувати свою справу і шукати все нових і нових зустрічей з тими, хто присвятив своє життя служінню Господу — в душі цих людей надзвичайно яскраво палає любов до Бога й України. На тепло та світло цієї любові ніби відгукується таке ж саме полум’я в моїй душі, починаючи палати яскравіше.

Ми в нашому мирському житті давно забули це відчуття, але під час спілкування з такими священиками воно раптово сповнює нас і ми раптово усвідомлюємо себе спантеличеними марністю тих буденних справ, котрі ще кілька хвилин тому здавалися нам надважливими. Та все це бліде та примарне у порівнянні з сяючим дивом Божої ВІРИ та ЛЮБОВІ. Ось чому, повертаючись після знімання чергового циклу «Сповіді», я щосили намагаюся відійти від буденної метушні мегаполісу в затишну тишу свічок та ікон, котрі привожу з кожної мандрівки на згадку про надважливі для мене відчуття.

Щоразу з посмішкою усвідомлюю, що після того, як душа очистилася молитвою, храмовою тишею та сяйвом люблячих та віруючих душ, мирський світ, з його метушливим безперервним бігом за примарними принадами, більше не владний наді мною. Душею усвідомивши, що має лише ціну, а що справжню цінність, ти бачиш цей світ зовсім іншим — стає очевидним, що за сяйвом мирських принад лише порожнеча і так само очевидною стає порожнеча в людських душах, котру багато хто з нас намагається заповнити цим примарним сяйвом.

Кохання залишається так само сильним, проте зникають сумніви, біль, перестороги та невпевненість: все те, що отруює справжні почуття. Почуття не змінюються, змінюються відчуття. Ти не втрачаєш любов чи цікавість до життя у всіх його проявах, просто раптово розумієш, що до усвідомлення ВІРИ не знав, що таке справжнє життя. Соціум замість зерен мудрості та радості згодовує тобі лушпиння від них, а ти їси це ментальне й інформаційне сміття і не усвідомлюєш, що є щось інше. Та душу цим не наситиш. І рано чи пізно душа, змучена цим голодом, почне боліти. Тоді ти намагатимешся загасити той біль більшою й більшою кількістю лушпиння, намагаючись підмінити сяйво душі придбаннями, нагодувати душу дорогими продуктами, відмити в СПА-салоні чи втекти від болю, щосили тиснучи на газ автомобіля.

Та душа заспокоїться лише тоді, коли ти подивишся в очі священика навпроти, коли зумієш по-справжньому почути його і дозволиш сяйву його душі запалити іскру Святої Віри у твоїй душі. Капелан Михайло Бабій вміє це як ніхто інший. Він несе світло любові туди, де ворог прагне не просто вбити тіла наших Воїнів кулями та снарядами, але й занапастити їх душі відчаєм, ненавистю та зневірою. Саме ВІРА та ЛЮБОВ робить нас по-справжньому НАЦІЄЮ. Нацією, котру за сотні років так і не змогли здолати, знищити зовнішні та внутрішні вороги. А без цього ми просто народ, знищення котрого лише питання часу.

Саме за це ворог так ненавидить нашу Українську Матінку-Церкву і щосили намагається підмінити її у свідомості українців прокремлівською сектанщиною – наші, українські священики навчають нас любити та вірити, відновлюючи нас як ВІЛЬНУ та сильну Націю. В той час як адепти ворожої церкви зомбують бути рабами їх кремлівських божків. Наші священики та капелани в тилу та на фронті також ведуть невпинну боротьбу з ворогом. І їх внесок в майбутню перемогу складно буде переоцінити. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!