07:21 22 лютий Київ, Україна

"Ця виставка дає можливість представити сучасні перспективні та інноваційні розробки, створені завдяки нашому науково-технічному потенціалу. Нашій оборонці є що показати і запропонувати потенційним замовникам по всьому світу", - зазначив керівник Укроборонпрому Юрій Гусєв.

14:40 15 лютий Київ, Україна

«Для України дуже важливо бути високо представленою на виставці такого рівня. Ми - серед найбільших експортерів аграрної продукції в світі і робимо значний внесок у продовольчу безпеку багатьох країн», - підкреслив Володимир Зеленський.

«Ідея в тому, що посаджене в землю пшеничне зерно - це початок нового життя, а колос, наповнений зернами, - це нові ідеї, думки, люди, які об'єднуються в колосі. Це алегорія нового мислення. Ми хочемо об'єднати людей навколо глобальних проблем і того, як жити, чути і відчувати себе смарт вже сьогодні. Адже тема нашого павільйону називається «Смарт Україна: об'єднуючи світ», - розповіла главі держави секретарка Координаційного комітету з підготовки та забезпечення участі України в «Експо-2020» Аліна Шишкіна.

«Фактично, це алегорія трансформації України. Від агрохабів до блокчейнів - таку Україну представляє наш павільйон на Всесвітній виставці «Експо» в Дубаї», - зазначив президент.

09.10.2014. АКВАПАРК  АБУ-ДАБІ

            Ледь продерши кліпки і нашвидкуруч поснідавши, ми помчали до сусіднього готелю, щоб безкоштовним автобусом дістатися аквапарку в Абу-Дабі. Я сиділа в салоні й милувалася красивим водієм. Ох уже  ці араби, уміють же підібрати обслуговуючий персонал!

            Лише чверть години – і ми в аквапарку. Учора я слізно просилася в дівчат дати мені перепочинок. Але  дітки безапеляційно відхилили моє прохання:

            - Мамо, не сподобаються атракціони – будеш кваситися в басейні внизу.

            Я погодилася. Але малі сатрапи потягли мене на «Ледачу» річку», буквально запхнули в  глибокий круг (сідниці торкалися води, а ноги стирчали десь угорі) й пустили у вільне плавання. Швидкий потік ріки мчав мене в безвість, а я думала про те, де я й де мої речі (з речей на мені був лише купальник). Із штучних водоспадів потоками лилася вода, руками я греблася, як та курка лапами, відвертаючи свій хиткий «човник» від чергових водних потоків, але його все одно крутило, вертіло вусебіч. Моє  підношене серце драйвувало на повну. «Господи, хоч би не гавкнути», - шепотіла я впереміш із криками: «О-о-о!... А-а-а-а!»

            Врешті мої поневіряння закінчилися. У кінці атракціону до мене мило посміхалися дві доні, і я подумала, що на сьогодні одне випробування вже пройшла!

            Опісля ми втрьох, як два пінгвіни й одна мала куріпка, спочатку пошльопали босими ноженятами якимись лабіринтами по жовтих плитах, а потім гвинтовими сходами піднімалися вверх. Черг було дві, і ми стали в довшу. Яна швидко зметикувала, що краще пробратися через канатик  у коротшу. Ми подерлися за нею. Яким же було розчарування, коли нас знову завернули назад – то була черга для VIP-персон.

            - Дискримінація, - зітхнула я.

            - Атож, - закивали доні.

            Знову вистоявши чергу, ми нарешті потрапили до двох гірок – синього й зеленого кольорів. Як глянула я на ті гірки, ноги підкосилися, і я вже хотіла накивати п’ятами, але дівчата в один голос як крикнуть:

            - Мамо! Ти куди???

            - Та щось страшнувато…

            І ти півгодини вистояла, щоб повернутися?

            Мимоволі я подумала про свою  покійну бабусю-партизанку (у такі моменти я завжди її згадую). Вона б не спасувала! І я покірно дала себе вклендати в ту кляту гірку (синю, напевно). Склала, як покійниця (за інструкцією), рученятка й почала молитися. (Слід зауважити, що Господь того дня почув від мене стільки молитов, скільки не чув, певно, впродовж усього року!) І полетіла вниз із шаленою швидкістю. Від страху я заплющила очі,  а вода наповнювала мого носа, ротову порожнину, адже я волала так, як кричить недорізане порося.

            Коли розплющила очі, то подумала, що вже на тому світі. Над собою побачила стурбоване лице старшої:

            - Мам, жива?

            - Жива, - буркнула я, опираючись на її руку. - «Та дуже нездужа», - процитувала Шевченкову «Наймичку». – Ви мене доконаєте…»

            Тут і Яна матеріалізувалася.

            - Все, дівчатка, я пас!

            Але ролі змінилися, бо Ярославка, як я колись їй, малій, сказала:

            - Мамо, пригадуєш, як  ми в Гаграх каталися з тобою на машинках? Правда, класно було?

            - Класно! – посміхнулася я.

            - Поглянь уверх, які чудові машинки!

            І справді, високо над нами кричали-галасували якісь щасливці, мабуть, від радості. То вже потім я збагнула, що ні.

            І ми знову подерлися вверх. Над собою я побачила жахливу пащу страшидла  й напис: «Кишки дракона».

            - Тільки не це! – зарепетувала я.

            - Ні, мамо, ми на машинки.

            Ми дерлися все вище й вище, до самих небес. Я вже повзла східцями й думала: «І навіщо  все це роблю?» Нарешті опинилися в епіцентрі натовпу, знайшли кінець черги для пересічних (ми вже були навчені). А збоку, і знизу, й зверху  чулися крики, репет і вереск. Драйв, драйв, драйв!

            Атракціон з «повітряними машинками»  виявився американськими гірками й називався «Бандит-бомбер». Треба було сісти на одне з чотирьох сидінь, застібнутися паском, щоб, бува, не випасти дорогою, і ловити кайф. Що ми й зробили. На неймовірній швидкості нас мчало по рейкам, піднімало то високо вверх, то різко вниз, а я вже не кричала, а хрипіла: «О-о-о! А-а-а! О-о-го-го! Е-ее..» Тут тобі  козі й смерть…

            Із «машинок» я сама не виходила – мене витягали мої доні, як напівживий «бегеж», а мені було зовсім байдуже, що представники всього світу реготали з такого дійства. І хто вони мені такі? І хто мене тут знає?..

            Я нічого не говорила доням, вони все зрозуміли без слів. Така бажана свобода всміхнулася до мене біля басейну  глибиною курці до колін. Ярославка купила мені «комплімент» від себе - різнокольорові кульки морозива й пляшку крижаної води. Морозиво я з’їла, а водичку прихопили наші  «браття-росіяни»,  поки я ніжилася в басейні.

            - Ми зранку тут, і води вашої не бачили», - розвела руками молода пара.

            «А Бог з вами», - подумала я, зручно вмостилася в шезлонзі під парасолею й поринула у світ морфея.

            Трохи покімаривши, я звернула увагу на медиків, які швидко мчали на носилках дівчину-африканку з кисневою маскою на обличчі. Когось-таки доконала полуднева спека!

            Коли мої дівчатка відвели душу на атракціонах, ми  ще раз пропливли «Ледачою річкою» (тепер уже страху не було) й тільки-но зручно вмостилися на лежачки, як ввічливий працівник нагадав нам, що за чверть години парк припиняє роботу.

            Знехотя ми піднялися й рушили до виходу. Дорогою, почувши нашу мову, мене зупинила гарненька дівчина-рятівниця й схвильовано запитала:

            - Ви з України?

            - Так, з Черкас. А ви?

            - З Александрії…

            - Кіровоградської області! – дружно закінчили ми. – Земляки!

            І почали обійматися. Це було так зворушливо. Ми з Яною пообіцяли дівчині обов’язково передати привіт Александрії.

            На виході нас проводжав звук бубона – індійське хлоп’я хвацько вибивало нехитрі мелодії, відвідувачі підтанцьовували в такт, плескали в долоні й кидали малому музиці мідяки та мілкі  купюри в залізну посудинку. Ми теж трішки потусувалися, зняли на відео і, вдоволені, рушили до автобуса.

            А ввечері знову зустрілися із Ханною, знову ресторанна вечеря, задушевні розмови, обмін сувенірами. Особливо припала до душі кістяна скульптура письменниці – натяк на моє хобі. А ще чоловік подарував штучні магнолії, що будуть завжди нагадувати про єгипетського друга – християнина Ханну, хай благословить його Господь!

      (Продовження.  Далі буде)    

08.10. 2014. О ХАННА! МИЛИЙ  ХАННА!

            Увечері ми вже втрьох валялися під пальмами в шезлонгах, коли Ярославці зателефонував її арабський друг Ханна, півдесятка років безнадійно закоханий у мою доню.

            Він підійшов несподівано – середнього зросту, міцної статури, з бородою та вусами,  які, мабуть, відростив для солідності перед зустрічі з нами. Спочатку тримався статечно, як і належить за правилами етикету, потім розслабився і почав усміхатися, щиро й відкрито, як людина, що не ховає каменя за пазухою. Здавалося, ми знайомі багато років,  настільки невимушеною була наша розмова. І то нічого, що я нібельмеса не розуміла, але моя душа почувалася у товаристві цього молодого чоловіка навіть дуже комфортно.

            Як справжній джентльмен, Ханна запросив нас повечеряти до найближчого ресторану. Ми присіли на відкритій терасі, а нам принесли електронне меню. Оскільки, як ви уже зрозуміли, ми дівчатка нахабні й відкриті, то замовляти не соромилися. Аж раптом я згадала про тренажерку і збагнула, що її  сьогодні не буде. Тому скромно замовила лише мікс із червоної рибки під різними соусами та незмінний апельсиновий фреш.

            Красива тайка, що нас обслуговувала (і де тут таких красунь знаходять?) час від часу запитувала, чи сподобалися страви, чи смачно нам, чи ми вдоволені. «Вері, вері гут!» - дружно кивали ми. Тоді вона запропонувала поперчити нам їжу з великої дерев’яної труби-перечниці. «Так! Так!» - сказали ми з Яною. Нам було цікаво побачити такий цікавий предмет в дії.

            Насамкінець ми отримали «комплімент» від закладу – смачні шоколадні цукерочки з морозивом усередині. Чотири з них скряцала Яночка, нам з Ярославкою дісталося по одній, а бідний Ханна отримав облизня. Але він не розгубився, і коли дівчина принесла рахунок, Ханна сказав, що мем (це мені) дуже сподобався «комплімент». Розчулена тайка принесла іще декілька цукерок. Тепер уже я волала: «Ханні, Ханні залиште!», знаючи з Ярославчиних слів, що її друг полюбляє солоденьке.

            Після того, як ми натоптали чималенькі шлуночки, Ханна відвіз нас до Перської затоки помилуватися нічними краєвидами. Поки молодь фотографувалася, я переглядала в авто захопливе відео про спільну поїздку Ханни та Ярослави в пустелю. І яка ж та Ярослава вередлива! Чомусь не захотіла ночувати в пустелі з групою, бо їй там, бачте, «воняло рибою», і бідолашний Ханна повіз її назад у місто. Дорогою вони заблукали, авто заглохло в піску. І чоловік півночі лопатою вигрібав пісок з-під колес машини, а це мале знімало його на відео. Додому вони все ж не потрапили, а повернулися туди, де «смерділо рибою». І до півдня спали, а  їхні друзі варили уху. Отаку санту-барбару я й переглядала, поки діти гуляли біля води.

            Близько другої ми вповзли до номеру, крім Яни, яка поїхала дивитися нічний Абу-Дабі та знайомитися з локалами.

            - Дочечко, Ханні можна довірити нашу Яну? – запитала я Ярку.

            -  Якби у мене була власна дитина, то я  її довірила б тільки Ханні, - відповіла та.

            -  Добре, їдь, - винесла я вердикт.

            Яна заявилася під ранок і впала спати. Але  цього я вже не чула, бо поринула в сон, як муха в солодкий мед!