хочу сюда!
 

Вика

40 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-43 лет

Заметки с меткой «сотник»

Сотник Іванов

Шановні ворожбяни,настав час описати останнього сотника Ворожбянської сотні Іванова Данила Прохоровича.

Нам відомо,що коли Ворожбянський сотник Скрицький Василь Григорович 1692 р.н.пішов на підвищення і був призначений хорунжим Сумського слобідського козацького полку то на його місце був призначений Іванов Данило Прохорович 1705 р.н. Зараз складно розібратися чому було прийняте таке рішення,можливо по материнській лінії вони були родичами зі Скрицькими,можливо з полковником, можливо ще щось,але факт призначення є і від цього нікуди не дінешся.

Так ось,перевіряючи всі доступні мені матеріали я ніяк не міг знайти звідки він взявся і хто його батьки,адже в списках козацької старшини Сумського полку такого прізвища немає, але імя його батька,на той час доволі рідко зустрічалося і в перепису 1732 року я знаходжу підпрапорного  Прохора Івановича Литвинова, 1652 р.н., але вписані його діти Петро,Григорій і Михайло і серед них я не знаходжу Данила. Так би я й залишив без уваги цю родину,але порівнявши записи ісповідних розписів Покровської церкви за 1741 рік по його братах я удостовірився що це одні і ті ж люди,а відсутність його в перепису 1732 року мабуть потрібно пояснити тим, що він знаходився або на навчанні,або ще десь і не потрапив до перепису,а може був народжений іншою жінкою.Так ось,десь близько 1736 року він був призначений на посаду Ворожбянського сотника. Головні справи сотні продовжував вирішувати Скрицький В.Г., він хоча й був хорунжим полку,але його родина продовжувала проживати в Ворожбі і він надовго не залишав Ворожби. Так ось з перепису 1732 року ми бачимо що у підпрапорного Литвинова Прохора Івановича,котрому на цей час 80 років, числяться діти:

Петро,якому 30 років (1702р.н.),

Григорій —20(1712)

Михало—15(1717).

Згідно з ісповідними розписами Покровської церкви за 1741 рік ми бачимо що в дворі сотника Іванова Данила Прохоровича, котрому на цей час 25 років (1716р.н.) проживають:

Його дружина Ксенія Афанасьєва, якій 23 роки (1718 р.н.)

Мати Марина Мартинова—56 (1685 р.н.)

Брат Петро—34(1707р.н.)

Брат Григорій—29(1712р.н.)

Брат Михайло –24(1717р.н.)

Так ось,порівнявши всі ці дані я прийшов до висновку що сотник Данило взяв за прізвище ім’я свого діда і тому виникла така плутанина.

В 1746 році він вже пишеться як Білопільський сотник і по батькові замість Прохорович вже Прокопович,може в цьому винний священник, котрий проводив перепис,а може й сам Данило хотів щось сховати в своєму походженні. В цьому ж,1746 році він залишається разом з дружиною Ксенією Афанасьєвою, матір’ю Марією Мартинівною та меншим братом Михайлом. Брати Петро та Григорій відійшли від них.

Приблизно в 1747 році гине в поході полковий хорунжий Скрицький Василь Григорович і сотник Іванов Д.П. лишається опіки і стає повновладним керівником. Але він мабуть хорошим виконавцем,а не керівником і не зміг використати владу для розвитку і утвердження Ворожби. При ньому сотня лишається багатьох переваг, котрі були при Скрицькому, поступово Крижські сотники перебирають на себе всі управлінські функції,котрі до цього зосереджувалися в руках ворожбянського сотника,авторитету він не має і виконує свої обов’язки вимушено,не проявляючи ніякої ініціативи. В добавок до всього цього у них з дружиною Ксенією Афанасьєвою не має дітей і як вони вели себе в цій ситуації нам невідомо,але авторитету це їм не прибавляло. На 1747 рік вони проживають разом з дружиною Ксенією Афанасьєвою,у них 8 служників,матері й братів в їхньому дворі вже немає.

По 1753 році ми бачимо в їхньому дворі «пом’янутого сотника невеста Евдокия Михайловна», котрій 63 роки і проживає вона разом з дітьми: Натплією (22роки), Іваном (19р.) і Єфросинією (12р.),хто вони і ким доводяться невідомо.

Але як би там не було,а до 1765 року,до кінця козаччини, Данило Прокопович зберігає за собою сотничу посаду,а після ліквідації сотенного устрою,за відсутністю матеріалів,на даний час,прослідити його подальшу долю мені не вдалося.

 

Іскрицькі (Скрицькі)

         Шановні Ворожбяни, зараз ми все частіше звертаємося до своїх витоків,хто ми звідки прийшли,хто стояв на чолі Ворожбянської сотні і які прізвища значилися в її складі,в яких битвах вона приймала участь,це все цікаво,але про це потім,а зараз поговоримо про сотників.
         Серед Ворожбянських сотників: Степана Куколя,Олексія Доценка,Данила Іванова найпомітнішими й найвищими за статусом були Іскрицькі,ось про них і піде мова в цій статті.
          В 1696 році,Степан Куколь,перебуваючи на посаді Ворожбянського сотника,так завяз в скандалах з росіянами (путивльцями)за землі, що дійшло до військових дій між ворожбянами й вирівцями(по теперішньому старовирківчанами). У Вирях(Старих Вирках)проживали як однодворці(це служилі люди,котрі за службу одержували невеликі наділи землі,котру обробляли силами однієї родини),так і кріпосні(горюни),котрі були підданими Путивльського Мовчанського монастиря.Так ось піддані монастиря, підбурювані ігуменом Гавриілом почали все частіше заходити за межу й косити сіно в володіннях ворожбянської сотні,ворожбянці цього терпіти не могли й також в їхніх володіннях почали косити сіно.Ігумен Гавриіл зібрав свою братію і наказав побити їх.Його піддані так і зробили.Сотник Степан Куколь,дізнавшись про це негайно підняв сотню й виїхав на місце і в результаті цієї сутички зявилися вбиті й поранені.Обидві сторони звертаються до царя і йде розбір цих подій «…в Путивле,в Приказной избе,те приводные люди роспрашиваны и монастырских побитих крестьян мертвые тела и битые раненые крестьяне ж осматриваемы.И про то их разоренье тое деревни Вирей помещики и их крестьяне допрашиваемы…»Конфлікт поглиблюється,путивльський воєвода Клокачов піднімає людей і йде на село Глушець,де проживали піддані Ворожбянської сотні і на котрих скаржилися царю путивляни,що вони записались козаками і відмовляються працювати на поміщиків і знову Степан Куколь втручається і захищає жителів села,дозволивши їм жити за козацькими(черкаськими) звичаями,але ж Глушець це вже територія Путивльська і тут знову на нього йде скарга царю.Конфлікт розростається і Сумський полковник Кондратьєв десь в 1698 році переводить Степана Куколя з Ворожбянської сотні на Крижську,подалі від путивлян. На його ж місце призначає сотником Григорія Скрицького(Іскрицького),котрий залишивши все своє майно в польській частині України перейшов на лівобережну Україну,де була замужем за Миргородським полковником Апостолом(майбутнім гетьманом)його рідна сестра Олена. І мабуть Олена посприяла тому,що він був прийнятий на службу в Сумський полк і призначений на посаду сотника в найконфліктнішу, Ворожбянську сотню.Через деякий час він одержує належну йому за рангом землю,де він засновує село Скрисковщину (Іскрисковщину).Його батько,Василь Михайлович, був доволі відомою особою полковником Димерським.Він був одружений два рази,перша жінка Катерина Вольська,а друга дочка Павла Герцика.Мав трьох дітей:Олену,Григорія й Адама.В 1689 році він направляється королем Польші в Україну для формування козацького полку і нагляду за іншими полковниками,але він так як і інші полковники Макуха і Апостол-Щуровський, під приводом збору борошна почав розоряти володіння як шляхтичів так і інших жителів Київщини.При гетьмані Мазепі він був резидентом короля,потім ротмістром у Яна Собеського.Помер в 1696 році,а в 1698 був перепохований у Львові.Так ось його син Григорій почав проживати в Ворожбі, разом з дружиною Уляною Іванівною(по інших даних Дмитрівна).Тут народилися їхні діти:Василь,Іван і Петро.В 1708 році Ворожбянська сотня у складі Сумського козачого полку направляється на придушення повстання донських козаків під проводом Кіндрата Булавіна.Недалеко від Валуйок,біля річки Уразова,перед світанком,насунули булавінці,відбувся бій,в результаті якого близько половини полку,в тому числі й полковник Кондратьев, загинуло, а ворожбянський сотник Іскрицький будучи вже пораненим «и что он с ними много, противясь, бился,взяв его в круг,розстреляли».Так загинув Григорій Васильович Іскрицький.Його дружина ,Уляна Іванівна, залишившись вдовою з трьома малолітніми дітьми на руках,невідомо на яких умовах продає Іскрисківщину Степану Куколю,а сама з дітьми так і проживає в Ворожбі.Підрісши,діти одержують добру освіту(мабуть допомагала їхня тітка Олена,котра на цей час була гетьманшею і часто навідувалася до Ворожби) і стають підпрапорними Сумського полку,а найменший Петро,1704 року народження,закінчивши Київську Академію в 1721 році стає канцеляристом Суражського повіту,а потім одружується з дочкою Стародубського полкового писаря Григорія Скорупи,Оленою. Про цю вітку їхнього роду добре описано в книзі Модзалевського,а ми продовжимо по Ворожбі.Так ось в Ворожбі залишилися Василь і Іван Григоровичи.На 1732 рік Василь вже сотник Ворожбянський,а Іван так і залишається підпрапорним.В 1737-1739 році Сумський полк приймає участь в Кримських походах і там в бою під злополучною Чорною Долиною гине підпрапорний Іван Григорович Скрицький.В Ворожбі залишилася вдовою його дружина Анастасія Леонтіївна з трьома синами:Іваном,Захаром і Ананієм.В цей час Василя Григоровича призначають полковим хорунжим,але він як і його родина продовжують проживати в Ворожбі і є прихожанами Покровської церкви.Його місце на сотничій посаді зайняв Іванов Данило Прокопович.В 1747 році формується загін під командою Сумського полковника Д.Г.Кондратьєва для участі в поході на підтримку Марії-Терезії(за австрійську спадщину) і від Сумського полку попадає сюди і хорунжий Василь Григорович.Там він і загинув,а в Ворожбі залишилася його дружина Феодосія Іванівна і діти Василь і Катерина.По досягненні 14 років Василь стає під прапорним,а потім підпоручиком Сумського гусарського полку.В Ворожбі проживає його дружина Майя Андріївна і діти:Сава (1764 р.н),Мотрона(1769) і Єлізавета(1771).
На 1797 рік по Ворожбі вже числиться як неслужачий дворянин Іскрицький Захар Іванович, його дружина Ганна Іванівна і їхні діти Никифор і Йосип. Ананій Іванович з дружиною Марією Федорівною і дітьми: Параскою, Феодосією, Поліною,Агафією, Олександрою та Андрієм(1799р.н.)проживають в одному дворі з Захаром.Ось цей Андрій Ананійович служить службу і в 1824 році звільняється в запас і стає засідателем Сумського земського суду(1832р).Його дружина Валентина Іванівна Сваковська,дочка губернського секретаря і вони вже проживають в хуторі Іскрицькому Ворожбянської волості,де народжуються їхні діти: Микола(1835), Платон(1836)  і Митрофан(1841).
                 Сава Васильович служить канцеляристом,його дружина Єфросинья Данилівна і вони проживають в Ворожбі разом з дітьми Олексієм,Семеном і меншим Олексієм,а також Вірою й Олександрою.На 1864 рік по Сумському повітовому поліцейському управлінню числиться «непременным заседателем» Іскрицький Іван Олексійович,це онук Сави Васильовича.Зараз мабуть немає вже носіїв цього славного шляхетського прізвища по Ворожбі,але ще на другу половину 20-го століття воно було тут присутнє.



Галушка В.О.                                                                                                             29.01.2014р

О встрече с сотником

Думаю этого парня не знают только слепо-глухо-немые) После его эмоционального и решающего для Украины выступления на Майдане он действительно стал "сотником, переломившим ход истории".
Безумно стесняется и просит не говорить что он "герой" и "зірка" и т.п.
Со всеми обнимаеться, здоровается.  Настолько простой, приятный и открытый человек. Как по мне - реальный пример для многих.

Когда-нибудь ты вспомнишь,как выглядело солнце.

Он вошел в храм и замер в позе готовящегося к смерти. На нем был красный плащ из тяжелой шерсти. Такие носили только легионеры из особой имперской гвардии. Лицо воина, повидавшего многое, не выражало ничего. Черные потухшие глаза вяло смотрели на величественную статую Незиды, но почтения не выражали. Только усталость. Зато тело гвардейца выглядело великолепно. Несмотря на полную расслабленность членов.

Жрец вышел незаметно. Из боковой ниши. Подошел к вошедшему и безучастно смотрел на него минуту. Потом сказал:

- Говори, человек.

Воин оживился. Спросил:

- Ты ли тот старец, что родом из Ургаса и что уцелел после последней битвы богов? Который, говорят, последний из тех славных людей. Видел ли ты тогда огонь, прошедшийся по нашей земле? Если нет, то я пойду дальше. Мне нет дела до обычного собирателя приношений.

Старик кашлянул. Потом тихо вымолвил:

- Да. Это я. Храм покровительницы земли - не моя обитель. Я пришел сюда на день. Чтобы встретить тебя.

Гвардеец напрягся. Грубое лицо выразило удивление.

- Как ты мог это знать? Я только этой ночью встретился сам с собой и ужаснулся.

- Я знаю - ласково произнес жрец - ты пришел совершить покаяние.

Воин растерянно сказал:

- Да... это так. Я почувствовал пустоту...

- Это пустота вещей. Все есть пустота... Этот мир есть вещественная пустота. Но есть также пустота сердца. Внутренняя потребность избавиться от пупка. Где есть вещи - там присутствует и зависимость от них. Бог надул все эти бычьи пузыри для забавы. Но они кажутся глупцам объектами. И вот однажды какой-нибудь глупец прозревает. Это просто приходит к концу его время. Тогда его выворачивает наизнанку. А там ведь ничего нет. Вот он и познает, что все есть пустота. Это крах всей бессмысленной жизни... конец его эпохи. Такой человек уже и не человек вовсе. Он бежит, словно заяц, каяться. Как ты сейчас. Жалкое зрелище. Вчера был кем-то, сеял ужас одним видом своим, а ныне маленькое зернышко в куче навоза.

Гвардеец пораженно слушал. И хотя умом не все понял, что-то в нем произошло. Его глаза вдруг загорелись. Он быстро заговорил:

- Ты знаешь, жрец, а я ведь еще мальчиком в пять лет однажды глянул на Солнце и увидел в нем то, что даже не могу описать словами. Я просто понял, что его делить нельзя. А кто его поделит, уже никогда не воспользуется светом, будет служить Тьме, теряя свое сердце и разум. Но отец запретил мне об этом даже думать. Он вложил мне в руки кривой короткий меч, тот, что делает страшные рваные раны и научил убивать, сказав, что теперь не время изучать басни предков.

- Я знаю это. Знаю также, что ты первым влез на стены при захвате крепости икарранцев. И то, что отказался кастрировать защитников города, а теперь ходишь в простых сотниках. Но сейчас это уже не имеет никакого значения. Когда ты вошел в храм, ты уже покинул прошлый разделенный мир. Для всех ты умер. Тебе снова предстоит смотреть на удивительную работу Солнца. И ты должен это сделать для всех убитых тобою в сражениях. Они ведь не виноваты, что не дожили до своего покаяния. Теперь ты их должник...






Та, что подарила ему солнце.

Когда северные легионы вступили на берег Рейна, он, проснувшись однажды в объятиях Селестины, понял... Да-да... он вдруг осознал, глядя на нее, что больше не рассматривает женщину как кусок плоти для наслаждения. Хотя и это, конечно, было. Он даже стал испытывать по-настоящему сильную страсть только сейчас, после десяти лет безупречной службы в первой когорте. Но теперь он осознал еще и то, что Селестина ему дорога как человек, как часть его, уже немолодого сотника, истребившего кучу народа, но теперь ставшего постигать нечто новое. Он сильно захотел все бросить. Посадить в дикой Испании лук и встречать рассветы с той, что однажды подарила ему после тяжелого ранения солнце. Ведь все когда-то должны перестать убивать, чтобы стать Людьми. Если даже это случится слишком поздно...

Господин, птичка, Жанна и пастеризованное пиво.

В этот год зима случилась странной. Хотя почему странной? Давно уже такие зимы стали обычным явлением. Европа перестала быть местом скопления льдов. Удивительно, но такие времена переживали всякие англичане с французами еще совсем недавно. Однако... переходим к делу.

[ Читать дальше ]