Усе свідоме життя Василя Макуха було присвячено одній ідеї, одній меті – здобуттю Свободи для свого народу.

У 17 років він склав присягу вояка Української Повстанчої Армії. А потім, усе життя – в Мордовських таборах, на поселенні та «волі», – не маючи змоги зі зброєю відстоювати права українців, Василь Макух дотримувався 10-и правил (Декалогу) Українського націоналіста.

            Саме в цих документах визначена межа любові до України: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї», «В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України».

Чи не суперечить це постулатам християнської моралі? Адже Василь був віруючою людиною, залишався за будь-яких умов практикуючим християнином. В Євангелії від Івана знаходимо відповідь: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).

В УПА-Закерзоння розвідники з групи «Завірюхи» називали Василя «Микола», а він себе – «Микола Христославенко». Може, тому Бог зберіг йому життя тоді, коли, маючи сім ран, зламану ногу, без належного лікування, пройшов шлях багатолітнього в’язня сталінських тюрем і таборів. Та, скоріше за все, Всевишній призначив йому долю СМОЛОСКИПА. 5 листопада 1968 року на Хрещатику в Києві Василь Макух спалахнув живим смолоскипом «... на знак протесту проти Радянської влади і того, що на Україні <…> відсутня справедливістьі рівноправ'я між українцями і росіянами. Із цього приводу він надіслав лист до центрального Комітету Комуністичної партії України», - повідомив КДБ у листі до ЦК КПУ[1].

У наступному листі КДБ запевнив ЦК КПУ, що «Комітетом держбезпеки при РМ УРСР спільно з органами міліції приймаються заходи по відвертанню поширення відомостей про факт самоспалення Макуха, змісту залишеного ним листа, недопущення використання того, що сталося, антирадянським елементом у ворожих цілях, а також попередження можливих небажаних ексцесів під час похорону Макуха»[2].

«Смолоскипи з людей... Живі смолоскипи спалахнули на планеті. Сайгон, Токіо, Москва, Київ, Прага, Любляна... Страхітливо звичними вже стали ці події, причина яких – насильство. Світ одразу дізнався про ці події, крім київської. Президент, уряд ЧРСР, ЦК КПЧ віддали належне пам'яті Яна Палаха. Жалобні то були дні для чехів і словаків.

Та не те, що в наші дні, а навіть 1897 року царські сатрапи не могли приховати від народу подвиг ув'язненої української революціонерки Марії Вітрової, яка в Петропавлівці облила себе гасом і згоріла живцем.

5 листопада 1968 року в Києві, на Хрещатику палав живцем українець Василь Макух. Та народ і сьогодні нічого про це не знає.»[3]

Але суспільство існує за законами Природи, а в Ній діє закон збереження: ніщо не зникає без сліду. Якщо мав місце подвиг, то завжди знайдеться людина, яка про нього колись розповість, як би не намагалися його приховати.

Через сорок років від дня самоспалення Василя Макуха 5 листопада 2008 року в Донецьку відкрився музей «Смолоскип», присвячений Василеві Макуху та Олексі Гірнику. всеукраїнська громадська організація інвалідів «Чорнобиль-Допомога» (далі – ВГОІ) розмістила його у своєму головному офісі.

Засновник музею – голова ВГОІ Віктор Тупілко в минулому шахтар, ліквідатор аварії на ЧАЕС, учасник бойових дій, - добре знав, що таке небезпека, і як це бути під загрозою втрати життя. він розумів, що В. Макух і О.Гірник мали надзвичайні причини для самоспалення, бо людина завжди намагається врятувати своє життя.

            Віктор Тупілко шукав відповідь за тисячі кілометрів від Донецька – на заході та півдні України. Його цікавили не лише епізоди з життя В. Макуха і О. Гірника, а й маловідомі сторінки історії українців. наочно він побачив те, про що тільки здогадувався: «я пересвідчився, що багато поколінь молоді нашого народу виховували на брехні, з метою знищити українців, переробивши їх на мутантів з викривленою нелюдською свідомістю і хибною уявою про загальнолюдські цінності. москва майже повністю винищила українців на сході України, а в центрі і заході країни українці ще залишилися і вони – неупереджені свідки правди».

Після кожної експедиції В. тупілка архів музею поповнювався новими документами та особистими речами Василя Макуха і Олекси Гірника.

Читаючи протоколи допитів, доповідні записки, акти, складені слідчими, згадується розповідь Петра Григоренка: «Я досить ковтнув застінків КҐБ. Я знаю, як тії напівграмотні слідчі вчать мислити в'язнів за допомогою неграмотних, але маючих міцні кулаки тюремщиків»[4].

«грамотність» слідчих не приховаєш. дії ж міцних кулаків у протоколах, звичайно, не фіксувалися. Проте відчувається, що були позапротокольні події. несподівано називається справжнє прізвище Василя, і він починає давати про себе правдиву інформацію: ім'я, прізвище, звідки родом, про втечу з військкомату та свою зброю.

На жаль, нам поки що не вдалося знайти документи, пов’язані з діяльністю Василя Макуха після звільнення і повернення в Україну. Але й того, що є в архіві музею «Смолоскип», достатньо, щоб зрозуміти: Василь Макух – Людина, якій було тісно у своєму часі. Він сягав думками далі.

На початку 1968 українська національна справа була актуальною темою на сторінках західної преси. Причина цього - опір наших молодих діячів культури на батьківщині, книги В.Чорновола («Лихо з розуму») і І.Дзюби («Інтернаціоналізм чи русифікація?») та інші матеріали, що прийшли з України і були відомі на Заході. Згодом цьому сприяли відомості про роль П.Шелеста[5] у справі Чехословаччини: П.Шелест домагався репресій проти чехів і словаків, боючися, що залишення чехословацького експерименту "безкарним" заохотить українців піти за їхнім прикладом. Однак інші, для Заходу важливіші події відсунули в тінь те, що діялося в Україні.

Кульмінаційним пунктом „бурхливого" 1968 року стала окупація Чехословаччини з усіма її наслідками -- московською загрозою для Румунії, Югославії і Західної Німеччини.

Москва вважала, що СРСР може втручатися у внутрішні справи країн Варшавського Договору, що її сфера впливу є „табу" для Заходу, але сфера впливу останнього може бути предметом експансії,

хоч би у випадку так званих «визвольних воєн».

У той час серед політиків був поширеним погляд, що Заходові нічого іншого не лишається, як іти на домовленість з СРСР. Але якою ціною? Якщо ціною узаконення «поділу світу» на сфери впливу, то це був би величезний удар по всіх поневолених Москвою народах! Україна також опинилася б у цій уже не фактичній, а визнаній Заходом, російській сфері впливу...

Василь Макух передбачав такий перебіг подій і не помилився. 11-16 листопада 1968 року на 5-му з'їзді Об'єднаної польської робочої партії у Варшаві Леонід Брежнєв саме так обґрунтував уведення в серпні військ країн Варшавського договору в Чехословаччину. цю заяву західні політики і громадські діячі назвали Доктриною обмеженого суверенітету («доктриною Брежнєва»).

 Для В.Макуха мовчання в цій ситуації означало зраду. єдиним засобом привернути увагу народів світу до загрози узаконення поневолення, голосно, на весь світ виголосити протест він обрав самоспалення у столиці, коли там зберуться представники багатьох країн з нагоди визволення Києва 6-го листопада 1943 року та чергової річниці Жовтневої революції.

Останніми словами Василя Макуха була відповідь на питання лікаря: «Навіщо ви це зробили? Адже ніхто так і не дізнається про вас!»

– Зате мій син знає! Я - не мовчав!..

Людмила Огнєва

"УК" №21-22(211-212) , листопад 2013, с. 10

http://www.kozatstvo.org.ua/docs/2013-211-212.pdf