Хтось сказав мені: – смішний диваче,
Твоє серце у пустій турботі.
Чом за Україною ти плачеш,
Звідкіля твоя дурна скорбота?

Це ж лише історії химери,
Для віків то є хвилева піна!
Геть проходять планетарні ери, –
Що твоя мізерна Україна?!

І твоя співуча ніжна мова,
І пісні трагічні, елегійні – 
Лише слід чаклунської підкови,
Що згубили коні чародійні!

Я сказав: – Можливо, хай так буде,
Зрештою – усе на світі тлінне...
Тільки що ж мені наповнить груди,
Як із серця піде Україна?

І яку я пісню заспіваю,
І які згадаю я походи,
За яким далеким небокраєм
Я побачу ще Дніпрові води?

І яку в майбутньому дружина
Заспіва над сином колискову?
Чи в очах зажевріє сльозина,
Як почує він нерідну мову?

Він сказав: – Наївний небораче!
Сентименти всі твої даремні:
І пісні, і подвиги козачі  
З`їла геть історія недремна!

Час міняє все – моря і сушу,
Атлантиди тонуть, виникають,
Пропадають і сонця, і суші,
А тим більше – нації щезають!

Це ж тобі не д`явола спокуси,
А питання архінаукове: 
Трусонуть Європу землетруси –
Де тоді і Україна, й мова?

Я сказав: – На Марсі опинюся,
Я і там, у кратерах суворих,
Матері Небесній помолюся,
І побачу знову Чорне Море.

Я і в пеклі сотворю Карпати,
Спів бандури, тополині віти,
Ветху стріху батьківської хати,
Кобзаря безсмертні заповіти!

І Дніпро до мене засміється,
Давню думу заспіва матуся,
І козацтво з Січі озоветься, 
Я воскресну, з пекла вознесуся!

Не страшні ні смерті, ані зміни,
Бо в душі несу незламну вірність,
Бо коріння рідної Вкраїни
Проростає в Серця Невимірність!