"…Сонце вечірнє, мов рана на небі,
Світло криваве ллє в моря смарагди.
Хвилі, мов коні, гонитвою спінені,
Спини блищать їх вологими кахлями.
Чайки чаклують - у вітрі потужному
Час зупиняють, не рухають крилами.
День помирає. І серцю щось тужно,
І, мов щеня воно, згублене, квилить.
Місяць зірки забиває у дошку
Чорного всесвіту, пилом укритого.
Може він – кат? Щоби жертві дошкулити
Тіло її обертає на сито?
Чорними пальцями гори в молитві
Витягли тіні, бажаючи милості.
Дзвони, із тиші вечірньої вилиті,
Мовчки виконують арію з «Тоски»…" azubr
Темної фарби... не забагато?! Автора... я хотів запитати. В мОря смарагди хотів все зануритись... Спину і ноги з руками подряпавши. В небо дививсь і щось підраховував... Звів ось баланс із зірок... що розгублені, Та... навіть тих, що кудись розлетілися. "Дуже цікаво",- в душі щось проклацало. Як кастан'єти, а може і пальцями. Вітер пронісся, керуючи дзвонами, Тіні з кутків... на світ виганяючи, Хвилями дивними... щось проголошував.
10
