Саме той день заради якого я чекаю зиму. День, коли після відлиги випадає мокрий сніг і залишається на гілках дерев і перетворює місто на казкове короліство...Ця краса живе кілька годин, але і в цьому її перевага - з нетерпінням починаєш чекати наступної зими і наступного казкового дня...

...тихі, але яскраво освітлені вулиці, такі спокійні, такі певні...на них я пізнавала світ, розбивала коліна на скейті, чемно йшла в театр в новенькому платтячку, вповільнювала кроки щоб відтягти прощання...я знаю тут кожен двір, очевидні і не дуже переходи поміж старими будинками...тут відчуття захищеності виходить далеко за межі квартири

...високі стелі і скрипучий паркет, величезний каштан заглядає у вікно...шафи зі знайомими напам"ять книжками...каверзна колонка (знов треба звикати включати спочатку гарячу воду)...душ на півгодини (добре що мама у відпустці)...на сніданок омлет з-усього-що-попаде-під-руку, як в дитинстві, коли ми з сестрою лишалися самі на вихідні...

...я не можу сказати що я хочу тут знов оселитися - все-таки у мене є мій дім...але тільки тут будь-які негаразди і проблеми залишаються за дверима, на яких дзвенить мідний дзвоник-оберіг...

Безвременье - это время которого нет. Просто потому что никакие действия не возможны в силу неизвестности направления движения. Все что делается - не более чем поддержание жизнедеятельности.
И в такое время любое разрешение ситуации, даже по наихудшему сценарию является благом. Поскольку даже негатив задает направление и дает отмашку на дальнейшие действия...

Я не можу сказати що я всіх свої родичів люблю, але з переважною більшістю бабусиних племінників і племінниць мені справді приємно спілкуватись. Тим більше що так склалось що я їх ровесниця, а декого навіть старша. Жаль тіки що ті кого я люблю найбільше живуть найдалі, тож рідкісні очні зустрічі це завжди море позитиву...

Вчора і сьогодні зустрічалась зі своїм наймолодшим дядьком після десятирічної перерви. Цікаво так. Я його пам"ятаю зовсім хлопчиськом, а тепер серйозний такий дядько, навіть забуваєш що я взагалі-то старша. Хоча все ще по дитячому трохи хвалькуватий і вираховує різницю у віці до місяця))) Але водночас відчувається що він вже давно зрілий чоловік здатний аналізувати, приймати рішення, прораховувати майбутнє. Який говорить не про те як і де протринькати гроші, а розказує про роботу, про потребу в другій освіті, про ситуацію в країні...

Не знаю що це - гени чи традиції виховання, але всі чоловіки у цій родині Чоловіки. Починаючи від мого батька і закінчуючи його наймолодшим кузеном, з яким у них різниця 30 років. Вони не ідеальні, кожен зі своїм характером, але всім їм притаманна працьовитість, вміння вигрібати з будь-яких перепитій життя і бути справді головою родини. Те чого дуже багатьом чоловікам зараз не вистачає. Раніше, поки самій не поталанило нарешті, навіть трохи заздрила їх дружинам і подругам, бо натрапити на такого чоловіка то є справді велике везіння. Уявити щоб хтось з них заліг на канапу чи дозволив дружині забезпечувати родину я не можу. Таке виховання, такі характери 

В кілька тижнів тому я витрусила його з волосся після прогулянки...павучку добряче повезло - замість того щоб потрапити у воду і поринути у нетрі каналізації він досить вдало впав на краєчок ванни...Не люблю просто так вбивати живих істот тим більше що нічого поганого павуки не роблять, тому не стала його змивати, а з цікавістю спостерігала як це вперте створіння таки викараскалось з ванної...Тер павучок живе у мене у ванній кімнаті, досить вдало дражнить і тікає від котяк і приходить щоранку на дзеркало здороватись зі мною...

 

Складно уявити що років п"ять тому я навіть не знала толком про існування цього району. Роздумуючи на тему куди б його піти, я якось попросила друга показати мені канал. Ми довго йшли від метро якимись дворами і переходами і раптом вийшли до води. Тихий червневий вечір, темна вода, п"янкий запах лип, ліхтарі що ховалися в листі...Ще тоді я подумала що таке місце, попри будинки-коробки навколо, варто занести у список моїх улюблених місцинок Києва, на рівні з Софійським сквером, Дальніми печерами і Китаєво...
А потім все закрутилося, змішалося і раптом я знов опинилася там же. Вже з іншою людиною. І вже як мешканка. Я відкривала для себе це місце через ранкові пробіжки по косі і вечірні прогулянки вздовж каналу...І коли ми переїхали до мене на мій "край Землі" я сумувала за цим місцем не менше за чоловіка
І ось я знову тут. Тепер вже, сподіваюсь, надовго. Я вже остаточно обживаюсь, вивчаю внутрішні переходи через тихі подвір"я, прогулююсь по замерзлому пляжу. Це унікальне місце - на острові можна жити не переходячи за мости і мати все потрібне для життя. Жаль що театр закрили, з ним був взагалі повний комплект...

Регулярно зриваючи з дверей під"їзду всілякі об"яви звернула увагу на те що за останні кілька тижнів не зустріла жодної об"яви без граматичних помилок. Спочатку посміялась, подумала збіг, потім почала уважніше читати - таки так і є, в кожній об"яві щонайменше одна помилка, а то і більше. То квартири "Снимаю и здаю" то потрібен охоронець в "Харковском раене". 
Якщо вже так всі рвуться писати російською, то хоч би перевірку в ворді включали...

Страшно було перші хвилини дві, далі з"явився азарт і разом з ним впевненість.
Питань було багато, але цікавих і валити не намагались. Кажуть що відбивалась достойно. Я не пам"ятаю, бо ці півтори години мого життя випали з пам"яті. Послухаю стенограму, може згадаю.
Трохи лопухнулась не перевіривши матеріали які роздавалися вченій раді, на 20 папок у 4 не вистачало одного папірця, і звісно вони саме ці папки і вхопили. Отримала втик від голови ради, але то був єдиний неприємний момент за весь день.
Захищатися в парі - насправді легше і веселіше.
Усвідомлення того що я вже це пройшла - досі немає.
На оформлення папірців нам дали часу до кінця місяця. Також не багато і в наших інтересах це зробити якнайшвидше, але хоч не два дні, як ми боялись.

Сегодняшний день ознаменовался двумя проишествиями

У одной из моих студенток украли телефон. Непонятно кто и непонятно как - в комнате было человек десять, все с одного потока, все друг-друга знают. Все они телефон видели (на столе лежал), все знали чей он...Никто из чужих вроде не заходил, только свои, но тем не менее телефон пропал...

Исчезли ключи от туалетов, опять таки непонятно как и, главное, непонятно зачем. Сотрудники думают на студентов, хотя как по мне вряд-ли бы 4-5 курс накануне зачета такие шутки шутил...

Бред какой-то короче говоря...