Ми однієї крові...

Я не можу сказати що я всіх свої родичів люблю, але з переважною більшістю бабусиних племінників і племінниць мені справді приємно спілкуватись. Тим більше що так склалось що я їх ровесниця, а декого навіть старша. Жаль тіки що ті кого я люблю найбільше живуть найдалі, тож рідкісні очні зустрічі це завжди море позитиву...

Вчора і сьогодні зустрічалась зі своїм наймолодшим дядьком після десятирічної перерви. Цікаво так. Я його пам"ятаю зовсім хлопчиськом, а тепер серйозний такий дядько, навіть забуваєш що я взагалі-то старша. Хоча все ще по дитячому трохи хвалькуватий і вираховує різницю у віці до місяця))) Але водночас відчувається що він вже давно зрілий чоловік здатний аналізувати, приймати рішення, прораховувати майбутнє. Який говорить не про те як і де протринькати гроші, а розказує про роботу, про потребу в другій освіті, про ситуацію в країні...

Не знаю що це - гени чи традиції виховання, але всі чоловіки у цій родині Чоловіки. Починаючи від мого батька і закінчуючи його наймолодшим кузеном, з яким у них різниця 30 років. Вони не ідеальні, кожен зі своїм характером, але всім їм притаманна працьовитість, вміння вигрібати з будь-яких перепитій життя і бути справді головою родини. Те чого дуже багатьом чоловікам зараз не вистачає. Раніше, поки самій не поталанило нарешті, навіть трохи заздрила їх дружинам і подругам, бо натрапити на такого чоловіка то є справді велике везіння. Уявити щоб хтось з них заліг на канапу чи дозволив дружині забезпечувати родину я не можу. Таке виховання, такі характери