Він хижак, тварина, невикритий спільник смерті, вічний супутник ночі, він тут щоб в останні хвилини свого життя безневинні душі відчули справжній, неспинній, первісний страх, щоб крик відчаю було чутно навіть перед воротами раю; щоб в останній подихах пронісся, руйнуючою все на своєму шляху, хвилею пристрасті та насолоди; щоб подарувавши йому життя, лишилися свого.

Заморожуючі пориви вітру, не здатні ще сильніше охолодити його кров. Його руки, його тіло, його погляд витесані із тисячолітньої криги, криги безжалісності, безмовності, самотності, вбивств. Він прийшов, він на полюванні, йому потрібно вижити, йому потрібне життя. Саме тут, на висоті,  він може спостерігати, за ними, за носіями свого, точніше вже його життя; такими крихкими в незахищених домівках. Йому треба вибрати її.. свою сьогоднішню жертву, когось самотнього, сповненого відчаю і страждання, того хто не буде занадто противитися його волі. Спокійно обводить поглядом тисячі невинних душ, ось це сіре обличчя, Так, воно підходить... О як він ненавидить всіх, що готовий розірвати кожного на шляху...

Вона спить спокійно, хворобливо випившись худощавими пальцями в край ковдри, подих нерівний, під заплющеними повіками продовжує рухатися її погляд, видно що сни її неспокійні, близькість смерті поникло вже і нічні марення.

„Так збуджуюче спостерігати за твоїм сном” пронеслося в її розумі, чужі слова. Точніше чужі думки...руки до болю зжалися... нігті впилися в долоні. ”Не лякайся мене, я не причиню тобі зла”, і мовчазний жах пронизав все тіло...”Коли ти спиш, то така прекрасна”, чому вона не може прокинутися, чому не може відкрити очей...”Покинута, самотня, така ж як і я”.. Якесь божевілля, недобре передчуття , зачаїла подих в очікуванні....”Тобі нічого робити на цьому світі”... о ні! холод...холод сковує тіло...це просто не можливо... навіть із заплющеними очима бачить ніч за вікном...і силует.. силует її смерті „Скоро все скінчиться...ми станемо одним єдиним”...як холодно...можливо краще щоб все скінчилося, як най швидше. „Ти подаруєш мені життя”...щось ворухнулося поруч...і біль, біль, біль пронизав її....

Раптом справді щось зашурхотіло поруч, крик так і застив всередині... кричати про допомогу хочеться!!!!!! Я хочу жити. Жити!!!!! Що це? Холод швидко почав танути, стало тепло, і моторошно, лише коли сплили секунди в свідомість, через страх почали пробиватися справжні думки, що вікна поруч немає, нема і самотнього ліжка хворої, це не мої пальці впивалися в ковдру, і якщо розплющити очі, то не буде нікого поруч, я не вона, я не вона!!!...це сон, це сон, це клятий сон знову!!!...

Розплющую очі...пустота, тепло, така „захищеність”...

Це тільки сон, все минулося...

Час заспокоїтися....