Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать
                                                        Матвія 5:6

 

Не до тихого спокійного меланхолійного Дніпра – зараз (коли холоднючий, пронизливий вітрюган,  крутячи в повітрі перші сніжинки, продував її в тонюсіньке стареньке платтячко) Агнеса Вивезена підбігла до бурхливого, повноводного німецького Рейну.

 

Низенька,  чорнява Юнка давно все обдумала, хтозна-коли все вирішила. Спинившись край крутого берега, згадала матусю й сестричку, що зостались десь там -у далекій Україні, окупованій гітлерівськими військами. Вона востаннє напівсвідомо, механічно розгорнула «Псалтир» . Востаннє хтіла прочитати п’ятдесятий «покаляний» псалом. Але сльози, гіркі, полинові сльози туманом застели її волошкові очі.

Плачучи, згорьована українка почала щиро, мов зі своїм найближчим другом, почала розмовляти з Господом:

"O, mein God! Авве Отче! Батюшки (православні й їхні лютеранські), ніби, зговорившись, в один голос вчать: “Самогубці, прямуючи в пекло, Царства Божого не наслідують!” Але я знаю, всім своїм єством чомусь твердо переконана: Боже, Ти – Суддя Праведний. Ти, той, хто звідує найпотаємніші глибини людських сердець. Чи не простиш, чи ти не зрозумієш мене, малесеньку беззахисну комашку, в цій чужій країні, в цьому величезному світі? Хіба Ти, Господи, не бачиш: дати драпака—безглуздо? Спіймавши—
мене запроторять у трудовий концтабір. А там, звісно, ще гірше ніж тут, на собачо-ланцюжковій волі. У мене ж сили і так—мов у Дюймовочки. Гос-по-ди, Ти видиш: іде війна. І кінця краю їй поки що, на жаль, невидно. Совіти в кровавих боях—десь там на сході…(Власне, хіба ж воно дивно? Чи ми, волелюбні слов'яни,--французи, щоб не вчинити гідного опору?) А я (худесенька, тонесенька стала, мов трісочка) з голодом нидію-мучуся.. Красти-їсти потайки потрішечки, так, щоб моя господиня-німкеня не помітила—
Совість не дозволяє. Та й то! Невже мене врятують ті такі жадані поцуплені крихти, через які можна, “ох, як ще й можна” загриміти в Освенцен? Тим паче, моя пані, неначе зовсім сказилася, точно, скрупульозно аж до одуріння, виконуючи “священний циркуляр” свого шефа-коханця. Особливо стало нестерпно тепер, коли вона отримала з фронту похоронку на сина – мого ровесника. Дивиться на мене своїми чорними ненависними очима. Здається, ось зараз кинеться на тебе, і, мов тигриця, розірве на шматки, неначе це я
його…. Хоча! Як жінка жінці,я їйспівчуваю. Розумію.Хіба[вїїнещаснихочах] тоєсправедливо:годувати мене, щоб я мала майбутнє? Чи не спокусилася б я помстися за свою дитину, коли була б на її місці? Хіба можливо це передбачити? Ой, горечко тай годі! Ба, як вміло, як справно, мов на кораблі рабамигалерниками, шайтан скеровує засліпленим Гітлером та Сталіним! Він бо прагне всіх “вбити, знищити,погубити.” Ось і зараз він, нахабно зазираючи мені в вічі, злорадно хіхікає паскуда: “Ну, що? Моя взяла?”
Е, ні, люцифере! Ти не здолав мене: просто я сама не хочу повільно згасати в муках. Навіщо терпіти те, від чого можна так легко позбутися? Декілька хвилин – і все… Ніяких мук, жодних страждань! Я врешті-решт
вийду з цього зачарованого кола!»

Агнеса гадала, що вона тут на чужині, в Німеччині, не виживе. Вивезена впала у відчай. Ні, не жити – мовШевченковій нещасній Катерині, їй бажалося зараз втопитися, вкоротити собі віку.

Наважившись, юнка стрибнула “у свій такий жаданий порятунок”. Пірнула в воді раз, другий, третій…. Однак бурхлива повноводна ріка, відносячи все далі-далі її від берега, ніби підкоряючись якійсь
всемогутній волі, немовби сама жаліючи бажаючу навіки спочити на дні, здавалося, навідріз відмовилась прийняти легесеньке тіло панянки…тіло панянки…

–Ви-лазь! Ви-лазь! Ти по-ба-чиш ще ону-ків своїх. Я ви-ве-ду тебе зві-д-си. Не зав-ж-ди так бу-де,як єзараз
бу-де,--раптом невтонулій їй чітко вчувся тихий, ніжний, владний поклик

Агнеса ніколи нічого подібного не чула. Проте в ньому було скільки отчої любові, що віруюча втямила:
це глас Божий, який ні з яким іншим тембромii не переплутаєш, навіть якщо ти ніколи ніде його не чув.

“Ага! Я ще необхідна Господу на цій землі. Я потрібна своїм ще не народженим діткам,”—ледве-ледве, мов
щойно спросоння, зметикувала та, що ще мить тому хотіла втопитися, розпрощатися з білим світом, а тепер
схотіла жити, ніби раптом серед темряви загорілось світло.

«Боже, «воля твоя є блага та досконала». Але ж… Як мені вибратися з цієї річки, яка всмоктала на своє дно,
либонь, не одну таку, як я? Го-спо-ди, я ж плавати не вмію.»

«А втім! Хіба ж Ти, Владико, мов той лукавий пройдисвіт, щоб говорити неправду? Чи вже ж, коли Ти,
Творець неба і землі, всього видимого і невидимого, звелів «Най буде світло,» невже не стався ясен день?»

Юна християнка знала: «віра без діл мертва». Вона зробила руками рух, другий…Невідомо звідки неподалік з'явився пароплав, і велика хвиля, що пішла від нього, винесла її до ще раніше такого
ненависного, пекельного, а тепер такого бажаного для неї узбережжя.

…Не утоплена, не русалка -врятована Господом, викараскавшись з води знесиленою, лігши на задубілий пісок, знепритомніла… Тут так і знайшов її старенький ґазда-фермер, котрий мешкав у тому ж таки  
німецькому селі..
.

Ще понад три роки вбивала, калічила людей війна. Ще понад три роки копирсала вилами гній Агнеса Вивезена в хліву цього добродія. Та, маючи хліб та чорну бруднющу робу, дівчина немов не помічала свого рабського становища. Вона, живучи вірою , уявляла собі молодого, високого, кремезного нареченого, котрий веде під вінець її, гарненько вбрану в білосніжне… Що таке тимчасові, дочасні страждання наші, порівняно з тою благодаттю, яку Господь явить нам у подальшому житті земному і в Царстві Райському Своєму?