Проїхалась сьогодні новим маршрутом на електричці і трамвайчику. Все добре - швидко (набагато швидше ніж на автобусі до старої станції) людей в трамваї дещо менше ніж в автобусі, бо стару станцію таки не закрили і поїзд зупиняється двічі, тому натовп ділиться.
Але який ідіот додумався зробити низьку платформу??? Навіть якщо відкинути те що з незвички можна ноги поламати, то ті хто стоять у дверях не можуть вийти щоб випустити тих хто виходить. В результаті якщо їхати з боку Петрівки вийти ще той квест.
Ну і на додачу станції трамваю відкрили в напівготовому стані і продовжують роботи - тобто працюють одні двері з 4 і посеред вестибюлю стоять козли і давка така що дивно що обійшлося без жертв...
Мені завжди цікаво - про те що будуть добудовувати трамвай відомо було давно, про те що будуть вибори - також. При цьому півроку роботи велися черепашими темпами, а останній місяць - авральними, 24 години на добу, в вихідні і т.д. Невже не можна було почати раніше і зробити по-людськи?

Хоча зима цього року видалась справжньою-справжнісінькою, проте для мене зима без зимових Карпат, то не справжня зима... Попри всі не надто райдужні прогнози щодо наявності снігу я відмовилась від варіанту Буковеля (ну не люблю я його) і вкотре не зрадила своїй улюбленій Боржаві...І вона не підвела - 30 см пухкого і сипучого снігу, два дні сліпучого сонця - ось вам рецепт щастя...

Я накаталася і засмагла, надихалася гірським повітрям і набралася сил на найближчі кілька місяців... І не вірте тим хто каже що бути щасливим - це складно ;)

Прям якийсь місяць чудес)

Чудо перше - я потрапила на концерт Дольського. Якщо врахувати що востаннє він бував у Києві 6 років тому то мушу сказати що мені добряче поталанило. Чудовий гітарист, талановитий поет, просто людина яку приємно послухати...

Чудо друге - поїздка по замкам Поділля і особливо Меджибож

Чудо третє - мені зробили зразки які я чекала з минулого червня. Я аж не повірила, доки пальцем не потрогала))) Тепер арбайтен-арбайтен і ще раз арбайтен, бо до канікул лишилося всього нічого, а предзахист мені кров з носу треба пройти до літа

Їхала я сьогодні в тролейбусі...як не парадоксально, але нещодавно я виявила що тролейбуси виявляється ходять частіше, менш забитими і швидше ніж маршрутки, причому люди вперто продовжують вистоювати чергу і пакуватися як оселедці за 2 гривні, якщо зовсім поруч можна проїхати за 1,50 в напівпустому транспорті...

Отже їду я в тролейбусі і поруч зі мною сидить дівчина десь мого віку, може навіть молодше. Всю дорогу, кожні 5 хвилин вона дзвонила по телефону своєму хлопцю (судячи з відсутності обручки до загсу справа ще не дійшла) і видавала йому вказівки: "Почисть картоплю", "Постав яйця варитися", "Поріж цибулю чорним ножиком, маленькими шматочками, а не як в минулий раз, і постав її смажитись у зеленій пательні. І не забудь витяжку включити" і так разів 6 чи 7, до її приходу він явно зготував їй повноцінну вечерю. Десь раз на 3-4 хлопець вочевидь не надто ласкаво відповів (мушу сказати їй попався терплячий, я б з другого дзвінка стала б дибки) і вона почала ображатись: "Чому ти таким тоном зі мною говориш? - Треба відповідати "Добре, сонечко, я все зроблю" - Ти забув сказати "сонеко" - Чому ти такий злий до мене? - Скажи мені "сонечко"...

 

Стоїмо вчора в Сільпо в черзі в експрес-касу. Перед нами стоїть дві жіночки з кількістю покупок які явно перевищують 5 штук.

Як завжди, з моїм єврейським щастям - весь січень я плювала в стелю, в"язала-вишивала, валялася на дивані, а щойно почався семестр, мені додали курсів і п"ятеро бакалавриків, як різко почали робитися ті дослідження які я вичікувала-видзвонювала по кілька місяців...Для остаточної повноти щастя мене призначили в оргкомітет конференції...Тішить тільки те що частина курсів почнеться з квітня і зараз розклад такий що я один тиждень вільна. Тож є ще шанси таки вкластися і передзахиститися до кінця березня...

Вчора була в школі, з сумного дуже приводу - прощалася зі своєю вчителькою французького...Було сильне відчуття дежа-вю, майже рік назад ховала наукового керівника, була така сама погода...і як виявилось вони були однолітками...1947 року, їм би ще жити і жити...

Заодно побачила однокласників, як не дивно була справді рада їх бачити. Абсолютно не змінились, хоча багато хто вже солідні люди і мами-тата. Вирішили зібратись з приводу десятиріччя закінчення школи десь ближче до весни.

Відкрили сезон катання на ковзанах на природній кризі. Залишилось з"їздити в Карпати і план-мінімум на зиму буде виконано)

23 лютого в чоловічому колективі це жах. Якось попередні роки я це діло вдало проскакувала, але цього року мене приперли до стінки одразу в двох місцях - і на кафедрі і в лабораторії...ех...якщо врахувати наближення татового дня народження і 8 березня...плакала моя зарплатня...

P.S. Студентики порадували оригінальною валентинкою))

 

Я люблю всі пори року, за однієї умови - мені потрібно сонячне світло.
Цьогорічний похмуро-дощовий вересень мене добряче вибив з колії, я аж сама була вражена, зазвичай до такого стану я доходжу лише після переходу на зимовий час.
Але в жовтні я прокинулась. Так само як зазвичай я прокидаюся у грудні, з першим снігом, який "підсвічує" навіть вночі.
В дитинстві мені у вікна заглядав каштан. Ви ще пам"ятаєте, що каштани мають ставати жовтогарячими восени, а не брудно-коричневими? Одного осіннього ранку я прокидалася від того що він прямо світив мені у вікно.
І колір був саме "жовтогарячий", не жовтий, не золотий. Здавалося що він не тільки світив, а й грів, попри хмарне небо і ранкові тумани.
А зараз мені підсвічують у вікна жовтогарячий клен і горіх.
Звісно це протриває недовго, листя опаде і прийде похмурий листопад з переводом годинника. Але цих кількох тижнів теплого світла має вистачити протриматись до першого снігу...

Абсолютно всі передобморочні стани і обморики які зі мною траплялися в останні роки траплялися на перегоні метро Театральна-Вокзальна. Прямо зачароване місце якесь.

Про нашу "безкоштовну" медицину можна говорити довго, багато і нецензурно...Вкотре стикнулася з тим що лікують насправді тіки лікарі які фінансово (або іншим чином) зацікавлені в тому щоб тебе вилікувати...12! років мені не могли визначити чому будь-яка застуда виливається в 3-4 місяці кашлю, стандартний підхід  - флюорографія+щось відхаркуюче результату не давав, так само як і вигрівання, інгаляції, і всі інші народні і медичні методи боротьби з кашлем - він проходив тоді, коли йому заманеться. Черговий раз побігавши по лікарях (терапевт, пульмонолог) і зробивши всі можливі і неможливі аналізи, та дізнавшись паралельно що я здорова з усіх боків (от тіки кашляю) я вже махнула рукою на можливість коли небудь з цим кашлем справитись.

Але один з давніх друзів батьків запропонував обстежитись у нього в інституті у лора...Як виявилось, все що треба було - заглянути мені в горло і побачити хронічне запалення, яке як у Хауса лягає на усі симптоми - загострення від будь-якої застуди, підвищенна чутливість до будь-яких подразників (табачний дим, холодні напої), а також пояснює те чому попередні спроби лікування не давали результату - лікували просто не те. А саме горло у мене не боліло ніколи, таке буває...

Наша пошта то ще одне наше "щастя". Мені регулярно приносять перше і повторне повідомлення практично в один день. Черговий раз заплативши не з своєї вини за зберігання посилки я накатала скаргу. Сьогодні прибігла почтальйон розбиратися - піднімаєм документи, перше повідомлення принесли 12 числа, друге - 13...14 числа я вже мусила платити за зберігання посилки, бо вона прийшла 8! числа...складається відчуття що вони це роблять навмисне, 3,5 грн/день - непоганий приробіток...

Не знаю, хто придумав таку "геніальну" річ як воздуховоди з виходами у кожній кухні. Не інакше як КГБ, бо з ними для того щоб почути "кухонні" розмови сусідів не потрібно навіть напружувати слух.
Піді мною живе кавказько-українська родина (він кавказець, вона - українка) і готуючи вечерю я щовечора отримую нову серію серіалу "домострой"vs"жіночі свободи". Хто кого в результаті перемагає не зовсім зрозуміло, але крику багато і щовечора. Приводи будь-які, від молодого сусіда, який притримав двері до меню на вечерю. Починає чоловік, але дружина в боргу не лишається і деколи крик поєднується з явними польотами посуду. На початку я думала що от-от вони або приб"ють один-одного або розлучаться. Але ні, вже років п"ять тут живуть, та і старший син вже явно старшокласник. І що саме цікаве що жодного вечора за ті роки що вони тут живуть ще не пропустили.
Буває ото наслухаюсь і коли моє чудо приходить додому обнімаю його і подумки дякую за те що у нас в домі немає криків і ревнощів...