«Фракція Народного Руху України висловила недовіру голові фракції депутату Чорноволу і поклала виконання обов’язків голови фракції на депутата Костенка Юрія Івановича (гамір у залі). Це рішення спрямоване на підвищення ефективности діяльности фракції у Верховній Раді.

За дане рішення проголосували депутати Кириленко, Кожин, Драч, Філіпчук, Мовчан, Червоній, Федорин, Костенко, Альошин, Джоджик, Кулик, Гудима, Полюхович, Черняк, Заєць, Шевченко, Сігал, Чобіт, Зварич, Іщенко, Манчуленко, Лавринович, Асадчев, Слободян, Бойко, Тарасюк, Жовтяк, Павличко, Бойчук, Юхновський. Усього 30 депутатів із 48.

Ось список тих, хто залишився з Вячеславом Чорноволом у фракції Народного Руху України 19 лютого 1999 року:

1. Геннадій Удовенко
2. Мустафа Джемілєв
3. Лесь Танюк
4. Олена Бондаренко
5. Михайло Косів
6. Лілія Григорович
7. Вячеслав Коваль
8. Василь Шепа
9. Едуард Креч
10. Богдан Костинюк
11. Юрій Ключковський
12. Лев Глухівський
13. Олександр Чорноволенко
14. Ярослав Кендзьор»

Джерело: http://gpu.com.ua/uk/content/p%D1%96d-opleski-v-mogilu

Валерій Максимович Палій, правозахисник, адвокат, член «Народного руху України»

Ми, українці, надзвичайно добра та щира нація. Працьовита. Чесна. І від того ще більше болить те, що раз за разом нашу порядність та довірливість використовують проти нас. В тому немає нашої вини, у зраді немає провини зрадженого, адже навіть Ісуса продали за 30 срібних монет. Що вже тоді казати про інших?

Ми раз за разом по-дитячому щиро віримо та сподіваємося і раз за разом з’ясовуємо, що знову повірили не тим. Нації час дорослішати й позбавлятися від цієї дитячої наївності. Як? Озирнувшись назад і уважно придивившись до СПРАВЖНЬОЇ історії України. Ми програвали не у битвах та боях, на які йшли, не шкодуючи життя заради Неньки-України. Ні, нас щоразу знищували зсередини. Червоний режим з особливим завзяттям культивував зрадництво, адже ницість, брехливість та підступність – суть цієї системи. Гнила, отруйна суть. І посеред нас постійно знаходились ті, в кого не вистачило імунітету, не вистачило душі, щоб противитися цій отруті. Ті, хто прогнив зсередини.

Ще така юна та незріла у своїй тільки-но здобутій незалежності Україна і група відважних людей, котрі у своїй любові до українства готові покласти життя на його розбудову. І бездушна юрба поглинутих червоною пліснявою душ, що хижо дивляться порожніми очима й ненавидять порожніми душами. 30 зрадників, котрі у своїй ницості зумовили рух нашої країни по колії, котра і привела до сьогоднішньої війни. У кожного свої «30 срібних монет». Ісус зумів пробачити. Ми слабкі та грішні – нам складніше. Але пробачити треба. Так заповідав Господь. Пробачити, але ніколи не забувати.

Цілі покоління українців настільки занапастилися байдужістю, що навіть на восьмому році війни серед тих, хто повертається в теплі домівки вулицями, на яких не вибухають снаряди, знаходяться ті, хто сміє казати, що він втомився від війни. Це не просто байдужість чи бездушність. Це зрада. Пухлина, що знищує тіло Нації. Й метастази цієї пухлини проникли усюди: від найвищих щаблів державної влади, до маршруток, в яких відмовляють в заслужених пільгах нашим бійцям, і закладів, в котрих не здатні обслуговувати державною мовою.

Зрада стала настільки буденною, що тоді, у 1999 році ніхто і не міг усвідомити масштабів ницості того, що відбулося. Україні та українству завдали удар в спину. І цим ударом вектор історії змінився з розбудови національної державності до «дружби» з «братнім» народом і укорінення наративів про молодшого брата. І ви думаєте хоч хтось з тих, хто винен у цьому розкаявся? Ані на мить. Вони понесли відповідальність за вчинене? Знову ні. Хоча для Нації ці прізвища повинні були стати прозивними на рівні з іменем Іуди.

Україна разом з Чорноволом програла. Внутрішній ворог, що вірно служить своїм недобратнім господарям, переміг. Страшна поразка. Але лише одна з багатьох у вирі дрібних та значних перемог ворожої п’ятої колони. Я інколи ловлю себе на думці, що в тих випробуваннях, що відбувається сьогодні випали на долю Нації є величезна доля нашої вини. Вини кожного з нас і усіх разом.

Вибухом Майдану, кров’ю героїв Небесної Сотні ми спокутували нашу байдужість. Страшний урок. Ледве не в кожному місті, майже у кожному селі є Герої, котрі дивляться тепер на мирне небо над Україною згори вниз. Ті, хто заплатив за урок Нації власним життям. Подивись на фото цих людей, жовто-синій! Подивись уважно, усвідом ціну байдужості та пообіцяй їм, собі та Україні, що НІКОЛИ ЗНОВУ. Ніколи знову не пробачиш собі та іншим зраду України.

І якщо кожен з нас про це пам’ятатиме, то жоден владний організм не зможе нашкодити країні. Лише так ми переможемо п’яту колону і лише так сформуємо суспільство, інтересами якого ніхто не зможе нехтувати. Суспільство, в якому до зрадництва ставитимуться, як до прокази, ізолюючи таких людей від соціуму. В суспільстві зароджується національна совість. Націоналістична. Ми поступово вчимося цінувати чесних, сильних, гідних, а не той гібридний істеблішмент, котрий нам намагаються нав’язати олігархічні ЗМІ.

Україна змінилася. Новітнє покоління українців вже нікому нічого не подарує. Вони творитимуть нову, новітню історію. Так, у нас не вистачило мудрості навчитися на історичних помилках, але страшна школа Майдану та Війни заповнила цю прогалину. А ті, хто намагатимуться зупинити ці зміни, будуть перемелені в жерновах новітньої історії. І я свято вірую в майбутнє нашої країни.

Навпроти мене сидів чоловік, вибілений мудрістю років, а я, наче дитина, слухав його розповідь про Вячеслава Чорновола та буремні часи, в які зароджувалася Незалежна Україна. Я заново переживав цю історичну поразку кожного з нас. Це те, що не повинно повторитися. І єдиний шлях до цього – відбудувати країну, в якій немає місця зрадникам та зрадництву.

Це був не простий діалог. Діалог з людиною, для котрої чесність та принциповість – не порожні звуки, а усвідомлені базисні характеристики особистості. Валерій Палій. Адвокат. Правозахисник. Він говорив про часи Вячеслава Чорновола. А мені було нічого додати.

О, свята мироносице і всехвальна рівноапостольна Христова ученице Маріє Магдалино! До тебе, вірної і сильної заступниці перед Богом за нас, ми, грішні і недостойні, нині усердно прибігаємо і у сокрушенні сердець наших молимося. Ти в своєму житті перетерпіла страшні бісівські підступи та благодаттю Христовою визволилася від них. Молитвами твоїми і нас визволи від сітей бісівських, щоб неустанно у своєму житті ділом, словом, думкою і тайними помислами серця вірно послужили єдиному святому Владиці Богові. Ти більше всіх благ земних возлюбила найсвятішого Господа Ісуса і через все своє життя наслідувала його. Божественним навчанням і благодаттю не тільки свою душу годувала, але і багатьох людей від язичницької темряви до Христа приводила. Це убачивши, просимо тебе: випроси нам у Христа Бога благодаті, що просвічує і освячує, щоб нею просвітлені зростали у вірі і благочесті, в подвизі любові і самовідреченні, щоб служили ми ближнім в їх душевних і тілесних нуждах, пам’ятаючи приклад твого чоловіколюбства. Ти, свята Маріє, благодаттю Божою свято прожила життя на землі і мирно відійшла єси в небесні обителі. Моли Христа Спаса, щоб твоїми молитвами сподобив і нас неосудно звершити наше паломництво на цій долині сліз в мирі, в покаянні скінчити наше життя, у святості проживши на землі, сподобитися вічного блаженства на небесах і там з тобою і з усіма святими вихваляти Тройцю нероздільну, оспівувати єдине Божество, Отця, і Сина, і Духа Всесвятого на віки віків. Амінь.

Протоієрей Роман Петрик, настоятель храму Св. Жінок-Мироносиць

«Приклад святої Марії Магдалини показує, що у кожної людини є можливість змінити своє життя».

Осінній дощ не вщухав весь день, змиваючи залишки літнього тепла. Та прохолодний день залишив по собі теплі спогади, адже подарував нам п’ять «Сповідей» зі священниками й одну з художником-іконописцем. «Сповідь» з отцем Романом завершувала той знімальний день.

Якось по-домашньому затишний храм розкрив перед нами свої двері, зустрів ароматом ладану, огорнув тишею та благодаттю. Образи святих та краплі воску на свічках під іконами зігрівали душу, сповнюючи її теплом. І мудрі очі та привітна посмішка священика, як елемент мозаїки, котра створює атмосферу цього місця. З отцем Романом неймовірно просто спілкуватися.

Як і багато хто зі священиків, він чудово бачить людські душі, одразу розуміє суть людини. Та якою б не була суть співрозмовника, це ніяк не змінює суті самого отця Романа, не впливає на його ставлення та спілкування. В нього досить душевних сил аби залишатися собою, не зважаючи ні на що. Він почув поклик Бога ще зовсім дитям і з того часу слідує шляхом віри та любові.

Глибоке генетичне коріння, кохана дружина та діти й глибока, сильна віра – це фундаментальні постулати, котрі дарують людині силу бути вільною від впливу життєвих негараздів та буденної метушні. А у що віримо ми? В політиків, в реформи, в юристів чи лікарів? Може саме тому ми, раз у раз розчаровуючись у цій своїй примарній вірі, поступово втрачаємо саму здатність вірити, наповнюючи душу відчаєм та зневірою? Скільки раз кожен з нас чув слова: «Я вже ні у що не вірю» або «Я вже нікому не вірю»?

Господь у своїй любові дарував кожному з нас можливість іти своїм шляхом і бути сильнішими за будь-які випробування долі, дозволяючи їм лише загартовувати нас, але не звертати зі шляху та не ламати себе. Для цього достатньо лише вірити в Бога й вірити Богу. Але ми часто не здатні прийняти цей Його Дар, і, не вірячи ні у що, і не довіряючи навіть самим собі, носимося по колу, щоразу наступаючи на ті самі граблі, будучи нездатними розірвати це замкнене коло. Постійна метушня в діях, думках, цілях та засобах їх досягнення, підміна понять ціни та цінності – все це наслідки відсутності Віри та Господа в нашому житті.

Спілкуючись з отцем Романом, я відчув разючий контраст мирського та Божого. На долю священиків часто випадає навіть більше випробувань, ніж на долю мирян. Хоча порівняння тут може й недоцільні, адже у кожного своя доля, та я зараз не про це.

Зустрівшись з негараздами, в душах тих, хто блукає у безвір’ї, лише примножується біль та порожнеча, в той час душі тих, хто іде по життю з Богом та молитвою, в полум’ї випробувань лише загартовуються, наповнюючись вогнем любові. Сила священика в тому, що, не зважаючи на те, добре їм чи погано, їм вистачає душі любити ближнього та любити Бога. І вони своїм служінням несуть тепло цієї любові світу.

Ми щодня зустрічаємося з силою силенною справ, на нас виливають неймовірні обсяги інформації ЗМІ та соціальні мережі, нам продають примарні, швидкоплинні задоволення – все це створює нову реальність. Реальність, в якій цінність мають не любов, молитва, віра та милосердя, а матеріальні придбання та надбання, котрі не насичують нас, а тільки посилюють жагу до нових та нових задоволень.

Нам підмінили поняття ціни та цінності. Предки заповіли нам найважливіші цінності – Бог і Україна. А ми забули про це. Й страшним нагадуванням про по-справжньому важливі речі стали свист куль на Майдані та на фронті. Саме цим у Нації пробудилося УКРАЇНСТВО.

Але є посеред нас і ті, хто все життя прожив з усвідомленням Бога і України. І в цих людях, таких людях, як отець Роман, така глибока, навіть глибинна мудрість і правильність. Це важко описати словами, це те, що стоїть за словами діалогу і проглядає між рядків тексту, те, що ми бачимо в очах святих на іконах і у полум’ї свічок під іконами.

Ми завершили наш діалог, прибрали техніку. Не хотілося прощатися. Тішило тільки те, що прощанням це знайомство не завершиться, а я поїду додому і буду жити далі, знаючи, що посеред нас, українців є такі звичайні й водночас надзвичайні люди. Священик несе світло любові в пітьму людських пристрастей, підтримуючи нашу віру й додаючи сил іти по життю чесно та гідно. Кожному з нас Господь дарував набагато більше, ніж ми здатні навіть уявити, лише б нам стало душі та віри прийняти Його Дари.

Бійці батальйону прибули в Донецький аеропорт на заміну підрозділам 79-ї та 95-ї бригад, які на той час хоч і були краще оснащені державою та стараннями волонтерів, але потребували ротації. В перших же боях бійці 90-го батальйону проявили себе як справжні десантники. 8 грудня при обстрілі терористами Пісків загинули вояки 90-го батальйону старшина Микола Петрученко, старший солдат Сергій Чоп, солдат Андрій Ременюк. З середини грудня бійці батальйону, щоб потрапити в аеропорт, змушені були проходити через пункт пропуску сепаратистів, де проходили принизливу процедуру догляду і перевірки, після якої їх неодноразово обстрілювали. Бійці провозили гранати й набої в покришках і в подвійному дні. Перед новим роком бійців батальйону замінили інші підрозділи, але вже через 2,5 тижня їх відправили назад для підсилення.

Старший лейтенант Іван Зубков, будучи командиром роти вогневої підтримки батальйону, у січні 2015 року брав участь у деблокуванні підрозділів, що боронили Донецький аеропорт. Під час одного з боїв він викликав вогонь артилерії на себе, прикривши відхід підрозділу. Старший лейтенант загинув унаслідок підриву бойовиками другого поверху нового терміналу ДАПу. В останні дні оборони Донецького аеропорту 90-й батальйон втратив 22 людей вбитими, 3 — зниклих безвісти та 60 — пораненими. Проросійські сили в ці дні, за даними отриманими від полонених та з радіоперехоплення, втратили сотні загиблими й пораненими. Після виходу з аеропорту бійці батальйону ще півроку утримали підходи до нього: Опитне, Водяне, Очеретине. Тяжкі бої тривали впритул до Мінська-2. Проте 20 березня сепаратисти пішли на черговий штурм — традиційно зазнали великих втрат і відступили».

Віктор Новицький (позивний «Жмеринка»), учасник російсько-української війни, учасник оборони Донецького аеропорту

Рідна українська земля, ще донедавна вкрита сніжною ковдрою, зараз виграє першою весінньою зеленою травою, що прокинулася з першим промінням весняного сонця, хоча де-не-де ще не розтанули кучугури снігу, як нагадування про потужну цьогорічну зиму. Зовсім скоро нас дурманитиме аромат бузку, а також можливість пройтись босоніж по соковитій траві.

Нам не завжди вистачає сили, часу та душі, щоб бачити та відчувати красу рідної землі, цінувати її. Але війна навчила нас усвідомлювати ціну та цінність ВІЛЬНОЇ України. Я спостерігав за Віктором, як тільки він переступив поріг локації, на якій ми, навіть неочікувано для нас самих, провели плідний знімальний день. Потужний, активний, енергійний, із живою мімікою та жестикуляцією, він не приховує своїх емоцій. Хоча інколи й вибуховий, але завжди щирий та справжній. Дивлюся на нього, і якось бачу, що він СВІЙ. Я таких хлопців бачу одразу. Багатьох таких пам’ятаю ще з дитинства. Ми грали в футбол, билися, лазили по деревах…

Переконані, принципові, вони не визнають фальші та лицемірства. Сильні… Сильні своєю беззастережною любов’ю до коханих. Складні своєю принциповістю та категоричністю. Їм не просто зі світом, адже вони не визнають напівміри: якщо любити, то всім серцем раз і назавжди, якщо дружба, то на все життя. В чомусь йому навіть простіше на війні. Простіше тим, що зрозуміло – там ворог, його треба знищити, тут свої, вони не зрадять і прикриватимуть спину до останнього подиху. В мирному житті складніше. Добро та зло тісно переплетені усюди, суцільні напівправди, а совість, навіть якщо вона раптом є, то вкрай компромісна. Від цього стає задушливо. Багато хто з тих, кого обпекла війна своїм полум’яним крилом фізично та психологічно не витримують цього.

Є й інші. Такі, як Віктор Новицький. Ті, кого полум’я війни не скалічило, а навпаки, загартувало, запаливши в душі вогонь лютої непокори. Непокори наскрізь прогнилій системі, що рік за роком веде надпотужну своїми ресурсами та людьми країну до зубожіння, непокору до потакання тим, для кого Україна, Нація, мова так і не стали важливішими за наповнення власної тарілки. Він живе з усвідомленням того, що в нього є мірило вчинків, дій та прагнень, котрі набагато вищі за його особисті інтереси – це відповідальність перед тими, хто віддав своє життя за вільне небо над Україною. Ось такі люди й мають бути в авангарді Нації. Ті, хто не зрадить, не продасть та не продасться. Ті хто ладен був віддати життя заради України, а тепер готовий покласти життя на те, щоб Україна стала такою, за яку не соромно буде подивитися в очі побратимам, котрі вже Там, коли настане їхній час.

Він не пройде повз людське горе. Просто не вміє залишатися байдужим до людської біди. Як і не вміє залишатися байдужим до несправедливості. Повстане проти неї, чого б це не коштувало. Червоний режим нав’язав нам інше бачення поняття «хороша людина» і мільйони доль, мільйони душ були скалічені намаганням слідувати цим диявольським наративам. Саме через залишки у нашій крові, нашій свідомості червоної інфекції ми не здатні оцінити та цінувати справжніх. Саме через це знов і знов помиляємося у своєму виборі, починаючи ще з поразки Чорновола й України на перших виборах в незалежній Україні, та поки ще не завершуючи цю низку виборчих поразок.

Чергова цинічна «стратегія економічного та соціального розвитку», що не варта навіть паперу, на якому надрукована і створена лише для того, щоб приспати тих, кому не дуже хочеться прокидатися й усвідомлювати реальність, в якій він живе у воюючій країні, чи потужна, справжня, небайдужа країна з людським обличчям та християнським милосердям?! Якими ми прагнемо бути? Після Майдану та років війни…

Ось і настав час згадати завіти предків: «Воля або смерть!». І усвідомити, що воля відвойовується не тільки на фронті, а й тут в тилу. Й боротися за неї – генетичний обов’язок кожного українця. Віктор Новицький усвідомив це в собі. Це складніше. Це незручно. Це категорично та принципово. Але інакше – то не життя, а лише недолуге існування людської істоти.

Ми, українці, усією глибиною та потужністю нашої історії та генетики ВІЛЬНІ. Немає вже Російської імперії, немає Радянського союзу, котрі віками душили нашу волю імперськими амбіціями. А ми, українці, є. В нас приспали ці усвідомлення, винищуючи їх голодом, кулями та засланнями. Та голос Революції Гідності й свист куль на нашій землі пробудили нас від сну.

Мені не просто дався цей діалог. Говорити з Віктором було просто та легко, але складно було усвідомлювати всю глибину того, що стоїть за простими словами нашої бесіди. Я часто подумки повертався до нього й сьогодні нарешті мої думки, емоції та враження вишикувалися в ці рядки. Так буває, коли за декілька годин розмови зовсім незнайома людина стала важливою, СВОЄЮ. Така любов, така відданість нашій країні – це набагато більше, ніж можна передати сотнями сказаних чи написаних слів.

«Треба всім зрозуміти, що твори образотворчого мистецтва різних жанрів, виконаних в різних техніках – це краса, багатство, культура нашого народу, духовність, історія нашої держави, краю, зброя, це наша релігія. Особливо нині, коли так званий «старший брат», сусід і вічний ворог веде з нами війну. За всю історію «спільного життя» він вкрав у нас і присвоїв дуже багато українських культурних цінностей, в тому числі навіть назву держави, порушивши при цьому християнські заповіді (6,8.9,10), і пішов на нас війною. Хоче знищити нас як націю, а культурні надбання присвоїти собі. Життя наше, мов ріка, розливається між двох берегів. Як уберегтися в стрімкій буденній водоверті? Чи кожен з нас істинно живе Україною? Вважає себе українцем, вболіває за нашу українську духовність і культуру? Чи живемо, як говорив Іван Франко: «Ти, брате, любиш Русь за хліб і кусень сала»? Тож браття українці, подоляни! Відвідуймо виставки образотворчого мистецтва, споглядаймо, вчімось, знаймо і оберігаймо нашу духовність, культуру та історію».

Д. Власійчук, член Національної спілки народних майстрів України

Сергій Бугай, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, майстер з народного настінного декоративного подільського розпису

Інколи, сідаючи за написання статті, буває не просто відтворити в пам’яті деталі бесіди, тому я переглядаю відзнятий відеоматеріал аби освіжити в пам’яті враження від знайомства. Але не цього разу. Лише сів писати, як пам’ять настільки яскраво відтворила наш діалог, ніби він відбувся лише вчора. Взагалі той день видався для нас насиченим яскравими емоціями, враженнями, подіями та знайомствами.

Покоління таких вже дорослих дітей, котрі зростали та виховувалися у незалежній Україні – для мене завжди особлива тема. Я завжди уважно дивлюся їм в очі, намагаючись там роздивитися, яким воно буде, наше майбутнє. Адже ми, усі ті, чия свідомість була скалічена червоним терором, так і блукатимемо цією пустелею, доки не випалимо нав’язувані нам рабсько-комуністичні наративи. А вони, ті хто знав лише Вільну та Незалежну Україну, здатні розбудувати ту сильну, потужну державу, котрої ми так і не змогли їм подарувати.

«Ми не успадкували цю землю від наших предків. Ми взяли її в оренду у наших нащадків». Сьогодні стало очевидним те, що моє покоління не впоралося з обов’язком берегти цю землю, берегти цю країну. Є в тому наша вина чи ні, нехай Господь розсудить. Адже проти нас діяла така надпотужна політична, воєнна, пропагандистська машина червоного режиму. Ми, якимось дивом Божим, зуміли не втратити Україну остаточно. Ми зуміли вижити. Але на більше виявилися не здатні.

Наші діти інші. Вони не будуть задовольнятися малим. В них відсутнє усвідомлення рамок та обмежень. Їх вже не залякаєш погрозами того, що все може стати ще гірше. Їх це не тільки не зупинить, а навпаки підштовхне на ще більш рішучий опір та ще вищі досягнення. Саме тому нам час відійти в сторону та дати їм дорогу. Стати поруч, а не попереду. Підставити плече. Час зізнатися собі в тому, що всі наші знання про те, як має бути, не працюють. Треба зуміти довіритися їм. Вони не проти нас. Просто вони інакші. І це їхній час.

Коли мені сказали, що Сергій пише ікони, я, маючи вже певний досвід спілкування з майстрами цього жанру, думав, що легко його зрозумію. Та на мене чекало здивування. Люди, заглиблені в іконопис, мають своє, особливе бачення світу. З Сергієм вийшло інакше: іконопис не поглинув його, а зробив глибше, усвідомленіше, більш зрілим духовно.

Зараз Сергій взяв паузу в цьому жанрі але я впевнений – рано чи пізно обов’язково повернеться до нього і буде створювати не просто фрески та ікони, на які ми з захопленням дивитимемось, а роботи, котрі з Божою мудрістю та любов’ю дивитимуться на нас. З цією глибиною усвідомлення він продовжує рости та розвиватися як особистість, як українець, як митець.

Сергій працює в центрі народної творчості. Він щасливий тим, що має змогу своєю працею сприяти вивченню, збереженню та примноженню українського мистецтва. Хоча мистецтво та творчість неймовірно захоплюють його, вони не відривають від реальності.

Сергій чує, бачить, відчуває сучасний світ в усіх його як яскравих, так і не надто привабливих проявах. Щирий, справжній, небайдужий, талановитий. З ним приємно вести діалог. Йому однаково цікаво як говорити, так і прислухатися до думки свого співрозмовника. І його, як людину зі сформованою, виваженою, усвідомленою думкою та життєвою позицією, цікаво та приємно слухати.

Сергій Бугай, Роман Григорьєв, Олег Левченко, Богдан Лащенко… Поділля подарувало мені яскраві барви покоління Незалежної України. Це нова, свіжа хвиля українців, котра вражає глибиною усвідомлення українства. Їх набагато більше, ніж я написав. Вони кращі, ніж я зможу описати словами. Вони справжні. Вони глибинно, самою своєю суттю зовсім інші, не схожі на нас. Чесні, небайдужі, енергійні, дієві. У них якось зовсім інакше працює слово життя. У них віра в очах й впевненість у своїх силах.

Такі юні, а вже настільки доросліші за нас. Я б навіть назвав це трохи передчасною мудрістю. Я, як батько, понад усе прагнув би, щоб діти, ровесники моїх дітей, якомога довше залишалися дітьми. Й мені боляче бачити в їхніх очах мудрість, котра приходить лише з життєвими випробуваннями.

Сергій мене надзвичайно приємно здивував. У неспокійний, буремний час, коли так багато хто прагне до нових та нових звершень або просто отримати все й одразу, штовхаючись ліктями та йдучи по головах, він в тиші музейних кабінетів спокійно та натхненно вивчає культуру та мистецтво, минуле та сьогодення. Історичні події, власні мистецькі досягнення та культурні пам’ятки видатних майстрів, сучасні тенденції та тренди по-справжньому цікавлять та навіть захоплюють його, але не поглинають. У вирі подій він надихається, розвивається, самовдосконалюється, але не втрачає себе.

Багато хто з українців згадав про Україну, а дехто навіть тільки-но дізнався про неї у вирі кривавих подій Майдану та війни. І лише після цього страшного нагадування в них почала прокидатися цікавість чи навіть любов до рідної землі. Але є й інші. Посеред Нації палають серця, котрим важливо знати – хто ми та звідки. Їм цікаво, потрібно знати, вивчати та розуміти Україну, котру вони так люблять. Люблять не за щось, а безумовно. Ті, кому не потрібні були такі страшні нагадування, щоб пробудити любов до рідної землі. Адже вони й так чують нашу країну. Відчувають її. Люблять.

Особливе натхнення для мене – спілкуватися з настільки цілеспрямованими та цілісними людьми. І ще більшої радості додає, коли така людина віднайшла свій ШЛЯХ. Тоді в ній вирує безмежна енергія для нових звершень, цікавість, рішучість, але вже відсутні сумніви, метушня та поневіряння. Сергій любить Україну, вміє бачити її потужною, сильною, квітучою, а вона із вдячністю виграє для нього найяскравішими своїми барвами. У величній, красивій країні народжуються надзвичайно красиві душі, котрі здатні бачити, відчувати, цінувати та примножувати красу.

https://youtu.be/Mzmf5RROAcU

«Згадую свої дитячі роки, коли батьки відправляли нас до піонерських таборів на місяць чи на більше… Кожного тижня, діти, мов горобці на дротах, зависали на парканах в очкування батьків, які привозять різні приємності… Дитинство було у нас не голодне, а швидше перегодоване. У нас було всього і багато, але ми вперто чекали ще чогось цікавого, смачнішого… Чому я про це згадую? Приїжджаючи на передову кожного разу бачу щасливі посмішки, широко відкриті обійми на зустріч, вдячність очима і скупими словами… Я радію всьому цьому і разом з цим у серці щемить…»

Джерело: https://www.facebook.com/votcher.j/posts/3383375771785439

Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Плануючи мандрівку на Поділля, я отримав від наших спільних знайомих навіть не рекомендацію, а настанову обов’язково зустрітися з пані Юлією, коли буду у Вінниці. Я зателефонував їй ще за місяць до нашого візиту.

Телефонна розмова з незнайомою людиною, прості, навіть дещо загальні фрази, але в мене склалося враження, що мене прийняли. Прийняли за свого. Повірили і довірились мені заздалегідь, ніби авансом. І в той момент я усвідомив, що хай би там що не сталося, а я виправдаю таку довіру й не підведу цю людину.

– Приїздіть, – коротко вимовила вона. Так говорити вміють лише дуже хороші вчителі: трохи суворо та стримано, що я одразу намагався згадати, чи виконав усі домашні завдання, хоча останнє отримував декілька десятиліть тому, і в той же час з таким теплом та турботою, що на очі навертаються сльози від тієї ніжності.

При особистому знайомстві я переконався, що перше враження виявилося вірним. Жінка. Мати. Українка. Вчителька. Фронтовий волонтер. В неї сталося страшне. Її діти пішли на війну. Десятки, сотні й навіть тисячі її дітей. Величезному, люблячому, материнському серцю цієї Берегині не важливо скільки рочків цій дитині, 5 чи 50. Коли це дитя боронить рідну землю, або коли вона бачить душі, обпечені полум’ям війни її власна душа прагне зігріти, підтримати, допомогти.

Її війна почалася навіть раніше. Почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі. Спочатку на Майдані, а потім на фронті. Мене надзвичайно яскраво вразило в цій жінці те, що попри неймовірну турботу за кожного окремо й за усіх разом, вона ніколи не стане жаліти себе чи інших, не стане жалітися на життя чи обставини. Її материнська любов до Нації – це історія про силу, котра потужніша за ницу підступність зовнішнього та внутрішнього ворога.

І своєю силою вона надихає інших боротися та перемагати. Надихає не словами, а собою, власним прикладом. Адже нашим захисникам інколи важливо просто знати, що такі люди є, що вони поруч з ними. Тоді їм є кого захищати, є за кого боротися. Там, під пострілами та вибухами снарядів майже не чутно слів. Там слова втрачають ціну та цінність. Замість них говорять очі та душі. Вона навчилася мовчати. Навчилася чути без слів. Її підопічні не вміють просити, вони звикли розраховувати лише на себе. Тому не рідко, приїжджаючи на локацію до хлопців, подивившись на ситуацію, вона вже знає, що потрібно саме тут і зараз. Там вже всі стали настільки СВОЇ, що розуміють одне одного без слів.

Вона ніби живе між двох світів: потрапляючи в перший, вона нагадує нашим воїнам про мирне небо тут, в тилу, котре вони боронять ціною власних життів, а повертаючись з фронту ніби потрапляє в інший вимір, в якому давно забули, що війна триває. Цей контраст крає душу на шматки. Він ранить наших захисників не менше, ніж ворожі снаряди.

Юлія Луківна у своїй мудрості та любові стала вища за цей біль. Навчилася не звертати увагу на тих, для кого немає України, а є лише власні потреби. Вона завжди готова допомогти тим, хто цього потребує та прийняти допомогу від тих, хто хоче долучитися та підтримати НАШИХ, але при цьому їй стало душевних сил пробачити тим, кому байдуже, не тримати на них зла. І в цьому стільки Божого, що в мене просто перехоплює подих. Ми на собі відчули тепло підтримки та турботи цієї дивовижної людини.

В офісі ГО «Мольфар» ми зняли п’ять програм. П’ять доль, п’ять душ, до яких ми змогли доторкнутися й котрі змогли показати Нації з її допомогою. Нас привітно зустріли, надали локацію, пригостили чаєм та смаколиками, розповіли трохи про героїв майбутніх програм. Перед кожною програмою Юлія Луківна уважно дивилася мені в очі, ніби переконуючись, що я не завдам шкоди дорогим для неї людям та зумію їх зрозуміти та оцінити. І після кожного запису уважно придивлялася до мого співрозмовника, щоб впевнитися, що все пройшло добре. Така ніби навіть непомітна, але настільки щира турбота говорить більше за будь-які слова.

Вона давно вже живе для інших, тому говорити про себе саму було для неї незвично та навіть трохи складно. Починаючи репліку розповіддю про себе, вона ледве не щоразу завершувала її згадкою про тих, кому вдається допомагати. Невтомна, працьовита, любляча, потужна Юлія Вотчер повсякчас забуває про себе у цій війні. А мені так кортить, щоб вона завжди знала та відчувала, що усі, хто її знає, горді, вдячні та щасливі тим, що така неймовірна Українка є посеред нас.

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене. У мене давно з’явилася ця ідея. Я відчував, наскільки це важливо, потрібно та навіть необхідно зробити. Часи червоного терору нас привчили до того, що свої почуття слід тримати при собі та не можна відкривати і довіряти їх іншим. Так винищували єдність та довіру всередині Нації. Тому я дуже ризикував, розпочинаючи проект «Сповідь», пропонуючи відкрити душу на очах у Нації і Бога. Цей ризик виявився виправданим душі сотень українців відгукнулися, подарувавши мені змогу показати Нації СПРАВЖНІХ.

Окремою частиною проекту «Сповідь» став цикл «Покута». Він розпочався коли навіть несподівано для мене самого Ольга Чихелідзе-Батагова сказала: «Я хочу покаятися». Я тоді подивився на неї здивовано: сильна жінка, волонтер, котра опікується надскладними пацієнтами військових шпиталів. Жінка, чоловік якої воює за Україну. А вона продовжила: «Я хочу покаятися в тому, що багато років з байдужістю ставилася до своєї Батьківщини й лише Майдан та війна дали мені змогу усвідомити ціну та цінність України та українства. Моя власна байдужість, байдужість кожного з нас окремо та усіх разом призвела до того, що сьогодні на фронті гинуть найкращі з нас».

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті та в моїй душі. І сьогодні, я вважаю, настав той час, коли кожен українець мусить усвідомити ціну та цінність мирного неба над нашими головами та відповідальність кожного з нас перед тими, хто поповнив Боже воїнство в битві за волю та незалежність нашої країни. А для цього ми маємо пам’ятати обличчя тих, хто віддав заради нас своє життя. Маємо подивитися в очі тим, хто втратив дитя, батька, чоловіка, друга, побратима, коханого. Це ціна нашого сьогодення. Без усвідомлення цього ми не зможемо рухатися далі та будувати майбутнє.

Про це потрібно говорити, навіть кричати. Я відчуваю гостру потребу не мовчати про це. Не знаю, чи буде це 10, 20, 100 чи 200 програм, але душею відчуваю, що вони мають відбутися. Так, я розумію, що вони не назбирають широкої аудиторії, адже багато хто просто не знайде в собі душевних сил подивитися в очі героям програм такого циклу, а багатьом зручно жити в країні, де війни немає, бо вони, бачте, «усталі от войни».

Нехай так. Та все одно прагну зробити все від мене залежне, щоб донести до Нації усвідомлення реалій нашого сьогодення. Нас приспали. Та ми мусимо усвідомити, що поки ми закриваємо очі, йдучи наосліп, об’єднані сили зовнішнього та внутрішнього ворога звертають нас до краю прірви. Спілкування з Юлією Вотчер стало тією краплею, котра переповнила мене, затопивши необхідністю в Покуті перед Нацією. І я безмежно вдячний Господу за цю даровану Ним зустріч.

«Згадую свої дитячі роки, коли батьки відправляли нас до піонерських таборів на місяць чи на більше… Кожного тижня, діти, мов горобці на дротах, зависали на парканах в очкування батьків, які привозять різні приємності… Дитинство було у нас не голодне, а швидше перегодоване. У нас було всього і багато, але ми вперто чекали ще чогось цікавого, смачнішого… Чому я про це згадую? Приїжджаючи на передову кожного разу бачу щасливі посмішки, широко відкриті обійми на зустріч, вдячність очима і скупими словами… Я радію всьому цьому і разом з цим у серці щемить…»

Джерело: https://www.facebook.com/votcher.j/posts/3383375771785439

Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Плануючи мандрівку на Поділля, я отримав від наших спільних знайомих навіть не рекомендацію, а настанову обов’язково зустрітися з пані Юлією, коли буду у Вінниці. Я зателефонував їй ще за місяць до нашого візиту.

Телефонна розмова з незнайомою людиною, прості, навіть дещо загальні фрази, але в мене склалося враження, що мене прийняли. Прийняли за свого. Повірили і довірились мені заздалегідь, ніби авансом. І в той момент я усвідомив, що хай би там що не сталося, а я виправдаю таку довіру й не підведу цю людину.

– Приїздіть, – коротко вимовила вона. Так говорити вміють лише дуже хороші вчителі: трохи суворо та стримано, що я одразу намагався згадати, чи виконав усі домашні завдання, хоча останнє отримував декілька десятиліть тому, і в той же час з таким теплом та турботою, що на очі навертаються сльози від тієї ніжності.

При особистому знайомстві я переконався, що перше враження виявилося вірним. Жінка. Мати. Українка. Вчителька. Фронтовий волонтер. В неї сталося страшне. Її діти пішли на війну. Десятки, сотні й навіть тисячі її дітей. Величезному, люблячому, материнському серцю цієї Берегині не важливо скільки рочків цій дитині, 5 чи 50. Коли це дитя боронить рідну землю, або коли вона бачить душі, обпечені полум’ям війни її власна душа прагне зігріти, підтримати, допомогти.

Її війна почалася навіть раніше. Почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі. Спочатку на Майдані, а потім на фронті. Мене надзвичайно яскраво вразило в цій жінці те, що попри неймовірну турботу за кожного окремо й за усіх разом, вона ніколи не стане жаліти себе чи інших, не стане жалітися на життя чи обставини. Її материнська любов до Нації – це історія про силу, котра потужніша за ницу підступність зовнішнього та внутрішнього ворога.

І своєю силою вона надихає інших боротися та перемагати. Надихає не словами, а собою, власним прикладом. Адже нашим захисникам інколи важливо просто знати, що такі люди є, що вони поруч з ними. Тоді їм є кого захищати, є за кого боротися. Там, під пострілами та вибухами снарядів майже не чутно слів. Там слова втрачають ціну та цінність. Замість них говорять очі та душі. Вона навчилася мовчати. Навчилася чути без слів. Її підопічні не вміють просити, вони звикли розраховувати лише на себе. Тому не рідко, приїжджаючи на локацію до хлопців, подивившись на ситуацію, вона вже знає, що потрібно саме тут і зараз. Там вже всі стали настільки СВОЇ, що розуміють одне одного без слів.

Вона ніби живе між двох світів: потрапляючи в перший, вона нагадує нашим воїнам про мирне небо тут, в тилу, котре вони боронять ціною власних життів, а повертаючись з фронту ніби потрапляє в інший вимір, в якому давно забули, що війна триває. Цей контраст крає душу на шматки. Він ранить наших захисників не менше, ніж ворожі снаряди.

Юлія Луківна у своїй мудрості та любові стала вища за цей біль. Навчилася не звертати увагу на тих, для кого немає України, а є лише власні потреби. Вона завжди готова допомогти тим, хто цього потребує та прийняти допомогу від тих, хто хоче долучитися та підтримати НАШИХ, але при цьому їй стало душевних сил пробачити тим, кому байдуже, не тримати на них зла. І в цьому стільки Божого, що в мене просто перехоплює подих. Ми на собі відчули тепло підтримки та турботи цієї дивовижної людини.

В офісі ГО «Мольфар» ми зняли п’ять програм. П’ять доль, п’ять душ, до яких ми змогли доторкнутися й котрі змогли показати Нації з її допомогою. Нас привітно зустріли, надали локацію, пригостили чаєм та смаколиками, розповіли трохи про героїв майбутніх програм. Перед кожною програмою Юлія Луківна уважно дивилася мені в очі, ніби переконуючись, що я не завдам шкоди дорогим для неї людям та зумію їх зрозуміти та оцінити. І після кожного запису уважно придивлялася до мого співрозмовника, щоб впевнитися, що все пройшло добре. Така ніби навіть непомітна, але настільки щира турбота говорить більше за будь-які слова.

Вона давно вже живе для інших, тому говорити про себе саму було для неї незвично та навіть трохи складно. Починаючи репліку розповіддю про себе, вона ледве не щоразу завершувала її згадкою про тих, кому вдається допомагати. Невтомна, працьовита, любляча, потужна Юлія Вотчер повсякчас забуває про себе у цій війні. А мені так кортить, щоб вона завжди знала та відчувала, що усі, хто її знає, горді, вдячні та щасливі тим, що така неймовірна Українка є посеред нас.

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене. У мене давно з’явилася ця ідея. Я відчував, наскільки це важливо, потрібно та навіть необхідно зробити. Часи червоного терору нас привчили до того, що свої почуття слід тримати при собі та не можна відкривати і довіряти їх іншим. Так винищували єдність та довіру всередині Нації. Тому я дуже ризикував, розпочинаючи проект «Сповідь», пропонуючи відкрити душу на очах у Нації і Бога. Цей ризик виявився виправданим душі сотень українців відгукнулися, подарувавши мені змогу показати Нації СПРАВЖНІХ.

Окремою частиною проекту «Сповідь» став цикл «Покута». Він розпочався коли навіть несподівано для мене самого Ольга Чихелідзе-Батагова сказала: «Я хочу покаятися». Я тоді подивився на неї здивовано: сильна жінка, волонтер, котра опікується надскладними пацієнтами військових шпиталів. Жінка, чоловік якої воює за Україну. А вона продовжила: «Я хочу покаятися в тому, що багато років з байдужістю ставилася до своєї Батьківщини й лише Майдан та війна дали мені змогу усвідомити ціну та цінність України та українства. Моя власна байдужість, байдужість кожного з нас окремо та усіх разом призвела до того, що сьогодні на фронті гинуть найкращі з нас».

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті та в моїй душі. І сьогодні, я вважаю, настав той час, коли кожен українець мусить усвідомити ціну та цінність мирного неба над нашими головами та відповідальність кожного з нас перед тими, хто поповнив Боже воїнство в битві за волю та незалежність нашої країни. А для цього ми маємо пам’ятати обличчя тих, хто віддав заради нас своє життя. Маємо подивитися в очі тим, хто втратив дитя, батька, чоловіка, друга, побратима, коханого. Це ціна нашого сьогодення. Без усвідомлення цього ми не зможемо рухатися далі та будувати майбутнє.

Про це потрібно говорити, навіть кричати. Я відчуваю гостру потребу не мовчати про це. Не знаю, чи буде це 10, 20, 100 чи 200 програм, але душею відчуваю, що вони мають відбутися. Так, я розумію, що вони не назбирають широкої аудиторії, адже багато хто просто не знайде в собі душевних сил подивитися в очі героям програм такого циклу, а багатьом зручно жити в країні, де війни немає, бо вони, бачте, «усталі от войни».

Нехай так. Та все одно прагну зробити все від мене залежне, щоб донести до Нації усвідомлення реалій нашого сьогодення. Нас приспали. Та ми мусимо усвідомити, що поки ми закриваємо очі, йдучи наосліп, об’єднані сили зовнішнього та внутрішнього ворога звертають нас до краю прірви. Спілкування з Юлією Вотчер стало тією краплею, котра переповнила мене, затопивши необхідністю в Покуті перед Нацією. І я безмежно вдячний Господу за цю даровану Ним зустріч.

Ікос 3

Маючи стремління до подвигу чернечого рівно-ангельського життя, у святий град Київ заради поклоніння преподобним Печерським прийшов ти, і з уст преподобного Досифея прийняв повеління йти у Саровську пустинь, вірою здалека поцілував ти це святе місце і, там оселившись, закінчив своє богоугодне житіє. Богові ж зі зворушливістю взиваємо так:

Радуйся, бо ти відмовився від мирської суєти; радуйся, бо ти зажадав Небесної Вітчизни.

Радуйся, бо ти Христа полюбив усім серцем; радуйся, бо ти благе ярмо Христове на себе взяв.

Радуйся, бо ти був сповнений досконалим послухом; радуйся, бо ти був виконавцем заповідей Божих.

Радуйся, бо ти розум свій і серце молитовно утвердив у Бозі; радуйся, стовпе благочестя непохитний.

Радуйся, преподобний Серафиме, Саровський чудотворцю.

Митрофорний протоієрей Олександр Токарчук, настоятель храму св. прп. Серафима Саровського чудотворця

Засіяні безжальною рукою ворога кулі сходять хрестами над могилами найкращих. Нація вмирає та народжується в цій війні. Усвідомлюючи це, неможливо залишатися байдужим. Душа прагне допомогти, підтримати…

Серце крається, коли бачиш сльози в очах батьків, вдів, дітей, побратимів… Та разом з цим болем приходить усвідомлення того, яка відповідальність лежить на тих, хто залишився жити під мирним небом. Ми маємо жити! Жити так, щоб ті, хто спостерігають за нами з небес, відчували, що віддали життя не даремно.

Посеред гостинного міста стоїть затишний храм, на порозі якого привітною посмішкою зустрічає священик рідної Української Церкви. Ти дивишся йому в очі та розумієш, що перед тобою людина, котра не звертаючи увагу на форму, одразу бачить суть людей, речей та подій. В цьому і є Божа любов – коли люблять не за те, як ти вбраний чи як виглядаєш, і навіть не за те, що ти робиш, а просто за те, що ти є, за те, ким ти є.

Господь навчає любити ближнього, як самого себе. Та чи усвідомлюємо ми те, ким ми є? Коли востаннє відчували любов до себе та світу не за здобутки та досягнення, а просто, прокинувшись вранці, вітаєш своєю любов’ю новий день? Щоразу дивлячись в очі священику, наповнюючись храмовою тишею, я знов і знов знаходжу себе. Приходить усвідомлення того, що є по справжньому цінним, а що примарним та другорядним. Й водночас стає навіть моторошно від того, скільки нашого життя ми втрачаємо на гонитву за примарами.

Ми були зачаровані розписом храму і тим більшою радістю для нас стала можливість познайомитися з автором цього розпису – Іваном Петровичем Грищуком. Отець Олександр в той день поспішав та не мав змоги приділити нам багато часу, проте не квапився сам та не квапив нас.

Коли людина перебуває в гармонії з собою та Богом, така обмеженість в часі не створює незручностей, а лише підкреслює цінність кожної хвилини, кожного сказаного слова. Навпроти мене сиділа людина, котру Господь покликав до себе ще змалечку. Отець Олександр, бувши ще маленьким хлопчиком Сашком, пробирався крізь щілину в огорожі в зачинений тоді храм і міг пропадати там годинами.

А сьогодні він на прикладі своєї парафії доводить, що «церква не повинна обмежуватися воротами храму» і розбудував цілий храмовий комплекс, де навчає маленьких українців творчості, наукам, любові до ближнього, до Бога і України. Священики нашої рідної церкви завжди поруч із кожним з нас й так само поруч з Нацією.

Вони хрестять наших дітей, допомагають їх виховувати у недільних школах, вінчають закоханих, проводжають в останню путь, а потім стають пліч-о-пліч з Нацією на Майдані, на фронті, збирають волонтерську допомогу тут, в тилу. Кожен з них не тільки словами, а й власним прикладом проповідує любов до Бога й України. Справжня віра, справжня любов не обмежуються воротами храму. Вони завжди поруч з нами, як і ті, хто несуть їх Нації.

https://youtu.be/HbVDdoyuu3o

«В будь-якому випадку творчі фантазії художника базуються на міцному фундаменті народних уявлень, на відгомоні трипільських легенд та переказів, на багатющому подільському фольклорі. Найбільшу новацію у творчості майстра ми відчуваємо у тих творах, котрі перекидають місток до невичерпного народного джерела все нових і нових мистецьких образів. Це шовковисті квіти, які плачуть за убитими ворогом та козаками, «Жар-птахи» на червоній калині або барвисті весільні процесії, що ідуть на бричках з білими-пребілими подушками під шепіт ангелів, що їх охороняють. Здавалося, що несподівано оприлюднені полотна Слободянюка, вже давно існували в його уяві, і він легко відпустив їх на волю, дозволяючи усім нам насолодитися буйством народних орнаментів, символів – настільки природних і неголосних, які бувають лише в народному малярстві.

А дерево життя – ось воно! Можна довго розглядати козака Мамая з його козацькими атрибутами, але не можна не помітити двох великих ефемерних птах на дереві чи купочки сивих голубів на іншому полотні «Кохання гетьмана», які голівкою до голівки, дзьобиком до дзьобика воркують, голубляться собі над головами закоханих. Дивимось на картини і усміхаємось від внутрішньої радості. Якийсь дивний баланс між головними образами та дивовижними птахами, деревами. Кожна дрібниця, вхоплена пензлем, стає значущою деталлю пейзажу».

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/slobodanuk_vasil

Василь Іванович Слободянюк, художник і скульптор, Заслужений майстер народної творчості

Звідки в нас стільки генетичної мудрості? Як так вийшло, що після того, як стільки років в нас голодом, арештами, засланнями знищували навіть натяк на українство, воно раптово прокинулося в наших душах та стало квітнути буйним цвітом?

Мені навіть інколи здається, що не ми відшукали українство, а воно саме вирішило, що ми нарешті стали гідні того, аби воно повернулося до нас. В ньому лунає мудрість Трипілля, велич Русі, сила та воля Козацтва, непримиренність в рядках Шевченка… Усіма цими барвами, звуками, відчуттями українство озивається до нас.

Ті, хто відчуває цей світ душею, а потім вкладає часточку своєї величезної душі у свою творчість, почули його раніше за інших. Просто якось на мить зупинившись у безперервній метушні буденного життя і взявши до рук голки, ручки, пензлі, сівши за гончарне коло, створивши мотанку, писанку, скульптуру, картину чи пісню раптово зовсім на іншому, більш глибокому, рівні усвідомили не тільки себе у творчості, а й творчість у собі.

Василь Іванович Слободянюк гостинно зустрів нас у своїй майстерні. І поки мої колеги налаштовували техніку, я роздивлявся роботи майстра, намагаючись через його творчість краще усвідомити героя програми. Для того, щоб глядачі почули, побачили, а головне відчули, мого співрозмовника, найважливіше, на мою думку, розповісти про фундаментальні для цієї людини принципи та переконання.

Важливо пояснити чому, звідки він черпає стільки душевних сил для того, щоб так глибоко відчувати, самовіддано займатися своєю діяльністю та своїм натхненням й завзяттям робити цей світ кращим. Я почув поклик українства не так давно. Набагато пізніше, ніж прагнув би того для себе.

Але вивчаючи нашу культуру та історію, я раз за разом зачаровуюся потужністю історичних та культурних процесів становлення нашої Нації. Серед тих, хто долучається до нашої історії та культури є ті, хто достеменно вивчив весь калейдоскоп історичних подій або знає все про класифікації народної творчості. Але знання – це замало. Душу народу, душу Нації не достатньо вивчати. Її треба відчувати.

Василь Іванович носить це відчуття глибоко в собі. Йому було не просто висловити все це словами, адже він звик відкривати душу у своїй творчості. Та в ньому є ця глибина, усвідомлення та любов до України, котру він так барвисто оспівує у своїх роботах. Ось чому мені здається надважливим створення інституції національної пам’яті.

Ми маємо ототожнити знання, розуміння та усвідомлення українства, його історії та культури. Тоді жоден ворог не зможе викрутити на власний розсуд нашу історію, знищити та знецінити нашу культуру та мову. На тлі історичних подій всі маневри нашого північного ворога видно надзвичайно яскраво, і лише через те, що в нас приспали національну пам’ять, ворогу спочатку вдалося отримати перемоги в інформаційній війні. Адже ми програли Крим та Донбас не стільки військовій, скільки пропагандистській машині.

Роботи Василя Івановича такі прості та водночас глибокі. Якою ж квітучою він бачить та змальовує Україну! Його картини та скульптури виривають нас з сірості буденного життя та дарують відчуття того, яким величним, барвистим та яскравим є цей світ. У кожного з нас бувають в житті зльоти та падіння, але лише ми самі обираємо чи поринати нам у пітьму негараздів, чи попри все насолоджуватися безмежною красою цього світу. Творчість Василя Слободянюка – це неймовірний спалах любові до світу, до України.

— Бій під Крутами – одна з найбільш міфологізованих подій в українській історії. Чому саме він став символом героїзму українських вояків?
— Я би почав із сухих фактів. Бій під Крутами 29 січня 1918 року був одним з епізодів Першої російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917 року і завершилася у квітні 1918-го. Стався цей бій на залізничній станції Крути, що на перегоні між Бахмачем і Ніжином. З одного боку – радянське військо, яке вело наступ на Київ з боку Бахмача і складалося з двох так званих революційних армій: перша – Єгорова і друга – Берзіна. Також з радянського боку брали участь бійці загону Кудинського. Назва «армія» досить умовна: загальна кількість усіх цих загонів не перевищувала 7 тис. осіб. У бою під Крутами з російського боку брали участь 4-6 тис. бійців.
З другого боку – українські війська загальною чисельністю 520 вояків, які складалися з учнів Київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. Останній складався зі студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія – 18-20-річні юнаки (теперішньою мовою – курсанти), учні та студенти, котрі здебільшого були неготовими до військових дій і мали погане обмундирування.
Росіяни мали десятикратну перевагу в живій силі, на озброєнні у них був бронепотяг «ім. Володимира Леніна», артилерія та стрілецька зброя. Українці мали 16 кулеметів, бронепотяг і бойовий потяг (залізничні платформи з гарматою на кожній), які поступалися в потужності російському панцернику.
Українцям завдяки вигідній позиції і героїзму бійців вдалося стримувати наступ до темряви, вони завдали росіянам значних втрат. Потім під тиском нападників організовано відступили до ешелонів, що очікували неподалік станції, і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 28 хлопців, заблукавши у темряві, підійшли до станції Крути, у той час уже зайнятої більшовиками, і потрапили у полон. Хлопців катували, а потім стратили. Цим російські війська порушили міжнародну Женевську конвенцію 1907 року. Відомим епізодом є те, як один із крутянців, учень української гімназії, галичанин Григорій Піпський, перед стратою почав співати «Ще не вмерла Україна».
Результати бою: втрати росіян – 300 осіб убитими, українців – 70-100 осіб.
— Отже, чому цьому бою, далеко не наймасштабнішому у тій війні, надається таке значення?
— Головна причина у тому, що внаслідок того бою наступ російських військ було зупинено на декілька днів, і це було надзвичайно важливо, оскільки в цей час уряд Української Народної Республіки проводив переговори з державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) у Брест-Литовському, які закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Берестейського мирного договору – по суті, першого договору, який визнавав УНР як самостійну державу, суб’єкт міжнародних відносин. Згодом українські війська, підтримувані німецькими та австро-угорськими, розпочали звільнення території України від більшовиків. У квітні 1918 року практично вся територія України була звільнена з-під російської окупації. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.
У березні 1918 року мирний договір із країнами Четвертного союзу підписала делегація Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Росіяни зобов’язувались визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, вивести з території України свої війська, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду УНР. Власне, росіяни визнавали українську державу в кордонах, проголошених ІІІ Універсалом Центральної Ради і Берестейським мирним договором. Тобто сучасні Донеччина, Дніпропетровщина, Харківщина, Миколаївщина і Херсонщина були у складі української держави, і це питання навіть не обговорювалося. Чому? Бо більшість населення цих регіонів складали українці, і це ні у кого не викликало сумнівів. Відкритим лишалося питання про теперішні російські території: Курщину, Воронежчину, Донщину, де більшість також складали українці. Це питання, за домовленістю з більшовицьким урядом, у подальшому мало вирішуватися шляхом плебісциту. Тож коли Путін каже, що території Новоросії відійшли до України безпідставно, це, м’яко кажучи, неправда.
— Чого було більше у бою під Крутами – героїзму чи трагедії, самопожертви чи недолугості командування?
— Надзусилля, жертовність і героїзм одних мають і зворотний бік – безвідповідальність інших. Так було і у бою під Крутами. З одного боку, молодь справді героїчно захистила Батьківщину. З другого боку, значна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і відмовлялася протистояти більшовикам. У 1918-му український уряд не зміг створити повноцінного війська і не втримав українську державність з вини соціалістичного керівництва Центральної Ради, яке було переконане у тому, що російські брати-соціалісти ніколи не почнуть військової агресії проти України. Створення війська почалося лише в грудні 1917-го – січні 1918-го. У газетах, які видавалися в Києві, публікувалися заклики вступати до Гайдамацького коша Слобідської України. Паралельно створювався студентський курінь Січових стрілців, куди записувалася патріотична молодь – саме вона захистила українську державність під Крутами. Запис до студентського куреня відбувався у вестибюлі будівлі Центральної Ради (нині – Київського міського будинку вчителя).
— Чому сучасному українцю важливо знати про цю битву і загалом про ту війну? В чому їхня актуальність у нинішніх обставинах?
— Війна, яку вели більшовики проти України, починаючи з грудня 1917-го, була, як зараз кажуть, гібридною. Більшовики спочатку зробили спробу захопити владу в Україні порівняно мирним способом. В багатьох містах з листопада 1917 року закладалися більшовицькі ревкоми, які мали політичним шляхом або шляхом повстання захопити владу. Зокрема, у Києві повстання відбулося 12–13 грудня, але воно було придушене українськими військами. Після цієї невдачі більшовики наполягли на проведенні Першого всеукраїнського з’їзду рад у Києві, але їхні делегати не змогли отримати більшість і провести потрібні більшовикам рішення.
Тоді російська делегація від’їхала у Харків, де провела альтернативний з’їзд, проголосивши утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Це маріонеткове утворення повністю контролювалося з Москви, чим нагадує теперішні «ДНР» та «ЛНР». Уряд УСРР складався здебільшого не з українців за національністю, які не знали мови, не розуміли місцевих реалій і не мали підтримки суспільства. Втім, чи не єдиним завданням цього уряду було висунути ультиматум Центральній Раді, звинувативши її у буржуазності, а потім оголосити їй війну. Офіційно Росія з УНР не воювала, діючи від імені харківського радянського уряду – так само, як зараз з Україною воюють начебто «ЛНР» та «ДНР», а не Росія. Із Росії відбувалося постачання живої сили (балтійські матроси, червоногвардійці, розпропаговані робітники), зброї та спорядження для армії радянської України.
Крім того, більшовики створили ще низку маріонеткових анклавів, зокрема так звану «Донецько-Криворізьку радянську республіку» та «Одеську радянську республіку». Так відбувалося формування єдиного російського фронту проти УНР.
Джерело https://dzerkalo.media/articles/scho-spilnogo-mij-geroyami-krut-ta-kiborgami-donetskogo-aeroportu

Сабіна Мєсяцева, Сергій Левенчук і Владислав Лєбєдєв, волонтери БФ «Миротворець України»

Розпал насиченого знімального дня. Вмикається камера і я дивлюся на трьох героїв «Сповіді», котрі сидять навпроти. Скромні, а ще щирі та відкриті… Тут так би хотілося назвати їх дітьми, але їх дитячу безтурботність назавжди вбила війна. Юні очі, котрі бачили те, від чого я б понад усе прагнув захистити наших дітей.

Студенти. Медики. Волонтери. Українці. Війна змінила їх назавжди, загартувавши характер та при цьому пробудилася сама суть їх покликання. Адже саме небайдужість, любов та милосердя роблять із людини з медичною освітою по-справжньому хорошого лікаря. Вони поруч із тими, кому так необхідна їх допомога: із пораненими, поруч з тими, хто втратив найдорожчих. Вони самі того не усвідомлюють, але в них стільки Бога, стільки Божої Любові, що я мимоволі промовляю вдячну молитву за те, що посеред нас є такі неймовірні українці. Такі схожі й водночас різні…

Сабіна Мєсяцева так глибоко відчуває людський біль, проте в неї достатньо душевних сил, щоб не занурюватися в нього, не захлинатися ним, а підтримувати тих, кому наразі так нестерпно болить і крок за кроком допомагати їм вибратися із трясовини журби, відчаю та зневіри. Світло її душі настільки яскраве, що здатне впоратися з темрявою в душах тих, кому вона допомагає.

Сергій Левенчук. Стриманий, впевнений, переконаний, відповідальний. Такі не зраджують і не підводять. Їх слово міцніше за сталь. Взявшись за справу, вони доводять її до кінця і ніколи не зупиняються на досягнутому. Міцний та непохитний, Сергій водночас неймовірно небайдужий та добрий. Він буде видатним лікарем, адже в ньому є сила брати на себе відповідальність за людське життя, й при цьому прагнення на рівні потреби зробити все можливе та надможливе для того, щоб це життя зберегти та повернути пацієнту здоров’я.

Владислав Лєбєдєв. Такий енергійний, потужний, швидкий. Він завжди має купу справ, при тому встигає все і навіть більше. Встигаючи вчити лекції й водночас займатися волонтерською роботою, він не зупиняється ані на мить. Його не треба просити про допомогу, досить повідомити, де вона зараз потрібна і він вмить опиниться там. Владислав не зможе пройти повз людську біду і не допомогти. Він із тих лікарів, котрі 24 години на добу поруч зі своїми пацієнтами, котрі знають історії хвороби своїх пацієнтів краще за самих хворих й котрим можна зателефонувати в день чи в ночі: вони не зможуть відмовити у допомозі ніколи й нікому. Я лише молю Бога про те, щоб він зумів хоч іноді зупинятися у своїй самовідданості й залишати хоч трохи часу та сил на себе самого.

Я був неймовірно вражений цими такими юними, але такими дорослими та свідомими українцями. Так, наші діти назавжди залишаться для нас дітьми, скільки б років їм не було. І те, що вони подорослішали, завжди стає для нас несподіванкою. Та ще більшою несподіванкою як для нас самих, так і зміїного кубла зовнішніх та внутрішніх ворогів стало те, якими ВІЛЬНИМИ УКРАЇНЦЯМИ виросли ровесники Незалежної України.

Історія рухається по спіралі й ось ми знову вийшли на той виток, коли зі студентських протестів розпочинається революція. Адже Майдан розпочався з Євромайдану, на який вийшло здебільшого студентство. І лише тоді, коли злочинна влада застосувала силу до найдорожчих, до наших дітей, Нація вибухнула Революцією Гідності.

Мені стає моторошно коли я усвідомлюю наскільки близькі ми були до того, щоб втратити ціле покоління українців, а з ними й саму Україну. Адже ми самі, отруєні червоним режимом, не змогли б виховати їх по-справжньому ВІЛЬНИМИ та НЕЗАЛЕЖНИМИ, адже ніколи не знали тієї волі. Тому навіть коли нам подарували незалежність не зуміли її усвідомити та оцінити. А з іншого боку «реформатори» від освіти робили все можливе та неможливе для того, щоб знищити все те якісне, що було в системі освіти, спаплюжити мову, підмінити вміння навчатися, пізнавати, мислити, аналізувати на звичку діяти так, як накажуть, слідувати заданим алгоритмам та коритися системі.

Ніхто не очікував, що вони, наші діти, так раптово подорослішають. Що Майдан з учорашніх дітей, котрі сиділи на студентських чи навіть шкільних лавах, раптово виростить ціле покоління переконаних українців, звівши тим самим всі зусилля по зомбуванню Нації нанівець. Це був один із найбільших прорахунків ворога – він не врахував, що такі юні хлопці та дівчата, багатьом з яких ледве виповнилося 18 рочків, візьмуть до рук зброю й не пошкодують життя, аби зупинити ворога, що прийшов на їх рідну землю.

І тим пішла Україною ланцюгова реакція, адже кожна душа, котра пішла на небо, пробудила тисячі сплячих душ. Ледве спробувавши життя, вони віддали його заради того, щоб запалити вогонь українства у наших серцях, звільнивши душі від пут байдужості. Тому наші діти виховані не нами й не державою. Їх виховав Майдан і війна, навчивши їх тому, про що нас майже все свідоме життя вчили забувати.

Наші діти вже дорослі. Час нам прийняти це. А також прийняти, що їхнє усвідомлення України та українства набагато глибше за наше, понівечене червоним режимом. Це надзвичайно складно, але моєму поколінню час визнати це. Визнати та почати вчитися в них. Усвідомити, наскільки в них більше ВОЛІ, НЕЗАЛЕЖНОСТІ та СИЛИ й дати їм змогу розбудувати Україну для усіх нас, не обмежуючи їх та не заважаючи їм, а лише підтримуючи та радячи.