Смаглявий вечір. Місяць ставить кому,

Бо навіть віку хочеться перерв,

Чомусь не спиться вітру молодому,

Що обриває спомини з дерев.

Космічний хтось розвішує прикраси,

Прозора тінь майнула по землі,

І шиє овид вогниками траса,

І дикий пес видзявкує жалі.

Напевне тут інакша ера,

В країні спокою і птиць,

Тут синє небо п’ють озера

Блакитним поглядом зіниць.

В лісах ховаються тумани,

Думки і сни – неговіркі,

І сіють жито деревляни,

І древні водяться казки.

Мені було сьогодні ніжно,

Як може буть лише у снах:

Сміялись білим цвітом вишні,

Мовчали глеки на тинах,

Було замріяно і рано,

В тумані спало потайне,

А вдалині стояла мама

Й додому кликала мене.

І скільки б не було в людей скорботи,

В усіх народів та в усіх віках

Як пошукати – знайдуться істоти,

Яким ховатись мило по кутках.

Ото сидить із поглядом блудливим,

Хапається за серце повсякчас:

- Я у батьків один такий красивий,

Вони мене родили не для вас!

Пощо мені оті шаблі й пістолі,

Іржання коней в мареві пожеж?

І ваша воля… нащо тая воля?

Її собі на хліб не покладеш!

Минає час. Поволі. Крок за кроком.

Штампує мить кліше майбутніх снів.

Тривають хитросплетені уроки,

Яких ніхто ніколи не просив.

Гризуть думки. Небачені. Не збути.

Плетуть зірки мереживо доріг.

Минає час і спати хоче лютий,

Він так втомивсь не спати майже рік.