Ще на початку цього року я створив чудовий сайт "Творилка" для того, щоб зібрати там найцікавіші майстер-класи та статті для творчого натхнення. Статті всі без виключення на сайті подані українською мовою. Дуже старався, щоб сайт був корисним, цікавим та привабливим, щоб хотілось повертатись туди знову і знову (наприклад, котиків погладити, чи рибок погодувати, якщо немає нових статей)

Кому подобається отримувати натхнення від творчості, кому хочеться нових ідей та вражень, раджу завітати до сайту "Творилка": - http://tvorilka.in.ua/

© Copyright: Марина Степанская, 2014
Свидетельство о публикации №114040705198

А вже весна! В барвінковій хустині,
В лляній сорочці, вишитій хрестом.
Хрести… і схлипи журавлині –
Небесна сотня лине… за Христом,

Супроти Зла поставши й беззаконня,
Життя поклавши й душі за братів
І за Вкраїну… Квіти на осонні –
На вшанування страчених життів -

На шинах розквітають, на бруківці,
В серцях, на вишитій хрестом
Сорочці… Линуть весноспівці
В тремке підхмар'я чисте за Христом…

Вітрець гойда скривавлену пір'їну,
Що човником пливе з височини…
Весну в стражденну, змучену Вкраїну
Прикликали її загиблі дочки та сини...

Березень-17 квітня 2014

© Copyright: Марина Степанська

Як у того коня
Ніздрі й твар тріпотіли.
Прагнув він визнання -
Розкуйовдилась грива.

А вітри - по боках,
Пошматовані часом.
Вільний коник, мов птах,
Вже злітав до Парнасу.

Що несло в небеса:
Білосніжність чи крила?
їІз повіки - сльоза,
Розкуйовджена грива...

“Який ти, в чорта, лицар, коли голою сракою їжака не уб'єш”
Лист запорожців турецькому султану.


Мехмеда, султана турецького аж трусило від люті.

Товмача він, ясна річ, наказав повісити, а також скарати смертю тих своїх вельмож, котрі, на своє нещастя, були присутні при читанні листа від тих подніпровських гяурів. Злощасний товмач впорався з усіма лайками, вірно переклав "броварника македонського" і "кухаря вавілонського", визначив всіх свиней і собак, котрих кляті гяури набазграли на папері у великій кількості, але ніяк не міг перекласти фразу "нашого х... крюк", і, зрештою, мовив, що невірні пси напевне мають криві собачі прутні. Порівняння з собачим х... султан стерпіти не міг, як не міг і перенести те, що поганці назвали його сином йобаної шайтаном матері.

Ціла чота яничарів розшукувала того, хто листа привіз і підкинув просто до султанової спочивальні. Ясна річ, що вони нічого не знайшли, хоча перевернули догори дригом весь Стамбул і реквізували на користь війська всіх курей та баранів.

Султан метався по парадній залі і жбурляв подушками з диванів в усе, що рухалося. Улюблена дружина, схлипуючи, прикладала лід до синця під оком. Решта гаремних красунь ховалися по закутках, не насмілюючись визирнути звідти.
Навіть вигляд паль з настромленими на них придворними не потішив можновладця. Один з візирів вирішив, що втрачати йому вже нема чого, і прогорлав на всю площу те, що запам'ятав з перекладу. А запам'ятав він багато, в тому числі і про собачі прутні.

- Треба написати відповідь! - врешті решт звелів можновладець, - покликати сюди премудрих улемів!
Улеми довго трусили бородами, крутили образливий текст і так і сяк,і зрештою подали султанові списаний лист паперу.

Мехмед пробіг його очима, вилаявся і жбурнув листа у поштивих мудреців.
- Дурні! - крикнув, - вони вже поглумились над моїми титулами і званнями, а ви знову починаєте з того, що я володар Блискучої Порти! На палю! Всіх!

Мудреці повалилися султану в ноги, замітаючи підлогу бородами.

- Якщо до завтра, - сказав султан, - не буде гідної відповіді, в моїй державі поменшає мудреців, зате поменшає і султанського гніву.

Зранку улеми привели до султанського палацу мандрівного дервіша.

- О, сонцесяйний, - завели вони, упавши ницьма, - оцей ось юродивий волоцюга говорить, що може гідно відповісти на образливий лист.

- Говори, - наказав султан дервішу.

- Повелителю, - всміхнувся волоцюга, - навіщо витрачати слова на негідних вас людей, та ще й гяурів. Вони запевняють, що ви не можете вбити їжака вашим дорогоцінним оголеним сідалищем — доведіть протилежне. Нехай вашим посланням буде цей самий їжак.

Мехмед думав довго. Улеми на підлозі боялись ворухнутись.

Султан усміхнувся.

- Приготувати послання до запорозьких псів, - звелів він, - і нехай цей дурень його і відвезе.

Принесли їжака. Мехмед довго роздивлявся тваринку, тоді рішуче спустив штани.
- Козолуп, - бурмотів він, - свиня, броварник... Кобиляча дупа! Не чоловік... Не лицар і не воїн, бо голою сракою... Їх що там, усіх посвячують у воїни таким чином? О, Аллах! Ну, раз, два, три...

- Йоб мою матір, величну валіде! - вереснув султан не своїм голосом, - який уйобок вигадав подібну посвяту!

Наступного дня дервіш вирушив у дорогу. Мехмед задоволено потирав руки. Сісти він не міг, однак врятована лицарська честь була вищою за біль у сідницях.

Юродивий повернувся через рік.

- Ну, що сказали тобі гяури? - спитав Мехмед задоволено, - чи посоромлена була їхня брехня і дурість?

Дервіш, зітхнувши,вийняв з торбини велике осине гніздо.

- І що з цим робити?- розгублено запитав Мехмед.

- Вони сказали, - відповів дервіш, - що той, хто пройшов першу ступінь посвяти, сам має здогадатись.

Султан знову думав довго. Потім поцікавився, чи є в темницях полонені запорожці.

Десь через годину яничари привели перед ясні очі володаря обдертого худого гяура, котрий,однак, цікаво роззирався навсибіч.

- Говори, шайтане запорозький, - звелів султан, - ти пройшов посвяту в лицарі?

- Авжеж, - відповів полонений бадьоро.

- На їжака е...голим задом сідав?

- Аякже, - в очах бранця затанцювали веселі іскорки, - без цього ніяк.

- А що ти робив з осиним гніздом?

Лице гяура витягнулось. Він прикусив губу і опустив голову.

- Це велика таємниця, - зрештою відповів він. - я можу відкрити її, але як лицар лицареві.

- Я дарую тобі свободу, - сказав Мехмед, - оповідай.

Козак, котрий за час полону трохи навчився турецької, щось прошепотів султану у наставлене вухо.

- О, Аллах! - вигукнув султан, - і як це тобі вдалося?

- А це моя особиста таємниця, - сказав нахабний гяур, - але, як лицар лицареві...

- Скільки? - спитав Мехмед діловито.

За годину козак виїхав зі Стамбула на баскому коні, у новому вбранні і з гаманцем, повним золота. Таємницю він прошепотів султанові на вухо, цікаві почули тільки уривок фрази - "намазати медом"

Чи пройшов Мехмед другу ступінь посвяти - ніхто не знає. Але козакам він більше не писав.

Щоб трошки відволіктися від політичних і дуже важливих проблем...
Оповідання жахів - фанфік за мотивами циклу Ст. Грабинського "Духи старого Львова" Боятись за чашкою кави і задля відпочинку.

Алоїз Буднік, залізничник. Історія хвороби

Щодня я зустрічаю поїзди. Особливо мені до вподоби стрічати поїзди з Відня. Розумієте, коли звідтам приїздить велике паньство. Я стою біля сигнального дзвону і спостерігаю за тими, хто виходить з вагонів, і заздрю їм — вони побували там, де мені ніколи не бути. Хоча я і щодня зустрічаю поїзди.
Я людина проста, пане докторе, і вдячний вельми, що ви не берете з мене грошей. Такий дорогий лікар мені не по кишені, але ж то, проше пана, жінка... Вона геть сказилась — каже, що я втрачу роботу. Тицьнула мені до руки всі наші гроші, і випровадила до вас.
Але я не божевільний, пане докторе. Я не потребую психіатра — все, про що я оповім, трапилося насправді.
Отже, минулого року я працював сигнальником на Львівському вокзалі. Як і зараз. І зустрічав поїзди.
Стояв я, проше пана, біля дзвону. Стояв,і дивився, як з вагонів по драбинках спускаються пані і панночки. О то дуже лепське видовище — панна вихилиться з дверцят, відшукає поглядом свого кавалера, потім трохи підніме спідничку, зовсім трохи, щоб було видно ніжку біля кісточки. На ніжці або лепський черевичок, або чобіток — шнурований такий, облягає ніжку немов рукавичка. Панна руку до кавалера протягне, нахилиться вперед, просто грудьми вперед, ви розумієте мене, пане докторе? Часом ті груди просто торкаються чола того, хто зустрічає. Або вуст. І то нічого, проше пана, що вони обтягнені дорогою тканиною, якби вони були, проше пана, голі, то не так було б цікаво.
Отже, дивлюся я на віденьский потяг, коли раптом на станції здійнявся галас. Начальник наш, пан Ольхович, вискочив на перрон і горлає до мене - “Сигналь, сигналь, пся крев! Сигналь до машиніста!”
Ну, тут і я вже побачив, чого вони злякались. Я, проше пана, стояв біля самого паротяга, і бачив на власні очі, як по цій самій колії підходить до станції ще один потяг.
Назустріч, проше пана. Він йшов саме назустріч потягу з Відня. Я руку до дзвону простяг, та так і застиг. І машиніст обімлів, бо куди ж йому тікати? Здавати назад? Але той потяг надто швидко йде.
І пройшов той потяг по зайнятій колії, проше пана. І зупинився — віденський потяг ніби укрив сірий туман.
А дзвін сигнальний сам собою бреньк-бреньк... Сигнал прибуття.
І почали виходити пасажири. Я перехреститись хотів, але не можу, руки до холош приросли.
Вийшла з потяга стара пані. Страшна, перепрошую, як глад і мор одночасно. Уся в чорному, але з глибоким декольте. Шия страшна, зморшкувата, груди висхлі, як порожні торбини. На повідку веде — не можу сказати що, пес не пес, щось біле і начебто голе. Ні, не мавпа, проше пана. Щось голе і біле, і шкіриться воно, наче пекельна проява.
А за старою пані виходить панна. Молода і гарна, тільки голова у неї, проше, повернута назад. Ну так, нібито має скручені в'язи.
Як я помітив, що вона гарна? А я на лице, перепрошую, ніколи не дивлюся. Тільки на ноги і на груди. Ноги і груди у цієї панєнки були перша кляса.
І третій — чоловік. Весь у чорному, на голові чорний капелюх. І лице чорне. Ні, не мурин проше пана, мурина я бачив, як до нас цирк з Кракува приїздив.
Стали вони на перон і рушили собі у натовп. І поїзд їхній рушив. А дзвін знову сам собою — бреньк-бреньк.
І то все, окрім мене бачило ще шість чоловік, і пан Ольхович. Тільки ж він зроду не зізнається.

Влад Громашевський, відомий у Львові психіатр, з несмаком закрив історію хвороби. Ще один еротоман. Ноги і груди... І байдуже йому, що у жінки шию звернуто на інший бік.
Ні, пацієнти бувають цікаві. Але йому зараз не до Алоїза Будніка з його проблемами і видивами примарних поїздів.
Їх було троє приятелів — він, Влад, адвокат Ян Марцінковський та Лесь Розумчак, детектив приватний. В університеті їх називали “трьома мушкетерами”, а після його закінчення доля розвела приятелів не дуже далеко. Принаймні, раз на тиждень вони завжди обідали разом в “Зеленому олені”.
Влад дуже любив своїх друзів — білявого красеня Яна, та кремезного кароокого задумливого Леся. Жінки взагалі озирались на цю трійцю: сам лікар мав той тип вроди, котрий подобається панночкам, вихованих на романах Пшибишевського: високий, широкоплечий з тонкою талією. Влад був схожий швидше на військового, аніж на лікаря, знав свій вплив на жінок і пишався цим. Втім, його приятелі теж не пасли задніх, і вечори у “Зеленому олені” часто перетворювались на оповіді про любовні пригоди та колишніх і теперешніх коханок.
Однак тепер Ян вже котрий місяць не приходить до улюбленої ресторації, а Лесь взагалі кудись щез...
Влад взявся переглядати пошту, з нудьгою думаючи про те, що недільний вечір доведеться знову проводити самому. Щасливий Ян — завів собі коханку, як він натякає, трохи не герцогиню. Але герцогиня його живе на Бузковій, там гарненькі вілли, але пані, котрі проживають на цій вулиці, явно не з вищого світу.
Останній лист було написано кириллицею, знайомим летючим почерком. Лесь!
За півгодини Влад крокував вологою від дощу бруківкою за вказаною у листі адресою. Йти було доволі далеко, будинки змикалися над головами, а вулички ставали все вужчими. Влад піднявся на третій поверх по брудних засмальцьованих сходах і постукав у двері.
Здалося йому, чи ні, що по сходах вгору метнулась якась біла тінь?
- Влад? - почувся за дверима хрипкуватий якийсь чужий голос
- Я, - обізвався Громашевський, - ти чого забився в ці нетрі?
Двері відчинились, і Громашевського втягнули до середини.
Влад не одразу пізнав Леся, хоча й не дуже здивувався — детектив приватний за своїм фахом часто перевдягався, в тому числі і у волоцюг та маргіналів. Однак, зараз Лесь був не просто закушканий у фантастичне лахміття — він був закутаний з ніг до голови, наче людина-невидимка з роману англійця Велса. На руках мав рукавички, лице замотане шарфом...
- Я хворий, - сказав Лесь замогильним голосом, - я смертельно хворий. Ні, не підходь. Я не знаю, що зі мною, але я хворий.

Лесь Розумчак. Історія хвороби, записана по пам' яті.

Ти розумієш, любий друже, що я за своїм фахом змушений мати справу з людьми “дна”. Мешканцями нетрищ, і таке інше. Хоча гроші мені платять не вони — найняти детектива приватного коштує не менше, ніж звернутись до тебе по послуги.
І от мене найняв один пан. Не стану називати тобі його імені — для мене справа чести тримати в секреті імена роботодавців. Ні, нічого серйозного — пан запідозрив, що його жінка наставила йому роги.
Я мав ту пані вистежити і привести назад до родинного вогнища. Справа не з улюблених, зате старий ревнивець заплатив великий гонорар.
Чого цей пан вирішив, що його жінка скаче у гречку? Пані стала регулярно відвідувати кравчиню. Ясна річ, кравчиня охоче підтверджувала, що це саме так, але мій роботодавець їй не вірив.
Такі справи я вирішую просто. Спершу прослідив пані до кравчині, потім віднайшов другий вихід з майстерні. Все було зрозуміло — до вечора я вже знав, де кобіта проводить свої дві години.
Але я мусив мати підтвердження тому, що пані бігає до коханця, а не навідує хвору подругу. Для цього у мене є Місько. Це сажотрус, циган. За певну платню він вказує мені потрібний комин. Ну, а спускатися по коминах я вже навчився — Місько все реготав: “о, пан поліціянт вже може йти у сажотруси.”
Однак, цього разу Місько посірів — побіліти він не міг, бо від сажі вже не смаглявий був, а чорний, і сказав, що до того будинку він не ногою. Зле там. Щось страшить. Один його приятель від того вмер — ось недавно поховали. Саме після того, як вони чистили того комина.
Місько на моє питання, від чого помер його товариш, почав белькотіти щось про “білого вурдалака”, уявляєш? Ох ця вже мені циганерія... Але він мені таки показав комин, котрий вів до спочивальні, а вже спустився я і сам — не вперше. Ліпше було б, аби Місько мене страхував, але він був такий настрашений...
Спустився я. Вибрався з комину і заховався у віконній ніші. Заходить моя пані — якраз той самий час був. Обличчя — наче не при собі. І починає роздягатись, неначе курва в дешевій кнайпі. Ніби під музику — я аж наче скрипку почув, котра цигикає “Я мам, я кохам...”
Я й оком змигнути не встиг, а пані вже у самій білизні. Панчохи на ній м-м.. Чорні, гладесенькі... І корсет з підвязками. І вона танцює, неначе дешева шлюха, а на обличчі у неї жах і повне нерозуміння того, що відбувається.
І тут з'явився він. Владе, він вийшов із дзеркала навпроти. Як? Не знаю... Але я на власні очі бачив, як той мугир вилазив з дзеркальної рами. Вбраний, неначе зібрався на шпацер по віденському лісі. Чорний з виду. Не мурин — бачив я муринів. Але чорний. Підійшов він до бідолашки, нахилив її і встромив свого прутня. Ні, він не роздягався — я не бачив навіть, щоб він штани розстібав. Таке враження було, ніби цей панок прогулювався дзеркалом з розстебнутою ширінькою.
Видовище, Владе, я тобі скажу, ще те. Ніби ту бідолашну жінку їбав бісяра. Вибач за просторіччя, але інакше це назвати не можна було. Він хилитався як машина і мовчав, і жінка теж мовчала — не скрикувала, не стогнала. Це не статевий акт був, і навіть не згвалтування. Потім він захарчав і відкинув її від себе. А тоді повернувся звідки прийшов.
Жінка з півгодини лежала непорушно. Тоді підскочила, швидко сяк-так одяглась, пелерину накинула і вибігла геть. Ну і я подався до комину, міркуючи, що про таке клієнту оповідати не можна.
Але це ще не все. Дряпаюсь я комином, неначе справжній сажотрус, а у вухах мені ота пісенька сороміцька грає, ніби я її насправді чую. Підняв голову — а там, у комині воно... Біле і голе. І шкіриться до мене.
Як я назад не зірвався — не знаю. Але Місько, спасибі йому, не утік, залишився. І шурнув у комин чимось, схожим на гостру піку. Міг би й мене поцілити, звісно, але трапив в оте...
Оте завищало і зірвалося просто на мене. Цей дотик... Не можу навіть описати своєї огиди.
Вибратись я вибрався — але нині у мене все тіло у білому висипу. Руки, обличчя, все... Це якась страшна хвороба, Владе, і напевне заразна. Я боюсь...

Лягти до лікарні Лесь відмовився. Громашевський довго його умовляв, зрештою той дав себе обдивитись. Нашкірна висипка дійсно була незвичайною — принаймні Влад не міг собі пригадати, щоб коли небуть бачив подібне. Але на усі його пропозиції влаштувати приятелеві консультацію у спеціаліста з нашкірних хвороб, Лесь лише головою крутив.
Владу жах як не хотілося залишати друга у цих нетрях, але виходу не було. Він узяв з Леся слово, що той, якщо йому стане гірше, обов'язково прийде до нього — в будь яку годину дня, або ночі.
Вийшовши на вулицю, лікар з насолодою підставив обличчя вологому вітру. Накрапав дощик, вся розмова з Лесем здавалась жахливим сном.
Дивна історія. Лесь не пив, не вживав збудливих препаратів. Не могло ж йому це все приснитись... І де він, Влад, уже чув про подібне. Або читав...
Громашевський ляснув себе по лобі долонею і подався додому трохи не бігцем.
За кілька годин він порівнював запис з історії хвороби Алоїза Будніка з записом розповіді Розумчака. Опис “чорного чоловіка” збігався одне до одного. І оте “біле і голе” на поводку у старої пані... А Лесь не був знайомий з Алоїзом і не міг чути його маячні.
“Треба відшукати цього Будніка” - вирішив Влад, - він був у мене кілька разів, я приймав його безкоштовно задля цікавих марень. Де він подівся потім? Досі працює на залізниці, а чи його вже вигнали звідтіля?”
Та те, що трапилося ранком, змусило лікаря відкласти відвідини вокзалу на невизначений час.

Лист від Яна Марцінковського, адвоката.

Любий мій приятелю Владе! Якщо ти отримав цього листа, то мене уже немає в живих.
Я написав його, коли ще була така можливість і переслав до своєї контори.
Ти знаєш, Владе, що я познайомився з жінкою. Вона була родом з Відня і видавала себе за родовиту німкеню. Її звали Сабіна Нагель, принаймні так вона мені відрекомендувалась, однак натякала, що це лише прибране ім'я.
Вона прийшла до моєї контори у справах спадку по тітці, уродженій Сарі Браге, іспанки з походження. Іспанська кров, напевне, пояснювала те, що Сабіна була зовсім не схожа на німкеню. Така чорнява жагуча брюнетка. У спадок вона мала отримати особняк на Погулянці. Вілла “Півонія” - незлий будиночок. Тітка її померла при вельми загадкових обставинах. Це не було вбивство, але тіло жінки пролежало в будинку кілька місяців, доки зовсім не розіклалося, при чому вірогідні свідки запевняли, що бачили її на вулиці за кілька днів до того, як трупа було віднайдено. Але моя фрау Сабіна була не з марновірних.
Поки вирішувалась справа зі спадком, пані Нагель зняла собі будиночок на Бузковій. Не дуже престижно, зате спокійно і тихо. Занадто спокійно, як я потім зрозумів.
Ми стали коханцями уже в другий її прихід. Вона просто підійшла до мене, пхнула до крісла і ростебнула на мені ширіньку. Так, просто у конторі. Ти маєш бути здивованим, адже ти знаєш мої примхи — широке ліжко, свічі, аромати, гарне вино, любаска у шовковій білизні... Білизни тут не було зовсім. Вона просто всілася на мене і почала поганяти немов коня. Якщо можливо згвалтувати чоловіка, то зізнаюсь — мене згвалтували. Але я збудився одразу. Як тільки вона підняла спідниці, під якими нічого не було. Навіть волосся. Внизу у неї все виголене і гладеньке, неначе у дівчинки. Я скінчив дуже швидко, а фрау посварилась на мене пальцем ізвеліла прийти на Бузкову Саме звеліла, а не запросила.
Вибач, Владе, що я оповідаю тобі такі подробиці, але ти є лікарем, а лікар все одно, що священик. Ти мусиш мене зрозуміти. В багатьох з нас сидить дух нашого земляка, Леопольда Захер-Мазоха. Так, я мазохіст.І зрозумів це, тільки зустрівшись з цією жінкою.
Я приходив до неї щовечора. Зрештою — почав зоставатися на ніч. Це були божевльні ночі, коли я повзав на колінах перед нею, благаючи любові. Вона була в самих лише чоботях і зі стеком. Вона мене била, відпихала ногою, чомусь їй було важливо, щоб я прохав про те, щоб вона мене взяла. Саме так — вона мене, а не я її.
Я вже тиждень не був у конторі, а цього листа відправив з випадковим посильним. Знаю, що ризикую, що лист може потрапити до чужих рук, але я мушу це зробити.
Вона мене вбиває, Владе. Вона висмоктує з мене життя — я цілу добу сплю і пробуджуюсь тільки з її появою. Прощавай. Можливо ти щось чув про Сару Браге — таке знайоме ім'я. Чому я не поцікавився цим раніше — тепер я залежу від цієї жінки, як китаєць від люльки з опіумом. Рятувати мене пізно. Твій друг Ян.

В домі Марцинковських було розчинено двері, а над дверима висів жалобний вінок. У відомого адвоката не зосталось спадкоємців, усі свої статки він відписав якійсь бідній родичці, про існування якої ніколи не згадував. Заповіт, як сповістив Влада повірений з адвокатської контори, було складено нещодавно, за тиждень до смерті
Родички пана Марцінковського ще ніхто не бачив, але її було сповіщено листовно.
Влад підійшов до труни і заціпенів. Він не пізнав Яна — у домовині лежав висхлий старець з несподівано буйним білявим волоссям. На очі Громашевському навернулися сльози — він не розумів, як молодий сильний чоловік зміг так себе виснажити буквально за два тижні. Атож, вони не бачились два тижні, хоча с фрау Сабіною Ян почав зустрічатись десь з півроку тому.
“Сара Браге” - повторив про себе лікар. - таке знайоме ім'я. Десь я його вже чув — можливо пацієнтка когось з моїх колег. І потрібно все таки дізнатись, хто така ця Сабіна. Заявити в поліцію? Але що я їм скажу — фрау з Відня довела до смерти мого друга? Яким чином? Статевим, проше пана, актом... Ні, не годиться.”
“Лесь!” - раптом згадав Громашевський, - детектив приватний. До речі — чого його тут нема, адже я послав йому сповіщення і додому, і у той його жахливий притон. Ну так — хворий, але ж не смертельно, міг би й прийти на похорон. Висипка... Нашкірні хвороби не можна запускати, а він не хоче лікуватись Доведеться знову навідати ту його квартирку у нетрях, опісля похорону”
Накрапав дощ. Яна ховали на польському цвинтарі без зайвої пишноти. Влад раптом зрозумів, що, окрім нього з Лесем, блискучий адвокат не мав ні рідні, ні друзів. Хоча... лікар уздрів жіночу постать в чорному. Сабіна?
Влад підійшов поближче. Жінка не була схожа на ту, котру описував Влад. Білявка з ніжними рисами обличчя, закушкана в якийсь безфоремний одяг. Чи-то хворобливо товста, чи-то не вміє вбиратись. Мабуть — ота бідна родичка. Пощастило ж бідоласі — Ян зоставив їй достатньо, щоб вистачило на нове вбрання.
Громашевський вилаяв себе за цинізм і подався додому очікувати звісток від Леся.
Його посильний сказав, що застав детектива удома, на його звичайній квартирі. Однак, Лесь до нього не вийшов, а наказав підсунути листа під двері.
“Це вже якась параноя, - подумав Влад, - нашкірні хвороби повітрям не передаються. Треба йти, і витягнути бідолаху до лікарні, а там уже думати про пошуки Сабіни. Коли Лесь одужає.
Розумчак жив на найманій квартирі неподалік від Бузкової, де мав бути особняк Сабіни Нагель. Влад навмисне зробив гак, і пройшовся повз той будиночок. Нічого особливого — сад, залізна гратчаста хвіртка... Що ж то за сувора пані, і чому Ян вважав її винною у своїй смерті? Щоб аж так виснажити чоловіка коханням? Не віриться.
Влад звернув на сусідню вулицю, і побачив знайому двоповерхову кам'яницю. Детектив мешкав на першому поверсі — теж сам один. Вперше Громашевський замислився над тим, що вони троє так і залишились самотніми чоловіками. Ба, навіть близьких родичів ні в кого не зосталось. От Ян помер — і де та його Сабіна Нагель? Ні дружини, ні дітей, нікому навіть на поминках випити.
Двері Лесевої квартири були ледве причинені. Лікар взявся за ручку — але не поспішав заходити. Щось йому муляло — може запах, знайомий зі студентських років. Запах гнилі і розкладу людської плоті.
Зрештою, Влад, уже розуміючи, що трапилось лихе, штовхнув двері ногою і рішуче увійшов до вузького довгого коридору. Розчинив двері до зали — нікого. Спальня теж була порожньою, вітальня теж.
Лесь сидів у кабінеті. Він був вбраний у свій найкращий одяг і навіть пов'язав краватку. Над білим комірцем сорочки, заляпаним гниючими згустками, вивищувався череп з рештками плоті. Обличчя не можна було пізнати — і не тільки через дірку від кулі у скроні. Враження було таким, що Лесь загинув зо три місяці тому. Револьвер, за допомогою якого Розумчак і звів рахунки з життям, стискали пальці скелета.
Не може бути, - тихо мовив Влад.
Ще вчора він бачив Леся і говорив з ним. Той мав вигляд... Вигляд живої людини.
На секретері біля зогнилих пальців лівиці лежала записка.
“Владе, все, що маю — тобі і Яну. Більше несила розкладатися живцем”
Наступні кілька тижнів усі медики міста Лева намагалися віднайти причину смерти Розумчака. Влада було взято під нагляд і замкнено у карантині. Громашевський не опирався — він дійсно був наляканий. Якщо це якась невідома хвороба котру Лесь підчепив... не будемо згадувати про білого упиря та інші марення, то Влад був контактним і мав можливість заразитись.
Розтин показав лише одне — Лесь Розумчак помер орієнтовно три місяці тому. Ніяких слідів хвороби виявлено не було — тіло було в жахливому стані, але тільки за рахунок розкладу.
- Але ж я бачив його живим за день до самогубства, - повторював розгублений Влад, - а мій посильний віддав Розумчаку листа у день похорону Марцинковського...
Зрештою, Громашевський зрозумів, що опиратись не варто. Він бо зовсім не бажав з лікаря перетворитись на пацієнта.
Через кілька місяців, коли біль втрати трохи ущух, а страх захворіти на невідому форму прокази майже зник, Влад отримав листа від неякої пані Юлії Марцинкевич, котра відрекомендувалась далекою родичкою адвоката Яна “по прялі”. Ця пані Юлія запрошувала Влада на гостину — поговорити і згадати померлого.
Лист був якийсь... надто сміливий і непризвоїтий. Самітня пані запрошує молодого нежонатого чоловіка на підвечірок... Хоча, хтозна, може там будуть гості... Влад згадав безфоремну постать спадкоємиці і поморщився. А якщо не буде? Він любив жінок з певним типом фігури, і волів заплатити дівці, аніж переспати з багатою спадкоємицею.
Однак, Влад все таки пішов. Зима у всіх цих клопотах минула якось непомітно, і Львів заполонило дихання весни, запах конвалій та напіврозквітлого бузку. Громашевському весь час ввижався за цими пахощами непримітний запах тліну. Запах смерті серед буяння життя.
Лікар погрюкав у двері великим староствітським кільцем. Двері стиха прочинились. По тілу Влада пробігли мурашки. Він мимоволі озирнувся — на вулиці було тихо і безлюдно.
Здалося йому, чи ні, що вдалині майнула біла тінь?
- Та що я за боягуз, - мовив лікар вголос і зайшов до знайомого присінку. В будинку було темно — досить дивно для пані, котра очікує на гостя. Не чути було ні слуг, ані самої господині.
Добре знаючи будинок Марцинковського, Влад вибрався до сходів, котрі вели на другий поверх. Обережно почав підійматись. Перед ним відкрилась простора вітальня, де адвокат за життя влаштовував посиденьки з приятелями. Вікна було завішено важкими шторами, і у кімнаті було зовсім темно.
Обережно ступаючи, Влад підійшов до вікна, щоб розсунути штори і впустити хоч трохи світла. Від знервування він геть забув, де у Яна був вимикач нещодавно проведеного новомодного електричного освітлення.
І раптом під шторою він відчув живе тіло.
То було тіло жінки, оголене і гладеньке. Руки Влада ковзали по ньому, виявляючи досконалі пропорції статуї. Жінка охопила його руками — дихання її Влад не чув, запаморочений власним важким віддихом. Вони покотились по підлозі, обірвавши штору. Громашевський похапцем звільнявся від одягу, одночасно намагаючись пестити жінку і відчуваючи, як під його руками теплішає цей холодний мармур. Він узяв її різко, так, як звик брати дівок, і пані зашипіла, наче розсерджена кішка. Однак, вона закинула ноги йому за спину і пришвидшила темп. Влад рухався і рухався, намагаючись намацати в темряві вустами її обличчя, але йому траплялися тільки густі пасма волосся, котрі пахли зов'ялим осіннім листом, цвинтарною землею, мохом старого склепу, чим завгодно, тільки не запахом жінки.
Страшно йому чомусь не було. Навпаки, Влад відчував якесь несвітське задоволення, котре вибухнуло у його розумі, наче бомба. Напевне він зомлів, бо, коли отямився, у вікні вже сірів світанок.
Жінка лежала поруч з ним, загорнута в штору. Вона не ворушилась.
- Пані Юліє, - покликав Влад, - Як ви? Можливо ми теє...перейдемо до спочивальні?
Йому стало трохи соромно за свій раптовий напад жаги, але лікар потішив себе тим, що пані начебто була цілком задоволена і не виявляла роздратування. Але ж і кобіта! Яке тіло, яка палкість. Якщо це і є спадкоємиця Яна...
А ким вона ще може бути?
“Сабіна!” - вдарило Владу у скроні. Він зірвався на ноги, і похапцем натягнув штани і сорочку. Пані лежала непорушно, прикрита шторою.
“Зомліла вона, чи що?”
Перемагаючи бажання втекти з цього будинку під три чорти, Влад нахилився і підняв імпровізоване покривало.
Вона була дійсно прекрасна і схожа на грецьку статую. Обличчя жінки затуляли хвилі важкого волосся. Влад обережно відгорнув густі темні коси і заціпенів від жаху, побачивши потилицю замість обличчя. У жінки було зламано шию, голова трималась на самих м'язах, а власне кажучи — не трималась зовсім.
Не наважившись подивитись в лице своїй нічній коханці, Громашевський ухопив піджак і кинувся бігти вниз по сходах. Вискочивши з дверей, він трохи не збив з ніг поліціянта, і рвонув вздовж вулиці так, наче за ним гнався сам дідько.
Три дні опісля того Влад очікував арешту. Він не знав, чого боявся більше — того, що якимось неймовірним чином втратив контроль над собою і задушив свою полюбовницю, або того, що поліція таки не прийде, і тим підтвердить, що він кохався з чимось таким, чому немає назви.
За ці дні Громашевський віднайшов у лікарні історію хвороби Сари Браге. Нею займався його колега, котрий років десять тому нагло вмер. Пані Сара з вілли “Півонія” страждала на німфоманію. Влад знайшов примітки свого колеги — старий психіатр вказував на те, що тридцять років тому до клініки зверталсь та ж сама жінка. “За проминулі роки, - писав лікар, - пані зовсім не постаріла, - вона й досі має вигляд тридцятирічної” Згадував лікар і про якогось юриста, котрого Сара звела до могили. Власне кажучи, наприкінці історія хвороби перетворилась на авантюрний роман, написаний Бремом Стокером. Влад згадав цього старого професора, — коли він вчився в університеті, то лікар був ще живий і мав прізвисько “Ван Хельзінг”
“Треба мовчати, - вирішив Влад, - а то і я до смерті матиму опінію мисливця за упирями. Власне — які ж то упирі. Швидше суккуби, або інкуби. Шкода, що я не розпитав Леся про його клієнта, цікаво, чи дружина старого рогоносця ще жива? Втім, Лесь не розповів би — він ніколи не називав прізвищ.”
Лишався лише один спосіб дізнатися більше — Алоїз Будник. Єдина людина, котра бачила прибуття суккубів на примарному поїзді. Влада пересмикнуло, залізничник був дуже неприємною людиною — масний, улесливий. Однак, він міг щось розповісти. Влад вже знав, що він навіть ногою не ступить ні до дому Марцінковського, ні до квартири Леся, ні, тим більше, до будиночку на Бузковій, де мусила чаїтись Сабіна Нагель, родичка Сари Браге, а чи сама Сара. Більше того, він бажав виїхати зі Львова до Відня, покинувши практику і насиджене місце, щоб тільки ніколи не зустрічатись з цими примарами.
Начільник залізничної служби пан Ольхович, до якого звернувся Влад, мовив неохоче:
- Ми перевели цього Будніка до сигнальної буди на якомусь прогоні. Він дивакуватий був. А чому пан за нього питає?
- Ну, лікар має цікавитись долею пацієнтів, - відповів ухильно Влад.
- Я ж казав, що з ним щось негаразд, - мовив пан Ольхович, - до речі, пане докторе... У мене до вас прохання. Ціла нічна зміна зійшла з розуму — шість чоловік стверджує, що чули сигнали тривоги. Спершу - “вагони відчеплено”. Півночі шукали ті вагони. Потім - “велике зіткнення”. Потім - “вишліть лікарів і пожежників”. Я особисто об'їхав на дрезині ту дільницю- тиша і спокій. Але ж чутки не вгамуєш — хто сміється, хто хреститься, але всі вважають, що це погана прикмета. Може б ви поговорили з людьми, заспокоїли...
Робітники нічної зміни мали чемний і тверезий вигляд. Один з них, явний соціаліст, у якого з кишені стирчала якась брошурка, стояв на тому, що це була масова галюцинація. Важке слово робітник вимовляв з задоволенням і при тому посміхався. Його товариші були не такі просвічені. І через слово згадували нечисту силу і сатану.
На цьому перегоні тільки дві буди, - перебив їх соціаліст, - і я побував у обох, навмисне ганяв паротяг. Будочники присягають, що нічого не чули і не бачили. Та й навіщо їм такі жарти — з роботи вилетіти? Обидва непитущі — і Ракушняк, і Буднік...
- Алоїз? - спитав Влад раптово похоловши.
Алоїз, - підтвердив робітник, - він навіть з буди не вийшов, а через двері послав мене під три чорти.
- Пане Ольхович, - сказав Громашевський у раптовому прозрінні, - накажіть подати дрезину...
Дрезина м'яко підкотила до буди на перегоні. Ольхович зістрибнув на землю і допоміг спуститись Владу. За ним зіскочили соціаліст, та ще один залізничник.
- Ви думаєте, що це він... звихнувся? - спитав Ольхович у лікаря.
- Я нічого не думаю, - похмуро відповів Влад, - подивимось.
Двері до буди робітники висадили ударами чобіт. З малесенького приміщення вдарила хвиля смороду і тліну.
Буднік сидів за столом, навалившись грудьми на сигнальний апарат. Він був мертвий, безнадійно мертвий ось уже зо три місяці.
- Йоб його курву маму, та я ж з ним оце допіру говорив! - вигукнув робітник з брошуркою, - я і свідків маю, котрі його чули!
Пальці мерця ворухнулись на апараті. Раз, вдруге, втретє...
- “В-велике зіткнення” - тремтячими губами прошепотів пан Ольхович, - докторе, то що, він... Він ще живий?
Перемагаючи жах і огиду, Громашевський взяв Будніка за руку і злегка охнув. Рука відділилась від тіла і обвисла у рукаві.
Буднік похилився і впав на підлогу. Голова відлетіла набік, пальці розсипалися ніби кісточки доміно.
Робітник-соціаліст розмашисто перехрестився.
***
Влад Громашевський покидав улюблений Львів.
Пан Ольхович виклопотав йому безкоштовний проїзд до Відня з перевезенням багажу. За це Громашевський переговорив з робітниками і пояснив їм, що, коли вони розкажуть цю історію, то їх вважатимуть за божевільних, і не візьмуть більше на жодну роботу. У всіх залізничників були родини, і всі погодились мовчати. Навіть соціаліст, котрий з того дня зачастив до церкви.
Лікар увійшов до вагону першого класу і опустився на оксамитне сидіння. В купе було затишно і прохолодно. Перед самим відправленням до нього приєдналась попутниця під густим вуалем.
Влад подивився на неї скоса — мандрувати в одному купе з пані, або панною останнім часом його не приваблювало. Однак...
Поїзд рушив назустріч західному сонцю Паротяг заревів, набираючи швидкість.
- Дозвольте відрекомендуватись, - знехотя мовив Влад, - Громашевський, лікар-психіатр.
- А ми знайомі з вами, пане докторе, - почувся голос з-під вуальки, - я Юлія Марцинкевич.
Влада наче прицвяхувало до сидіння. Він не міг промовити й слова.
- Я компаньонка пані Сабіни Нагель, - ясним голоском сказала дівчина, - і дуже люблю подорожувати. Одного разу потяг зійшов з рейок... Але пані мене не покинула, і я тепер буду її супроводжувати вічно. Сабіна Нагель, вона ж Сара Браге. І наш хазяїн — Чорний Чоловік. Ви нам сподобались, пане лікарю, і пані вирішила зоставити вас при собі, як прибічного лікаря. Вічність з такою красунею — ви нічого не втратите.
До купе зайшла стара зморшкувата відьма, котра тримала на руках білу істоту, схожу чи то на карлика, чи то на собаку. За нею — чоловік з чорним обличчям.
Влад закричав. Разом з ним закричали усі сім десятків пасажирів потягу “Львів-Відень.” Бо вантажний поїзд, помилково пущений на головну колію, на всій швидкості врізався у пасажирський, і почалося те, що газетярі назвали опісля “пеклом на рейках”
Та Влад уже був у пеклі, і його то не обходило.