хочу сюди!
 

Марина

45 років, діва, познайомиться з хлопцем у віці 37-49 років

Замітки з міткою «пейзажна лірика»

Так хочеться забутись і забуть...

Кудись подівся літній вітровій,
Мов дзеркало, спокійне плесо.
Лиш рибка іноді тихенько сплесне
Та кумкне жабка в рясці річковій.

Комарик прагне зайвий раз гризнуть,
Десь скрикне необачно качка дика.
Ти відчуваєш: світ такий великий, 
Що хочеться забутись і забуть,

Впустити в душу сили і снаги,
Закоханий довічно у природу.
Сидіти й споглядати небо, й воду,
Розлогі верби,  рідні береги.




Подумала: неначе у раю...

Подумала: неначе у раю!
Співали птиці, ніби в травні,
Гули джмелі, такі забавні,
Творили музику свою.

Шовковиця пругке гілля,
Немовби  руки, простягала,
Мені плоди пропонувала.
Медами повнилась земля.

А я шовковички рясні
Зривала й тамувала спрагу.
Краса приносила наснагу.
І птиці щебетали навісні!


До сонця пролісок молився

До сонця пролісок молився,
Складав докупоньки долоні.
Тремтіла крапелька росиці
На вічках і пливла по скроні.
 
Пташині ввись неслися співи,
Немов хоралів суголосся.
Молилась квітка ревно й щиро,
Їй сонце Всесвітом здалося.



Нарешті - весна!

Вагітні бруньки розростуться поволі -
Полізуть сорочки водночас по швах.
І випорскне листя, зітхнувши, на волю,
Засяє зелом на вологих листках.

У схованки гратимуть жовті кульбабки,
Пірнаючи радо у свіжій траві.
Над ними кружлятимуть сонечка й бабки, 
І равлик одягне панчішки нові.





Мережила весна поля і луки

Зависли в вишині пташині згуки,
У млості захлиналася земля.
Мережила весна поля і луки,
Зелом вкриваючи луги й поля.

Берізоньки у льолях чорно-білих
Тепло всю зиму бачили  вві сні.
Малий підсніжник, чуло і несміло,
Складав осанну сонцю і весні.



А весни вже не за горами

Про те, що весни вже не за горами,
Шепочуть  радо  зорі в небесах.
Течуть вони веселими струмками,
Я чую  їх у згуках-голосах.

Дзвенять пташини піснею дзвінкою
І пахнуть свіжістю п'янких полів.
Ще трохи - й закурличуть над рікою
Ескорти весен - зграї журавлів.



Літня замальовка

Наморений вечір пірнає у тишу,
Стуляє повіки, в тумані пливе
Над синім озерцем, що хвилі колише,
Над світом, що тисячі років живе.

І я розчиняюсь у літечку-літі,
Де світ не порушують звуки живі,
Лиш птаха мала підпадьомкне у житі
Та жабка промовисто кумкне в траві.





Неважливо, чи випав сніг

Топольок свічечки прочахлі
Нічні змагають ліхтарі.
Зимові чорно-білі кахлі
Дощем омиє у дворі.

Лишилось зовсім небагато:
В оселі прийде рік Новий.
Куди ж подівся сніг лапатий,
Чом землю в біле  не сповив?

Коли дванадцята настане,
За вікнами роздасться  сміх.
Повірте: неважливо стане,
Чи випав на подвір'я сніг.



У чеканні зими

Забивається холод в шпарини
І висмоктує звідти тепло.
Грудень стукає в кожну хатину
Нагадати, що літо пройшло...

Кує землю морозно- холодну
У брунатно-сірявий капкан.
На асфальті чорняві ворони
Витанцьовують степ чи канкан.

Немов штучні, німі орігамі,
Не махають дерева крильми...
Вигляд зблідлий і зовсім негарний
Мають люди в чеканні зими.





Осінь роздає автографи

На площі, у самОму центрі міста,
Малює осінь золотом картини.
Перехопило дух від того хисту:
Не звикла-бо творить наполовину.

Серед стандартів фарб і супокою-
Осінній вернісаж  як спалах дива.
І мліють люди від краси такої:
Художниця у згардах так красива!

Працює панна майже до знемоги,
ВизнАння осені натхнення додає.
Летять червінці панночці під ноги,
Вона ж автографи на пам'ять роздає.