Микола Рябчук відповів на запитання читачів Майдану і гостей Форуму Видавців у Львові.
- Скільки зараз Україн? Що змінилось за 10 років?
- Два проекти так і залишається. Мовних, культурних проектів стільки і є. Зсуви дуже повільні, але відбуваються.
- Про "проект" нації. Кожна нація - це проект, вона твориться. Це візія спільного майбутнього. Український проект придумувався від 19 століття до Грушевського. Також існує креольський проект України, він досі не оформлений. Він ніби український, але інше розуміння українськості: містисть ненависть до "індіанців" ("бандерівці", "озабочені"). Їм треба легітимізувати своє панування в незалежній Україні. Їхня перевага в тому, що мають більше грошей. Але бракує драйву, ентузіазму, нема чого поставити натомість (замість української культури), а створення власної креольської культури зайняло в Латинській Америці 200 років. Порівняно з індіанцями Україна має більші шанси.
- Чи піде креольська еліта здаватися в Росію?
- Не піде, бо навіщо їм це. Проросійська риторика призначена для електорату і шантажу помаранчевої еліти.
- Що Ви зараз пишете? Про що пишеться?
- Остання книжка - Сад Меттерніха. Друга має скоро вийти.
Пишеться про гібридні, розкарячені режими.
- Що більше впливає: Ваші есеї, газетні тексти чи серйозні книги?
- Про мій вплив інші мають сказати. Доводиться зараз робити все. Я культуртрегер, не науковець. Моя задача перекласти популярнішою мовою, донести сучасні наукові ідеї. Роблю це і в газеті, і в інших публікаціях. А науковці в нашій країні - це, наприклад, Наталя Яковенко, Ярослав Грицак, Вадим Скуратівський.
- Про місію покоління. Поважаю покоління 60-х. Вони прийшли в пустелю, їм прийшлось все відкривати заново. Гемінґвей - і той був заборонений. Нам було легше, бо вже багато чого було відкрито. А з другого боку, нам було важче, бо через похолодання був можливий тільки мистецький протест, а не політичний. Місія - зберегти альтернативний культурний процес, в якому проходило нормальне спілкування. Ми зберегли спадкоємність. І коли почалась перестройка, було з чим вийти на поверхню, а Андрухович мав на що спиратися.
- Про "жіночу літературу". Небезпека цієї класифікації в тому, що вона тягне за собою ідею нижчої якості. Єдине конструктивне в такій класифікації, що жінки знають якісь аспекти життя, які чоловіки не знають.
- Про художню літературу і молодих авторів. Подобається, наприклад, коротка проза Євгенії Кононенко. В молодих авторів є розуміння стилю, а в 60-х більшість були дилетантами. Бракує, можливо, масштабності. Може, бракує виклику? Може, впливає наш час, тобто міжчасся, викликаючи адекватні йому прийоми, як чорний гумор. Я в останнє десятиліття не займаюся літературною критикою. Книжки часто не дочитую.
- Про інтелектуальне і культурне середовище. У нас нема культурного центра. Але це не від перенасиченості, а від розірваності. Нема речей, які структурують культурний простір. Нема, наприклад, національної премії (Шевченківська скомпрометована). Нема медій загальнонаціональних. В Білорусі таким є журнал АРХЕ, але вимушено. Оновлений журнал "Сучасність" не подобається, там нема розуміння азів з боку головного редактора. Газета "Критика" пішла в суспільно-політичному напрямку. Взагалі, літературна критика живиться з двох джерел: наука і преса, а в нас нема газетних рецензій. Нема книжкового ринку, тому не платять 200 доларів за рецензію, як на Заході. Тобто країна бідна, культурні осередки розріджені.
- Україномовний світ маргінальний. Він бідніший, менш освічений, це "чорна більшість". "Білі" не цікавляться негритянською културою. Але населення велике, поступово з'являється буржуазія, вони і будують націю. Оптимізм є, але це багато часу займає.
- Чи цікавитесь психологічними підходами (Фромм)?
- Це хитка матерія, скоріше для літератури.
- Порівняйте наших і західних студентів.
- Студенти є різні, але вже на рівні магістерки їхні кращі, аспіранти - ще більший розрив. Є купа причин цього, хоч би традиції: там не прийнято списувати, бо нечесно.
Майдан.
- Скільки зараз Україн? Що змінилось за 10 років?
- Два проекти так і залишається. Мовних, культурних проектів стільки і є. Зсуви дуже повільні, але відбуваються.
- Про "проект" нації. Кожна нація - це проект, вона твориться. Це візія спільного майбутнього. Український проект придумувався від 19 століття до Грушевського. Також існує креольський проект України, він досі не оформлений. Він ніби український, але інше розуміння українськості: містисть ненависть до "індіанців" ("бандерівці", "озабочені"). Їм треба легітимізувати своє панування в незалежній Україні. Їхня перевага в тому, що мають більше грошей. Але бракує драйву, ентузіазму, нема чого поставити натомість (замість української культури), а створення власної креольської культури зайняло в Латинській Америці 200 років. Порівняно з індіанцями Україна має більші шанси.
- Чи піде креольська еліта здаватися в Росію?
- Не піде, бо навіщо їм це. Проросійська риторика призначена для електорату і шантажу помаранчевої еліти.
- Що Ви зараз пишете? Про що пишеться?
- Остання книжка - Сад Меттерніха. Друга має скоро вийти.
Пишеться про гібридні, розкарячені режими.
- Що більше впливає: Ваші есеї, газетні тексти чи серйозні книги?
- Про мій вплив інші мають сказати. Доводиться зараз робити все. Я культуртрегер, не науковець. Моя задача перекласти популярнішою мовою, донести сучасні наукові ідеї. Роблю це і в газеті, і в інших публікаціях. А науковці в нашій країні - це, наприклад, Наталя Яковенко, Ярослав Грицак, Вадим Скуратівський.
- Про місію покоління. Поважаю покоління 60-х. Вони прийшли в пустелю, їм прийшлось все відкривати заново. Гемінґвей - і той був заборонений. Нам було легше, бо вже багато чого було відкрито. А з другого боку, нам було важче, бо через похолодання був можливий тільки мистецький протест, а не політичний. Місія - зберегти альтернативний культурний процес, в якому проходило нормальне спілкування. Ми зберегли спадкоємність. І коли почалась перестройка, було з чим вийти на поверхню, а Андрухович мав на що спиратися.
- Про "жіночу літературу". Небезпека цієї класифікації в тому, що вона тягне за собою ідею нижчої якості. Єдине конструктивне в такій класифікації, що жінки знають якісь аспекти життя, які чоловіки не знають.
- Про художню літературу і молодих авторів. Подобається, наприклад, коротка проза Євгенії Кононенко. В молодих авторів є розуміння стилю, а в 60-х більшість були дилетантами. Бракує, можливо, масштабності. Може, бракує виклику? Може, впливає наш час, тобто міжчасся, викликаючи адекватні йому прийоми, як чорний гумор. Я в останнє десятиліття не займаюся літературною критикою. Книжки часто не дочитую.
- Про інтелектуальне і культурне середовище. У нас нема культурного центра. Але це не від перенасиченості, а від розірваності. Нема речей, які структурують культурний простір. Нема, наприклад, національної премії (Шевченківська скомпрометована). Нема медій загальнонаціональних. В Білорусі таким є журнал АРХЕ, але вимушено. Оновлений журнал "Сучасність" не подобається, там нема розуміння азів з боку головного редактора. Газета "Критика" пішла в суспільно-політичному напрямку. Взагалі, літературна критика живиться з двох джерел: наука і преса, а в нас нема газетних рецензій. Нема книжкового ринку, тому не платять 200 доларів за рецензію, як на Заході. Тобто країна бідна, культурні осередки розріджені.
- Україномовний світ маргінальний. Він бідніший, менш освічений, це "чорна більшість". "Білі" не цікавляться негритянською културою. Але населення велике, поступово з'являється буржуазія, вони і будують націю. Оптимізм є, але це багато часу займає.
- Чи цікавитесь психологічними підходами (Фромм)?
- Це хитка матерія, скоріше для літератури.
- Порівняйте наших і західних студентів.
- Студенти є різні, але вже на рівні магістерки їхні кращі, аспіранти - ще більший розрив. Є купа причин цього, хоч би традиції: там не прийнято списувати, бо нечесно.
Майдан.
11
