09.10.2014. АКВАПАРК АБУ-ДАБІ
Ледь продерши
кліпки і нашвидкуруч поснідавши, ми помчали до сусіднього готелю, щоб
безкоштовним автобусом дістатися аквапарку в Абу-Дабі. Я сиділа в салоні й милувалася
красивим водієм. Ох уже ці араби, уміють
же підібрати обслуговуючий персонал!
Лише
чверть години – і ми в аквапарку. Учора я слізно просилася в дівчат дати мені
перепочинок. Але дітки безапеляційно
відхилили моє прохання:
-
Мамо, не сподобаються атракціони – будеш кваситися в басейні внизу.
Я
погодилася. Але малі сатрапи потягли мене на «Ледачу» річку», буквально
запхнули в глибокий круг (сідниці
торкалися води, а ноги стирчали десь угорі) й пустили у вільне плавання. Швидкий
потік ріки мчав мене в безвість, а я думала про те, де я й де мої речі (з речей
на мені був лише купальник). Із штучних водоспадів потоками лилася вода, руками
я греблася, як та курка лапами, відвертаючи свій хиткий «човник» від чергових
водних потоків, але його все одно крутило, вертіло вусебіч. Моє підношене серце драйвувало на повну. «Господи,
хоч би не гавкнути», - шепотіла я впереміш із криками: «О-о-о!... А-а-а-а!»
Врешті
мої поневіряння закінчилися. У кінці атракціону до мене мило посміхалися дві
доні, і я подумала, що на сьогодні одне випробування вже пройшла!
Опісля
ми втрьох, як два пінгвіни й одна мала куріпка, спочатку пошльопали босими
ноженятами якимись лабіринтами по жовтих плитах, а потім гвинтовими сходами
піднімалися вверх. Черг було дві, і ми стали в довшу. Яна швидко зметикувала,
що краще пробратися через канатик у
коротшу. Ми подерлися за нею. Яким же було розчарування, коли нас знову
завернули назад – то була черга для VIP-персон.
-
Дискримінація, - зітхнула я.
-
Атож, - закивали доні.
Знову
вистоявши чергу, ми нарешті потрапили до двох гірок – синього й зеленого
кольорів. Як глянула я на ті гірки, ноги підкосилися, і я вже хотіла накивати п’ятами, але дівчата в один голос як
крикнуть:
-
Мамо! Ти куди???
-
Та щось страшнувато…
І
ти півгодини вистояла, щоб повернутися?
Мимоволі
я подумала про свою покійну бабусю-партизанку (у такі моменти я завжди її
згадую). Вона б не спасувала! І я покірно дала себе вклендати в ту кляту гірку
(синю, напевно). Склала,
як покійниця (за інструкцією), рученятка й почала молитися. (Слід зауважити, що
Господь того дня почув від мене стільки молитов, скільки не чув, певно,
впродовж усього року!) І полетіла вниз із шаленою швидкістю. Від страху я
заплющила очі, а вода наповнювала мого
носа, ротову порожнину, адже я волала так, як кричить недорізане порося.
Коли
розплющила очі, то подумала, що вже на тому світі. Над собою побачила
стурбоване лице старшої:
-
Мам, жива?
-
Жива, - буркнула я, опираючись на її руку. - «Та дуже нездужа», - процитувала
Шевченкову «Наймичку». – Ви мене доконаєте…»
Тут
і Яна матеріалізувалася.
-
Все, дівчатка, я пас!
Але
ролі змінилися, бо Ярославка, як я колись їй, малій, сказала:
-
Мамо, пригадуєш, як ми в Гаграх каталися з тобою на машинках? Правда,
класно було?
-
Класно! – посміхнулася я.
-
Поглянь уверх, які чудові машинки!
І
справді, високо над нами кричали-галасували якісь щасливці, мабуть, від радості.
То вже потім я збагнула, що ні.
І
ми знову подерлися вверх. Над собою я побачила жахливу пащу страшидла й напис: «Кишки дракона».
-
Тільки не це! – зарепетувала я.
-
Ні, мамо, ми на машинки.
Ми
дерлися все вище й вище, до самих небес. Я вже повзла східцями й думала: «І
навіщо все це роблю?» Нарешті опинилися в епіцентрі натовпу, знайшли кінець
черги для пересічних (ми вже були навчені). А збоку, і знизу, й зверху чулися
крики, репет і вереск. Драйв, драйв, драйв!
Атракціон
з «повітряними машинками» виявився американськими
гірками й називався «Бандит-бомбер». Треба було сісти на одне з чотирьох
сидінь, застібнутися паском, щоб, бува, не випасти дорогою, і ловити кайф. Що
ми й зробили. На неймовірній швидкості нас мчало по рейкам, піднімало то високо
вверх, то різко вниз, а я вже не кричала, а хрипіла: «О-о-о! А-а-а! О-о-го-го!
Е-ее..» Тут тобі козі й смерть…
Із
«машинок» я сама не виходила – мене витягали мої доні, як напівживий «бегеж», а
мені було зовсім байдуже, що представники всього світу реготали з такого
дійства. І хто вони мені такі? І хто мене тут знає?..
Я
нічого не говорила доням, вони все зрозуміли без слів. Така бажана свобода всміхнулася
до мене біля басейну глибиною курці до
колін. Ярославка купила мені «комплімент» від себе - різнокольорові кульки
морозива й пляшку крижаної води. Морозиво я з’їла, а водичку прихопили наші «браття-росіяни», поки я ніжилася в басейні.
-
Ми зранку тут, і води вашої не бачили», - розвела руками молода пара.
«А
Бог з вами», - подумала я, зручно вмостилася в шезлонзі під парасолею й
поринула у світ морфея.
Трохи
покімаривши, я звернула увагу на медиків, які швидко мчали на носилках
дівчину-африканку з кисневою маскою на обличчі. Когось-таки доконала полуднева
спека!
Коли
мої дівчатка відвели душу на атракціонах, ми ще раз пропливли «Ледачою річкою» (тепер уже
страху не було) й тільки-но зручно вмостилися на лежачки, як ввічливий
працівник нагадав нам, що за чверть години парк припиняє роботу.
Знехотя
ми піднялися й рушили до виходу. Дорогою, почувши нашу мову, мене зупинила
гарненька дівчина-рятівниця й схвильовано запитала:
-
Ви з України?
-
Так, з Черкас. А ви?
-
З Александрії…
-
Кіровоградської області! – дружно закінчили ми. – Земляки!
І
почали обійматися. Це було так зворушливо. Ми з Яною пообіцяли дівчині обов’язково передати привіт Александрії.
На
виході нас проводжав звук бубона – індійське хлоп’я хвацько вибивало нехитрі
мелодії, відвідувачі підтанцьовували в такт, плескали в долоні й кидали малому
музиці мідяки та мілкі купюри в залізну
посудинку. Ми теж трішки потусувалися, зняли на відео і, вдоволені, рушили до
автобуса.
А
ввечері знову зустрілися із Ханною, знову ресторанна вечеря, задушевні розмови,
обмін сувенірами. Особливо припала до душі кістяна скульптура письменниці –
натяк на моє хобі. А ще чоловік подарував штучні магнолії, що будуть завжди
нагадувати про єгипетського друга – християнина Ханну, хай благословить його
Господь!
(Продовження. Далі буде)